CITY LiFE - інформаційний журнал твого міста

 СІТІ ЛАЙФ iнформаційний журнал
CITY LIFE iнформаційний журнал
CITY LIFE Номер 33
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Гороскоп
CITY LIFE ????? 33
???????
???? ??????
Просто Ніна
CITY SOCIETY
Той хто не хоче бути Богом
Променад із Дон Кіхотом
Реставратор міського простору
CITY HISTORY
Галичанські амбіції Болехова
Вишнева гора Барона
CITY HISTORY
Оманлива тиша архівів
CITY FAMILY
Світло Писанки
Два крила одної мрії
CITY ART
«Віртуальний джем» - вибір покоління PEPSI
«Мертвий півень» - жвавіше за живих!
CITY ART
Все в... кераміці
Віднайдений рай
Образи... Образи... Й образи
CITY ART
Слова і звуки «Замкової тіні»
CITY LIBRARY
Жінка, що мріє про сонце
???? ??? CITY
???????:
N0(33) Травень 2007     ???? ??????: CITY PEOPLE
??? ? ???????
CITY SOCIETY
Реставратор міського простору

— Коли в 1979 році Борхесу вручали премію Сервантеса, він у промові особливо дякував за те, що ту честь він отримує з рук короля, бо король, як і письменник, є тим, хто приймає і сповнює свою долю, а не шукає її, себто мова йшла про непротивлення долі. Чи існує таке покликання для тебе, наприклад, як архітектора-реставратора? Як ти ним став?
- зможу сказати щось про призначення хіба тоді, коли мені буде стільки років, як Борхесу. Реставратором я став через випадок. На початку навчання, в час, коли щойно впав Радянський Союз, я сильно захоплювався модерною архітектурою. Відкрилася завіса, і я бачу, що робиться у світі: постмодерн, деконструктивізм, усе абсолютно нове, виблискує алюмінієм, нержавіючою сталлю, різнокольоровим склом. Але тут мене беруть і переводять з кафедри архітектури на реставрацію. Це було як насильство, адже в реставрації сенсу нема, думав я. Потім отримую перше завдання — проект реставрації ринкової площі Бучача. Приїжджаю туди, і тут модерновий архітектор бачить це місто: монастир отців Василіан, фантастичний костел, нереальну церкву і меретинівську Ратушу. Не можна й уявити, що в Бучачі переді мною постане казка, яку я не бачив у жодних сучасних часописах. Далі була Жовква, містечко, з-під якого я родом. Раніше це було не більш, як село, а тут раптом відкриваєш щось унікальне — містечко, яке щось пов’язує з Італією. Отак поступово в мене з’явився ґрунт під ногами, виникло переконання, що сonservatio est aeterna creatio.

— І скільки було таких відкриттів?
— Кожне місто є відкриттям. Я не був у багатьох, може, в сотні, хоча їх більше тисячі. Не знаю, чи стане життя поїхати в кожне. Коли в моїх переконаннях наростилося м’ясо, я почав шукати собі площину для інтерпретацій, «бавитись» з простором, як-от з містом Буськ (звісно, це мій Буськ, який я собі вигадав, говорячи, що він справді є галицькою Венецією, як свого часу це робив Антоні Шнайдер). Я почав інтерпретувати Маркопіль, караван-сараї, ринкові площі чи ті надзвичайно цікаві ратуші в стилі muline de vento. Це бажання «бавитися» з простором, у принципі, і дало мені життя як реставратору. Раніше я вважав, що нічого, крім Львова з його пам’ятками, не існує, але ж яка це помилка! І це супер, коли ти можеш її виправити.

— Чи є у тебе метода досліджень, необхідні кроки, які робиш, коли стикаєшся з новим містечком, об’єктом?
— Є алгоритм, за яким працюють архітектори-реставратори, коли розробляють план реставрації. Але для мене, крім тієї наукової методи, надзвичайно важливо спілкуватися з людьми. Це навіть не стільки спілкування, скільки вислуховування. Правильно казати, що місто формується архітектурою, але місто не можливе без його мешканців. Наприклад, я ніколи не міг зрозуміти, чому кам’яниця вірменина Вартановича не є рівноцінною королівській кам’яниці. Без сумніву, король відповідав за долю держави, але треба розділяти поняття держави і поняття батьківщини. Для того вірменина, який не жив на материнській землі, батьківщиною був Львів, і він формував цей Львів, тому і є рівноцінний королю.

— Ти відкрив мудрість своєї професії?
— Ще серйозніше я став дивитися на містечка, коли сталося так, що я мав іти в аспірантуру. Я не хотів цього, але знову ж таки через випадок потрапив у ситуацію, до якої мав не стільки пристосуватися, скільки визнати її як необхідну об’єктивність. На засіданні кафедри за мене вирішили, що я маю йти в аспірантуру, і поставили перед фактом. Я приймаю такі випадки, бо переконаний, що не один я живу, а живу тоді, коли живуть біля мене. Отже, тоді переді мною постали нові проблеми: я мушу їхати в ті містечка і щось про них писати. Я вибираю їх, читаю трохи про їхню історію і їду. А коли приїжджаю, розумію, що для мешканців тих містечок це подія — що хтось приїхав і хтось цікавиться ними, комусь це потрібно. Я задаю запитання, вони починають розповідати, і тут усвідомлюєш, що без людей усі ці будинки — ніщо. Коли я дивлюся на місто, знаю, що в цьому чи в тому будинку живуть люди, а коли людей нема, то нема на що й дивитися. У спілкуванні починають відкриватися очі. Коли чуєш, як люди розповідають про євреїв, яких ведуть на розстріл, волосся дибки стає. А я ще застав тих старожилів, які це бачили, які бавилися з дітьми, котрих потім розстрілювали. Я чую жінок і чоловіків, яких уже давно переселили в те чи інше місто з Холмщини чи Лемківщини, а вони все одно кажуть, що не тут їхня батьківщина, а там далеко, де лежать їхні батьки чи діди. Подивись на будинки в місті. В них жили і живуть люди, тут народжувалися і вмирали, закохувалися, тут писали письменники. Я не уявляю собі Богдана-Ігоря Антонича, який би не ходив вулицями Львова.

— Всі ці міста, з якими ти працював, чимось вигідно відрізняються від міст, з якими не працював, можливо, тим, що на цих землях завжди співжили різні спільноти, культури. Що означає таке співжиття?
— Зараз немає того, що було в минулому. Були такі явища, як дільниці, як асиміляція або змішування націй і культур, але тепер усе це приховане, так просто його й не побачиш: візуально це співжиття не виражається, та й немає колишнього розмаїття культур.

— Жодного сліду? А бажання реставрувати щось із тих культур?
— Сліди, звісно, залишились, але хіба в книжках. А реставрація — це справді не просто те, що ми зберігаємо, це, в принципі, погляд у майбутнє, і не інакше. Бо замало бажання відновити якісь пам’ятки, коли немає цілісної культури, яка їх живить. На жаль, зараз не видно присутності культур — єврейської, вірменської, російської. Є лише якісь елементи, але не цілісна культура того чи іншого народу.

— Отже, всі ці галицькі міста творилися як багатокультурні, а тепер усе виходить досить сумно.
— Це «сумно» — наслідок ХХ століття. Але, я вважаю, все буде змінюватись. Як? Не знаю, але, думаю, на добре. У Львові будуть потужні громади — вірменська, єврейська, польська, не менш потужна російська. Хотілося б, щоб це місто було розмаїтим. У майбутньому таке чекатиме й на інші міста — великі, як Станіславів, Тернопіль, і менші — Дрогобич, Калуш... Щодо цього я маю оптимізм. Це не буде копія того, що було в XVII чи XVIII століттях. Бо всі ці народи — український, вірменський, єврейський, польський, російський — тут не випадкові.

— У чому ми подібні на наших предків?
— Ми такі ж самі. Є, безумовно, речі, які нас відрізняють, наприклад, у XVIII чи ХІХ століттях не знали, що таке теплий туалет або телевізор. Але людина так само хоче їсти-пити і боїться холоду. Голод і холод. А ще, наприклад, раніше прості люди підписувались хрестиком, а от бургомістри були письменні (неписьменний не міг бути бургомістром). На жаль, тепер усе зрівнялося: бургомістр Львова такий самий письменний, як і я, хоч у багатьох речах він просто не компетентний.

— У нього є радники.
— Радники були й тоді. Тільки той був письменний, освічений, кращий. Ось, наприклад, що зробив колись бургомістр Язлівця: у заповіті розподілив власні гроші всім громадам у місті, на ремонт вулиць, церков, костелів, синагог. Вважаю, що в минулі часи були аристократи, і це перевага того часу, тепер навряд чи назвеш управління містом аристократичним. Нині аристократи сидять деінде. Так, художники по пивницях малюють… Хто ж це видів — заганяти художників в андеґраунд? Добре, якщо в когось із митців фортуна склалася, і вони вже не в підземеллю, а на піддашшю.

— Чи є в тебе улюблений момент в історії, наприклад, бароко абощо?
— Бароко — не момент, вважаю, що бароко тягнеться до сьогодні, саме поняття українства формується в добу бароко.

— Чого в нашій освіті більше: зайвого чи необхідного?
— Раніше ми навчали вузькопрофільних спеціалістів-реставраторів, потім система змінилася, і ми почали готувати спеціалістів широкого профілю: вони мають уміти запроектувати і місто, і будинок, офіс або готель, і зробити дизайн. Але вагаюсь сказати однозначно, яка система була добра — чи коли вона формувалась виключно під впливом реставрації, чи коли в ній з’явилася можливість вибирати, ким стати: модерним архітектором чи реставратором. І одне, і друге добре, але ні одне, ні друге не є досконалим. Я вчу своїх студентів з усвідомленням того, що не маю права чинити над ним насильство і вимагати, щоб вони були реставраторами. Людина мусить формуватися зсередини. Але я постійно повторюю: якщо ви себе і свою роботу поважаєте, то мусите поважати роботу інших. Життя лише видається великим, але воно швидкоплинне, ще вчора тобі 15, а сьогодні вже 30. Так само і з будинками: він сьогодні досконалий, свіжовибілений, але пам’ятайте: за десять років він потребуватиме реставрації. А як ви зреагуєте, якщо на об’єкті, над яким ви стільки працювали, хтось поставив хрест, його викинули або почали через забаганку, наприклад, переробляти фасад? Якщо будете пам’ятати про себе — будете пам’ятати і про інших. У тому-то й річ, що ця диференціація — цей реставратор, той архітектор — модерні видумки. В XVI, XVII, XVIII століттях існував просто архітектор, який міг і реставрувати, і будувати нове, але він завжди пам’ятав про толерантність. І я говорю це небезпідставно: чому, наприклад, на львівському костелі написано, що він збудований у XIV-ХІХ століттях. Тому що над ним працювало багато архітекторів, і кожен поважав роботу попередника.

— Чи існує наукова школа, традиція Олега Рибчинського?
— Напевне, поки що ні, замало досвіду. Можливо, коли мені буде 60, я зроблю свою школу. Зараз метод моїх викладів постійно змінюється. Здається, вже знаєш, що очікувати від того чи іншого студента, але раптом — несподіванка, я перекреслюю своє переконання і відкриваю для себе нову людину, бо вона не просто мене дивує, а доводить, що попередньо сформована система освіти і бачення студента десь є помилкові. Студент завжди розумніший, ніж викладач. Я вибудовую собі на семестр якийсь шаблон, а наступного семестру він частково руйнується. Це ніби пересіювання методу.

— А як щодо міждисциплінарності?
— Це обов’язково. Я вважаю, що архітектура за природою своєю є міждисциплінарна наука, це і мистецтво, і частково інженерія. Мені відомо це здавна — з часописів і книжок, від архітекторів, у яких я вчився тут, і від тих великих магістрів архітектури, які вміють чарувати, витворювати магію архітектури. Архітектор не є інженером, який креслить. Примітивно сприймати архітектуру, через план, розріз — через інженерне креслення. Мені дуже подобається та традиція, коли в давнину архітектори не креслили так багато, а робили лише плани і макет, і цього було достатньо. Без сумніву, тепер з самим лише планом і макетом нічого не зробиш. Але тут і причина того, чому такий різний вплив чинять на нас тогочасні і сучасні пам’ятки.

— Ми багато чого втрачаємо в місті, хоч немало створюється нового. Ти не вважаєш, що набуте часто гірше від втраченого?
— Це складне питання. Знаєш, якби я не цікавився старими книжками, то, можливо, однозначно б сказав: усе нове — погане, все старе — добре. Ні! Наприклад, на ринковій площі у Львові є більше барокових кам’яниць, ніж ренесансних. Чому? Тому що старі кам’яниці не доглядали, вони приходили в такий стан, що їх неможливо було вже врятувати, тоді вирішували, що простіше їх розібрати до фундаменту і побудувати нові, барокові. Така сама й зараз ситуація у Львові, руйнують старі будинки і будують нові. Можна сказати, що це еволюція. Я в цьому випадку маю лише таке заперечення: скажіть, будь ласка, чи можемо ми назвати в Україні ще якесь місто, що має такий простір, такі будинки, такі храми — за кількістю, зосередженістю, цінністю образу? Немає такого міста. Тому ми повинні його зберігати. В Польщі, Німеччині, Чехії, Франції таких міст достатньо. В Австрії, крім Відня, є Ґрац, у Франції, крім Парижа, є Арль, а в Німеччині море містечок такого самого типу, з якими борони, Боже, щось зробити. Робіть нове в Донецьку, у Києві. Але, можливо, не в Харкові. Для мене Харків є рівноцінним Львову, бо це ідеологічний, унікальний простір — столиці України, нехай і радянської. У Львові та Харкові ми багато втратили. Можливо, ці втрати також потрібні, вони формують світогляд. Щось треба приносити в жертву, напевне, це закономірно.

— Що таке анімація культури?
— Без сумніву, анімація — це збереження ідентичності. Перспектива відродження є і в містечок. Кожне з них у певний проміжок часу руйнувалося і відбудовувалось. Так буде й тепер. Ми маємо приклад, як відбудовувалася Німеччина, Польща. Місто за своєю суттю сформоване як організм, і це дуже добра ідея: організм, у якому можуть спілкуватися люди, відбуватися торгівля, розвиватися ремісництво, промисловість. Інше питання, чи треба ставити тут, у Львові, гути і переплавляти руду, чи краще робити це деінде. Може, краще шити у Львові ексклюзивний одяг. Скажімо, містечко Угнів було свого часу виключним шевським містом, де шили знамениті угнівські чоботи. Я зараз читаю інвентар прикордонного містечка Рави Руської, де була своя величезна броварня, мало того, в Ратуші на Ринковій площі ритуалом було пити гаряче пиво.

— Розкажи про те, що ти робиш постійно, — про своє малярство. Ти малюєш тепер майже виключно дітей. Чому?
— Зараз малюю тільки дітей. Трапляються й дорослі, але лише як контекст, як щось інше. Якось я читав синові індійську казку про ранкову зорю, і мені дуже сподобалося, що там світ не поділявся на чоловіків і жінок, хлопчиків і дівчаток, а ділився на дітей і людей. Це мене глибоко вразило. І чоловік, і жінка однаково страждають, а діти — це щось інше. В людях досконалості нема, а в дітях — є. Це ідея Антонича. Я багато в чому завдячую Антоничу, Сковороді, Гоголю, Достоєвському, Моріаку, Камю, Шульцу, Роту…

— Ти мав виставку у львівській галереї Гердан?
— Так, тільки там. Це також випадок, несподіванка для мене і велика заслуга Юрка Бойка. А зараз подумую про виставку, бо назбиралося багато робіт (близько 3000). На жаль, постійно трапляються якісь перепони: то не можу знайти виставкову залу, то порозумітися з кураторами. Але настав час подивитися на все в комплексі, тож виставка буде. Хочеться, щоб кожен вибирав те, що йому до вподоби в цих роботах. Я поважаю думку інших. Тим паче, у своїх малюнках я не лукавлю.

— А твоя графіка?
— Це від захоплення японською графікою і поезією: споглядаючи світ, говорити і писати треба небагато. До речі, є багато подібного в Антонича і в поезіях хайку чи танку — це синкретичне споглядання світу. Ця графіка, де я малюю містечка, — це проходи по містечках, проходи, які я запозичив в Хірошіги чи в Хокусая. В просторі українському і японському багато було подібного — подивіться на дерев’яну архітектуру, порівняйте ідею самурайського ордену та ідею козацького товариства.

— І насамкінець практична порада від дослідника людського простору.
— Не бути туристом.

?? ???? ?? ????? ?????????? ?? ????? ??? ????? ??? ?????
  Той хто не хоче бути Богом
  Променад із Дон Кіхотом
2007
N(34)Червень
N(33)Травень
N(32)Квітень
N(31)Березень
N(30)Лютий
N(29)Січень
2006
N(28)Грудень
N(27)Листопад
N(26)Вересень
N(25)Серпень
N(24)Липень
N(23)Червень
N(22)Травень
N(21)Квітень
N(20)Березень
N(19)Лютий
N(18)Січень
2005
N(17)Грудень
N(16)Листопад
N(15)Жовтень
N(14)Вересень
N(13)Липень
N(12)Червень
N(11)Травень
N(10)Квітень
N(9)Березень
N(8)Лютий
2004
N(7)Грудень
N(6)Листопад
N(5)Жовтень
N(4)Вересень
N(3)Серпень
N(2)Липень
N(1)Червень


Реклама:


Луцьк, вул Рівненська 76а
+38(0332) 78-49-49

artvist-liberty@yandex.ru
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Контакт Форум Гороскоп
© ТОВ "КРЕАТИВ ПЛЮС".
Всі права на статті, ілюстрації, інші матеріали, а також художнє оформлення
належать редакції журналу "CITY LiFE"
Передрук та відтворення інформації допускається лише з письмового дозволу редакції


   
Реклама: