CITY LiFE - інформаційний журнал твого міста

 СІТІ ЛАЙФ iнформаційний журнал
CITY LIFE iнформаційний журнал
CITY LIFE Номер 31
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Гороскоп
CITY LIFE ????? 31
???????
CITY PEOPLE
Наталія Сумська: «Моє життя - гра»
CITY SOCIETY
Деревяна церква: останній подзвін
Микола Ільницький: «У кожного часу свої герої»
CITY STUDY
«Болонська система - це прагматика дії»
Формула національної освіти
Бути чи не бути тим, ким ми не є?
CITY HISTORY
Осередок духовності
Холмська Богородиця
???? ??????
Мармурова межа батьківщини
Математика кохання
Високий лад душі
CITY ART
Сонячна палітра в акварелях
Дари забутих богів
«Стриже Дувірак картини»
CITY ART
Без зорепаду та скандалів пройшов 57-й міжнародний фестиваль Берлінаре
Юний барабанщик
CITY LIBRARY
Андрій Бондар: «Я хотів би писати епічну поезію і ліричну прозу»
???? ??? CITY
???????:
N3(31) Березень 2007     ???? ??????: Математика кохання
??? ? ???????
CITY LIBRARY
Андрій Бондар: «Я хотів би писати епічну поезію і ліричну прозу»

Андрій Бондар — поет, перекладач, публіцист, есеїст, редактор. Він — представник покоління «тридцяти з хвостиком»-річних, кому пощастило формуватися в час перших кроків незалежної України, в атмосфері ейфорії руйнування радянських табу. Це перше покоління українських інтелектуалів, яке мало змогу отримати незашорену освіту, вивчити кілька іноземних мов і побачити світ. Від перших поетичних публікацій («Сучасність» — 1997, збірки «Весіння єресь» — 1998 та «Істина і мед» — 2001) до своєї найновішої книжки «Примітивні форми власності» (2004) Андрій здолав шлях, на який українська література витратила половину минулого століття. Починав, як класичний представник національної метафоричної школи, травмованої інтелектом постмодерну, а вийшов на нетоптану полонину побутової поезії нон-фікшн. Окрім поетичних вправ, Андрій — головний редактор газети «Література плюс» (1998-2001), редактор «Книжкової лавки» в тижневику «Дзеркало тижня», перекладач роману Вітольда Ґомбровича «Фердидурке» і не тільки, учасник численних літературних акцій і фестивалів в Україні та за кордоном, у тому числі пан-європейського проекту Literaturexpress Europa 2000. Народився в Кам’янці-Подільському. Закінчив Києво-Могилянську академію. Мешкає в Києві.

Цього року ти вперше був у журі Львівського форуму книговидавців і голосував проти гран-прі для книги Івана Гончара «Україна і українці». Чому?

— У нас вже кілька років поспіль перемагають альбоми: позаминулого року гран-прі отримав альбом «Україна на середньовічних картах», минулого — «Україна і українці». Треба щось міняти. Альбом Гончара — це насправді потрібна книжка, але таке видання сьогодні є нормою для будь-якої сучасної держави, яка хоче презентувати себе. Я вважаю, що книжки такого формату і плану не мали б відзначати на Форумі, який намагається плекати цінності України, котра міняється, модернізованої України. Коли українці перестануть відзначати такі книжки, як щось екстраординарне, це й означатиме, що ми почуваємося повноцінною нацією. Мені хочеться пришвидшити цей процес…

— Щоби побачити  його ще за життя…

— Тому я й голосував проти. Я усвідомлюю, що наражаюся на звинувачення у відсутності патріотизму або навіть в антиукраїнстві. Вже сама назва книги провокує на це, виходить, що одна маленька людина виступає проти України і українців. Але ж насправді справа не в альбомі, а в конкурсі, який мені здається досить формальним. Ті книжки, які на ньому представлені, не ілюструють процесу поступу вітчизняного книгодрукування. Книжки подаються хаотично, не враховуючи всього асортименту, який видається в Україні. Видавництва «Кальварія», «Фоліо» взагалі не зголошувалися до нього. Якщо мене ще раз запросять бути в журі, я не відмовлюся, тому що це дає можливість хоч якось впливати на формування літературних пріоритетів. Але варто було б дещо змінити склад журі, щоби він не був формальним, запрошувати більше молоді. Тоді б не альбоми перемагали, а сучасна література. Я буду дуже втішений, якщо ситуація зміниться.

— А кому б ти віддав гран-прі 2006 року?

— Явищем 2006 року я вважаю збірку поезій Мойсея Фішбейна. Справді, гідна книжка гідного поета. Але за неї проголосувало тільки п’ятеро: притомна і свідома сучасної літератури частина журі.

— На твою думку, така ситуація склалася через брак незалежної критики?

— У нас взагалі не існує літературної критики в її класичному вигляді. Як правило, нею займаються журналісти. Але ж критика — це певна інституція. В розвинених країнах вона мусить бути дещо ізольованою, дистанційованою від літературного процесу, щоби бути об’єктивною. Я пригадую англійський досвід: там письменники ніколи не прийдуть на вечірку, де будуть критики. Так само критики усамітнюються в своїх клубах. Це нормально. У нас такого немає, у нас в особі однієї людини може поєднуватися такий «багатостаночник», що аж голова обертом…

— Наприклад, ти…

— Наприклад, я. Але мені дедалі менше хочеться ототожнюватися з критикою. Тому що те, чим я займаюся, не критика, а публіцистика. Я вже не можу написати об’єктивну статтю про колегу-письменника, тому що це порушення корпоративних норм. Але фахових критиків у нас немає, тож мусиш затуляти собою амбразуру.

— Критика — це ще й спосіб сталого заробітку… Адже у нас все ще не можна жити тільки з літератури.

— Але літератор може заробляти гроші не тільки критикою. Можна писати статті, есе, різні публіцистичні матеріали, перекладати… Поле застосування для літератора насправді досить велике, просто неозоре.

— Я так зрозуміла, що ти вже серйозно думаєш над тим, як би відмовитися від своєї літературної сторінки в «Дзеркалі тижня»?

— В жодному разі. Я збираюся й далі бути її редактором, але сам пишу туди дедалі рідше, свідомо роблю паузи, тому що це не відповідає моїм сьогоднішнім внутрішнім потребам. Останнім часом я люблю писати про соціальні проблеми, про життєві ситуації, мене це, що називається, «вставляє». Зараз я зробив велику паузу в читанні книжок. Свідомо, щоби якось забути досвід професійного читання. Тобто читання книжки тільки для того, щоби написати рецензію. Це дуже заважало природному наївному сприйняттю. Мені хочеться, щоби ця потреба інтерпретації, її пафос відійшли на другий план. Остаточно ці професійні аналітичні навички не зникнуть, але має трохи попустити. Я хочу знову пробудити в собі наївного читача, який сприймає книжку як диво.

— А пауза — це скільки?

— Майже рік нічого не читав.

— Як тобі це вдалося? Я, коли не маю тексту перед очима хоч день, нуджуся страшенно, перечитую щось, обдзвонюю знайомих, що в кого є почитати…

— Останній рік я дуже багато перекладав, і якось природно вийшло, що не мав часу на читання. Не читаючи, більше зробив.

— Тоді поговоримо про твої переклади: «Хтивня» Міхала Вітовського для видавництва «Нора-друк», «Похорон різуна» Павла Смоленського для видавництва «Наш час»… Ти тільки з польської перекладаєш?

— Ще з англійської, але менше. Польська — це моя мова.

— Авторів сам вибираєш?

— Іноді видавництво виходить на мене, але переважно сам вирішую, які книжки здаються мені потрібними для українського читача. Книжка Міхала Вітовського — дуже складна, трагічна, про життя сексуальних меншин у Польщі. Це і відтворення історії цих людей, як вони жили за ПНР, як потім пройшли період переходу до капіталістичного ладу, як їм складно адаптуватися. Для України це потрібний і корисний досвід, як будь-яка книжка про подібні залаштункові речі. Крім того, що читач отримає естетичне задоволення, бо це добра література, вона ще випробовує суспільство, його культурні кола на ксенофобію. За цією книжкою можна вимірювати градус його толерантності. Я усвідомлюю, що ця книга не буде сприйнята на «ура» і викличе певний скандал, нарікання, може, навіть «наїзди» на видавництво за пропаганду гомосексуалізму. Вибираючи її, я не робив ставку на епатаж, насамперед вибирав гарний текст. Ідеологічні міркування у мене з’явилися вже після того, як я її переклав.

— А Павел Смоленський?

— Це взагалі дуже цікавий автор, відомий польський журналіст, «зірка польського репортажу», учень школи Ришарда Капусцінського. Впродовж п’яти років, від 1997-го до 2001-го, Павел Смоленський писав книжку про взаємні образи українців і поляків: від пацифікації 1930-х років, Волинської трагедії, Павлокомської різанини, загибелі лемківських сіл, акції «Вісла» включно до нинішніх проблем з перепохованнями, встановленнями пам’ятників, обладнаннями цвинтарів… Книжка побудована лише на живих свідченнях, авторського там дуже мало. Але в який переконливий спосіб Смоленський конструює діалоги, на зіткненні образ, гніву, агресії, аргументів «про» і «контра»! Це, напевно, перша книжка в Польщі, написана з великою симпатією до українців. Можливо, перекладач — це занадто уважний читач, але мені здалося, що автору хотілося насамперед показати, чим поляки завинили перед українцями. Хоча ця ситуація обопільна. Всі винні. Невинних немає.

— У Львові це дуже потрібна книжка. У нас все ще українсько-польське питання чи не найболючіше.

— Щоби якось припинити нарешті цей процес, треба помирити мертвих. Окрім живих, ніхто цього не зробить. І щоби не виникало більше конфліктів, як із цвинтарем «Орлят» у Львові чи Павлокомським цвинтарем. Одночасно ця книжка деякою мірою розвінчує романтичний міф про ОУН-УПА: ідеалістів, борців за волю, які жодних злочинів не робили, що культивується в правобережній Україні. Смоленський доводить, що ці злочини таки були, і різанина поляків на Волині була спровокована діями Волинської УПА. Заслуга Смоленського в тому, що він намагається подивитися на історію тверезо, його книжка — пересторога на майбутнє, аби виключити можливість чогось подібного. Якщо не відкривати ці закриті сторінки історії, ми ніколи не вийдемо з кола взаємних образ, претензій, недоброзичливості.

— Як на мене, то потрібно хоча б декілька поколінь, щоби ці питання стали суто теоретичними, щоби ці події набули статусу давньої історії, щоби перестали боліти і зачіпати за живе нащадків тих, хто тоді постраждав чи загинув.

— Але ж хтось мусив починати, от Смоленський і почав.

— Що наступне плануєш перекладати?

— Дуже хотілося б продовжувати цю репортажну серію. Мені страшенно подобається польська школа репортажу: Ганна Краль, Ришард Капусцінський, Войцех Тохман…

— Власне, Капусцінського я б особисто поставила першим номером…

— Я дуже хочу перекласти його «Імператора», це про ефіопського короля. Я зрозумів, що нічого немає ліпшого за репортажну літературу великих майстрів. Жодна художня література не дорівняється нон-фікшн, коли свідки якихось драматичних подій говорять про це живою мовою… Щоправда, Капусцінський робить дуже органічну стилізацію під живу мову, де дуже багато додає від себе, але його «Імператор» — це просто віртуозна література. Хоча польська художня проза має досить високу планку, але творчість Капусцінського вважається її сучасним еталоном. Здавалося б, парадокс, репортаж має вищий бал, ніж художнє слово. Ще одна болюча сторінка — єврейська, хочу зробити кілька перекладів, присвячених цій темі. Мене тепер цікавлять якраз книжки — культурні каталізатори, щоби трохи провокували гостру ситуацію, створювали контекст, щось змінювали в свідомості українців. Просто перекладати будь-що не хочу, життя не настільки довге, щоб ігнорувати найважливіше. Мені здається, що толерантність, порахунки з історією, виховання культурної ідентичності — це те, про що ми особливо мусимо дбати зараз, щоби полегшити життя нашим нащадкам. Може, це трохи пафосно звучить. Але так є.

— Це слово громадянина. А твоє слово поета — яке воно?

— Якщо допишеться до наступного Форуму книга поезії, то я із задоволенням її видам, презентую. Але традиційно бракує часу на власну творчість, яка відбувається спорадично, після довгих пауз, після зависання. Мені хочеться нарешті дописати книжку прози — найбільшу наразі відвертість про себе. Але сьогодні я не можу собі дозволити сісти і написати роман, тому що мені постійно треба відволікатися на якісь приземлені речі. Адже я відповідальний перед родиною за наше виживання. Часом страшно, що життя минає, молодість минає, найкращі роки, хотілося би більше написати. Мене вабить проза, хоча я усвідомлюю, що ще не вмію її писати, відчуваю, що мені дуже багато бракує для неї, наприклад, епічного дихання. Любко Дереш має цей талант. Або Сергій Жадан, мій ровесник і друг, який написав за три роки чотири книжки — одна від одної кращі. Мені так не вдається. В ідеалі хотів би писати епічну поезію і ліричну прозу. Тобто поезію, максимально наближену до прози, і прозу, яка би була дуже поетичною. Хоча насправді ніякого розподілу на прозу і поезію для мене не існує, є просто писання. І мені байдуже, як це назвуть інші. В певний момент мене перестали цікавити відгуки критики.

— Ти сам собі критик?

— Мені дуже рідко трапляється критик, який сказав би мені щось цікаве, відкрив очі на якусь додаткову вартість моєї творчості, про яку б я сам не знав. Це завжди великий кайф, але таких людей, таких авторів дуже мало.

— Тобі трапилися?

— І не раз. І в Україні, і в Польщі. Є такий літературознавець Ярослав Голобородько з Херсона, який написав велику статтю про останню книжку «Примітивні форми власності» і «нарив» там багато нового для мене. Ще — львівський літературознавець Ігор Котик, який написав статтю «Андрій Бондар, поет без діагнозу».

— Здебільшого критики переповідають зміст, додавши кілька своїх емоцій.

— Або просто сварять.

— Хіба в нас є критична критика? Мені здавалося, що тільки хвалять.

— Або мовчать.

— Крім Дереша, хтось ще є для тебе явищем в молодій українській літературі?

— На щастя, 80% найцікавішого в сучасній літературі не виходить за межі моєї родини і кола моїх друзів. Це моя дружина Софія (Андрухович — прим.авт.), яка тепер оце пише, я б сказав, енциклопедію своїх особистих травм. Дотепна, іронічна, легка книжка і водночас складна, фрейдистська, дуже вітальна, насичена психологічною травматологією. Ще — Таня Малярчук, Софіїна однокласниця. Якийсь дуже дивний збіг, що дві письменниці такого доброго рівня могли вчитися в одному класі. Це вже свідчить про дуже потужну літературну бацилу, яка є в Івано-Франківську. І в Україні загалом.

?? ???? ?? ????? ?????????? ?? ????? ??? ????? ??? ?????
2007
N(34)Червень
N(33)Травень
N(32)Квітень
N(31)Березень
N(30)Лютий
N(29)Січень
2006
N(28)Грудень
N(27)Листопад
N(26)Вересень
N(25)Серпень
N(24)Липень
N(23)Червень
N(22)Травень
N(21)Квітень
N(20)Березень
N(19)Лютий
N(18)Січень
2005
N(17)Грудень
N(16)Листопад
N(15)Жовтень
N(14)Вересень
N(13)Липень
N(12)Червень
N(11)Травень
N(10)Квітень
N(9)Березень
N(8)Лютий
2004
N(7)Грудень
N(6)Листопад
N(5)Жовтень
N(4)Вересень
N(3)Серпень
N(2)Липень
N(1)Червень


Реклама:


Луцьк, вул Рівненська 76а
+38(0332) 78-49-49

artvist-liberty@yandex.ru
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Контакт Форум Гороскоп
© ТОВ "КРЕАТИВ ПЛЮС".
Всі права на статті, ілюстрації, інші матеріали, а також художнє оформлення
належать редакції журналу "CITY LiFE"
Передрук та відтворення інформації допускається лише з письмового дозволу редакції


   
Реклама: