CITY LiFE - інформаційний журнал твого міста

 СІТІ ЛАЙФ iнформаційний журнал
CITY LIFE iнформаційний журнал
CITY LIFE Номер 33
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Гороскоп
CITY LIFE ????? 33
???????
???? ??????
Просто Ніна
CITY SOCIETY
Той хто не хоче бути Богом
Променад із Дон Кіхотом
Реставратор міського простору
CITY HISTORY
Галичанські амбіції Болехова
Вишнева гора Барона
CITY HISTORY
Оманлива тиша архівів
CITY FAMILY
Світло Писанки
Два крила одної мрії
CITY ART
«Віртуальний джем» - вибір покоління PEPSI
«Мертвий півень» - жвавіше за живих!
CITY ART
Все в... кераміці
Віднайдений рай
Образи... Образи... Й образи
CITY ART
Слова і звуки «Замкової тіні»
CITY LIBRARY
Жінка, що мріє про сонце
???? ??? CITY
???????:
N0(33) Травень 2007     ???? ??????: CITY PEOPLE
??? ? ???????
CITY SOCIETY
Променад із Дон Кіхотом

Із древньої балтійської форми Svit-ingis

З листа Віктора Лазарука литовському поету Юстинасу Марцинкявічюсу від 3 травня 1985 року:
«Обращаюсь к Вам с большой просьбой: что означает по-литовски «Свитязь»? «Утро», «святой» или «гость»? В топонимическом словаре Фасмера «Свитязь» происходит от древнеисландского «белая вода». Но у Яна Длугоша «Висла» — тоже «белая вода». Неужели «Висла» и «Свитязь» одного корня?
Мне известно, что имя «Свитязь» носят два озера (в Новогрудке, на родине Адама Мицкевича, и у нас в Украине, на Волыни) и деревня во Львовской области. Не исключено, что оно широко распространено также в Литве и, безусловно, одного общего славяно-балтского происхождения. Имеются ли в Литве подобные топонимы?»

Із листа Юстинаса Марцинкявічюса Віктору Лазаруку від 24 травня 1985 року:
«Происхождение названия озера Свитязь до сих пор остается невыясненным. Мнение М.Фасмера, позже принятое другими авторами, что это название может быть германского, притом еще и антропонимического происхождения (от имени Hviting), мне кажется ничем не обоснованным. Правда, М.Фасмер допускал и возможность балтийского происхождения, но не уточнял, каким путем и из каких слов.
Наряду с другими возможностями, я хочу обратить внимание на достаточно достоверную балтийскую этимологию. Свитязь — из более древней балтийской формы Svit-ingis/Sveit-ingis/Sviet-ingis, где корень svit-/sveit или sviet- и суффикс -ing- (возможно, ятвяжский). Корень svit-... можно связывать с литовским svisti «становится светлым», sviesus «светлый», sviesti «выдавать свет» и т.п. Почти стопроцентным соответствием названию озера Свитязь является названия озера южной Литвы (возможно, ятвяжское) Svaitingis. Сравни еще литовск. yotvingis — русск. ятвязь!
Суффикс -ing- был очень характерный для ятвяжской гидронимии.
Уважаемый Виктор Антонович! То, что Вы прочитали — мнение крупнейшего специалиста, автора словаря литовских гидронимов, доктора филологических наук А. Ванагаса. Очень убедительное мнение. Согласитесь ли Вы с ним это — уже, как говорится, дело Ваше. Тем не менее, надеюсь, оно поможет Вам в работе».


Сім чудес світу

— Вікторе Антоновичу, я відчуваю: все, що пов’язане зі Світязем, для вас — святиня. Саме цьому озеру зобов’язані своєю вічною письменницькою неволею. Як виник задум написати роман про блакитний талісман Полісся?
— Хоч як дивно, трапилося все досить несподівано. У 1971 році, працюючи в Товаристві охорони пам’яток історії та культури, я змушений був провести в Карпатах екскурсію. Спровокував водіїв двох автобусів повернути на озеро Синевир. Гуцули дивувалися, що туристи на ЛАЗах прорвалися до нього (ми тоді ледве не зірвалися на перевалі). Синевир з невеликим острівцем посередині у мініатюрі мені нагадав Світязь. Поклавши очі на це гірське озеро, я заприсягнувся, що обов’язково напишу про Світязь.
Дуже часто мене переслідували сумніви: чи впораюся я з цією темою. У 1972-му я натрапив на журнал «Ziemia» за 1911 рік, де були надруковані дослідницькі матеріали про Полісся доктора Львівського університету Бенедикта Дибовського. Він був настільки захоплений Світязем, що помилково зарахував його до найбільших озер Польщі. Зрозуміло, таку помилку вченого тижневик був змушений спростувати.
Його твори змусили мене здійснити поїздку до Світязя, після чого, під враженням побаченого і почутого, написав нарис «Дві подорожі».
Трохи пізніше була створена документальна повість «Світязь», але у видавництвах, куди я звертався, не захотіли друкувати: все стояло глухо. У них розгублювалися, адже в різних аспектах я намагався порушити проблеми Полісся. Мені навіть казали, що твір надто розпорошений, що його обтяжує історична хроніка. І тільки у 1979 році мені пощастило частково її опублікувати у книжці «Сині очі Волині».
На моє щастя, у 1985 році я отримав листа від головного редактора журналу «Жовтень» Романа Федоріва з пропозицією написати роман про рідну землю, ріки, озера, ліси Волинського краю, людей, які тут проживають, — тобто есе про Волинь, але коли я детальніше вникав у тему, зрозумів, що вона надто обширна. Тоді звузив її до Полісся, а потім до Шацьких озер (північно-західний регіон). Лише в 1986 році був нарешті завершений журнальний варіант твору, я надіслав його до редакції.
Не дивно, що, редагуючи твір, Роман Іваничук свого часу змушений був зняти ті епізоди, які не могла пропустити цензура. Роботу над романом я не припиняю досі, збагачуючи його новими фактами. Світязь — це неоране поле, цілина на Волині. І дуже почесно перти того плуга. Чи я зорю все? Не відомо...

— Ви заявили, що «Світязь» — роман екологічний. І створюєте свою лінію оборони довкола красеня-озера. Невже такими серйозними є підстави для занепокоєння?!
— Розповідаючи про сучасні долі, я більше уваги намагаюся приділити екологічним проблемам, які стали особливо актуальними в наш час, коли загострилось протиріччя у взаємовідносинах людини і природи. Накладення нівелірної зйомки 1928 року на топографічну карту 1982 року засвідчило, що світязькі озера змаліли. Причиною цього є, безумовно, не лише природне старіння голубих плес, а й жахливе вирубування лісів та меліоративні системи.
Світязь також втрачає свою площу. На карті 1856 року це озеро нагадувало слоненя з хвостом. На наших очах від нього відпала затока Бужня. Замість неї утворилося суверенне озеро, яке зуміло піднятися вище Світязя. Він замулюється. У 30-х роках минулого століття глибина озера становила 58 метрів. За даними фахівців із Санкт-Петербурга, нині вона не перевищує 49 метрів.
На дні озера — тріщина, яка проходить із південного заходу на північний схід. Острів постійно «росте». У 1938 році поляки визначили його площу: 3,6 гектара. З того часу вона збільшилася майже втричі. На острів хвилі намивають пісок, він витягується в довжину. Однак рівень води Світязя тримається на одній висоті над рівнем моря. І амплітуда його коливання повторюється через певний період (очевидно, проявляється залежність від космічних процесів).

— Світязь нерідко уособлюється з сімома чудесами світу. Як це ви можете пояснити?
— Річ у тім, що на дні озера є сім карстових джерел (лійок), які сховані у глибинах. Характеризуються вони сталими термічними показниками — і влітку, і взимку температура таємничої живої води коливається в межах дев’яти градусів тепла.
А що вона унікальна — жодного сумніву. Стривайте, згадаю, як я писав про це, відтворюючи діалог юних німецьких солдат Густава Гольца та Артура Греве, які купалися у Світязі влітку 1917 року.
«— Кажуть, власник озера царський генерал Драгомиров досліджував тут залізорудні джерела.
— Дурень той царський генерал... Не залізо, а золото й срібло потрібно тут шукати. Без сумніву, озеро ще не до кінця вивчене. Ні, не для прання білизни воно призначене.
— Справді, може цю воду потрібно продавати в аптеці як лікувальну. Купатися в такій воді занадто велика розкіш!
— Такі озера не для купання, а для молитви, для очищення душі від скверни... Для молитви, для меси у величному храмі...»
 
— Знаю, що ви досліджували тему рибальства. Що у ній знайшли несподіваного?
— Я натрапив на відомості, що за Польщі у Світязі зловили сома вагою 90 кілограмів. Одна з легенд розповідає, що якось величезний сом вчепився за ногу рибалки — колегам довелося волами витягували здобич.
У другій частині роману я подам список усіх місць, де рибалки закидали невода. Мені пощастило розшукати Марію Дужич-Бобчук, батько якої найнявся веслувати на крипі Бенедикта Дибовського. Данило Бобчук усе життя рибалив, не мав ні коня, ні вола, ні корови, ні поросяти. Пив чорно, в корчму з хати виносив останній одяг, запас збіжжя.
Марія свідчила:
«— Запрошували його як махара, тобто рибальського бригадира. І неводи шив, і рибу ловив. Бо добре знав свою справу. Може, знав якісь секрети або просто везло. Бало, залишався вдома по господарству. Тогді смиєвся: «Зловлять вони чорта з два, зловлять, як рак свисне... Я їм таке поробив...» А що поробив? Наврочив чи сіті переплутав? Про те було відомо лише йому одному».
Якось взимку Данило Бобчук їздив шити неводи. Повертаючись, утопив у Світязі коні, бо був п’яний. Сам ледве врятувався, прийшов додому весь мокрий. Проте не захворів. Навесні витягли сани. Євреї, які орендували озеро, пробачили Данила. Вони самі прийшли просити його на роботу і грошей за коней не взяли. 

Вічний спогад

— Читаючи роман, розумієш, чому крізь віки проходить духовна сутність князів Сангушків. Можна сказати, що вони стали вічним спогадом, який несе в глибину таємничих епох Полісся...
— І цей славний рід посилає нам свої нагадування, веління й заповіти. Його деякою мірою можна вважати виразниками духовної сутності краю. Немає жодних сумнівів, що Світязь в епоху Середньовіччя належав Сангушкам. Деякі дослідники вважають, що назва Шацьк походить від імені служебника князя — Szacko.
Я випадково натрапив на фігуру Дмитра Сангушка. Коли працював у львівських архівах, познайомився з матеріалами життя роду Сангушків, що складали сім томів і охоплювали ХV-XVI століття. Це великий українсько(русько)-литовський княжий рід, який мав дві генеалогічні лінії: князі Сангушки-Каширські, що володіли укріпленим городищем Камінь (нині Камінь-Каширський), мали маєтність у селі Кошари (нині Старі Кошари біля Ковеля), та ковельські Сангушки, які між собою часто сперечалися, поки у 1543 році князь Сангушко і королева Бона не обмінялися володіннями. Рід ковельських Сангушків проіснував аж до ХХ століття. Дехто з письменників дорікнув, що пишу про литовських князів. Але я був упевнений у протилежному, бо знав, що князі литовські, прийшовши в Україну, перейняли культуру, звичаї українського народу. Вони брали за дружин українок. Історики вважають, що Сангушки — нащадки українських удільних князів. Так, Дмитро Сангушко говорив українською мовою, сповідував православну віру. Його батько, Федір Андрійович, давав кошти на спорудження православних церков у Володимирі, Бресті, Києві, Луцьку. До речі, батько Дмитра похований у Києво-Печерській лаврі. Герб Сангушків Погоня був викарбуваний на Святогорському монастирі в Зимно.
Гальшці Острозькій, яку Беата Костелецька (її мати) пообіцяла віддати заміж за князя і не дотримала свого слова, було лише 14 років.
«...Бідолашну наречену так зашарпали, що вона зомліла і впала. Мусили відливати водою». Коли Гальшка прийшла до тями, дядько Василь узяв її за руку і привів до Дмитра.
— Я тобі віддаю її, бо то є в моїй моці, яко стрия...
Гальшка залилася гіркими сльозами, і в цю ж хвилину завчасу викликаний піп приступив до вінчання. На запитання, чи погоджується княжна виходити заміж за Дмитра Сангушка, Гальшка мовчала. За неї відповідав опікун, дядько Василій, князь Острозький...»
Цікавим був шлюбний кодекс тих часів, коли в народі не заборонялося викрадати наречених. Але Гальшка, що зросла без батька, мала сильних і впливових опікунів, насамперед королеву Бону, короля, великого князя Василя Острозького. Окрім того, рід Сангушків мав великі землеволодіння (у Турійську, Володимирі, Любомлі, Ратні) та владу, і це, певно, не було всім до вподоби.
Трагічна загибель Дмитра Сангушка спричинена певними обставинами.
«— Як тобі багато наш круль вірив, дав тобі пограничні міста й замки, а ти так підло його зрадив, не з татарами й турками почав воювати, а з жінками, — махає кулаком перед очима Сангушка Мартин Зборовський (каліський воєвода, польський магнат, краківський каштелян — авт.) — Ну, що ж, почекай, дам тебе усмирити нарешті!
— Повісьте його за ребро, по-турецьки! — радить рихтар.
Старий воєвода підходить упритул до бранця. Зриває з його шиї золотий ланцюг і заходиться в’їдливим сміхом:
— Цей тобі тепер зайвий, зараз тобі більше пасує залізний!»
Свою чорну справу вбивці коїли без суду і слідства: «Зборовський викинув був тіло небіжчика з домовини і наказав тримати кілька днів у гноєві в конюшні!»
Роман Сангушко — брат Дмитра — був у великій пошані і займав значну посаду при королівському дворі.
Нагла смерть спіткала ще одного представника цього магнатського роду — Ярослава Сангушка. Він був на танцях в однієї княжни у Луцьку і задирався з поляками, які не любили литовців (таким вважали Ярослава). Коли Сангушко вийшов, один з поляків підстрелив його з аркебуза через щілину у стіні.
Останній князь, у якого була сильна охорона з інгушів, загинув у Славуті у 1917 році, його підняли на багнети солдати, які в період соціальних потрясінь стали страшною, жорстокою силою.

— Будь-яке зло має бути покаране. І повною мірою ця істина відбилася на долі Беати Костелецької та її доньки Гальшки Острозької.
— За наказом короля Гальшку віддали заміж за графа Лукаша Гурку. Це глибоко обурило Беату Костелецьку: вона з дочкою переховувалася в домініканському костьолі у Львові, де обвінчала її з Симеоном Слуцьким. Повернувши Гальшку, граф ув’язнив її у своєму родовому замкові в Шамотулах у Познанській провінції. Одинадцять років жінці доведеться нидіти в одинокій вежі. Існує версія про те, що, збожеволівши, вона потрапила в Закриниччя (нині Хмельницька область). І там у замку на воді її начебто убили під час нападу татари.
«Звичайно ж, брат нашого героя (Роман Сангушко — авт.) міг і не знати, що горда і самовпевнена теща Беата повторить долю своєї слухняної дочки: маючи на меті помсту, в сорок дев’ять вийде заміж за молодого вдівця Альбрехта Ласького, перепише на нього всі свої багатства, та новий чоловік на таке великодушне благородство відповість чорною невдячністю — запроторить її в домашню замкову тюрму, що в Кезмарку, в Спіжиній долині, в Уграх. Одинадцять років ув’язнення на чужині підірвуть здоров’я непокірної матері. Після клопотання впливових осіб вийде на волю, але, вже не спроможна повернутися на батьківщину, помре в Кошуце».
 
— Символічний образ погоні весь час женеться за поліщуком. Мені здається, це одна з причин, чому він століттями не виходив з пітьми. Ненаситна тяга до багатства та вигоди призводила до трагічних наслідків. Як у подальшому будете розвивати цей образ?
— Так, через увесь мій твір проходить образ погоні.
«Така погоня, споряджена з метою сліпої помсти та грабунку, — розмірковує князь (Роман Сангушко — авт.), аби врятуватися від заслуженої кари, — мусить сама згодом стати втечею. А вся наша кривава історія? Хіба то не є послідовне чергування розмаїтих погонь і втеч».
Погоня ХVI століття пов’язана з погонею ХХ століття, стає символом переслідування не просто окремої людини, а всього українського народу. Нещастя завжди супроводжували волинян. Постійні зміни панів, грабунки, знущання, війни не давали їм спокійно жити.
Образ погоні — увертюра, своєрідний заспів, наскрізний лейтмотив твору, який, згідно з моїм задумом, і повинен завершити твір, звівши в єдиноборстві не лише протилежні сили, а й століття. Роман повинен завершуватися поемою «Дзвін», своєрідним поетичним епілогом.

«Приставив фінку до моєї шиї»

— Кривавий слід у романі тягнеться з 1826 року. Чи він знайде своє відображення у продовженні твору?
— Кримінальна справа 1826 року про вбивство двох євреїв до історії Світязя має безпосереднє відношення. Слідчі органи чотирьох губерній намагалися розкрити цей злочин, про нього знали у Санкт-Петербурзі. У Шацьк навіть ввели військо.
В архівах КДБ я натрапив на паралель з подіями позаминулого століття. Її проекція на сьогодення дасть мені можливість відобразити криміногенну ситуацію на Шацьких озерах. Часи, коли на тридцять років траплялося одне вбивство, коли селяни горою стояли за честь і гордість своєї громади, давно минули.
Мене дуже захопила тема протистояння людей з різними уподобаннями, мотивами поведінки. Відображатиму перебування на Поліссі загонів УПА. На березі Світязя мені довелося брати інтерв’ю в чоловіка, який мав три судимості по двадцять п’ять років. Очевидно, що він свого часу сприйняв мене як агента КДБ, бо приставив фінку до моєї шиї. Казали, що у зоні мій герой прирізав двох чоловік.
Побачивши, що я витримав психологічну атаку, він поставився до мене по-людськи. І розповів про подробиці подій 1943-1944 років. Третя книга роману починатиметься якраз з теми Другої світової війни.
Полісся — край, у якому досить легко пускала паростки більшовицька пропаганда. Я колись не міг подумати, що на Щацьких озерах може спалахнути національно-визвольна боротьба. Недавно зустрічався з поліщуком, який з трьома своїми братами пішов в УПА у 1950 році.

— Збірний образ поліщука ви створюєте у нерозривному зв’язку з природою. І наче навмисне його долю обумовлюєте надзвичайними обставинами.
— Переді мною стоїть надто складне завдання: показати у роки війни трагедію епохи через поліські характери, розкрити причини і наслідки, які призвели до конфлікту, породженого, на мою думку, війною та окупаційними режимами. Наприклад, у другому томі роману розповім про протистояння червоного партизанського розвідника Панаса Бегаса із з’єднання Олексія Федорова та кропивницького старости Стодона Гінайла, яке закінчиться трагічно. Обох їх поєднувало одне почуття — ненависть.
Коли хочете, Бегас і Гінайло — також жертви. Не надаючи комусь із них переваги, все ж змушений констатувати, що Гінайло мені більше імпонує своєю цільністю і мужністю. Не може не захоплювати його стійкість і незламність під час допитів. За свідченням дочки Наталки, йому кілька разів імітували розстріл на кладовищі, але Гінайло не похитнувся і нікого не видав. Крім того, він із гідністю переніс не лише допити слідчого в застінках НКВД, а й кривавий розстріл у Ковельській тюрмі в перший-другий день війни...
Переглядаючи справу Стодона Гінайла, я натрапив на його фотографію, зроблену у лютому 1942 року. Мені дозволили зробити копію, з якою я зайшов до дочки Стодона Гінайла Наталки (проживала у Шацьку).
— Хто це? — запитав її, показуючи фотографію.
— Не знаю, — почув у відповідь.
— Уважніше подивіться.
— Не знаю.
— Та це ваш батько!
Вона заплакала. Документи, які я вичитував в архівах КДБ, детально перевіряю, уточнюю, бо не можу все сліпо брати на віру. Я знайшов адреси очевидців часів сталінського терору, війни. І тепер мені приходять листи з Сибіру, Казахстану, Запоріжжя від дітей репресованих родичів.

— А чим викликаний ваш інтерес до історії спалення села Кортеліси в роки минулої війни?
— Я пішов шляхом якнайточнішого дотримання історичної істини. Тому у романі намагаюся відкидати все непевне. Я довідався, що у 1938 у польському журналі був надрукований матеріал «Кортеліси — село загублене». У ньому повідомлялося, що це село вироджується, страждає від алкоголізму, туберкульозу і малярії.
І я вирішив розглянути версію про те, чи це не могло бути основною причиною його спалення. Адже не виключено, що німці просто провели біологічну зачистку села. У мене немає підстав говорити, що в 1942 році у Кортелісах був масштабний партизанський рух. У селі в той час переховувалися військовополонені. У групі колишнього радянського офіцера налічувалося всього лише кілька чоловік.

— Яким за обсягом буде весь роман?
— Роман «Світязь» — це есе в чотирьох книгах, хоча й вони не міститимуть усього зібраного у процесі роботи. Другий том я ставлю собі за мету завершити у цьому році. За обсягом він буде більший, ніж перший. Третя книга охопить події включно до 1945 року. Остання, четверта, яка присвячена Світязю сучасному та його проблемам, матиме в основному публіцистичний характер, з елементами белетристики. Особливо звертатиметься увага на проблему землі, яка розглядатиметься у філософському, економічному та моральному аспектах. Знову повернуся у світ легенд, у часи, коли ходив у походи Данило Галицький (мені пощастило з’ясувати ім’я поліщука, який проводив його воїнів таємними стежками в розташування своїх одноплемінників). Історія, яка творилася на берегах Світязя, дотикається нині і до Сибіру, і до Чехії, і до Прибалтики...
«— Наше озеро золоте, — кажуть поліщуки-язичники. — В ньому чарівна скриня з золотими червінцями плаває. Такі ж зачаровани гроши є в одній хаті в Пульми, але вони закопани глибоко під піччю... Знайте: той, кому дивний скарб одкриється, на світі ще не вродився. А мусить бути парубок або дівчина з чистим серцем і світлою головою».


«І все ж маємо відчуття затамованої блискавиці. Можливо, це якраз добре — бачити поета справжнього і знати, що його здібності не відкрилися ще на всю потужність, що в ньому назбиралося немало вогню, який він пригашує, стримує, боячись вибуху. Та, власне, тепер, коли захоплено входимо в таємниці творчості Віктора Лазарука, ми хотіли б сказати йому: «Розряди блискавку свого слова, загрими над Світязем, але так, щоб Каспій та Байкал почули. Ти можеш».

Дмитро Павличко

?? ???? ?? ????? ?????????? ?? ????? ??? ????? ??? ?????
  Той хто не хоче бути Богом
  Реставратор міського простору
2007
N(34)Червень
N(33)Травень
N(32)Квітень
N(31)Березень
N(30)Лютий
N(29)Січень
2006
N(28)Грудень
N(27)Листопад
N(26)Вересень
N(25)Серпень
N(24)Липень
N(23)Червень
N(22)Травень
N(21)Квітень
N(20)Березень
N(19)Лютий
N(18)Січень
2005
N(17)Грудень
N(16)Листопад
N(15)Жовтень
N(14)Вересень
N(13)Липень
N(12)Червень
N(11)Травень
N(10)Квітень
N(9)Березень
N(8)Лютий
2004
N(7)Грудень
N(6)Листопад
N(5)Жовтень
N(4)Вересень
N(3)Серпень
N(2)Липень
N(1)Червень


Реклама:


Луцьк, вул Рівненська 76а
+38(0332) 78-49-49

artvist-liberty@yandex.ru
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Контакт Форум Гороскоп
© ТОВ "КРЕАТИВ ПЛЮС".
Всі права на статті, ілюстрації, інші матеріали, а також художнє оформлення
належать редакції журналу "CITY LiFE"
Передрук та відтворення інформації допускається лише з письмового дозволу редакції


   
Реклама: