CITY LiFE - інформаційний журнал твого міста

 СІТІ ЛАЙФ iнформаційний журнал
CITY LIFE iнформаційний журнал
CITY LIFE Номер 31
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Гороскоп
CITY LIFE ????? 31
???????
CITY PEOPLE
Наталія Сумська: «Моє життя - гра»
CITY SOCIETY
Деревяна церква: останній подзвін
Микола Ільницький: «У кожного часу свої герої»
CITY STUDY
«Болонська система - це прагматика дії»
Формула національної освіти
Бути чи не бути тим, ким ми не є?
CITY HISTORY
Осередок духовності
Холмська Богородиця
???? ??????
Мармурова межа батьківщини
Математика кохання
Високий лад душі
CITY ART
Сонячна палітра в акварелях
Дари забутих богів
«Стриже Дувірак картини»
CITY ART
Без зорепаду та скандалів пройшов 57-й міжнародний фестиваль Берлінаре
Юний барабанщик
CITY LIBRARY
Андрій Бондар: «Я хотів би писати епічну поезію і ліричну прозу»
???? ??? CITY
???????:
N3(31) Березень 2007     ???? ??????: Математика кохання
??? ? ???????
CITY SOCIETY
Микола Ільницький: «У кожного часу свої герої»

Цю та інші деталі з життя літературного Львова ХХ століття добре знає доктор філологічних наук, член-кореспондент Національної академії наук України, професор Львівського національного університету імені Івана Франка, що завідує кафедрою теорії літератури та порівняльного літературознавства, а також відділом української літератури в Інституті українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України — Микола Ільницький. Вони будуть цікавими і для більш широкого загалу. Бо цілість завжди складається з частин. А львівська частина в історії літератури — життєво важлива. Миколу Ільницького як співрозмовника «CITY LiFE» обрав ще й тому, що напрочуд цікавий і глибокий дослідник (котрий повернув в актив українського художнього слова кілька справді потужних імен — Богдана Лепкого чи Михайла Яцківа, відкрив для сучасника глибину поезій Богдана-Ігоря Антонича) в ракурсі літературного життя Львова першим спробував осмислити явища письменства України ХХ століття. Саме його перу належать відзначене премією імені Івана Франка НАН України дослідження «Від «Молодої музи» до Празької школи», а також двотомник «Драма без катарсису», за який Микола Ільницький отримав львівську обласну премію імені Богдана Лепкого.


— Миколо Миколайовичу, львів’яни дуже часто люблять наголошувати, що Львів в історії України загалом і української літератури зокрема завжди посідав окреме місце. У чому ж полягали ці особливості літературного Львова?
 
— Передусім у можливостях незалежно від часу мати контакти зі світом. Приміром, саме у Львові 1907 року виникло хрестоматійне літературне угруповання «Молода муза», яке започаткувало ранній український модернізм і стало однією з ланок у ланцюзі літературних організацій багатьох країн Європи. «Молода муза», як і «Молода Польща», «Молода Бельгія», «Молода Німеччина» й інші схожі об’єднання, проголошувала відмову від реалізму та служіння красі. І таких прикладів є чимало. У Львові завжди було більше, ніж деінде, можливостей (не лише офіційних) контактувати із західним зарубіжжям, тут частіше і гостріше піднімалося національне питання.
 
— А щодо ментальної, психологічної характеристики людей різниця була?

— Якщо порівнювати зі Сходом України, то галичани (зокрема у першій половині ХХ століття) завжди були набагато організованіші, мобільніші, дисциплінованіші. На Сході була стихія, стійкість і водночас «гуляйпільщина», хоча взагалі приймали нас там дуже тепло. Іноді говорили між собою: «Що ті австріяки, які по-нашому балакають, тут роблять?» Однак міжлюдські взаємини, які існували — попри розмежованість у певні десятиліття і навіть закритість, — від цих розмов аж ніяк не потерпали.

— Чим суто людським характеризувався літературний Львів ХХ століття?

— Думаю, у Львові завжди було щось таке, що не минало, — потяг до товариського життя. І не тільки серед письменників. Творився ширший клімат — інтелектуальний, духовний, мистецький, який міг у собі все інтегрувати. І тут велику роль відігравали кав’ярні. Дуже примітними з цього приводу є слова письменника Михайла Рудницького про те, що колись пророки проповідували по пустелях, а тепер — по кав’ярнях. Попри увесь гумористичний відтінок, кав’ярні і справді спонукали або допомагали викристалізувати те, що увійшло згодом у літературу. Так було у Львові і в 20-ті роки, і в 40-ві, і вже згодом у 60-ті.

— Як виглядала львівська богема у персоналіях?

— Кожен час мав свою богему. Про богему початку століття можна говорити на основі спогадів, скажімо, «молодомузівця» Петра Карманського, який навіть назвав їх — «Українська богема». Там, до речі, він розповів, як і де кавували його ровесники, як засуджували усе, що робило старше покоління на чолі з Франком і Грушевським, як до тих суперечок вряди-годи долучався сам Франко і в дискусіях клав їх на лопатки, як спільно неодноразово шукали точну риму до слова «морква», за яку гуморний священик із Тернопільщини обіцяв їм 50 крон, якщо таку знайдуть (до речі, цієї рими не знайшли і досі), як сприймали критику і за що могли навіть побити й інше. Щоправда, мені пощастило бути особисто знайомим з Михайлом Яцківим (нині він стоїть в одному ряду з Василем Стефаником) — йому тоді було десь під дев’яносто років, то скажу, що це був невисокого зросту, з великими вухами, дуже енергійний чоловік, який не запам’ятовував прізвищ нас, молодих, але чудово пам’ятав усе, що стосувалося його молодих років, і любив про той час розповідати. Часом він витягав ще австріяцьку плескату пляшечку, яка зберегла присмак своєрідного напою «Чорна Індія», вигаданого «молодомузівцями» ще на початку століття — такої собі настояної на гірких травах дешевої горілки. Коли свого часу до їхнього гурту приходив молодий письменник, вони давали йому з тої пляшечки відковтнути, і коли він починав кривитися, вони казали: «А ти думаєш, дорога в літературу проста і солодка?» Тобто цікава атмосфера, цікаві люди і цікаві долі.

— За минуле століття узагальнена характеристика львівського письменництва змінювалася і як саме?

— Все залежало від часу, який був надворі. Підхід до літератури загалом і до її особистостей зокрема — це підхід за поколіннями. Іноді навіть два-три роки могли внести до портрета львівського письменства свої корективи. Скажімо, період німецької окупації у Львові. За логікою речей цей час мав би стати повним занепадом літератури, бо ідеологія фашизму спрямовувалася на те, аби знищити слов’ян, спочатку зробивши їх рабами, а потім і цілком «перемоловши». Однак натомість маємо феномен — у Львові в ці роки активно працює Спілка письменників, сюди звідусіль з’їжджаються її сподвижники. Варто назвати хоча б такі імена, як Юрій Шевельов, Євген Маланюк, Улас Самчук, Аркадій Любченко, Леонід Полтава й багато інших. Німці хоча й встановили свій режим, але в ідеологію не пхалися: що не є відверто спрямоване проти них, то не шкідливе. З іншого боку, вони сприймали Галичину дещо під кутом зору колишньої Австрії. А ще хотіли зіштовхнути українців з поляками, надавши першим набагато більше можливостей і свободи. І це давало на той час широкі можливості творити. Вважаю, що те, що було закладено у 41-44 роках саме у Львові, ожило потім на Заході у період мистецького українського руху. Бо саме люди, які були тут, закладали потім там відповідні основи (так виникли МУР — Мистецький Український Рух з центром поблизу Мюнхена, літературне об’єднання «Слово», «Нью-йоркська група» й інші).

— Львів’яни часто наголошують на тому, що львівські письменники завжди мали особливе почуття гумору. Чи так це?

— Це, мабуть, властивість людини загалом і творчої зокрема — вміти посміятися над чимось чи на кимось, і не лише в котромусь місті чи країні. У Львові сміялися в усі часи, іноді самі організовуючи собі для цього причину, а іноді ховаючи за сміхом щось дуже серйозне. Так, коли ще нинішній класик вітчизняної поезії Ігор Калинець навчався у Львівському університеті імені Івана Франка, одна зі студенток російської філології відмовилася складати іспит з української літератури українською мовою, мотивуючи це тим, що в університеті вивчаються французька, німецька та інші літератури, то що, вона кожну буде складати мовою оригіналу? Назавтра у Калинця був іспит з російської літератури. Задекларувавши, що бере з росіян приклад, він відповідав українською мовою. Й за ним пішли інші сміливці. А потім був іспит з російської мови. І ситуація повторилась. Це той сміх, за яким біль. Але було й інакше. Львівські письменники часто були схильні до всіляких витівок. Так, у своїй книзі спогадів Анатолій Дімаров (який був одним із заводіїв різних розіграшів) згадує, як вони Ростислава Братуня після затяжних посиденьок посадили на поїзд до Риги і як він потім не менш дошкульно за це відплатив, як Петрові Інгульському організували дзвінок з ритуальних послуг або як самому Дімарову встромили у шапку ложку, а він так і ходив по Львову. Іноді розігрували навіть обласне начальство. Так, коли головою Львівського облвиконкому був письменник Петро Козланюк, до нього подзвонили і на повному серйозі повідомили, що інший майстер пера Юрій Мельничук, сідаючи п’яним у літак, обламав йому крила. І як Козланюк вийшов з себе, кудись дзвонив і як — коли йому сказали, що крила літака не зможе обламати навіть трактор — ошелешено дивився на телефонну слухавку. Жартували письменники і в 70-ті, і в 80-ті, й у 90-ті — жартують і нині. Може, тому, що без сміху немає людини...

— Миколо Миколайовичу, ХХ століття принесло зміни у сферу ідеології: скомпрометовані тотальні ідеології, але водночас скомпрометована віра у можливість чогось світлого і доброго. Як це позначилося на львівських письменниках?
 
— Для них втратила значимість письменницька спілка. Зараз установлюється інше покоління, яке шукає нових форм об’єднання, має своїх речників та теоретиків. І це — добре. Я би сказав так: література сьогодні (у Львові зокрема) значно спокійніша, виваженіша, зв’язаніша з традицією, ніж це було ще років із десять тому. І вселяє надію, що — попри всі хвилі і зигзаги — література є література і має магістрально свою дорогу і свій гуманістичний пафос.

— Історія української літератури окреслює ХХ століття як століття драми. Але драма, трагедія передбачають духовне очищення, якого, за вашим визначенням, не відбулося. Як думаєте, чому?

— Ця проблема дещо виходить за рамки літературознавства. Справа в тому, що саме поняття катарсису стосовно літературного процесу — це скоріше метафора, аніж літературно-критична дефініція. Бо у драмі (а особливо в трагедії) катарсис обов’язково є, навіть якщо твір закінчується смертю героїв. Але оскільки життя триває, то й останньої крапки поставлено бути не може. Тим більше, що сучасний літературний процес пішов трохи не по тих рейках, якими йшов літературний процес і взагалі розвиток мистецтва у попередні десятиліття і навіть епохи. Сьогодні існує множинність правд, істин, чого не передбачала класична філософія і, відповідно, література. Сьогодні усе зводиться до інтерпретацій. Володимир Винниченко казав, що може бути сто самостійних правд і кожна має однакове право на існування...

?? ???? ?? ????? ?????????? ?? ????? ??? ????? ??? ?????
  Деревяна церква: останній подзвін
2007
N(34)Червень
N(33)Травень
N(32)Квітень
N(31)Березень
N(30)Лютий
N(29)Січень
2006
N(28)Грудень
N(27)Листопад
N(26)Вересень
N(25)Серпень
N(24)Липень
N(23)Червень
N(22)Травень
N(21)Квітень
N(20)Березень
N(19)Лютий
N(18)Січень
2005
N(17)Грудень
N(16)Листопад
N(15)Жовтень
N(14)Вересень
N(13)Липень
N(12)Червень
N(11)Травень
N(10)Квітень
N(9)Березень
N(8)Лютий
2004
N(7)Грудень
N(6)Листопад
N(5)Жовтень
N(4)Вересень
N(3)Серпень
N(2)Липень
N(1)Червень


Реклама:


Луцьк, вул Рівненська 76а
+38(0332) 78-49-49

artvist-liberty@yandex.ru
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Контакт Форум Гороскоп
© ТОВ "КРЕАТИВ ПЛЮС".
Всі права на статті, ілюстрації, інші матеріали, а також художнє оформлення
належать редакції журналу "CITY LiFE"
Передрук та відтворення інформації допускається лише з письмового дозволу редакції


   
Реклама: