CITY LiFE - інформаційний журнал твого міста

 СІТІ ЛАЙФ iнформаційний журнал
CITY LIFE iнформаційний журнал
CITY LIFE Номер 31
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Гороскоп
CITY LIFE ????? 31
???????
CITY PEOPLE
Наталія Сумська: «Моє життя - гра»
CITY SOCIETY
Деревяна церква: останній подзвін
Микола Ільницький: «У кожного часу свої герої»
CITY STUDY
«Болонська система - це прагматика дії»
Формула національної освіти
Бути чи не бути тим, ким ми не є?
CITY HISTORY
Осередок духовності
Холмська Богородиця
???? ??????
Мармурова межа батьківщини
Математика кохання
Високий лад душі
CITY ART
Сонячна палітра в акварелях
Дари забутих богів
«Стриже Дувірак картини»
CITY ART
Без зорепаду та скандалів пройшов 57-й міжнародний фестиваль Берлінаре
Юний барабанщик
CITY LIBRARY
Андрій Бондар: «Я хотів би писати епічну поезію і ліричну прозу»
???? ??? CITY
???????:
N3(31) Березень 2007     ???? ??????: Математика кохання
??? ? ???????
CITY STUDY
«Болонська система - це прагматика дії»

- Маріє Олексіївно, навколо Болонської системи точиться багато розмов. Зазвичай неофіційних. Що засвідчує практика цього процесу на теренах нашої держави і Львівського університету зокрема?

— Насамперед я хочу наголосити, що розмови про Болонський процес у нас починалися на тлі відсутності усієї інформації та й нечіткого розуміння тієї, що вже циркулювала в академічних колах. Ця непоінформованість призвела до народження величезного міфу, який має два полюси: з одного боку, Болонську систему сприймають як панацею від усіх проблем у національній системі освіти, а з іншого — їй приписують якийсь масонський план розвалу цієї системи. Адже за своїм форматом Болонська декларація — це не ідеологічний, а передусім технологічний документ, який первісно передбачав шість основних завдань, а потім його було доповнено ще трьома. Будь-яка технологія передбачає узгодження чи гармонізацію, тому Болонська декларація передбачає єдину систему наукових звань, прийняття системи навчання, в основі якого лежать два цикли, запровадження системи кредитування, заохочення до мобільності, сприяння співпраці щодо якості освіти та встановленню європейських вимірів вищої освіти, скасування обмеження віку для навчання у вищому навчальному закладі (мова про університети для так званого третього віку, які нині діють у всіх країнах ЄС і дозволяють навчатися навіть 50-60-літнім), залучення до цього процесу викладачів та студентів і забезпечення привабливості європейської загальної освіти. Ось і все — нічого більше у Болонській декларації та офіційних документах, які закладають основу так званому Болонському процесу, немає. Але суспільству, звісна річ, на адаптацію потрібен час. Кожна з держав, яка підписала декларацію (а Україна зробила це майже останньою разом із Молдовою), має власний досвід розв’язання завдань, окреслених вище. Найскладнішою практично для всіх країн-учасниць Болонського процесу є гармонізація різних національних систем наукових ступенів. Хоча тут я б одразу навела приклад Фінляндії, яка в останнє десятиріччя зробила стрімкий ривок у розвитку освіти та наукових досліджень. З метою усунення будь-яких академічних непорозумінь щодо ступенів та звань фінські урядовці від освітньої політики запропонували модель мирного співіснування старої системи з радикально новою системою наукових ступенів. Ясна річ, був передбачений і перехідний період.

— Тобто мова йде про кандидатів та докторів наук. Але кандидати можуть збунтуватися, оскільки їхня дослідницька праця прирівнюватиметься до досліджень магістрів.

— Насправді все залежатиме від позиції академічної спільноти та її гнучкості. Чомусь ніхто не говорить, як вдалося найвідомішим політикам захистити дисертації — кандидатські і докторські. Ніхто не аналізує і наукову вартість цих робіт, хоча всі усвідомлюють, що тут все якось не по-академічному. Бо головним нібито мало би бути не звання, а знання, які це звання уособлює. Звісно, що так є далеко не завжди і це — величезний виклик як для академічної, так і суспільної свідомості. Однак проблема полягає не в Болонській декларації, а в суспільному сприйнятті наукових звань та знань і в усвідомленні рівня їх девальвації.

— Як існувати в рамках Болонського процесу мистецьким вищим навчальним закладам? Адже хороший художник чи музикант зазвичай не є хорошим науковцем. А право викладання за новою системою передусім буде за тими, хто має захищені наукові роботи, хоча хорошу творчу науку може дати тільки справді хороший митець.

— Мистецькі вищі навчальні заклади мали би запропонувати власну модель запровадження окремих принципів Болонської декларації. Особливість цих закладів полягає в індивідуалізованому підході до навчання, що тягне за собою проблеми навантаження викладачів та особливої формули розрахунку державного фінансування. Особливою є система звань (до речі, радянська, як, скажімо, народний чи заслужений артист/артистка), яку по-різному намагаються прирівняти до вченого звання доцента чи професора. Однак це не врегульовано остаточно, бо дається взнаки традиція розмежування двох світів: мистецького та наукового. Але проблема не тільки в цьому. Сьогодні якісна мистецька освіта всюди (а не тільки в Україні) є доволі дорогою. Щоправда, у більшості країн світу завжди є система стипендійних фондів для обдарованих студентів із низьким рівнем доходів. Це один рівень проблеми. Тобто Болонський процес передбачає виклик радше фінансово-економічний, ніж академічний. Інший рівень — це оцінювання якості знань і прирівнювання їх до міжнародних стандартів. Адже люди, які опинилися за кордоном, повинні мати легковпізнаваний академічний документ, аби його за потреби представити. Підкреслюю, академічний, а не продемонструвати вокальні чи інші мистецькі здібності. Бо коли йдеться про те, що митець хоче реалізувати себе як викладач у спеціальному навчальному закладі, то він цей документ, який посвідчує не лише його вміння, а й його знання, уже просто повинен мати.

— За контраргумент противники Болонської системи наводять факт, що найповажніші університети Європи під цю систему не підписались.

— Це так. Але Кембридж, Оксфорд, Сорбонна чи Болонья не підписалися не тому, що її не визнають, а через те, що в них і так уже давно всі критерії Болонської декларації витримані. А для чого ставити підпис під тим, що у вас і так є? Це університети з восьмисотлітніми традиціями, які культивували дух елітної освіти. Саме тому вони розглядають єдиний європейський простір освіти як спосіб масифікації. І тому на противагу масовому підходу кілька найпрестижніших університетів заснували власні консорціуми. До одного з них, Europeaum, входить 8 закладів, у якому зокрема Сорбонна, Болонський та Оксфордський університети. Інший консорціум — Ліга Європейських Дослідницьких Університетів — налічує 12 закладів з дев’яти країн. Я хочу запитати академічну спільноту: чому так боїмося всього нового? Аргумент багатьох вражає: Болонський процес знищить національну систему освіти. Але відвідайте бібліотеки наших університетів і академій, неоснащені лабораторії, аудиторії без найновіших навчальних засобів — і ваш опір потихеньку вщухне... Чому не мають страху інші країни — ті ж таки Польща, Чехія, Словенія? Усім зрозуміло, що не потрібно переводити в міжнародну систему координат вивчення історії України чи української мови — це так званий внутрішній національний кредит. Це стосується і вивчення нашої законодавчої бази на юридичних факультетах. Однак держава стикається з викликом гармоніювання нашого законодавства з європейським. І це гармоніювання знову ж таки є принциповим. То як бути?

— Тобто мова йде також про те, що відтепер маємо шанс знайти не тільки фізичну, а й інтелектуальну роботу у Голландії, Франції чи інших країнах Європи, оскільки за Болонською системою диплом випускника українського університету прирівняний до європейського?
 
— Саме так, бо відтепер наш диплом міститиме спеціальний додаток англійською мовою, який і мав би стати тим упізнаваним знаком при трансферуванні знань, здобутих в Україні, в ту чи іншу національну систему.

— Але ж, напевно, не цей документ є каменем спотикання у доброзичливому ставленні освітян до Болонського процесу?

— Академічне середовище консервативне, а тому й насторожене до будь-яких змін. Тож таких каменів кілька. Окрім гармоніювання наукових ступенів і вчених звань та кредитування знань, є певні застереження щодо несприйняття нової стобальної системи оцінювання. Далеко не всі викладачі можуть чітко пояснити студентам, що максимальна кількість балів, які студент може набрати під час іспиту, — це, скажімо, сорок балів. Решту шістдесят балів студенти можуть набрати впродовж семестру. А це означає, що, з одного боку, іспит вже не є визначальним, а студентська оцінка не залежна від миттєвих суб’єктивних примх чи настроїв викладача під час екзамену, а з іншого — що знання доводиться здобувати регулярно і системно, починаючи з першої миті, коли студенти сіли за парту. Інша річ, що Болонська система наголошує на значній індивідуальній роботі студента і на суттєвому зменшенні його щотижневого аудиторного навантаження. А це, відповідно, означає, що університети для цієї індивідуальної роботи студентів повинні створити всі умови: мати укомплектовані бібліотеки, повний доступ до Інтернет-ресурсів, електронні формати навчально-методичних матеріалів тощо. Однак через свою фінансову нестабільність навчальні заклади не спроможні забезпечити такий високий рівень. Тобто Болонська декларація — це не риторична чи ідеологічна водичка, а прагматика дії, це технологія, яка допомагає робити освіту якісною.

— Але хто про це говорить?

— У тому-то й справа, що майже ніхто. Свою роль мали би відіграти мас-медіа, якщо не зуміла зробити сама академічна громада. Однак, на відміну від багатьох країн світу, наші телеканали уникають цікавих освітніх програм. Мені дуже прикро, що не бачимо на українських телеекранах ректорів вищих навчальних закладів України з їхніми роздумами про те, куди ми йдемо і як нам діяти в нових умовах. Суспільство зацікавлене тільки вступом та проявами хабарництва. А це вже набагато серйозніший симптом того, що ми перетворюємося на антиінтелектуальну державу. Тобто це питання національної безпеки, оскільки на освіті, науці ґрунтується міць будь-якої держави. І ось цей симптом мав би хвилювати Україну набагато більше, аніж Болонський процес.

— Чи означає Болонська система перегляд державних стандартів?

— Безперечно, вона спонукає наше Міністерство освіти та науки, яке ці стандарти формує, їх переглянути. Але замість зосередити питання на стратегіях освітнього прориву, який вимагає координації дій як уряду, так і парламенту, ми ніяк не можемо вийти із зачарованого кола політизації та пошуку уявних ворогів. Скажімо, зовсім недавно голова комітету Верховної Ради з питань освіти та науки Катерина Самойлик звернулася до вищих навчальних закладів, аби вони подали свої пропозиції щодо перегляду навчальних програм з історії України. Чи історія України сьогодні є найбільшою проблемою освітньої політики? Чи справді наш парламент мав би визначати зміст викладання історії України? Очевидно, що це якісь чергові політичні ігри та спекуляції. Бо цим мають займатися експерти, провідні історики університетів, аби спільними силами запропонувати програму, яка консолідує, а не розмежовує. А парламент в особі згаданого комітету мав би зайнятися гармонізацією удосконалення нашого застарілого освітнього законодавства. Відповідно до Указу Президента «Про невідкладні заходи щодо забезпечення функціонування та розвитку освіти в Україні», нова концепція реформування освіти повинна враховувати перспективи інтеграції України в європейський простір. Адже привабливими для світу ми можемо стати тільки за таких умов. Однак наша інтеграція аж ніяк не означає механічний процес, коли раптом усі прокинулися в іншій системі освітніх координат, але зі старими підходами і старими законами. Стільки написано про Болонський процес, в університетах викладають спеціальні курси, високопосадовці пишуть монографії, скоро почнуть захищати дисертації. А навіщо це все, коли ми досі навіть не запропонували механізми приведення нашого законодавства у відповідність до тих зобов’язань, які ми взяли на себе, підписавши Болонську декларацію? Ось яскравий приклад. Закон України «Про вищу освіту» нормативно закріплює максимальне навантаження на науково-педагогічного працівника 900 годин, тоді як в європейських університетах навантаження втричі менше. Ця стаханівська норма означає, що наш викладач має працювати і вдень, і вночі — навчати, оцінювати, виховувати та ще й писати наукові роботи. Про яку особливу якість навчального процесу може йти мова? Ми не можемо надалі дотримуватися моделі такого собі штучного радянсько-болонського гібриду вищої освіти, який, по суті, є лише імітацією європейської освіти в Україні.

— Тобто найбільшими проблемами української вищої освіти, як виглядає, є значні навантаження викладачів, а отже, й оплата їхньої праці, лібералізація законодавства. А ще, як ви вже сказали, створення умов, аби університети були заможніші. Але як це можна зробити в непростих українських економічних реаліях?

— Для початку надати університетам автономні права. Бо що маємо сьогодні? Минулого року Львівський національний університет імені Івана Франка не придбав жодного комп’ютера через те, що Тендерна палата України не провела тендер. Замість того, щоб упорядковувати й усувати корупційні механізми, Тендерна палата занурює університети в «кафкіанський» замок безпросвітної бюрократії. Та й чому університет зобов’язаний прив’язувати своє життя до громадської організації, якою є Тендерна палата України? Отже, маємо масу проблем, які є обабіч технічного Болонського документу в системі освіти. На мій погляд, найперша проблема вищої освіти — це автономія, це академічні свободи університетів, які мали би дозволити їм формувати власне обличчя, нести відповідальність за зміст навчання, а не чекати тих стандартів, які сформують зверху. Відсутність цього означає недовіру держави до вищих навчальних закладів. А це вже суперечить місії вищої освіти і університету зокрема.

— Болонську систему підтримують усі вищі навчальні заклади України?

— Є відповідні накази міністра освіти і науки, є офіційні документи поетапного переходу до нової моделі вищої освіти. А це означає, що вищі навчальні заклади повинні їх виконувати і дотримуватися. Це нелегкий процес, і можемо радіти, що є дискусія, є критичні голоси. Щоправда, дуже мало конструктивних аргументів «за» чи «проти». Цей конструктивізм і прагматика загубилися у високій риториці. Але коли хочемо, аби наша держава не пасла задніх, освіта й наука мають стати способом життя і способом мислення всього українського суспільства. А коли освіта стає способом мислення, то це і є запорукою та умовою змін суспільства на краще. Іншого рецепту немає. Українці повинні усвідомити потребу вчитися не задля диплома, а передусім задля здобуття знань. Якщо ж ні, то чи виконують свою місію служіння суспільству наші національні університети, про які так мріяли митрополити Петро Могила і Андрей Шептицький, видатні діячі культури й науки Іван Франко та Іван Пулюй?

?? ???? ?? ????? ?????????? ?? ????? ??? ????? ??? ?????
  Формула національної освіти
  Бути чи не бути тим, ким ми не є?
2007
N(34)Червень
N(33)Травень
N(32)Квітень
N(31)Березень
N(30)Лютий
N(29)Січень
2006
N(28)Грудень
N(27)Листопад
N(26)Вересень
N(25)Серпень
N(24)Липень
N(23)Червень
N(22)Травень
N(21)Квітень
N(20)Березень
N(19)Лютий
N(18)Січень
2005
N(17)Грудень
N(16)Листопад
N(15)Жовтень
N(14)Вересень
N(13)Липень
N(12)Червень
N(11)Травень
N(10)Квітень
N(9)Березень
N(8)Лютий
2004
N(7)Грудень
N(6)Листопад
N(5)Жовтень
N(4)Вересень
N(3)Серпень
N(2)Липень
N(1)Червень


Реклама:


Луцьк, вул Рівненська 76а
+38(0332) 78-49-49

artvist-liberty@yandex.ru
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Контакт Форум Гороскоп
© ТОВ "КРЕАТИВ ПЛЮС".
Всі права на статті, ілюстрації, інші матеріали, а також художнє оформлення
належать редакції журналу "CITY LiFE"
Передрук та відтворення інформації допускається лише з письмового дозволу редакції


   
Реклама: