CITY LiFE - інформаційний журнал твого міста

 СІТІ ЛАЙФ iнформаційний журнал
CITY LIFE iнформаційний журнал
CITY LIFE Номер 34
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Гороскоп
CITY LIFE ????? 34
???????
???? ??????
Богдан Бенюк: На біс
CITY SOCIETY
Вуличний кобзар
Дуб, який бачив князя Ігоря
Тепло «Лемківські ватри»
CITY SOCIETY
Гуцулія
CITY STUDY
«Університет-Луцьк» у суперлізі!
CITY HISTORY
Храм землі
Буде Станіславський узвіз
CITY HISTORY
Затятий мрійник
CITY FAMILY
Яка коса - така й краса
Птах мрії у небі дитинства
Вічна зернина
CITY ART
Кава-party з Миколою Тинкалюком
Кого Бог поцілував?
Допоки горить вогонь
CITY LIBRARY
Запрограмований на щастя
???? ??? CITY
???????:
N0(34) Червень 2007     ???? ??????: CITY PEOPLE
??? ? ???????
CITY HISTORY
Затятий мрійник

І коли зі зв’язком із недалекою минувшістю та сучасністю усе більш-менш зрозуміло, то усвідомлене (а можливо, й підсвідоме) заглиблення цього непересічного чоловіка саме у козацькі часи викликає чимало питань: чому? як? навіщо? Василь Качмар насправді не знає відповіді. Можливо, йому як художникові до душі стилістика того часу, коли зв’язок між народними і світськими речами був дуже тісним. А можливо, у ньому просто говорять гени. Бо логічно осягаючи усе, що нині відомо про цей історичний період, він насправді далекий від того, щоб впадати стосовно того часу в якісь романтичні ілюзії: пора для України то була жорстока і дуже кривава. Але саме починаючи від цього часу, ментальний зв’язок між українцями в уявленнях національно свідомих сучасників уже не переривався. А відтак спроби великодержавних, тоталітарних сусідів вказати, що ми ніхто і називаємося ніяк, були марні.


Для Василя Качмара це усвідомлення було і є дуже важливим. Сьогодні видається, що саме протест проти агресивних зовнішніх нав’язувань змусив його, корінного львів’янина, втілити одну зі своїх неможливих (як багато хто вважав) ідей: збудувати козацький бойовий корабель — чайку. І не просто механічно збудувати, а самому реконструювати її на основі переказів та давніх малюнків, бо технічних креслень чайки не збереглося. Більше того, спустити чайку на воду і зробити те, що свого часу шокувало: набравши замість досвідчених моряків на борт шукачів пригод (дехто з яких навіть раніше не бачив моря), вирушити шляхами козацьких мандрів у свій перший похід через море. Сьогодні сприймається як само собою зрозуміла річ, що чайка «Пресвята Покрова» за 15 років свого існування здійснила чимало походів, заявляючи світові: Україна була і є морською державою. А тоді це трактували як авантюру на межі з божевіллям.

На чиєсь життя такого вчинку вистачило б сповна, аби до останнього подиху мати що згадувати і чим жити. Але не для цього чоловіка. Попри суто творчу працю (а вона теж багатогранна), Василь Качмар ось уже понад десяток років відроджує львівське куркове братство. Кілька разів на рік — на релігійні та міські свята — люди в одязі часів Мазепи, Хмельницького, Богуна, Сагайдачного зі справжньою зброєю, характерною для часів українського бароко (до речі, теж скрупульозно відтвореною Василем Качмарем) строєм з’являються на львівських вулицях, зупиняючись біля Ратуші та храмів, сурмлячи та стріляючи вгору з пальної зброї — мушкетів, рушниць та гармат, славлячи українську військову справу.

Зрештою, навіть пунктирно окреслювати цього багатогранного чоловіка (якому підкоряються не з огляду на звичку чи примус, а через те, що вірять у нього) можна ще довго. Він — монументальний і зовнішньо, і духом, і своїми ідеями — стороннім видається подекуди як висока, крута гора: чим ближче до неї підходиш, тим стрімкішою і нездоланнішою вона здається. І потрібен час, щоб наблизитися до цієї магічної високої вершини. А коли це стається, то, услід за відстороненим замилуванням, з’являється бажання його світоглядні настанови плекати уже на власному рівні.

— Пане Василю, коли відбулося зіткнення вашого внутрішнього світу і зовнішнього середовища? Коли ви зважились «вийти» назовні?
— Думаю, такого моменту у моєму житті не було. Я завжди був таким, яким є зараз, отримував практики, але — накопичуючи лише досвід і вміння — ніколи не переставав бути таким, яким себе пам’ятаю... Сприймали мене не всі, подекуди називаючи навіть блазнем. І свого часу я на це ображався. Але потім раптом усвідомив, що насправді блазень — поняття складне і дуже змістовне. І що для мене важливо — емоційне, але зі знаком «+», а не «-».
— Я би ще додала, поняття — глибоке. Однак пересічний львів’янин свого часу стосовно вас слово «блазень» або ж окреслення «людина, в якої поїхав дах» вживав аж ніяк не у позитивному світлі. Зокрема, що стосується ідеї побудови чайки «Пресвята Покрова». Ще б пак! Сухопутний Львів, де навіть закута у тунель річка протікає під містом, і тут якийсь дивак береться збудувати судно. І аж ніяк не для декорацій, а з тим, аби спустити його на воду.
— А я би не квапився говорити, що Львів — сухопутний. Таким він є сьогодні. Але ось вийшла нова «Історія Львова», де на стародавній карті міста (взятій із французьких книгозбірень) бачимо прапор із кораблем на ньому. Звісно, на той час про такий факт я не міг знати. Але знав інше: для того, щоб люди ішли на флот і тим флотом марили — мають бути генетичні коріння. А щодо чужого сприйняття, то це мене завжди мало обходило. Набагато важливіше, чи я сам відчуваю доцільність того, що роблю... Увесь цей «карнавал» із чайкою був цікавий навіть не стільки відродженням технічної справи — побудовою чайки, скільки міні-моделлю суспільства, яка у підсумку вийшла. Бо в команду на «Пресвяту Покрову» прийшли не професійні моряки, а студенти, робітники, військові, лікарі, художники, інженери. Тобто люди різношерстої масті — як це було в часи, коли українці ходили на турка. До того ж я переконаний, що українське суспільство XVII століття було дуже схожим на наше: такі ж суспільні засади та відносини, така ж взаємна симпатія чи ненависть. Змінилися лише декорації і технічні набутки. Уявіть собі, що більшість проблем у нас виникало не в морі, не тоді, коли було важко, а коли з’являлася можливість спілкуватися у звичайному ритмі. Тобто у морі всі трималися разом, як воші кожуха. А три-чотири дні суходолу — і сварки та суперечки гарантовано. Сьогодні, переконаний, досвід «Пресвятої Покрови» може дуже придатися для осмислення історії суспільних відносин.

— Особисто мене цікавить інше: коли ви відчули, що готові взяти на себе відповідальність за інших? Адже море жартів не вибачає.
— Це був юначий максималізм. Та й замислена чайка була на інакшому рівні відповідальності, ніж то у кінцевому підсумку вийшло. Тоді думалося — як то так може бути, що я — українець, мої дід-прадід теж українці, а нас намагаються переконати, що в історії нас майже не існувало. Зрозуміло, що душа почала повнитися внутрішнім супротивом, який спочатку почав вихлюпуватися у вертепах, а потім і в більш сміливих речах. Ще раніше я бачив, як мої батьки колядували, переховуючись, проте оберігаючи традицію, як свічечку, щоб її не задуло, але щоб ніхто її і не бачив. Відповідно, на цю тему думалося і думалося вороже на адресу зовнішніх обставин. Тож не дивно, що при найменшій послабці зі сторони карального суспільства замішане на неляканості молодечого націоналізму відразу вихлюпувалось назовні.

— Нині з огляду на чайку повелися б інакше?
— Думаю, так. Коли в давні часи формувалося військо, у перші ряди шикували молодих: гарна зброя, яскраві строї, зверхність над ворогом, прагнення слави — усе це вело в бій. У третій-четвертій лаві йшли старі дядьки, які знали, що бій треба буде продовжувати і після першої атаки, коли довкола валятимуться відрубані ноги, розтяті голови. Адже молодняк, що вижив, був уже небоєздатним. Так і ми — у перший свій похід ішли, не усвідомлюючи, що таке — море... Взагалі нічого не усвідомлюючи. Попри те, що чайка є переконливим, добрим кораблем (до речі, її неодноразово позичали для зйомок у фільмах, зокрема Єжи Гофман), збудована вона на максималізмі. Тоді не зважалося ні на що — ні на сон, ні на родину, ні на свої емоції... Нині я набагато скупіше до того ставлюся. Сьогодні, не вкладаючи стільки душі, я міг би душевність замінити досвідом, чим, не виключено, досягнув би кращого результату, ніж коли ми будували «Пресвяту Покрову». «Пресвята Покрова» — це поетична річ, яка дуже добросовісно зроблена, але має помилки. Бо в силу тодішньої дійсності відповідну документалістику дістати було неможливо, опирався хіба на Дмитра Яворницького. Але Яворницький не ставив собі за мету описувати технічну сторону кораблів. А коли берешся за конкретну працю, то важливим є не стільки ідеологія та історичні дані, скільки технічний бік справи. У моєму ж випадку довелося послуговуватися тільки історичною стороною, творячи реконструкцію чайки лише за допомогою аналогії та логіки (маючи деталь, уявляти цілісне і навпаки), а ще фантазії та певної інтуїції.

— Вона вас підводила?
— Бачите, інтуїція — не наймичка. Часом вона малювала мені чіткі картини, а часом я її страшенно чекав, а вона десь блукала. Тобто хтось інший вирішував, подарувати чи ні мені інтуїцію у конкретний момент мого життя. І коли Бог інтуїції не давав, я звертався до того досвіду, який уже мав. І це спрацьовувало, зрештою, як працює і по цей день.

— Як вважаєте, чайка — найавантюрніша подія у вашому житті?
— А я не вважаю її авантюрою, бо була дуже осмисленою й вистражданою, донині є Богом бережена, оскільки оминули нас під час походів непоправні біди та катастрофи. Мали різні випадки — відкрите море, дорослий шторм під вісім балів і виламане стерно (сьогодні знаю, що це катастрофа в рафінованому вигляді), а ми долаємо ситуацію, ще не встигши достатньо перелякатись. 8 чи 12 годин нас кидало хвилями, аж поки у сутінках не пристали до берега. І від досвідчених моряків, які по 20-30 років у морі, почули, що їх уже кілька днів не випускають із порту, бо шторм справді серйозний. Це їх — на сучасних оснащених суднах, а у нас на чайці повна відсутність всього, що мало би бути. Звичайно, категоричні речі — рятувальні засоби чи засоби зв’язку — у нас були, але не було умов для готування страви, для відпочинку тощо. Втім, була у цьому кораблі своя приваба: коли ступаєш на нього — відразу відчуваєш у роті особливий присмак. Можливо, присмак адреналіну, остраху, непевності і водночас прагнення досягнути мети, яку перед собою ставиш. Не мають цього відчуття лише ті, хто вперше йде у похід. Бо не знають, що їх чекає. А чекає чимало — як в «Енеїді».

 — Екстремальні умови дозволяють людині глибше пізнати передусім саму себе. Що ви під час походів у собі відкрили?
— Можливо, не найприємніші для мене речі: що можу видавати бажане за дійсне більше, ніж потрібно для справи, заміщати людей, коли не потрібно цього робити, відчувати задоволення (як було на початках) від того, коли кимось керую, не зауважуючи, що керований відхилився від суті справи з точністю до навпаки.

— Зі своїх походів козаки привозили різні набутки: одні лантухи награбованого добра, інші — визволених братів і сестер, ще інші — дух романтики та славу. Що привезли ви?
— Осад гіркоти, що багато не сталося того, що я хотів, про що мріяв. Я маю побратимів, але не набув соратників у своїй ідеї. А хотів зробити банальну реконструкцію з єдиною особливістю — чайка мала бути зроблена не інженерами, а українцями, котрі реконструюють усвідомлено і задля того, щоб традиція була живою. Хоча, з іншого боку, для молодих хлопців той перший чоловічий гарт був значно кращим, доцільнішим, повноціннішим, аніж вони могли би отримати його у війську. Та мій син Павло перший раз переплив із нами море, коли мав сім років.

— Звичайно, як стверджував Сенека, коли хочеш нічого не боятися, пам’ятай, що боятися можна всього. Однак похід — ситуація особлива. Не страшно було брати із собою маленьку дитину, адже мало що могло статись?
— Напевно, це трохи моя безголовість. Але, з іншого боку, чи у буденному житті ми не маємо такої небезпеки щоденно? Ми відсилаємо саму дитину до школи. І щоб дійти, дитина має перейти 4-5 доріг. Із тими вар’ятами, які сьогодні мчать львівськими вулицями, море не зрівняється — воно передбачуваніше. Зрештою, мій син не просто був малою дитиною, а юнгою, який тримався за линву і допомагав.

— Дружина відпустила малого з вами без остраху?
— А в першому поході вона була з нами. Не на чайці, а на супровідній яхті, яку ми винайняли у київському яхт-клубі, щоб мати якусь страховку. Команда, котра не знає моря, — проблема. Але проблема і корабель, який не знає моря. Але ще раз підкреслюю: напевно, у ситуацію втрутилася Божа воля, спочатку допомігши мені зробити той корабель, а потім і на самій воді. А Наталку свою взяв, з одного боку, аби компенсувати їй той час, що я присвячував будівництву чайки, а з іншого, щоб мати можливість взяти сина. Для мене дуже важливо було, щоб син був зі мною. І наслідки сьогодні маю: Павло виріс у чоловіка, на якому нині теж тримається козацька справа. Вже перший похід чайки, коли ми вивчали корабель і себе (а він тривав три місяці), був повноцінним: вийшовши у Чорне море, ми перейшли через Босфор, Дарданелли, Середземне море і дійшли до середини Франції — до Сан-Тропе. Тобто говоримо про авантюру, можливо, дещо більшу, ніж я собі усвідомлюю.

— Пане Василю, питання до вас як до зброяра: що вкладаєте у поняття зброї? Зокрема, зважаючи, що український козак без шаблі неуявний.
— У моєму розумінні зброя — це фізіологічний чоловічий прояв, як прояв жінки — материнське начало. Показуєш чоловікові гарних жінок і зброю та визначаєш: не реагує на жінок — проблема, як проблема, коли не реагує на зброю. Особисто я ніколи не ставився до зброї як до реманенту. Зброя у моєму розумінні — шліф, який зроблено на суспільстві. Це як із каменем — знайшов і, аби дізнатися — що саме, робиш шліф, і він це покаже. Українець має тьмяний шліф — наші поглиначі розуміли: для того, щоби ми їм у горлі не стали, з нас треба повитягати кістки. А ці кістки — це любов до мови, традицій, зброї. Якщо говоримо про шаблю — то це не просто предмет, а те, у чому вміщалося поняття незалежності нашої держави. Цей предмет був настільки священним, як образ на стіні чи хрест у священика на грудях. Як майстер скажу, що це всесвіт, у якому без ліку ремесел і технологій, стилів і мистецьких віянь.

— Але навряд чи ваші вчителі показували вам, як кувати шаблю чи гармату. А ви це робите. Більше того, гармата, з якої у 1990 році салютували підняттю над львівською Ратушею синьо-жовтого прапора, викувана саме вами.
— Я чітко розмежовую поняття «вчитель» і «викладач». І вчитель мені видається важливішим, хоча не обов’язково вчить того, що хочеш, але відношення до того, що хочеш. Моїм вчителем є мама, львівська художниця Марія Савка-Качмар. Вона запалила мене справою, навчила моралі ставлення до праці. Крім того, з раннього дитинства я любив історичні фільми. Якось, коли мав три роки, намалював чайку, а може, нормандський дракар, на який вона дуже подібна, із синьо-жовтим прапором. Чому? Адже до того ні чайки, ні дракара не бачив. Мама відразу це сховала, аби уникнути можливих проблем. Коли став старшим, робив дерев’яні мечі і паралельно — кораблі. Але — що дивно — бажання подорожі на кораблі в мене ніколи не було, вона для мене не пахла мандрівками. Корабель вабив як річ, як естетика, починаючи від маленьких дрібниць. А коли прийшло усвідомлення чогось на світі, то я осягнув, що маємо довжелезну історію, хоча нам казали, що це — неможливо. Стільки війн перетерпіти і не мати зброярської традиції — цього не може бути. Починав опановувати метал з нічого. Інструменту не було, як не було викладачів, котрі б могли передати майстерність, але існували й існують мамині настанови та ідея відродництва. Так що я сам торував собі зброярську стежку. А щодо відродництва, то воно не показове. Просто ми так живемо. Мама, дружина (яка покинула викладацьку справу і взялася за опанування ремесел), син Павло і донька Катруся. І я щасливий від того, що близькі люди мене не тільки люблять, а розуміють.

— Десь чула, що мрії сильних формують дійсність. Ви мрійник за натурою?
— Я не просто мрійник, а категорично затятий, зашкарублий у тому, що мрія — реальність. Просто потрібно бути терплячим, наполегливим і не лінуватись. 

?? ???? ?? ????? ?????????? ?? ????? ??? ????? ??? ?????
2007
N(34)Червень
N(33)Травень
N(32)Квітень
N(31)Березень
N(30)Лютий
N(29)Січень
2006
N(28)Грудень
N(27)Листопад
N(26)Вересень
N(25)Серпень
N(24)Липень
N(23)Червень
N(22)Травень
N(21)Квітень
N(20)Березень
N(19)Лютий
N(18)Січень
2005
N(17)Грудень
N(16)Листопад
N(15)Жовтень
N(14)Вересень
N(13)Липень
N(12)Червень
N(11)Травень
N(10)Квітень
N(9)Березень
N(8)Лютий
2004
N(7)Грудень
N(6)Листопад
N(5)Жовтень
N(4)Вересень
N(3)Серпень
N(2)Липень
N(1)Червень


Реклама:


Луцьк, вул Рівненська 76а
+38(0332) 78-49-49

artvist-liberty@yandex.ru
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Контакт Форум Гороскоп
© ТОВ "КРЕАТИВ ПЛЮС".
Всі права на статті, ілюстрації, інші матеріали, а також художнє оформлення
належать редакції журналу "CITY LiFE"
Передрук та відтворення інформації допускається лише з письмового дозволу редакції


   
Реклама: