CITY LiFE - інформаційний журнал твого міста

 СІТІ ЛАЙФ iнформаційний журнал
CITY LIFE iнформаційний журнал
CITY LIFE Номер 31
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Гороскоп
CITY LIFE ????? 31
???????
CITY PEOPLE
Наталія Сумська: «Моє життя - гра»
CITY SOCIETY
Деревяна церква: останній подзвін
Микола Ільницький: «У кожного часу свої герої»
CITY STUDY
«Болонська система - це прагматика дії»
Формула національної освіти
Бути чи не бути тим, ким ми не є?
CITY HISTORY
Осередок духовності
Холмська Богородиця
???? ??????
Мармурова межа батьківщини
Математика кохання
Високий лад душі
CITY ART
Сонячна палітра в акварелях
Дари забутих богів
«Стриже Дувірак картини»
CITY ART
Без зорепаду та скандалів пройшов 57-й міжнародний фестиваль Берлінаре
Юний барабанщик
CITY LIBRARY
Андрій Бондар: «Я хотів би писати епічну поезію і ліричну прозу»
???? ??? CITY
???????:
N3(31) Березень 2007     ???? ??????: Математика кохання
??? ? ???????
CITY SOCIETY
Деревяна церква: останній подзвін

— Пане Ярославе, у вашу книгу я поринула, як у справжній бестселер. Раптом з’ясувалося, що стара дерев’яна церква — не лише цікавий архітектурний об’єкт та місце, де відбувається спілкування людини з Богом, а й споруда, з якою може бути пов’язано чимало незвичних народних обрядів і легенд. Назвіть кілька, на ваш погляд, найцікавіших.

— Складно виокремити щось, коли все у тобі нуртує. Мені особисто цікаво все. Чи ви чули колись про утоплену церкву — святиню, яка, за народними переказами, «пішла під землю» чи «втопилася в озері або болоті»? А це явище у народній пам’яті етнографи ще досі фіксують у Карпатах та на Поліссі. За окремими місцевими легендами, якщо прикласти вухо до землі, то можна почути, як дзвонять дзвони. Люди часто розповідають, що там, де церква «пішла» у воду чи болото, спливають рушники або дерев’яні хрести. І навіть хтось щось начебто виловлює. А про важення церкви? Тільки на Поліссі в одного діда я дізнався, як саме це робили: піднімали стіни церкви важелями, перекошували церкву набік, замінювали прогнилі підвалини та планиці. Надзвичайно цікавий до початку ХХ століття був обряд встановлення надбанного хреста, самі майстри цієї процедури дуже боялися. Той, хто брав цю місію на себе, мав висповідатися, йому давали новий одяг, а потім прив’язували рушниками хрест до плечей, як було в Ісуса. І подекуди хрест посадити на баню майстер повинен був спиною, що, зрозуміло, часто-густо завершувалося смертю. Але вважалося, що піднімати хрест на шнурах не годиться, тож іноді для цієї мети усе село давало вишиті рушники, які зв’язувалися докупи, і саме так хрест піднімали туди, де йому належало бути.

— Ви говорите про величезний пласт культури, який втрачаємо разом із втратою дерев’яних церков. Науковці твердять, що за якихось тридцять років таких не можна буде побачити ніде, окрім музеїв, бо всі вони будуть знищені якщо не вогнем, то сучасним бляшаним, пластиковим та іншим покриттям. То все ж таки, що таке дерев’яна сакральна архітектура українців?

— Самобутнє явище, яке заворожило світ наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття. Справа в тому, що Європа знищила все своє дерев’яне сакральне будівництво, замінивши його на муроване, ще у XVIII столітті. Крім того, завдяки старанням певних церковних сил католицька церква була перетворена на шаблон по всій Європі, себто католицький храм у Франції мало чим відрізнявся від такого ж у Німеччині чи Бельгії. А тому коли в 1850 році у «Віденських зведеннях» тодішній начальник львівської пошти опублікував статтю про галицьку дерев’яну архітектуру, вона стала предметом зачудування і наукових суперечок. Версій існувало чимало: одні приписували нашу архітектуру Норвегії, інші шукали її першооснови в Індії, були й такі, що вбачали її запозичення в Сирії чи Китаї. І мало хто пов’язував цю архітектуру з автохтонністю українців, хоча дерев’яна церква України є абсолютно унікальною і з точки зору мистецтва, і з точки зору самого витвору.

— Що мається на увазі?

— Те, що українське сакральне будівництво виробило свої погляди, смаки та норми будівництва. Попри існування свого часу в Україні різних шкіл сакрального будівництва — лемківської, бойківської, волинської, гуцульської, слобожанської тощо — усі вони мають єдину основу, так звану «область стабільності» (власні обсяг форм та концепцію планувально-композиційного рішення), яка була настільки сильна, що образ української церкви стає символом нації. Таким собі своєрідним порогом, за який будівничі намагалися не виходити під приводом того, що зміна концепції планувально-композиційного рішення означатиме зраду своєї віри і народу. (До речі, цій концепції підпорядковувалися й усі впливи історичних стилів, що приходили в Україну, а тому українську церкву завжди можна було відрізнити від будь-якої іншої.) Раніше чи пізніше усвідомивши місце і роль сакральної архітектури в житті українців, держави-агресори зробили усе, щоб архітектура української церкви була знищена. Так, Австрія, Польща та Угорщина почали надавати позики на перебудову старих і побудову нових церков, але вже з урахуванням їхніх вимог до архітектури. А Синод російської православної церкви узагалі у 1801 році прийняв рішення про заборону в Україні будівництва українських дерев’яних церков і заміну їх на типові російські синодальні взірці.

— У що це вилилося?

— Це був далекоглядний план витравлення з душ українців образу церкви як найвагомішого символу нації, тієї обителі, де, за словами відомого дослідника Вадима Щербаківського, можна було набиратися сили й енергії для нової завзятішої і ще важчої боротьби за волю, добробут та щастя рідного краю. До реалізації цього плану долучився уже в ХХ столітті Сталін, за урядування якого були знищені всі унікальні дерев’яні церкви часів гетьманщини та й інших періодів. А якщо підсумовувати, то за два століття нищення української церкви російській та радянській владі вдалося не лише фізично поруйнувати зразки української сакральної архітектури, а й ліквідувати їх із пам’яті українців. На запитання, як виглядала чи має виглядати архітектура національної святині, сьогодні майже всі мешканці Сходу України змалюють образ російської церкви, абсолютно не підозрюючи, що це — святиня іншого народу. Ба більше — це явище є типовим для усієї України, навіть для Галичини, Буковини та Закарпаття, де масоване насильство над церквою почалося тільки після Другої світової війни.

— Водночас неодноразово доводилося чути, що уже в сучасній Україні загинуло більше церков, ніж у Другу світову війну. Наскільки це правда?

— Це офіційні дані, що стосуються пам’яток архітектури, які перебували на державному обліку й під охороною держави. Можна визначити причини: міжконфесійні чвари, що іноді виливалися у підпали, стихійні лиха, вандалізм тощо, та, на жаль, час (аби запобігти цим фатальним подіям) назад не повернеш. Скажімо, збудована 1512 року унікальна церква в селі Кобилецька Поляна була розібрана і спалена у 1994-му православною громадою на чолі зі священиком, аби не бути встановленою на іншому місці греко-католиками. У 1995 році у Нагуєвичах згоріла церква святого Миколи, збудована у 1800 році. А разом з нею Євангеліє батьків Івана Франка, яке 1988 року з великими труднощами громаді вдалося повернути у рідні пенати із Літературно-меморіального музею Каменяра у Львові. Через рік на Поліссі в селі Товстий Ліс згоріла єдина уціліла церква козацького бароко. І прикладів таких є чимало. Однак мене як науковця турбує ще й інший момент: сучасні щирі українці, ратуючи за відновлення церков, здійснюють його у чужорідній для українців символіці, абсолютно про це не підозрюючи. За цей час постало чимало північних — себто російських — церков (коли те, що ми бачимо з вулиці, не відповідає інтер’єрові) також на Львівщині, в Карпатах та Закарпатті (Ужгород, Турка), і всі сприймають це як належне.

— Але ж ці люди не самі проектують: хтось дає дозвіл, інший готує креслення. Очевидно, має існувати компетентна структура, яка це все контролюватиме.

— На рівні теорії — так, а на рівні практики маємо щонайменше сімдесят років цілковитого провалу в розвитку сакральної архітектури. Спеціалістів у галузі сакрального будівництва (яке, до слова, також рухається, сприймає новації зі сходу та заходу) ніхто не готував, розуміння ґенези української церкви немає. Я спробував підійти до її ґенези математично. Тільки найпростіших тридольних українських церков нині могло би бути 363, а відомо лише 49. А ще ж є чимало інших типів. Натомість приходить нова плеяда архітекторів, яка дуже мало що знає про ту велику силу і можливості розвитку, закладені в дерев’яній українській сакральній архітектурі, і починає проектувати, як кому заманеться. Я контактую з польськими вченими. Неодноразово чув від них застереження, аби українці не робили їхніх помилок: вони намодернізували костелів і втратили повагу до своєї національної сакральної споруди. Видатний знавець української архітектури Вадим Щербаківський називав архітекторів «варварами у білих комірчиках» і, щодо сучасного сакрального будівництва, йому часто-густо нема що заперечити. Та й звідки це не варварство візьметься, коли маємо нині цілу купу книжок-чудес (де, приміром, можна вичитати такі «перли», як ті, що дерев’яні українські церкви є чотирьох типів — гуцульська, бойківська, п’ятиверха і закарпатська чи інші), на які наша архітектурна еліта чомусь не реагує, а повинна була би, адже такі горе-книги часом навіть є рекомендованими (!) для фахівців чи студентів.

— Себто йдеться передусім про відсутність серйозної сучасної наукової літератури, яка давала би необхідні для автентичного проектування знання?

— Аж ніяк не можна сказати, що цієї літератури не існує, але вона часто губиться у купах псевдонаукового сміття. Та й загалом ситуація із написанням історії українського мистецтва нагадує мені сучасну державну політику, яка декларує, що Україна є складовою Європи і робить практично усе, аби вона стала частиною Росії. Водночас російська наука за рахунок державних коштів пише нові історії російського мистецтва, архітектури, містобудування, де художні досягнення України не соромиться приписувати собі. Скажімо, у виданому у Москві 4-томнику «Русское градостроительство» російські вчені зарахували до спадщини своєї держави не лише міста Придніпров’я та сіверської землі, а й міста галицьких та волинських земель, які ніколи не належали до Росії і розвивалися незалежно від московських, володимиро-суздальських та новгородських князів. Своєю спадщиною як об’єкти, які виникли на коронованих землях Речі Посполитої під впливом польських цехів, не соромиться вважати все наше сакральне дерев’яне будівництво та садово-паркове мистецтво сусідня Польща. Молдова вважає своєю національною архітектурною спадщиною пам’ятки архітектури на Буковині та церкву Успення Богородиці, П’ятницьку церкву й Онуфріївський монастир у Львові. І тільки українські вчені й далі послуговуються історичними уявленнями про історію України радянських часів. І ось вам яскравий приклад: започаткований у видавництві «Наукова думка» у 2001 році Національною академією наук України 5-томник «Історія української культури» навіть заради торжества історичної справедливості не згадує, що спадщиною української культури є мистецтво всієї Київської держави, до складу якої входили також новгородська земля, князівства Смоленське, Ростовсько-Суздальське, Муромо-Рязанське, що Новгород будували майстри з Галича. Кілька років тому до президента Української академії архітектури професора Валентина Штолька з проханням надати список найвагоміших українських пам’яток завітала британська телекомпанія, яка прибула до Києва, аби про ці пам’ятки відзняти фільм. Ознайомившись зі списком (а відбувалося це в кабінеті професора), всі члени телекомпанії підвелися і мовчки вийшли. За два місяці потрапивши на прийом з нагоди завершення роботи телекомпанії в Україні, Валентин Штолько поцікавився, чим їх образив, що вони тоді так повелися. І британці відповіли, що всі пам’ятки, які він їм представив, згідно з інформацією, яку вони мають в Англії, належать до пам’яток російської архітектури. Спочатку вони були розчаровані знаннями президента, а тепер і власною працею, бо упродовж двох місяців перебування в Україні збагнули, що їхній фільм є продовженням «єдиної і неподільної великоруської архітектури». Себто нині не лише на території колишнього Союзу, а й за кордоном стараннями російських вчених інформація про українське мистецтво дуже спотворена, і найгірше, що вона лягла в європейські енциклопедії, довідники та наукову літературу. А виправити помилки насправді дуже й дуже важко. Тим більше, зважаючи на те, що українську державу ці проблеми наразі мало хвилюють.

— Пане Ярославе, що, на ваш погляд, найбільше загрожує тим дерев’яним церквам, які збереглися?

— Спокійною ситуацію і сьогодні, на жаль, не назвеш. Міжконфесійні чвари, які подекуди призводили до свідомої руйнації церков, правда, вщухли, але натомість виникли інші проблеми — бажання громади і священика мати осучаснену церкву (бляшане перекриття для дерев’яної архітектури рівноцінне смерті, зрештою, як недопустимим є і використання пластику — а це часто має місце: скажімо, усі Карпати в «пластикових» дзвіницях), новий іконостас (під що, особливо на Закарпатті, використовуються іконостаси раніших століть) або й просто нову церкву, але саме на тому місці, де стоїть стара. Відомі випадки, коли навколо старої дерев’яної церкви зводили муровані стіни нової церкви, а стару потихеньку розбирали. І прикладів оцього людського невігластва сила-силенна. Стан справ, вочевидь, не покращиться доти, доки не буде визначено вартість церкви і до відома людей не буде доведено, яка кара (фінансова передусім) чекатиме їх за будь-які руйнації. Адже колись, якщо громада навіть хотіла багатшої церкви, то вона в жодному випадку не руйнувала ту, що мала, а продавала у бідніші села або на іншому місці зводила нову. У 20-х роках ХХ століття чимало дерев’яних церков були перевезені до музеїв чи навіть вивезені за кордон — до Польщі, Чехії, Словаччини, де і сьогодні — гарно відреставровані — є окрасою сучасних міст та містечок. На жаль, про подвижництво, яким у 30-х роках займався Андрей Шептицький, намагаючись зберегти українські сакральні архітектурні скарби століть, можемо тільки мріяти.

— Але сьогодні навіть бідні села не хочуть маленьку церкву, якими зазвичай є дерев’яні храми. Усім подавай простору церкву — чим більшу, тим в уяві пароха і парафіян кращу.

— І тут ми знову повертаємося до людського невігластва. Якби люди знали, якою цінністю володіють (а вартість дерев’яної церкви — від одного до десяти мільйонів доларів), то й відношення було б інакше. А так маємо те, що є. Державної політики щодо збереження пам’яток архітектури не існує. Церква одержала пам’ятки архітектури та земельні ділянки, але ніхто не сказав їй, як із цим вона має поводитись. Немає угод між державою та церквою про права та обов’язки обох сторін. Тобто фактично держава від своїх пам’яток умила руки — як від зовнішнього їх вигляду, так і від їхнього інтер’єру. Нині ми практично не маємо описано жодної церкви. Почепили табличку «Пам’ятка архітектури» — і на цьому край, а що там всередині — ніхто й не знає. Хіба якийсь ентузіаст зробить візитацію, але це не є державна інвентаризація. За радянських часів держава хоча б реставрувала дерев’яні церкви, сьогодні це має робити сільська церковна громада. А в неї на це ні грошей немає, ні відповідного розуміння. І починають мудрагельствувати, хто вигадає щось краще. Проблема у тому, що в Україні немає закону про карну відповідальність за знищення пам’ятки, а якщо і є, то він не працює. Жодна людина за знищення дерев’яного храму покарана ще не була. Якби держава зобов’язала громаду (яка не хоче утримувати дерев’яну церкву) в той чи інший спосіб передати її меценату, який би хотів нею опікуватися, то, може, горіло би в Україні менше церков. А так ситуація із сакральною дерев’яною архітектурою є дзеркальним відображенням ситуації у державі. Коли комусь потрібно ділянку, то дім або упав, або згорів, і ділянка уже вільна. Коли зважити, що сьогодні часто горять церкви, пов’язані з історією та культурою України (зокрема уже згадана церква в Нагуєвичах чи церква у селі Волошки на Волині, де хрестили Лесю Українку і яка згоріла у січні уже цього року), то мимоволі думаєш про те, що, може, не все так просто, може, на кону глибоко продумана багатоходова диверсія проти української нації?

— Може, й так, але офіційних підтверджень ніхто ніколи не зробить. Цікаво інше: ви обмовились про меценатів. Український громадянин внутрішньо готовий вкладати власні кошти у державну власність, навіть якщо вона номінально і буде вважатися під його патронатом?

— Готовий, причому здебільшого на Сході України. І приклади такої опіки є, хоча бажаючі реально врятувати ту чи іншу пам’ятку живуть і серед нас. Інша справа, що знову ж таки усе це мало би державою бути врегульованим. А їй не до цього — в нас усі сьогодні займаються політикою. Нею, на жаль, займається і церква, часто-густо прямо чи опосередковано виконуючи побажання певних зовнішніх сил. А функції церкви повинні бути іншими — і збереження духовно-матеріального надбання українців серед них мало би посідати не останнє місце. Те, що я зараз скажу, прозвучить дуже неприємно як для греко-католицьких, так і православних священиків. Але за двадцять літ своїх польових досліджень в селах України (а їх обходив і об’їздив багато) я практично не зустрів другого отця Михайла Зубрицького, який у кінці ХІХ — на початку ХХ століття був парохом у селі Мшанець на Львівщині. Це був дуже освічений чоловік, вчений, який дбав про своє село, організовував у ньому крамниці, боровся з алкоголізмом й інше. Священики, яких я бачу сьогодні, вражають мене зовсім з інших причин: один займається білою магією, інший вивозить людей до Італії, ще інший всі сили тратить на власний бізнес. У мене в голові не вкладається, як можна родичам покійного відмовляти відслужити над ним службу, бо він або не ходив до церкви, або нічого чи замало на церкву давав — а з такими випадками я теж зустрічався. Майже всю нашу історію церква виконувала роль прапора української нації, сьогодні про таку її функцію навіть не йде мова.

— Тобто ситуація виглядає доволі сумно. Чи бачите світло у кінці тунелю? Чи Україні щодо дерев’яної архітектури тільки й залишилось, що сподіватися на відпущення гріхів?

— Втрачено багато часу, тому вихід може бути тільки у насильницьких діях: в офіційній забороні будівництва церков, які не мають нічого спільного з матеріальною і духовною українською спадщиною, не є вписаними у цей ландшафт і не символізують Україну. Зважаючи на те, що держава наразі до цього не готова, таку функцію мали би взяти на себе українські духовні центри. Церква повинна нарешті зрозуміти, яка місія на неї покладена, священики мають усвідомлювати, які скарби потрапляють до їхніх рук, і максимально докладатися, аби їх зберегти. Час працює проти нас, і забувати про це не можна ні на секунду.

?? ???? ?? ????? ?????????? ?? ????? ??? ????? ??? ?????
  Микола Ільницький: «У кожного часу свої герої»
2007
N(34)Червень
N(33)Травень
N(32)Квітень
N(31)Березень
N(30)Лютий
N(29)Січень
2006
N(28)Грудень
N(27)Листопад
N(26)Вересень
N(25)Серпень
N(24)Липень
N(23)Червень
N(22)Травень
N(21)Квітень
N(20)Березень
N(19)Лютий
N(18)Січень
2005
N(17)Грудень
N(16)Листопад
N(15)Жовтень
N(14)Вересень
N(13)Липень
N(12)Червень
N(11)Травень
N(10)Квітень
N(9)Березень
N(8)Лютий
2004
N(7)Грудень
N(6)Листопад
N(5)Жовтень
N(4)Вересень
N(3)Серпень
N(2)Липень
N(1)Червень


Реклама:


Луцьк, вул Рівненська 76а
+38(0332) 78-49-49

artvist-liberty@yandex.ru
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Контакт Форум Гороскоп
© ТОВ "КРЕАТИВ ПЛЮС".
Всі права на статті, ілюстрації, інші матеріали, а також художнє оформлення
належать редакції журналу "CITY LiFE"
Передрук та відтворення інформації допускається лише з письмового дозволу редакції


   
Реклама: