CITY LiFE - інформаційний журнал твого міста

 СІТІ ЛАЙФ iнформаційний журнал
CITY LIFE iнформаційний журнал
CITY LIFE Номер 32
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Гороскоп
CITY LIFE ????? 32
???????
???? ??????
Секрет Ані Лорак
CITY PEOPLE
Кшиштоф Зануссі: "Не втомлюйтеся вчитися безупинно"
CITY SOCIETY
«Отче Наш» для «ЯЙЦЯ-РАЙЦЯ»
Променад з Дон Кіхотом
CITY STUDY
Освіта за кордоном
CITY HISTORY
«Наша Леся»
Холмська Богородиця
CITY FAMILY
Дияволенята
Математика кохання
Життя для Багірової - це казка
CITY ART
Кава-party з Євгеном Комаровим
Всесвіт Миколи Мазура
На межі світла і тіні
CITY ART
Неформатний королівський розмір
Кому Вниз
Патріарх бардівської пісні
CITY LIBRARY
Приватне скородинство Мар`яни Савки
???? ??? CITY
???????:
N0(32) Квітень 2007     ???? ??????: CITY PEOPLE
??? ? ???????
CITY ART
Патріарх бардівської пісні

— Юрію Михайловичу, кажуть, ви народилися в екстремальних умовах?
— Це правда. Якщо бути зовсім точним, то в кюветі. Це сталося в Росії між райцентром Якимовичі і Брянськом. Мій батько був військовим і саме там тоді служив. Маму не встигли довезти до лікарні.

— Які шляхи-дороги привели вас до Івано-Франківська?
— Мій батько — син росіянина й естонки, мати — естонка. Батько воював у національному естонському корпусі, а я вчився в гімназії у місті Валга. Воно поділене річкою на дві частини — латиську й естонську. Коли батько служив у 38-й армії, її перевели до Івано-Франківська. Відтоді Івано-Франківськ став для мене рідним містом.

— І все ж у спілкуванні віддаєте перевагу російській мові?
— Я дуже люблю українську мову, та розмовляю з жахливим акцентом. Можливо, в цьому «винна» ще й рідна естонська мова. Моя дружина, уродженка Калущини, намагалася вчити мене, але врешті «здалася»: «Говори своєю мовою, а мою не псуй». І я з цим погодився, хоча дуже трепетно ставлюся до української мови. І так само трепетно ставлюся до цього міста. По суті, все свідоме життя, за винятком шести років, проведених у Ленінграді, я прожив в Івано-Франківську. І насправді (це ніяке не кокетство), скільки не їздив — красивішого за це місто немає.

— Особливо зараз?
— Так, справді. Наше місто гарнішає, і це треба визнати. Я об’їздив усю Європу. Нині повертаються з-за кордону мої друзі і говорять, що там нічого не змінюється. А я люблю сісти на нашій «стометрівці» на лавочці і спостерігати за дівчатами. Результатом таких посиденьок стала пісня «Стометровка» («Франковская девчонка»). Чи могла б написати таку пісню людина, не закохана в це місто? Та ніколи! А пісня тримається понад десять років, я сам дивуюся цьому. Зайдіть нині у будь-який ресторан, попросіть заспівати — виконають.

— Юрію Михайловичу, як ви захопились авторською піснею?
— Не знаю, чим це пояснити. Не можу сказати, де початок, а де кінець, хто заклав у мені цю іскру. Почав писати вірші, не розуміючи тонкощів цієї складної справи. Власне, я не усвідомлював, куди це може мене привести. Просто співав. Якщо виходило в риму, був надзвичайно радий і гордий сам за себе. Зовсім непомітно настільки звик співати власні пісні, що почав вписуватися в коло досить популярних бардів. Саме вони розповіли мені, чим відрізняється бардівська пісня від авторської, хто такі менестрелі та багато іншого. Словом, мене «зробили» друзі. Не мені судити про спроби писати вірші і пісні, але пишаюся тим, що вони звучать зі сцен досить престижних культурних установ, по радіо і навіть з телеекрана.

— Ви вірите в те, що доля кожної людини визначена наперед?
— Я фаталіст до певної міри. Вірю, що людська воля значною мірою може відхиляти фатальність, але, попри це, щось усе-таки визначено. Я знав чоловіка, котрий займався наукою, написав дисертацію, а тоді покинув усе і пішов працювати на завод токарем. Він отримав найвищий шостий розряд, міг на заводському токарному верстаті виточувати шахові фігури. Це його покликання. Як же можна не вірити в долю? Неправда, що людина робить себе сама. Можливо, це прозвучить по-блюзнірськи, але я вважаю, що людей від загальної маси людських істот лише десять відсотків. Я був би радий, якби мене зараховували до цих десяти.

— За якими критеріями ви це визначаєте?
— За критерієм розуму, а не багатства, за критеріями захопленості, творчості. Все-таки революцію задумують генії, юрба її робить, а користуються інші. Отже, існує поняття юрби. Людина — це стадна тварина. Я не хочу нікого образити, але це, на мій погляд, незаперечний факт. Чим займається зараз основна маса людей?

— Виживанням.
— Абсолютно точно. І тому світ переломився. Європа не виживає, але й там люди турбуються про тіло. На душу перестали звертати увагу. Дев’яносто відсотків людей — обивателі. У час, коли більшість із нас училася в школі, особливу увагу приділяли точним предметам, трохи менше — гуманітарним, майже зовсім ніякої — фізкультурі, музиці. У нашій же гімназії все було навпаки. Центральними предметами були фізичне виховання, риторика, тобто вміння сперечатися, етика, логіка і музика. Я в гімназії слухав курс діалектичної логіки! А ще грав за молодіжну волейбольну команду Естонії. І мене після закінчення гімназії без екзаменів узяли в Тартуський університет на факультет спортивної медицини. Встиг також і «Плєхановку» (інститут народного господарства — прим. авт.) закінчити, і юридичний факультет Львівського університету. Ось така в мене неспокійна душа, схильна захоплюватися.

— То у вас всебічна освіта?
— Та яка там всебічна! Пригадуєте, як у Пушкіна: «Всі ми вчилися потроху...» У моєму другому дипломі записано, що я інженер-економіст, здається, з правом займатися бухгалтерією. Коли я побачив ці дебети-кредити... Новиков і бухгалтерія — сміх та й годі. Щоб ви мали приблизне уявлення про мій характер, розповім один епізод. Стояв якось у черзі в університетській бібліотеці — завтра мало бути семінарське заняття, і я знав, що мене спитають. У цей час якийсь молодик без черги проходить і подає список, а бібліотекарка починає вибирати для нього книги. Мене, третьокурсника, це страшенно обурило. Думаю: «Хто ж це такий? Старших я знаю всіх, значить, це якийсь «буквар» (першокурсник — прим. авт.). Узяв його за вухо, довів до кінця черги, поставив і кажу: «Ти, «букварю», запам’ятай: у студентській бібліотеці всі стають у чергу». А наступного дня він... виходить на кафедру і починає читати нам кримінальне право. Він мені дуже помстився — я вісім разів у нього перездавав. І якби в мене не було тієї «трійки», я б отримав «червоний» диплом. Коли ми складали державні екзамени, він запропонував виправити цю оцінку, але тут я вже не втримався...

— Як ви потрапили до клубу авторської пісні?
— Клуб організували Левко Боднар, Зоя Слободян, Петро Федорів і нині вже, на жаль, покійний Тризубий Стас. У 1986 році до нас приїхав з Москви Женя Бачурін, з Ленінграда — Сашко Лобановський. Це досить відомі барди, особливо популярним був Женя Бачурін у студентських колах. Вони приїхали до Івано-Франківська, не знаючи мене. Я запросив їх до себе. Посиділи, поспівали те, що зі сцени не співається. Я дуже люблю такі тусовки, коли людина розкривається і ні перед ким не видурюється. І хлопці запросили мене на гастролі. Ми гастролювали на Півночі. Тож у Ленінград я летів літаком, а звідти через два місяці повертався власним «Москвичем-412». Гастролі захопили мене настільки, що я повернувся в Івано-Франківськ аж у 1993 році.

— Тобто фактично ви тут не з’являлися?
— Іноді приїжджав, тут жила моя дружина. Але я тоді об’їздив увесь Радянський Союз. Дуже вдячний тим хлопцям — вони навчили мене професійно підходити до справи.

— Юрію Михайловичу, чи є у вас кумири?
— Нікуди не дінешся від того, що Висоцький геніальний. Він умів так висловити найпотаємніші переживання, як ніхто.

— Тобто всі це відчувають, а висловити ніхто не може?
— Саме так. А з іншого боку, я його ненавиджу: він своїм генієм зламав величезний пласт бардівської пісні. Ніхто вже не слухав інших бардів у період його життя. Коли він помер, з’явилися Кукін, Клячкін, Мітяєв, Розенбаум. А як розцвів Окуджава! Це як період розвинутого соціалізму, який зламав «дороговказну», якою хтось кудись йшов. Я в захваті від Окуджави. З іншого боку, Окуджава не був музикантом, він для мене — світоч поезії. Для мене бард — кельтський, ще в дохристиянську епоху, з тієї причини, що цей бард виходив за строєм лучників і співав патріотичних пісень. До речі, це одна з проблем, які мене нині хвилюють. Адже ми нічого не знаємо про доязичницьку бардівську культуру. Бардів нашого часу ми обсмоктали до кісток, про період, скажімо, французьких менестрелів ми знаємо, відомо також, що одним із них був Беранже. А от про доязичницьку культуру практично нічого не знаємо. А там були кельти, друїди, гуни — й у всіх була своя культура. От я й вишукую інформацію про це, мені дуже цікаво.

— Що для вас стоїть на першому місці у творчості?
— Свобода. Я не заробляю віршами і піснями на життя. Ніколи не пишу для себе. Завжди питаю себе, як на це подивляться інші. У мене, до прикладу, є антицерковні вірші. В усіх, хто вірить в Ісуса Христа, ходить до церкви, я прошу вибачення. Але я розумію цей вселенський розум не так, як інші, і не боюся про це говорити. Це якоюсь мірою стосується моїх світоглядних позицій. Мені здається, що плутаються два поняття: релігійність і церковність. На мою думку, можна бути глибоко релігійною людиною, але не визнавати церкву. Я десь написав, що не Бог створив нас подібними до себе, а ми створили Бога подібним до нас.

— Є ще така думка, що коли в поета сите, розмірене життя, йому не пишеться...
— Це неправда. Один ваш колега написав, що я музикант, композитор, поет і артист. А я якось узяв вірші першого-ліпшого графомана-дилетанта та мого улюбленого Єсеніна і «дав завдання» комп’ютеру визначити, до котрих із них ближчі мої вірші. І виявилося, що від графомана я відійшов приблизно на 65 відсотків, відповідно «не дотягнув» до Єсеніна 35 відсотків. Мене це розлютило, і я припинив писати — почав займатися філософією.

— Як почалася ваша творча співпраця з групою «Афган»?
— Якось я познайомився з Володею Коваленком, котрому свого часу довелося пройти вогненними дорогами Афганістану. Він створив цю групу. Запросив мене на репетицію. А нині в його репертуарі вже близько двадцяти моїх пісень. Хлопці випустили касету під назвою «Моє місто — Івано-Франківськ». Усе це мої пісні у їх виконанні. Особливо вдячний Володі Бардецькому за чудове аранжування, це надзвичайно талановита людина. Власне, він, а ще Володимир Коваленко і голова обласної організації Всеукраїнської спілки ветеранів Афганістану Юрій Купчій влаштували мій ювілейний концерт з нагоди 70-річчя.

— Чим приваблює вас «афганська» тема?
— Років десять тому мене запросили в кафе на вечір «афганців», на якому я заспівав пісню, присвячену цим мужнім хлопцям. Якийсь майор з двома орденами Червоної Зірки зібрав з усіх столів тюльпани і подарував мені о-та-кен-ний букет. А я відвіз усі ці квіти на кладовище до пам’ятника 21-річному льотчику, котрий загинув в Афганістані. Відтоді «афганці» називають мене поміж себе «дідусем». Я не ображаюся — навпаки. З тих пір ми з ними тісно і плідно співпрацюємо. Але в мене не той талант, про який пишуть. Я звичайний бард, від поета в мене — «65 відсотків». Говорю це об’єктивно. Зате маю якісь флюїди, які збирають навколо мене творчих людей. Оце мій талант, він реальний. Богема є богема, там завжди протиріччя… А навколо Новикова всі згуртовуються. Я сидів на своєму ювілейному концерті і думав: «Наскільки всі різні, а все-таки до мене прийшли».

— Кажуть, ви не байдужі до представниць протилежної статі, тобто аж надто не байдужі... Як ставиться до цього ваша дружина?
— Вона притерпілася, у неї виробився імунітет до всіляких чуток. У певних колах про мене ходять анекдоти. Насправді ж я просто не можу образити чи скривдити жінку. Мабуть, дається взнаки естонська кров. Я обов’язково повинен сказати дамі щось приємне, хай навіть комплімент, хоча це й обман. Жоден чоловік не може бути щасливим, не може повністю відбутися як мужчина без надихаючого впливу жінки.

— Юрію Михайловичу, яка ваша мрія ще не здійснена?
— Мені дуже хочеться залишити після себе в Івано-Франківську гарну книгу.

?? ???? ?? ????? ?????????? ?? ????? ??? ????? ??? ?????
  Неформатний королівський розмір
  Кому Вниз
2007
N(34)Червень
N(33)Травень
N(32)Квітень
N(31)Березень
N(30)Лютий
N(29)Січень
2006
N(28)Грудень
N(27)Листопад
N(26)Вересень
N(25)Серпень
N(24)Липень
N(23)Червень
N(22)Травень
N(21)Квітень
N(20)Березень
N(19)Лютий
N(18)Січень
2005
N(17)Грудень
N(16)Листопад
N(15)Жовтень
N(14)Вересень
N(13)Липень
N(12)Червень
N(11)Травень
N(10)Квітень
N(9)Березень
N(8)Лютий
2004
N(7)Грудень
N(6)Листопад
N(5)Жовтень
N(4)Вересень
N(3)Серпень
N(2)Липень
N(1)Червень


Реклама:


Луцьк, вул Рівненська 76а
+38(0332) 78-49-49

artvist-liberty@yandex.ru
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Контакт Форум Гороскоп
© ТОВ "КРЕАТИВ ПЛЮС".
Всі права на статті, ілюстрації, інші матеріали, а також художнє оформлення
належать редакції журналу "CITY LiFE"
Передрук та відтворення інформації допускається лише з письмового дозволу редакції


   
Реклама: