CITY LiFE - інформаційний журнал твого міста

 СІТІ ЛАЙФ iнформаційний журнал
CITY LIFE iнформаційний журнал
CITY LIFE Номер 34
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Гороскоп
CITY LIFE ????? 34
???????
???? ??????
Богдан Бенюк: На біс
CITY SOCIETY
Вуличний кобзар
Дуб, який бачив князя Ігоря
Тепло «Лемківські ватри»
CITY SOCIETY
Гуцулія
CITY STUDY
«Університет-Луцьк» у суперлізі!
CITY HISTORY
Храм землі
Буде Станіславський узвіз
CITY HISTORY
Затятий мрійник
CITY FAMILY
Яка коса - така й краса
Птах мрії у небі дитинства
Вічна зернина
CITY ART
Кава-party з Миколою Тинкалюком
Кого Бог поцілував?
Допоки горить вогонь
CITY LIBRARY
Запрограмований на щастя
???? ??? CITY
???????:
N0(34) Червень 2007     ???? ??????: CITY PEOPLE
??? ? ???????
CITY SOCIETY
Вуличний кобзар

   Ім’я цього дивного чоловіка — Остап Кіндрачук. Цього року йому виповниться сімдесят. Вісім років тому на вулицях Львова козака з бандурою побачив поляк, котрий виявився директором міжнародного фестивалю «Bus ker bus» у Вроцлаві, і запросив туди нашого талановитого бандуриста. Цього року він поїде на фестиваль уже восьмий раз.
Львів’яни напам’ять знають репертуар бандуриста, бо саме сюди чоловік приїжджає найчастіше. Хоча грає не лише тут — восени його можна побачити в Одесі, Києві, взимку — в Криму, Кишиневі. У Львові думають, що він львів’янин, в Одесі — що одесит, у Києві — що киянин. А сивий козак тільки усміхається: насамперед він — українець.

— Народився я на Івано-Франківщині, — розповідає чоловік. — А батьки були звичайними селянами-землеробами, мали свій кавалок поля, працювали в поті чола. Пам’ятаю найяскравіший спогад з дитинства: мого батька забрали у Червону Армію, дали в руки автомат. А потім почався повстанський рух: комуняки вивозили людей у Сибір, а повстанці нападали на залізничну станцію й намагалися їх відбити. Інколи вдавалося, інколи — ні. Загін повстанців мій батько переховував у власній стодолі. Пригадую, якось під Різдво, коли я ще був маленьким, батько запросив усіх зі стодоли на Святий вечір. До кімнати зайшло близько десяти повстанців. Вони були з гранатами та кулеметами, а я, малесенький, тими гранатами бавився. Повстанці брали мене на коліна, казали: «От виборемо нашу Україну, збудуємо для тебе, дитино, райську державу». І співали колядки... Та не судилося збудувати їм райську Україну, як мріялося...

А пізніше почали записувати людей в колгоспи. Одного дня всіх селян загнали в сільраду, казали: або записуєтеся до колгоспів, або вагонами їдете в Сибір. Мій батько там три доби мучився: що робити? Коли повернувся, то душили його ридання, що продав свою волю — записався в колгосп, як і більшість людей. А багатших людей, куркулів, у вагонах повезли в Сибір. Вивезли й красуню Мартусю, у яку був закоханий весь наш клас, у тому числі і я. Вона була донькою селян, що своєю працею стали багатими. Її з родиною та іншими куркулями вивезли...
Далі чоловік розповідає, що коли закінчив школу, то почав учитися на тракториста. Із свідоцтвом тракториста його разом з іншими студентами завезли на практику в Казахстан.

— Я з радістю поїхав туди. Думаю, ближче до моєї Мартусі. Та в Казахстані мене вибрали командиром молодіжної громади, дали коня, на якому я від’їздив два роки. Та й забувати потрохи почав, куди збирався, бо життя втягнуло у свій коловорот. Ось так і вийшло, що своє перше кохання я проміняв на коня. Козак… Що тут скажеш? В 1956 році в Казахстані я пошкодив два пальці, й мене відправили в Ялту на лікування. Приїхав туди й подумав: «Боже! Та це ж кусочок раю на землі! Нащо мені той Казахстан?» Та й лишився! «Налікував» я там собі двох синів, доньку, вісім онуків і двох правнуків! Тепер кільканадцять Кіндрачуків в Ялті! — сміється чоловік.

Бандурист згадує, що згодом в Ялту приїхав Олексій Ниркло, ідейний музикант, якого при Сталіні за гру на бандурі та пісні про Мазепу ув’язнили на 25 років як буржуазного націоналіста. Коли ж за Хрущова його випустили, то він узявся за старе, організував в Ялті капелу бандуристів, і в ту капелу й потрапив Остап Кіндрачук. До того він не вмів грати на бандурі, а лише наспівував думи та козацькі пісні.
 
 — Я вже був одружений, маленьку доньку Олесю мав, — згадує козак. — Якось вийшов пива попити, йду містом і раптом чую звуки бандури. В той же момент ожив у моїй пам’яті 1943 рік, Шевченківський вечір у рідному місті, коли мене одягнули в жебрацьке дрантя поводирем і запросили справжнього сліпого кобзаря. Пам’ятаю, немовби зараз: я його вивів на сцену, поставив йому стілець. Коли той сліпий старець почав грати на бандурі, люди то плакали, то сміялися, залежно від пісні. Я дивився на все це широкими очима, відчував і себе причетним до нього. І саме тоді в мою дитячу душу впало це благодатне зерно.

Так ось, — продовжує чоловік, — йду я і чую звуки бандури з вікна в Ялті. Ну, я й пішов на ці звуки, зайшов у клуб, дивлюсь, там чотири дівчини грають на бандурах, а їхній сердитий керівник кричить, що вони погано грають. Тим керівником виявився Олексій Ниркло. Тоді він побачив мене й питає: «А тобі чого, лобуряко? Прийшов дівчат відбивати від бандури? Вони й так ліниві!» А я відповідаю: «Та я і сам би не проти навчитися грати на бандурі». А він тоді й каже: «Ах! Ти хочеш навчитися? Сідай! То дуже просто! Береш бандуру, ставиш на коліна, пальці ставиш отак, береш спочатку цю струну акордом, потім ту...» Я зробив все за вказівками Олексія і зі здивуванням почув, що з моїх пальців народжується мелодія!
Ниркло дав мені бандуру додому, і я здивував донечку та жінку, по-перше, тим, що прийшов абсолютно тверезий (ішов же на пиво, а всі знали, що пивом не закінчується!), по-друге, тим, що повернувся з бандурою та й заграв їм пісню! Вони тільки таращили на мене очі! Відтоді я більше не вживаю ні пива, ні вина, ні горілки, навіть шампанського на Новий рік не п’ю! І майже усіх своїх знайомих ровесників я вже перехоронив. Вони, на жаль, вчасно не припинили пити пиво, як це свого часу зробив я.
Продовжуємо розмову з бандуристом і дізнаємося, що в його цікавій біографії ще було… море.

 — Я закінчив Батумську морехідну школу, штурманське відділення, — розповідає чоловік, — і працював на «Кометі» капітаном. А «Комета» — це таке судно на підводних крилах. Один мій товариш — друг по флоту — недавно каже: «Пам’ятаєш, як ми з тобою колись по морю гуляли?» А я відповідаю: «То був сон, тільки сон, а тепер така ось реальність...»
Море мені тепер хіба тільки сниться. Сняться шторми. І хвилі... Я возив пасажирів від Новоросійська до Одеси. Бандуру теж завжди мав у каюті. А коли траплялася штормова погода, і в море не можна було виходити, то я виносив свою бандуру, сідав на вокзалі й там грав, а козаки кубанські (нащадки справжніх українських козаків) навколо збиралися, підспівували мені. Справжні козаки всі українські пісні знають!
Бандурист замовкає, поглядає на свою козацьку одежу й каже:
 — Саме кубанські козаки подарували мені цей костюм. Вони сказали: «Ти — істинний козак, пісні у тебе козацькі, інструмент у тебе козацький, душа у тебе козацька, от тобі ще й костюм козацький!» Дали мені черкеску, а я вже до того сорочку українську і шапку долучив. Коли я одягнув народний одяг, то і зацікавлення публіки, і заробіток збільшились. Слухачів одразу стало більше, бо люди бачать козацьку екзотику, і це притягує їх. У 1990 році, коли почалася перебудова, начальник флоту вигнав нас, і я пішов працювати кочегаром. От сиджу біля кочегарки, граю на бандурі, сам себе розважаю. А тут туристи-німці (осіб шістдесят) випадково у двір забігають, бачать чумачий такий кочегар на екзотичному інструменті грає... Вони накидали мені цілу купу марок, я порахував: «Боже! — думаю. — Та це ж моя зарплата місячна! Були ж славні кобзарі, то чому мені не відновити цю чудову традицію, коли я маю таке велике задоволення від власної гри? І це й іншим цікаво! Та й жити з цього можна. То чому ж не поєднати це все?»
Саме з того дня Остап Кіндрачук кобзарює...

Цікавимося у чоловіка, чи є в Україні такі ж кобзарі, як він? Козак сумно відповідає, що мало — осіб двадцять-тридцять знайдеться. Може... Наприклад, Володимир Горбатюк у Каневі постійно грає на могилі Шевченка, грають кобзарі у Києві, Харкові, Одесі... Існує Спілка кобзарів України, яка налічує двісті вісімдесят членів. Але це переважно ті, хто з консерваторською освітою виступає на сцені. На вулиці їх не побачиш.
Питаємо, у якому місті бандуристові подобається грати найбільше. Не задумуючись, він відповідає:

— У Львові! Не тому, що хочу зробити приємне львів’янам, а тому, що тут знаходиться половина мене: на Янівському кладовищі у Львові похована моя мама. Саме тому Львів для мене рідний. А загалом усюди однаково сприймають, хоч як дивно! У Криму свідомих українців — як кіт наплакав, вони переважно русифіковані, бо душі української в собі не мають. У Харкові те ж саме. А одесити переважно стараються зі мною говорити по-українськи, чого раніше я не помічав, коли моряком припливав в Одесу. Тоді жодного словечка українського не чув, а тепер... Тепер усі говорять між собою по-російськи, але зі мною стараються по-українськи розмовляти. А я собі думаю: «Боже, та ви знаєте українську мову! Просто треба посадити на кожному перехресті по бандуристу, і ви по-українськи говорити станете!»
Цікавимося щодо стану теперішнього козацтва і дізнаємося, що зараз існує дуже багато течій, лише в Одесі є вісім козацьких організацій, але користі від них мало.

— Козацтво — продукт Середньовіччя, який виник у той час, коли Україні загрожувала експансія мусульман та поляків, не було кому відстояти українців. Саме тоді народний геній створює своє ополчення: вільні люди збираються в козацьку спільноту і відстоюють, як можуть, нашу нещасну Україну. Що можна зробити з шаблею в руці в атомний вік? — питає риторично козак. — Лишається хіба представляти козацький фольклор.
Остап Кіндрачук записаний до реєстру «Таврійсько-Запорізького козацтва» в Криму, що намагається позитивно впливати на підростаюче покоління: в школах займається патріотичним вихованням, розказує цікаву козацьку історію, сповнену героїзму...

— Із сучасного козацтва мені найбільше до душі, — каже чоловік, — Кам’янець-Подільський загін Характерного Козацтва. Також патріотичним є українське «Чорноморське козацтво» в Одесі. А решта всі тільки компрометують козацькі традиції.

Нарешті ставимо підступне запитання:
— Скільки за один день заробляє грошей бандурист?

— Дні бувають різні! Та це комерційна таємниця! — сміється старенький. — Звичайно, заробляю вдвічі більше, ніж гармоністи, гітаристи, бо у них немає тієї аури, яка є в бандури. У ній закодована наша історія, козацький дух, і люди це відчувають, а тому більш прихильні до бандуриста. Слава Богу, моя діяльність приносить кошти на прожиття, та ще й свого часу дозволяла фінансово підтримувати дітей у навчанні.
Насамкінець цікавимося у сивого патріота про його плани на майбутнє. Чи буде він отак їздити по світу з бандурою в руках, розказуючи піснями славну історію українську, поки стане сили й здоров’я?
На це Остап Кіндрачук ствердно киває головою з оселедцем:

— Мрію у поході, в мандрах померти. По-козацьки. Мені не страшно, адже я з оселедцем, а ганьбити його не маю права. Навіть сниться, що стріну саме в дорозі свою смерть. Кожен вікінг мріяв померти із мечем у руці, а я — з бандурою...

?? ???? ?? ????? ?????????? ?? ????? ??? ????? ??? ?????
  Дуб, який бачив князя Ігоря
  Тепло «Лемківські ватри»
2007
N(34)Червень
N(33)Травень
N(32)Квітень
N(31)Березень
N(30)Лютий
N(29)Січень
2006
N(28)Грудень
N(27)Листопад
N(26)Вересень
N(25)Серпень
N(24)Липень
N(23)Червень
N(22)Травень
N(21)Квітень
N(20)Березень
N(19)Лютий
N(18)Січень
2005
N(17)Грудень
N(16)Листопад
N(15)Жовтень
N(14)Вересень
N(13)Липень
N(12)Червень
N(11)Травень
N(10)Квітень
N(9)Березень
N(8)Лютий
2004
N(7)Грудень
N(6)Листопад
N(5)Жовтень
N(4)Вересень
N(3)Серпень
N(2)Липень
N(1)Червень


Реклама:


Луцьк, вул Рівненська 76а
+38(0332) 78-49-49

artvist-liberty@yandex.ru
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Контакт Форум Гороскоп
© ТОВ "КРЕАТИВ ПЛЮС".
Всі права на статті, ілюстрації, інші матеріали, а також художнє оформлення
належать редакції журналу "CITY LiFE"
Передрук та відтворення інформації допускається лише з письмового дозволу редакції


   
Реклама: