CITY LiFE - інформаційний журнал твого міста

 СІТІ ЛАЙФ iнформаційний журнал
CITY LIFE iнформаційний журнал
CITY LIFE Номер 33
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Гороскоп
CITY LIFE ????? 33
???????
???? ??????
Просто Ніна
CITY SOCIETY
Той хто не хоче бути Богом
Променад із Дон Кіхотом
Реставратор міського простору
CITY HISTORY
Галичанські амбіції Болехова
Вишнева гора Барона
CITY HISTORY
Оманлива тиша архівів
CITY FAMILY
Світло Писанки
Два крила одної мрії
CITY ART
«Віртуальний джем» - вибір покоління PEPSI
«Мертвий півень» - жвавіше за живих!
CITY ART
Все в... кераміці
Віднайдений рай
Образи... Образи... Й образи
CITY ART
Слова і звуки «Замкової тіні»
CITY LIBRARY
Жінка, що мріє про сонце
???? ??? CITY
???????:
N0(33) Травень 2007     ???? ??????: CITY PEOPLE
??? ? ???????
CITY FAMILY
Два крила одної мрії

Саме враження отакого вдало «допасованого» тандему справила на мене сім’я, що вже давно стала однією з «візитівок» Косова: дорогу до оселі Струтинських вам тут кожен покаже. А що ми не заблукали на тихих вуличках знаменитого міста майстрів, переконалися, коли побачили на балконі звичайної сірої п’ятиповерхівки яскраву низочку щойно випраних вишитих рушників і пишні розписи глиняних куманців — на вікні. Приїхали! Адже помешкання, яке шукаємо, тільки на перший погляд — квартира, а насправді — музей ужиткового та декоративного мистецтва, відомий в Україні (та й за її межами) під назвою «Веселка».
Звідки взялася така барвиста назва, зрозуміли, щойно переступили поріг. В очі бризнули радісні кольори гуцульських вишиванок, традиційної кераміки і живописних полотен... Справжня казкова скарбничка, повна чарівних речей. «Доброго дня! Ласкаво просимо!» — виходять назустріч гостям їхній хранитель (і сам, як із казки — сивий, з лагідною усмішкою) й красива ставна жінка з мудрими, проникливими очима — Михайло і Романія Струтинські.

Звичайне, на перший погляд, подружжя, життя якого зробила незвичайним велика пристрасть глави сімейства — жага колекціонування. Бо як інакше назвати гарячий ентузіазм, з яким 40 років тому взявся збирати все, що любив? Спочатку були марки і книжки. Оскільки захоплювався живописом, домашню бібліотеку щоразу поповнювали альбоми репродукцій і монографії про творчість художників. Далася взнаки і зацікавленість медициною: якщо в дитинстві малий експериментатор робив «хірургічні операції» щурам, то в дорослому віці став вивчати фітотерапію, різноманітні оздоровчі методики. Не обійшлось і без життєписів видатних композиторів. Адже за фахом пан Михайло — музикант: кларнетист і диригент, організатор першого на Прикарпатті в 1960-х симфонічного оркестру, а нині — викладач місцевої Школи мистецтв.

Та головне у його житті — все-таки музей, численні колекції, в які завжди вкладав не тільки кошти, а й увесь свій вільний час, всі сили. Чого лиш варті незліченні поїздки гуцульськими та покутськими селами, з яких привозив свої майбутні експонати — зношені вишиванки, старенькі рушники!.. Ще й кожен візерунок треба було зрізати, відіпрати, нашити на спеціальний стенд, описати... І так — близько 2,5 тисячі взірців. Тепер їх у «Веселці» — понад 10 тисяч. А до того ж — писанки, народна ноша, кахлі, музичні інструменти, якими вщерть — від підлоги до стелі — заповнені кімнати, кухня і навіть... ванна, де красуються декоративні тарелі. Особистого простору у господарів залишилося — латочка, аби ліжко поставити.
Перше, що спадає на думку, — якою ж терплячою і люблячою має бути дружина колекціонера! Бо якщо збирати старожитності — чимала праця, то, погодьтеся, втричі більший клопіт — довіку витирати з них порохи. Далеко не кожна стерпіла би такий «наступ» чоловікового хобі на свою «територію затишку». А пані Романія не тільки з цим змирилась, а й розділила його захоплення. Лікар за фахом, нині вона — незамінна помічниця й сподвижниця Михайла Михайловича. Як так сталося?

- Думаю, він просто заслужив це у Бога, — усміхається. А насправді — прекрасно розуміє свою «половинку», бо й сама колись збирала взірці низинкової вишивки.
— Ви, напевно, знаєте, що відмалювати її неможливо — тільки відшити, — пояснює пані Романія. — Тож позичала візерунки на дві-три доби і день та ніч низинкувала.
Ще в студентські роки, відновлюючи старовинні взірці, ходила консультуватися щодо їх колористики з відомою львівською мисткинею Оленою Кульчицькою. А коли чоловік став привозити зі своїх експедицій понищені часом сорочки — взялася власноруч повертати їх до життя. Із домотканим конопляним та лляним полотном і нетривкими барвниками давніх вишивок зробити це виявилося нелегко.
— То дуже тяжка робота. Присвячую їй ціле літо. Бо перу в річці, на камені — із щіткою та милом. Треба квапитися, адже вовняні нитки пускають фарбу: наостанок занурюю їх у воду з оцтом, тоді «набиваю» рукави рушниками й загортаю сорочку в простирадло. Міняю його кілька разів і витискаю руками. А далі — бігом додому, сушити. Найкраще — у сонячну, вітряну погоду. Ой, морока...
Зате потім! Пані Романія з любов’ю торкається рукава, вишитого у незвичній об’ємній техніці. Відсвіжіла, виразна, вишивка здається тепер пухнастою і м’якенькою. Як же це робиться?

— Не знаю, — шкодує господиня. — Але конче мушу довідатись. І коли опаную цю техніку, обов’язково поширюватиму її на майстер-класах: нехай люди згадують прадідівські секрети.
А їх чимало. Власне, життєпис кожної речі пов’язаний з якоюсь таємницею чи яскравою історією. От хоча б зібрані на Тернопільщині борщівські сорочки — улюблені в подружжя Струтинських і, на їхню думку, найкращі, найдовершеніші. Вони вишиті виключно чорним кольором. Михайло Михайлович запевняє: на те є вагомі причини. Виявляється, в сиву давнину, коли хижа татарська навала прокотилася цим краєм, вона залишила по собі багато горя: дівчат і молодиць було забрано в гареми, чоловіків — у рабство на галери. Тож поклялися місцеві жінки в пам’ять про цю трагічну подію 300 років вишивати сорочки лише чорними нитками. Визначений обітницею термін добігає кінця, відійшли у вічність скорботні майстрині, забулись імена занапащених загарбниками земляків, а борщівські вишиванки й досі нагадують про далеку минувшину...

У пана Михайла чимало цікавих історій про зібрані ним речі. Та якби ж експонати могли говорити! Скільки б відкрилося ще таємниць, вартих пера романіста! Схоже, їхню розгадку господар не проміняв би ні на що у світі. Навіть на кохання. Коли цікавлюся, чи могла би поруч із ним бути жінка, яка б не прийняла його захоплення, одразу відтинає: «Ні».
— Та ви що? — не йму віри. — Невже у виборі — дружина чи колекція — обрали би колекцію?
Але це вже, виявляється, занадто навіть для затятого «музейщика». Тож зітхає: «Ну, зустрічались би на нейтральній території». Для пані Романії то зовсім не новина. Не дивується навіть, коли чоловік серед ночі встає, аби помилуватися своєю збіркою і порадіти: «Яка у мене краса!» А на моє запитання, як йому вдається навіть у найзанедбаніших старожитностях роздивитися майбутній цінний експонат, зауважує:
— Чоловік безпомилково визначає і вартісні речі, і людей.
Саме цьому таланту завдячує і... своїм шлюбом з пані Романією, яку багато років тому «вигледів» собі на танцях. Каже, відразу подумав: це й буде його дружина. От тільки дівчина ніяк не хотіла зрозуміти, що зустріла свою «половинку» — просто втікала від наполегливих залицянь. Але недаремно кажуть: долю конем не об’їдеш. Вона це точно знає тепер, коли за плечима — чимало літ і зим подружнього життя, яке навчило її терплячості й глибинній жіночій мудрості. В усякому разі на запитання про рецепт тривалого сімейного щастя абсолютно впевнено відповідає:
— Таких рецептів не існує. Але існують чинники, що об’єднують чи роз’єднують людей. «Цементують» шлюб діти. А що розділяє пару? Різне виховання або його цілковита відсутність. Коли донька збиралася заміж, я їй саме про це і сказала, а ще — звернула увагу: «Чи ви маєте щось спільне у розв’язанні проблем? Коли так — гаразд. Та якщо дивитесь на них по-різному — сім’ї ніколи не буде».

— Проте жінки часто плекають надію перевиховати чоловіків.
— Оце вже ні! Тим паче чоловіків, у яких є здоров’я і себелюбство. Адже світ «належить» їм, а жінка — особа підпорядкована. Хіба не так? От нехай би спробувала котрась повестися в їхньому стилі — проводити час у веселих компаніях, чіплятися до кого заманеться або вщипнути чоловіка за сідницю. Що б люди сказали? А чоловікам це чомусь дозволено. Тож щодо перспективи їхнього перевиховання пригадую слова моєї тітоньки: «Чоловік може стати ідеальним, коли тяжко захворіє». Очевидно, тоді настає момент істини, момент докорінного переосмислення життєвих цінностей.

— Краще заздалегідь з’ясувати, в чому вони полягають.
— Звісно. Тому, перш ніж поєднувати із чоловіком своє життя, варто спочатку увійти в його сім’ю, подивитися, які в ній панують звичаї, яке виховання, як усі ставляться до матері. Якщо поважають, то можете сподіватися на шанобливе ставлення від коханого. Якщо ж вона на становищі служниці — тікайте чимдуж! Бо тоді й на вас чекає доля рабині.

— Кажуть також, що для вдалого шлюбу важливо, аби дружина поділяла інтереси чоловіка...
-До певної міри наближалася до них — можливо. Але вже напевно вона повинна бути особистістю — в жодному разі не втрачати себе! Бо втратить себе — втратить і повагу чоловіка. Треба мати власний спосіб життя, аби почуватися людиною. Наприклад, окрім спеціальності, реалізуватися в якомусь хобі (власне, воно потрібне кожній людині). Адже робота — це те, що мусиш, це — буденність, а хобі від неї відволікає.
У пана Михайла, щоправда, дещо інший погляд на проблему подружньої гармонії — можна сказати, традиційно чоловічий:
— Гадаю, жінка насамперед повинна бути доброю господинею. В чому це має виражатися? У смачних стравах на столі.

— Виходить, дорога до вашого серця пролягає через шлунок?
— Аякже! Це давня, як світ, істина.
Але тут же з’ясовується, що сам він — зовсім не вередливий: смакують і жінчині пироги, і деруни:
— Все люблю, і що є — те і їм, проблеми не роблю.

Ба, навіть більше: при першій ліпшій нагоді Михайло Михайлович з радістю куховарить власноруч, щоразу ризикуючи наразитися на гостру критику дружини, котра на правах фахового лікаря тлумачить йому про шкідливість жирного м’ясива. Чоловік і не заперечує, хіба що спокійно нагадує: «А в нас — демократія».
Додам також: і рівність. Бо коли сім’я переживала важкі часи, не гребував «жіночою» роботою, а кілька років поспіль давав раду і собі, і дитині, доки дружина в іншому місті доглядала тяжко хвору маму. Що тут вдієш? У житті — як на довгій ниві: не лише цвіт під ногами, часом — і терня. Тільки тепер обоє можуть піджартовувати: «Ми ж за гороскопом — Скорпіони. Тож і жалимо часом одне одного: такі подібні й водночас — такі різні».

— Через що ж сваритеся? — дивуюсь.
— Ну, як сорочку із колекції (на сім взорів!) продав — пробачити не могла, — згадує пані Романія. — От за таке його й «гризу». А ще — за поведінку невихованого парубка, яка дотепер збереглася.
Весела та жвава юнацька вдача пана Михайла і справді досі дається взнаки. Про таких чоловіків часто кажуть: «Любить життя в усіх його проявах». А воно зазвичай відповідає їм взаємністю. Напевно, людина з іншим характером і не бралась би за все те, чим займається він. Михайло Струтинський завжди прагнув усього й одразу. Що лиш йому не цікаве?! Замолоду не пропускав жодної нагоди помандрувати, пізнати невідоме, опанувати щось нове. Не повірите — вчиться й досі. І якої екзотики! Останнім часом відкриває для себе таємниці хіромантії і просто дивовижно читає написані на долоні знаки долі.

Над власною ж марно голову не сушить, просто робить те, до чого покликаний — реставрує старожитності; вчить дітей музики й тішиться їхніми талантами; допомагає молодим колекціонерам і радіє кожній нагоді поспілкуватися з колегами-однодумцями. А ще чекає на онуку-помічницю (нині студентку Інституту туризму Прикарпатського університету, а в майбутньому — свою надійну зміну) і разом із дружиною мріє про гідне приміщення для музею. Не тому, що обоє втомилися від побутових незручностей — до них уже звикли, а щоби «Веселка», яка давно стала туристичною принадою Косова, заграла нарешті всіма своїми барвами, показала всьому світові красу, створену руками наших предків. Навіть та частина експонатів, що сьогодні доступна для огляду, справляє незабутнє враження: книга відгуків рясніє автографами корифеїв науки і знаменитостей. Є навіть запис... китайською — пам’ять про відвідини актора Джекі Чана.
І нехай скептики кажуть, що мріяти можна навіть про те, про що й думати не вільно. Михайло і Романія Струтинські знають: мрія може злетіти дуже високо, якщо її триматимуть два крила.

?? ???? ?? ????? ?????????? ?? ????? ??? ????? ??? ?????
  Світло Писанки
2007
N(34)Червень
N(33)Травень
N(32)Квітень
N(31)Березень
N(30)Лютий
N(29)Січень
2006
N(28)Грудень
N(27)Листопад
N(26)Вересень
N(25)Серпень
N(24)Липень
N(23)Червень
N(22)Травень
N(21)Квітень
N(20)Березень
N(19)Лютий
N(18)Січень
2005
N(17)Грудень
N(16)Листопад
N(15)Жовтень
N(14)Вересень
N(13)Липень
N(12)Червень
N(11)Травень
N(10)Квітень
N(9)Березень
N(8)Лютий
2004
N(7)Грудень
N(6)Листопад
N(5)Жовтень
N(4)Вересень
N(3)Серпень
N(2)Липень
N(1)Червень


Реклама:


Луцьк, вул Рівненська 76а
+38(0332) 78-49-49

artvist-liberty@yandex.ru
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Контакт Форум Гороскоп
© ТОВ "КРЕАТИВ ПЛЮС".
Всі права на статті, ілюстрації, інші матеріали, а також художнє оформлення
належать редакції журналу "CITY LiFE"
Передрук та відтворення інформації допускається лише з письмового дозволу редакції


   
Реклама: