CITY LiFE - інформаційний журнал твого міста

 СІТІ ЛАЙФ iнформаційний журнал
CITY LIFE iнформаційний журнал
CITY LIFE Номер 32
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Гороскоп
CITY LIFE ????? 32
???????
???? ??????
Секрет Ані Лорак
CITY PEOPLE
Кшиштоф Зануссі: "Не втомлюйтеся вчитися безупинно"
CITY SOCIETY
«Отче Наш» для «ЯЙЦЯ-РАЙЦЯ»
Променад з Дон Кіхотом
CITY STUDY
Освіта за кордоном
CITY HISTORY
«Наша Леся»
Холмська Богородиця
CITY FAMILY
Дияволенята
Математика кохання
Життя для Багірової - це казка
CITY ART
Кава-party з Євгеном Комаровим
Всесвіт Миколи Мазура
На межі світла і тіні
CITY ART
Неформатний королівський розмір
Кому Вниз
Патріарх бардівської пісні
CITY LIBRARY
Приватне скородинство Мар`яни Савки
???? ??? CITY
???????:
N0(32) Квітень 2007     ???? ??????: CITY PEOPLE
??? ? ???????
CITY ART
На межі світла і тіні

Коментар історика мистецтва Віти Сусак:

«У мистецьких словниках з часом напишуть про Романа Петрука: «Український скульптор другої половини ХХ — початку ХХІ століття, закінчив Львівську академію мистецтв (у 1960-х — Інститут прикладного і декоративного мистецтва), належав до школи Карла Звіринського. Сприйнявши західноєвропейську пластичну традицію ХХ століття, залишився в рамках фігуративності. Працював переважно як кераміст, втілив скульптурний ансамбль «Живе джерело» в Трускавці, є автором кількох пам’ятників і надгробків, у тому числі Є. Лисику. Твори зберігаються в музеях України і в приватних колекціях світу». Ці сухі формулювання не скажуть нічого про самого митця, про його розуміння мистецтва, майже сакралізоване відношення до творчого процесу.


Форма для Петрука є рівнозначна змісту. Віднайдена невдало, вона спотворює зміст і нищить його. Віднайдена ж успішно — робить цей зміст ще більш промовистим і зрозумілим. Авангардисти реконструювали реалізм до абстракції, Петрук з абстракції реконструює реальні образи. Улюблені матеріали скульптора — глина, дерево, бронза. Його просторовий орієнтир — вертикаль, напрямок земля-небо. Видовжені пропорції петрукового «Дива» («Знак на межі», 1989, Львівська галерея мистецтв), «Євангелістів» (1990-1994, Трускавець) викликають у пам’яті силуети Джакометті, тільки вони відвоювали для себе більше місця в просторі, ніж майже дротяні фігури швейцарського скульптора.

Гра (в сенсі дитячої забави і людського театру) є невід’ємною часткою світосприйняття Романа Петрука. Дерев’яні, яскраво розфарбовані фігурки «Імператора» і «Фаетона» (1970-ті роки) нагадують давні селянські іграшки. Їхнє свідоме спрощення майстер доводить до сутнісних характеристик — застиглості імператорської влади і націленості на рух фаетонової колісниці. З окремих невеличких образів — станів людей — він вибудовує картини в просторі: «Вокзал уночі», «Олімп» (1973-1975, Хмельницький художній музей), що претендують на узагальнені портрети суспільства. Скульптор має декілька тем, до яких повертається протягом усього життя. І вертеп — одна з них. Він не бачить жодної загрози в одноманітності. Існує безліч варіантів прочитання того ж самого сюжету, і як доказ — ікони, зображення мадонн. Кожна з них залишається неповторною.

ДІДОВА ХАТА

— Звідти починаються гори, ще маленькі: 340-350 метрів… Далі вони все підвищуються, підвищуються. Дуже шкода, що мій тато дідову хату завалив, коли ставив свою, бо прямо з її вікон було видно на обрії карпатський хребет. А тепер тільки від криниці. Я запам’ятав з дитинства, як сонце заходило через поріг до хати. Якесь особливе переживання було, полудень і те сонце, коли тінь ні туди, ні сюди… Така межа. Я вже потім зрозумів, що скульптура — це теж такий поріг на шляху до променя, вона теж розподіляє світло і тінь. Якщо цього немає, скульптура не відбувається.
— В дитинстві щось ліпили? Коників?
— Я любив у дитинстві собі іграшки майструвати. Оце тепер купив яворівську іграшку, але вона інакша. Ми фігурки вирізали з патичка, і вони були живіші, а тепер на станку все однакове. Ще у нас були іграшки, називалися «бички», з ними діти ходили під старий Новий рік, на Василя. З верби вирізали фігурки: молодий і молода, старости, батьки, вівці, навіть бджоли, складали все в торбу і йшли від хати до хати. Показували іграшки: «На щастя, на здоров’я, чи не треба вам бичків?» — «Треба, треба…» За це їм давали хто горіхи, хто яблуко, хто пиріжки. Я думав, що це втрачено. Через п’ятдесят років у нашому селі дивлюся — ходять з «бичками», так само зроблені, як ми тоді робили… Я відкупив собі їх у хлопців після свят…

— Що для вас народне мистецтво?
— Якщо подивитися на місто, той же Львів, все — наслідування, все — Італія, Німеччина, Польща… А народне мистецтво — неповторне, тут усе первісне, автентичне. Саме цим ми можемо здивувати світ. ХІХ століття. Пікасо ще не малював, а в Карпатах уже вуйки з села розмальовували миски, кахлі. А тепер дивишся — це ж майже ідентично. Як на мене, в Луврі має стояти поряд Пікасо і гуцульська мальована миска. І там, і тут точна суть.

ПРОФОРІЄНТАЦІЯ

— А що тато сказав, коли ви вирішили бути художником?
— Я тоді навіть не знав, що є такий ВНЗ, де вчать на художників. У школі малював, але йти на художника не збирався. Приїхав до Львова вступати на експлуатацію автомобільного транспорту. І якось так вийшло, що іспити я здав, але вчитися не захотів, мене вже на той момент зацікавила архітектура. Але на архітектора вчитися теж передумав. І десь після Різдва вступив на підготовчі курси в декоративно-прикладний інститут. Дуже багато ліпив і малював, встиг підготуватися. Так я потрапив на художню обробку дерева. Але потім мені стало нецікаво, вирішив — кидаю, більше не буду, не хочу, піду в Дубляни на агрономічний. Це вже був четвертий курс, і Карло Звіринський, з яким я на той час уже був знайомий, умовив мене, сказав, ну, закінч вже, а потім підеш… Він мав такий дар умовити… Я пообіцяв, що здам усі екзамени, але заберіть мене з того дерева на кераміку. І коли я пішов на кераміку, мені стало цікаво. Кераміки я не зрадив дотепер.

КАРЛО

Прізвище Карла Звіринського для мистецького Львова — магічне. Його реноме митця активно конкурує з його реноме вчителя. Не просто вчителя — гуру, який виховав ціле покоління, славу і гордість українського мистецтва другої половини ХХ століття: А. Бокотея, Р. Петрука, З. Флінту, Л. Медвідя, О. Мінька... Для всіх, хто знав його чи просто чув про нього, Карло Звіринський — моральний еталон. У прямому сенсі цього слова, без фальшивої патетики і екзальтованих гіпербол. «Ми біля нього ходимо, як повз церкву», — сказав колись мені Роман Петрук.
— Карло Звіринський викладав у вас?
— Ні. Я познайомився з ним і його групою пізніше. Ніколи не було такого, щоби малювали при ньому, як на уроці, це була тільки якась «стежка», розмова… Він формував людей, виховував смак, працював через літературу, через музику. Питав, що нам подобається, скажеш, а він на те — а мені оце. Починаєш придивлятися: чому так? У такий спосіб він делікатно нас поправляв.
— Це важливо, коли є повага до вчителя, до його думки.
— Коли комусь віриш, це дуже скорочує шлях. А як не віриш, то все йде на пусте. Були такі викладачі, які, може, і старались, але їм не вірив. Видно, десь була фальш. Наприклад, був у нас такий Гуторив, він міг поставити Лисику двійку. А ми вже бачили, що це щось особливе, а йому — два, бо не слухається, не малює, як учитель сказав. Ми на ті двійки Лисика ходили дивитися. Аудиторію закриють, а ми відкриємо, бо ми вже знали, відчували, що то добре.
— Когось ще вважаєте вчителями, крім Карла Звіринського?
— З викладачів — Івана Северу, Вадима Тєлєшева, він був представником знаменитої скульптурної школи українського Майоля — Матвєєва…

ФАБРИКА

Львівська кераміко-скульптурна фабрика — сьогодні болюче місце не тільки Романа Петрука, а й кількох поколінь львівських керамістів, склярів, скульпторів. Від початку 1960-х вона була платформою львівського декоративного мистецтва, епіцентром креативу національної пластики. За незалежної України фабрика — банкрут, уже кілька років ледь жевріє. Їй залишилися вірними найостанніші з могікан львівських керамістів. Ось-ось фабрику продадуть за борги, аби зрівняти з землею і побудувати на її місці елітний котеджний район.
— Невже питання закриття фабрики остаточно вирішене?
— Сьогодні йдеться тільки про відтягування ситуації.
— А якби там зробити мистецький центр, різноманітні майстерні, щоб туристи могли приходити, дивитися, купувати мистецькі вироби, сувеніри…
— Ми згідні на все, аби фабрика існувала…

ТРУСКАВЕЦЬ. САНАТОРІЙ «КАРПАТИ»
 
1985 року головний лікар санаторію «Карпати» Ярослав Грицак запропонував Роману Петруку створити кілька садово-паркових скульптурних композицій на тему міфології Коцюбинського у «Тінях забутих предків». Скульптор погодився. Але не був би він Петрук (відомий тим, що не робить того, що йому не подобається), якби вмістився у задані рамки замовлення. Тож він поглянув на міфологію взагалі і гуцульську зокрема через призму часу та власного досвіду, перетворив її (міфологію) на поезію і вже з цієї поетичної сировини втілив у бронзі свій особистий МІФ-ВЕРТЕП.
Вузька вертикальна хвіртка, дахом для якої є палкі обійми Мавки і Чугайстра, провадить усіх цікавих у світ давно забутих поганських і по-новому побачених християнських богів, у світ первісної природи і «дитячих» захоплень нею. За початковим задумом художника, хвіртка мала бути ще вужчою, бо тільки боком, доклавши зусиль і зіщулившись, можемо сьогодні протиснутись з хисткого і непевного затишку цивілізації назад, до правдивого у кожному своєму камені чи листку світу природи. Чи втікає, чи бавиться з відвідувачами санаторного парку юний Перун, ховаючи голову від дощу, зовсім як діти по карпатських селах, під величезним лопухом. Його динамічна фігура є і давнім символом сонця, і символом безконечного руху водночас. Посеред викладеного каменем кола на голому, як палець, камені приречено стоїть бог неба Див, який розчарувався у грубих і нещадних до усього живого навколо себе людях. Остання іпостась його служіння людству в мистецькому світобаченні Романа Петрука — сонячним годинником відлічувати нам час. А вже використати відпущений нам термін на добро чи на зло — нам вирішувати.
— Мені захотілося зробити таку поезію в пластиці, щоби вона говорила не словами, а формою. Вона вже мала відбиток навіть не християнства, а різних історій. Коли на вечорницях у нас в селі люди збираються і говорять, говорять, говорять, усілякі історії розповідають, кожний вечір нові, особливо взимку, я того стільки наслухався: про нечисту силу, про Довбуша, про заховані скарби… В нашому селі на горі навіть розкопали капище. І коли у мене з’явилася можливість щось таке зробити, я вирішив зробити саме капище, вузьку хвіртку, туди не пролізеш, Біжучого, сонячний годинник. У мене той Див, то — пожертва, пристрасть одна, вузол суцільний, напрямок вертикальний, як у дерева, він так росте, пучками, викручується, вистрілює, вистрілює, вистрілює, і так аж до того жесту самознищення. Це — грецький міф, дописаний на Гуцульщині. І своїх Євангелістів я навмисне зробив такими, як цвяхи, щоби не зігнули. Але в капличці купол хотів зробити дірявий, щоби проникало небо туди й освячувало воду… Але треба було, щоби ще хтось повірив у то і лише то хотів робити. А все зробили не так, набудували, спиляли старі верби. Те, що там лишилося, — осколки мого задуму. Все навіть поставлене не так, як мало бути.

ОРДЕН

Минулого року художник став кавалером ордену «За інтелектуальну відвагу», який заснувала львівська громадська організація «Незалежний культурологічний часопис «Ї».
— Ви сподівалися, що колись вас нагородять за інтелектуальну відвагу?
— Мені дуже приємно, я був такий схвильований. Перед тим на вокзалі зустрів Тараса Возняка (шеф-редактор журналу «Ї» — авт.), і він сказав: «Ми висунули вас на орден, але там ще буде анкета, і то не відомо, як закінчиться, тому поки нікому не кажіть». Я це сприйняв як жарт, бо точно знав, що такого ніколи не відбудеться, мене мине.
— Напевне, організатори хвилювалися, раптом ви проігноруєте і не прийдете на нагородження?
— Так, я думав, іти чи ні. Прийшов тільки з поваги до ордена і до «Ї».
— Але ж було приємно отримати цю нагороду?
— В усякому разі, більш приємно, ніж якби дали… заслуженого чи народного.
— А якби Шевченківську премію?
— Тепер багато хто вважає, що не треба давати державних премій взагалі. А мені здається, що треба, але держава повинна мати мету і політику, вибирати достойних.
— Вибудовувати ієрархію пріоритетів…
— Тому й нарікають на Шевченківську премію, і відмовляється від неї Андрухович, і правильно робить…
— Це нівелює те, що він зробив, якщо дали йому, а потім якомусь пострадянському митцю, який усім владам встиг прислужитися, чи спілчанському функціонеру…
— Це давній принцип — заслужених давали за вислугу… Дають тому, тому, тому, а потім раптом — Роману Сельському. Чому? Бо треба трохи покращити ряд. От Карлу Звіринському так і не дали Шевченківську премію. А мали нагоду…


ПРО МИСТЕЦТВО

— Мені цей постмодернізм подобається, хоч я так і не працюю. Чим? Такий час настав, що всі істини геть затерлися, і треба з них було або посміятися, або відкинути, або цинізму трохи підбавити, щоби вони наново запрацювали. Постмодернізм — це не ліквідація старих вартостей, це їх оновлення, це антидот.
— Тобто ви приймаєте те, що робить «молодь»: Андрухович, Єшкілєв, Прохасько…
— Хтось нарікає на них, а мені вони подобаються. І добре, що вони зухвалі, це ж їхній час... Нам сьогодні не треба дбати про свій географічний простір, тому що він уже колись кимось був здобутий раз і назавжди. Мандри, освоєння степів, гуцули, Карпати… Мені сьогодні страшно в цей ліс піти, а вони туди свого часу пішли і освоїли, мало того, ще й створили там унікальну матеріальну культуру. Наше завдання тепер — створити простір культурний, інтелектуальний, привабливий для інших. Тарас Возняк, Юрій Андрухович, Віктор Неборак, інші — кожен з них створює простір, котрий може бути цікавим для всіх. І в такий спосіб цей простір розширюється, ми себе утверджуємо, набуваємо того, чого не мали, ми стаємо нацією, державою.
— Ви сказали, що тепер час молодих. А ваш — ні?
— Десь на якійсь зустрічі я почув: ви, шістдесятники. А я так, ніби жартома, обіграв ситуацію, кажу: шістдесятники — це ті, хто має шістдесят років, а я уже до сімдесятників наближаюся. Ігор Калинець зрозумів, що я мав на увазі свій вік, але сказав: «Ти завжди залишишся шістдесятником».
— Але ж ви все одно продовжуєте завойовувати свій простір? На перший погляд, ваша скульптура настільки органічна, що створюється враження, ніби вона сама виросла, без жодного авторського втручання.
— Ідея завжди є, але не сюжетна, а пластична. Є художники, які люблять говорити: я творю спонтанно, хтось керує мною. Може, і мною щось керує, не знаю. Наприклад, оцей кусок заліза. Це — влада, може — король, може, солдат і король разом. Але маркування з’явилося потім. Усе почалося тільки з пластики: як воно прилипає, як воно з’єднано одне з другим, як воно розвивається, починає бути агресивним аж до шпіца. Я робив не короля, але десь у цьому шматку заліза сидів король. Так завойовується простір.
— Хоч що б ви робили, все одно звертаєте на праслов’янські архетипи.
— Мене цікавить вертеп — як метафора світу, як межовий варіант між раєм і реальністю. Але мій вертеп уже трохи видозмінений, у мене метафора світу більш сучасна.
— Я би сказала, що ваша пластика — це якесь необароко: світлотінь, гра пластики, об’ємів… У бароко був свій театр, у вас — свій, але система конструювання образу та сама.
— У мене теж суцільні почуття, які випирають…

?? ???? ?? ????? ?????????? ?? ????? ??? ????? ??? ?????
  Кава-party з Євгеном Комаровим
  Всесвіт Миколи Мазура
2007
N(34)Червень
N(33)Травень
N(32)Квітень
N(31)Березень
N(30)Лютий
N(29)Січень
2006
N(28)Грудень
N(27)Листопад
N(26)Вересень
N(25)Серпень
N(24)Липень
N(23)Червень
N(22)Травень
N(21)Квітень
N(20)Березень
N(19)Лютий
N(18)Січень
2005
N(17)Грудень
N(16)Листопад
N(15)Жовтень
N(14)Вересень
N(13)Липень
N(12)Червень
N(11)Травень
N(10)Квітень
N(9)Березень
N(8)Лютий
2004
N(7)Грудень
N(6)Листопад
N(5)Жовтень
N(4)Вересень
N(3)Серпень
N(2)Липень
N(1)Червень


Реклама:


Луцьк, вул Рівненська 76а
+38(0332) 78-49-49

artvist-liberty@yandex.ru
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Контакт Форум Гороскоп
© ТОВ "КРЕАТИВ ПЛЮС".
Всі права на статті, ілюстрації, інші матеріали, а також художнє оформлення
належать редакції журналу "CITY LiFE"
Передрук та відтворення інформації допускається лише з письмового дозволу редакції


   
Реклама: