CITY LiFE - інформаційний журнал твого міста

 СІТІ ЛАЙФ iнформаційний журнал
CITY LIFE iнформаційний журнал
CITY LIFE Номер 33
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Гороскоп
CITY LIFE ????? 33
???????
???? ??????
Просто Ніна
CITY SOCIETY
Той хто не хоче бути Богом
Променад із Дон Кіхотом
Реставратор міського простору
CITY HISTORY
Галичанські амбіції Болехова
Вишнева гора Барона
CITY HISTORY
Оманлива тиша архівів
CITY FAMILY
Світло Писанки
Два крила одної мрії
CITY ART
«Віртуальний джем» - вибір покоління PEPSI
«Мертвий півень» - жвавіше за живих!
CITY ART
Все в... кераміці
Віднайдений рай
Образи... Образи... Й образи
CITY ART
Слова і звуки «Замкової тіні»
CITY LIBRARY
Жінка, що мріє про сонце
???? ??? CITY
???????:
N0(33) Травень 2007     ???? ??????: CITY PEOPLE
??? ? ???????
CITY SOCIETY
Той хто не хоче бути Богом

Засновник театру, його художній керівник та режисер Володимир Кучинський (лауреат кількох поважних премій, серед яких Національна премія України імені Т. Шевченка, заслужений діяч мистецтв України) саме так і позиціонує себе та свій колектив: як людей, котрі культивують життя на сцені й усвідомлюють необхідність ігрових моментів у буднях. Виникнувши у часи карнавалу постмодерну і взявши за суть свого існування «театр-шлях», Львівський академічний театр імені Леся Курбаса сьогодні — територія, де до глядача промовляють не лише словами, а й звуком, пластикою, енергією, імпульсами, серцем. Про цю територію — наша з Володимиром Кучинським розмова, тим паче, що цими днями театр (що є володарем чималої кількості найвищих нагород на розмаїтих міжнародних фестивалях) розпочав святкування свого двадцятиліття.

- Видатний режисер Єжи Гротовський вважав, що людина займається мистецтвом, театром зокрема, для того, щоб подолати якісь внутрішні бар’єри чи межі в собі. Що особисто ви в собі долаєте, віддаючись театру?
— Насправді це дуже інтимне питання. Адже мова йде про артикуляцію внутрішнього світу. Коли ми всі вийшли з імперії — це було одне долання себе, інше, коли наш театр переживав скрутні матеріальні часи. А зараз я думаю про те, що маю створити новий проект, свого роду новий театр, який має відрізнятися від того, що було досі. Адже ту роль, яку театр виконував ще донедавна, перебрали на себе кіно і телебачення. Тобто у ХХІ столітті театр має шукати нові шляхи. І думаю, що одним із них є синтез мистецтв, відбирання на окрему — сценічну — територію усього, що зберігає тотальні прояви людського духу. А це вже більше схоже на релігію. Що людство мало колись? Зміну жанрів. Переходячи із жанру в жанр, актор неначе скидав із себе стару шкіру, а відтак постійно очищувався, відроджувався. Сьогодні у театрі чистих жанрів немає — вони розмаїті й існують одночасно. А тому здирання шкіри повинно бути на іншому рівні, однак воно — необхідне. Час вимагає не стільки театру академічного, як академії гри. А це — попри словесну схожість — різні поняття. І моє нинішнє завдання — зартикулювати необхідність такої академії гри для суспільства.

— Однак суспільство наразі ще може не відчувати потреби такої академії гри. Та й самим служителям Мельпомени це може видатися радше претензією на оригінальність, аніж спробою йти в ногу з часом. Мандруючи до ідеального (яким зараз є для інших ваше бачення нового театру), чи не почуваєтесь одиноким?
— Найкардинальніші питання людина завжди вирішує на самоті — наодинці із собою і світом. Світом з його двома крилами — реальним, у якому ми живемо, й ідеальним, який живе з нами. Я називаю цей момент вушком смерті, через яке треба пролізти, щоб перейти в нову якість, стати людиною, яка би благословила інших. І справа не в тому, як світ існує, бо він завжди існує однаково. А в тому, як ми переходимо це вушко смерті. Бо наші ілюзії, бажання весь час хочуть цей світ, природу речей трохи підфарбувати, зробити їх вжитковішими, зручнішими для себе. І це — страшна помилка, якої не може уникнути людина. Це — безкінечна мана, яка весь час провокує на обман.

— Наскільки важка для людини, яка благословляє, ця шапка Мономаха?
— Справа не в важкості, бо її ми самі створюємо своїм обманом. Останніх кілька років розмірковуючи про це вушко смерті, територію кризи, як люблять говорити в театрі, постійно спостерігаю одну і ту ж ситуацію: талановита людина, виконавши хорошу роботу, чомусь завжди потрапляє на територію кризи. Це дуже тяжкий період, пов’язаний з величезними переживаннями. Буває навіть, що люди багато що у своєму житті кардинально міняють і навіть ідуть з театру. Але потім з цієї території кризи з’являється дуже хороша робота. Навіть скажу більше: усі шедеври створені завдяки територіям кризи.

— Як часто вам доводилося долати території кризи?
— Чим багатий театр, це тим, що люди, які живуть на його території, можуть проходити крізь чимало таких вушок смерті. Театр для мене ніколи не був самоціллю, у мене до нього ще, напевно, з інших життів збереглося відчуття, що він не може бути остаточною реальністю, в якій ти існуєш. Це починає мати сенс, коли ти в тому кораблі подорожуєш. Можна, звичайно, поставити десять-двадцять вистав, хай, на перший погляд, і непоганих, але все це буде без змісту. Зміст з’явиться, коли ти в цьому будеш жити постійно, весь час творитимеш новий простір, який стиратиметься, аби з порожнечі з’явився новий.
 
— Однак у творенні будь-якого простору на людину завжди чигають три випробування — слава, влада і гроші. Яке з них випало пережити?
— Я — жива людина, в різний час усі три випробування мали до мене стосунок. Хоча, напевно, найпершою була слава. Я називаю це залипанням на образ самозакоханості, що є звичайною пасткою. Людині подобається якийсь образ, і вона намагається утримати себе в його межах, підробити під нього життя. Але це — неможливо, прозріння раніше чи пізніше настане. Щодо мене, то я прозрів одномоментно лише від однієї фрази, коли навчався в режисерській майстерні Анатолія Васильєва у Москві. Мені дуже лестило, що Анатолій Васильєв приділяє праці зі мною стільки уваги і часу. І якось, коли ми дуже вдало пропрацювали три години поспіль, я почав пописуватися. На що режисер сказав: «Ну, ці хохли без самозакоханості не можуть». Оскільки це було на фоні дуже класної роботи і режисер не насварив, не дорікнув, а просто констатував, то мені стало страшенно соромно.

— Соромно настільки, що до вас прийшло геростратівське усвідомлення слави — як диму?
— Це якщо підходити до слави як до архетипу, який людину заловлює. Однак насправді все значно простіше. Істинне існування людини — свідоме. Сенс має тільки момент тотальної свідомості, який дає неймовірний розгін і бачення навколо. А те, як ми сліпнемо, глухнемо, залипаємо, — не цікаво.

— Однак театр покликаний працювати на те, аби людина прозрівала. Ви завжди брали для постановок ту драматургію, яка тягне людину «вгору». Наскільки сучасний глядач готовий це сприймати, йти вгору, наскільки ви самі готові цей матеріал осилювати? Адже люди в усі часи більш-менш однакові — до театру часто-густо йдуть так, як ходили в давній Колізей дивитися на бої гладіаторів чи як розпинатимуть християн.
— Це ви добре підмітили. Однак є різниця — прийти в театр і прийти в Колізей. Бо це різні території — культури і акцій для розважання. І, власне, з цією різницею весь час доводиться давати раду. Мене мало цікавить, чи захочуть люди погодитись на спілкування з культурою, запропоноване нами, чи прагнутимуть видовищ — світ такий, який є. Але хочеться чистих нот чи, бодай, подорожі у ті чисті ноти, аби спілкуватися не з банальною побутовістю, а з високими творами, з тими, хто чув ноти ідеального. А спілкуватися можна тільки в тракті самої акції. І тут має значення те, що мало значення в усі часи — окремі люди з окремими інтересами. Зараз мені страшенно подобається, що на вистави до театру імені Леся Курбаса приходить багато молодих людей, тих, котрі мають азарт до життя, подекуди дриг до заперечення навіть самих себе. Адже старість для мене — це не довга борода чи сиве волосся, а коли людина існує тільки зараз, коли її подушка для неї важливіша, ніж її буття. Глядач, який до нас іде і якого ми вважаємо своїм, внутрішньо молодий. І якщо робимо щось таке, щоби ці люди відчули наш театр своєю територією, я справді — щасливий. Іноді мене перепиняють на вулиці незнайомці і починають розпитувати про театр, ставити запитання, які їм важливі, отже, для них має значення, що я та мої актори робимо та думаємо. В такі моменти особливо гостро відчуваю, що я тут і зараз, що живу немарно.

— У вас є рецепт, як зробити виставу хорошою?
— Не брехати собі — і все буде добре.

— Однак ваша правда й акторська можуть різнитись. Як доходите консенсусу?
— Це просто. Є структура твору, її треба розкрити. Коли вона спрацьовує, необхідно, щоб ця структура спрацювала і в акторі. І моя справа — забезпечити акцію, спровокувати актора, щоб із ним щось могло ставатися. А далі вже — справа актора... Я — дуже демократичний режисер, мені нецікаво бути тираном. Зрештою, як і Богом. Є моменти, коли ти можеш щось зробити майже насильно, але повторити це таким чином не можна. Можна один раз зробити Помаранчеву революцію, але робити її весь час можна на території свідомої людини. Це саме з акторами. Я можу один раз на репетиції спровокувати, щоби щось сталося, але далі я повинен забезпечити, аби, повторюючи ситуацію, актор хотів прориватися на її територію — тільки тоді це матиме сенс. І в цих питаннях мені легко в театрі, бо демократичність для мене — абсолют. Підминати когось під себе я ніколи не прагнув.

— Ви викладаєте у Національному університеті імені Івана Франка. Чого найперше хочете навчити своїх студентів?
— Перетворювати своє життя на творчість... Узагалі таке вміння — щось дуже інтимне, яке передається від однієї людини до іншої. Ті, хто приходить до мене на курс, повинні бачити людей, які справді так живуть. І не важливо, залишаться вони на території нашого театру чи шукатимуть щось інше, головне, аби вони знали, що це важливо в усіх сферах. Щодо мене, то усе, що маю світлого у житті, — від моїх учителів. Це були дивовижні люди, кожен з них дозволяв собі дуже круті вчинки, які досі не можу викинути з пам’яті. Скажу більше, ці вчинки й сьогодні роблять моє життя, підсвідомо мені цікаво існувати на їхньому рівні, хоча подекуди вони можуть бути дивні. Одна моя шкільна вчителька, уже літня людина, у дуже непрості часи пішла з сім’ї до лікарні, аби там допомагати людям. І — хоч як дивно — усе в її подальшому житті склалося. Знання про її вчинок увесь час зі мною, тож я маю сили на якісь несподівані кроки, коли мене не стає, а є тільки необхідність те чи інше зробити.

— Саме відчуттям цієї необхідності ви керувалися, коли не так давно вдруге пішли з театру, який створили, попри те, що ваше ім’я як художнього керівника продовжувало фігурувати в театральних афішах? Тоді це стало справжньою «бомбою» у театральному житті міста.
— І вдруге повернувся... Настає якийсь момент у житті, коли все стає незручним, неправильним, коли гостро відчуваєш потребу зміни. І робиш, як звір, який протискується між двох патиків, здираючи із себе шкіру. З одного боку — тобі дуже болить. А з іншого — ти оновлюєшся. Зрештою, ситуація мого відходу і повернення до театру, який завжди для мене дуже багато значив і з яким я ніколи не поривав взаємин (навіть коли якийсь час фізично не був у ньому присутнім), уже сьогодні не актуальна. Актуальніше інше — як оживає Львів. Не з огляду весни, а з огляду того, що місто нарешті починає жити в цьому часі. І я хочу бути з ним нарівні.

— Тобто ви настроєні оптимістично?
— Я настроєний на життя, приймаю цей час і його благословляю...

?? ???? ?? ????? ?????????? ?? ????? ??? ????? ??? ?????
  Променад із Дон Кіхотом
  Реставратор міського простору
2007
N(34)Червень
N(33)Травень
N(32)Квітень
N(31)Березень
N(30)Лютий
N(29)Січень
2006
N(28)Грудень
N(27)Листопад
N(26)Вересень
N(25)Серпень
N(24)Липень
N(23)Червень
N(22)Травень
N(21)Квітень
N(20)Березень
N(19)Лютий
N(18)Січень
2005
N(17)Грудень
N(16)Листопад
N(15)Жовтень
N(14)Вересень
N(13)Липень
N(12)Червень
N(11)Травень
N(10)Квітень
N(9)Березень
N(8)Лютий
2004
N(7)Грудень
N(6)Листопад
N(5)Жовтень
N(4)Вересень
N(3)Серпень
N(2)Липень
N(1)Червень


Реклама:


Луцьк, вул Рівненська 76а
+38(0332) 78-49-49

artvist-liberty@yandex.ru
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Контакт Форум Гороскоп
© ТОВ "КРЕАТИВ ПЛЮС".
Всі права на статті, ілюстрації, інші матеріали, а також художнє оформлення
належать редакції журналу "CITY LiFE"
Передрук та відтворення інформації допускається лише з письмового дозволу редакції


   
Реклама: