CITY LiFE - інформаційний журнал твого міста

 СІТІ ЛАЙФ iнформаційний журнал
CITY LIFE iнформаційний журнал
CITY LIFE Номер 31
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Гороскоп
CITY LIFE ????? 31
???????
CITY PEOPLE
Наталія Сумська: «Моє життя - гра»
CITY SOCIETY
Деревяна церква: останній подзвін
Микола Ільницький: «У кожного часу свої герої»
CITY STUDY
«Болонська система - це прагматика дії»
Формула національної освіти
Бути чи не бути тим, ким ми не є?
CITY HISTORY
Осередок духовності
Холмська Богородиця
???? ??????
Мармурова межа батьківщини
Математика кохання
Високий лад душі
CITY ART
Сонячна палітра в акварелях
Дари забутих богів
«Стриже Дувірак картини»
CITY ART
Без зорепаду та скандалів пройшов 57-й міжнародний фестиваль Берлінаре
Юний барабанщик
CITY LIBRARY
Андрій Бондар: «Я хотів би писати епічну поезію і ліричну прозу»
???? ??? CITY
???????:
N3(31) Березень 2007     ???? ??????: Математика кохання
??? ? ???????
CITY PEOPLE
Наталія Сумська: «Моє життя - гра»

Жінка не може бути в чомусь винна

— Пані Наталіє, ви любите казки?
— Аякже! Без них реальні речі нічого не варті (сміється — авт.). Можливо, саме від казок залежить усе на цьому світі. Адже вони мають повчальний характер. І в них завжди є глибока мораль.
Звісно, нове життя вимагає нових казок. З цим якраз і не складається у нашому суспільстві. Немає кому вигадувати нові казки чи що? Душа рветься в майбуття, а наука зі здобутками народного фольклору, якою напихаємо голови своїм дітям, — вся у минулому. Його герої досі «постолом добро возять».
І гумористи тепер знущаються з наших старих казок. І прямо вказують на те, що треба засудити діда з бабою…

— В Україні треба дуже довго жити, щоб до чогось дожитися. А то й узагалі і за надто довге життя можна ні до чого дожитися. Натомість ви людина успішна — народна артистка України. Як сприймаєте сьогоднішнє життя?
— Не таке вже й воно непередбачуване, як може здатися на перший погляд. У сучасне переносяться аналогії з минулого — треба вміти це помічати. У виставі «Про людей і мишей» Джона Стейнбека, яка є номінантом на здобуття державної премії Тараса Шевченка (постановка театральної компанії «Бенюк і Хостікоєв»), я граю роль жінки, яка стала жертвою обставин. Вистава дуже щемлива і щира. Герої — наївні і довірливі, не переймаються високою філософією буття. Натомість глядач підсвідомо намагається збагнути, що допомагає бути їм людьми, а що заважає...
І для нас, українців, це питання є особливо актуальним. На жаль, суспільство сьогодні не дає жінці того, чого вона очікує. Серце розбиває розпука, що двоюрідна сестра, яка живе на Київщині, залишилася без роботи. Вона — кулінар за освітою. Ростить двоє дітей. Щодня змушена вставати о четвертій ранку, готувати біляші й іти бозна-куди, щоб їх продати.
І таких жінок сьогодні можна зустріти багато. У Закарпатті, де я була на зйомках, одна ґаздиня розповідала, що чоловіка бачить лише впродовж двох місяців на рік — він їздить на заробітки. Так що моя сучасниця не може дозволити собі бути ніжною та беззахисною пані — вона повинна розраховувати тільки на себе, як і герої Стейнбека. Коли в житті зустрічається з тупістю і хамством, повинна бути у всеозброєнні, готовою, як хижак, до стрибка. А не миритися з тим, що мовби стає синонімом слабості, розпачу і безсилля. Суспільство має нарешті зрозуміти, що жінка не може бути в чомусь винна.
— Ваші героїні дуже контрастні, живуть у граничній напрузі, в зіткненнях іноді навіть трагічних. Ви не потерпаєте від емоційних перепадів на сцені?
— Ні! Вважаю, що справжній актор вміє поєднувати у своїй душі всі виміри життєвих ситуацій, не зазнаючи дискомфорту. Особисто в мене виникає на цьому тлі особлива впертість — попри все рухатися вперед. І ця риса в мені знаходить філософське виправдання. Жінка має пристосуватися до життя трішки інакше, як це іноді відбувається насправді. Я ж свідома того, що вона не повинна йти напролом, на абордаж, бо ще має ростити дитину, гарно виглядати, нести в собі добро. А те, що приховує чи долає, не має бути видно.

— Що має вирішальне значення для досягнення успіху в акторській професії — талант, удача, випадковість?
— Навряд чи хто коли-небудь винайде формулу успіху. Найчастіше буває, що людина талановита, а їй просто не щастить. Набагато гірше, коли актору дуже фортунить, а він не має таланту...

— По що, на вашу думку, сьогодні люди приходять до театру?
— Здебільшого по добро. Глядач залишається незадоволеним, коли сцена «кипить» агресією, збоченством чи нудними експериментами. І що найгірше: до його відгуку ніхто не прислухається. Мабуть, варто вивчати мистецькі запити різних верств населення і на них орієнтуватися. Доки ж справжнє мистецтво замінюватиметься бездушною формою?

Було б несправедливо, якби провідні актори не мали відзнаки

— Ваша робота в театральній компанії «Бенюк і Хостікоєв» має якісь особливості?
— Це єдина українська театральна компанія, яка не фінансується державою, існує завдяки ентузіазму меценатів. Ми не маємо свого приміщення. Гастролюємо по Україні і за її межами.
Ідея створення нашого об’єднання належить Мирославу Гринишину. Він — головний продюсер компанії. Анатолій Хостікоєв працює художнім керівником. У нашому репертуарі — вистави «Моя професія — сеньйор з вищого світу», «Швейк», «Про людей і мишей», «Біла ворона». Вони є комерційно успішними, бо зорієнтовані на публіку. За ідею створення «Сеньйора з вищого світу» Анатолія Хостікоєва визнано «кращим актором року». На Київській театральній пекторалі ми отримали премію за кращий арт-проект — виставу «Про мишей і людей».
У виставі «Сеньйор з вищого світу» роль моєї дитини грає моя донечка Дарина. Понад двадцять років тому цей же образ я відтворювала на сцені. Тоді свою доню я носила під серцем.
Мій син Славчик проходить школу майстерності актора. Чудово розігрує історії з «Городка», смішить нас, батьків. І доволі часто буває так, що ми, два народних актори, переглядаємося і не можемо зрозуміти, чи він зіграв якусь роль, чи насправді таким є. Якщо в звичайній родині за це сварили б, то ми такі дії провокуємо. Грати Славчик має вміти — ми йдемо на це свідомо.
— Тепер модно стало пропонувати скасувати звання «народних», «заслужених» тощо. Наталія Сумська із цим згодна?
— Ні! Було б несправедливо, якби провідні актори не мали відзнаки. Зрештою, у нашій державі немає інших важелів для стимулювання праці митця. Він сьогодні не може отримати гідної зарплати чи пенсії. А звання — це свого роду бренд, який додає шарму. Маючи його, стаєш вимогливішим до творчості.
Отримавши звання, я ніколи не відпочивала на лаврах, не вимагала для себе особливих пільг. Ніхто не може закинути мені цього. Навпаки: у мені викристалізувалось розуміння необхідності представляти нову якість своєї акторської праці.
Якщо комусь заважає працювати звання народного артиста, то можна прийти до Міністерства культури і «скласти» його. Ніхто не забороняє цього зробити. Інша справа, що варто переглянути саму систему присвоєння звань, позбавити права приймати рішення з цього приводу тих, хто не має нічого спільного з мистецтвом.

— Ви отримуєте доплату за звання?
— Так, 60 гривень щомісяця.

— А яка у вас зарплата у Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка?
— Кажу правду: не знаю. Зарплату мені перераховують частинами на пластикову картку — то двадцять відсотків, то більше... Тому не можу розібратись. Я вже сама не раз намагалася з’ясувати, яка у мене зарплата. На жаль, відповідної довідки ще не одержала.

— Ви ніколи не були безробітною, проте вважаєте, що робите надто мало на сцені у Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка.
— Упродовж шести років не маю ролі в жодній новій виставі. Скажу відверто: робота у цьому театрі — це відкрита карта, яка може стати козирною лише з волі художнього керівника (за роки моєї праці змінилося три чоловіки на цій посаді).
 
— Але ж театр готується до прем’єри мюзиклу «Дон Кіхот» з участю Наталії Сумської.
— У ньому маю зіграти роль Дульсінеї Тобоської. Тема донкіхотства мене дуже захопила. Зрештою, нікого не може залишити байдужим жінка, яка розправляє крила під впливом кохання.
Ще з березня минулого року театр продовжує працювати над вирішенням проблем цієї постановки. На репетиції приїжджав із МХАТу режисер Володимир Петров. Однак він уже вичерпав ліміт свого часу. Над постановкою тепер працює режисер Віталій Малахів. Це наш київський фаворит.

— Ви готові заради високої театральної ідеї піти з простягнутою рукою по спонсорах?
— Безперечно! І я не соромлюся цього. У театральному житті Києва були дорогі постановки. Надії тих, хто їх презентував, завжди виправдовували спонсори-банки.

Вистраждала у волинських лісах

— Знайомлячись з фільмографією Наталії Сумської, я налічив майже два десятки відомих робіт. І зауважив: востаннє вона знімалася в кіно понад десять років тому. Чи слід розуміти, що кінематограф із вашого життя пішов назавжди?
— Я як актриса завжди відкрита для роботи в кіно. На жаль, процес його реанімування в Україні надто затягується. Річ у тім, що в системі координат державотворення для кінематографу потрібного місця не відводить. Тож я, так би мовити, в стані очікування.

— Переглядаєте свої фільми? Може, вам у них щось перестає подобатися?
— Це рідкісне щастя: бачити, як народжується фільм! Інколи випадає нагода подивитися щось зі свого кінорепертуару. Діймає ностальгія, що кінематограф не повернеться у минуле. У ньому домінують сучасні настрої, смаки, уподобання, погляди на життя. У телесеріалах набивають оскомину діалоги, а я волію бачити більш широкі сюжетні картини.
Дуже люблю фільми про війну. Однак багато з них назвати «художньою знахідкою» не можна — глядачеві пропонується звичайна гра у війну. Хіба що російський серіал «Штрафбат» відійшов від цього стереотипу.

— На Волині ви знімалися у трисерійному фільмі про війну «У лісах під Ковелем». Не злякалися поліських нетрів?
— Іноді вони маряться мені у неспокійних снах. Умови для зйомок були далеко не ідеальні. Ніхто не дбав про нас, акторів. Я страшно мерзла. Погрітися могла хіба що в кабіні машини освітлювачів. І дуже страждала через те, що проймав біль у шлунку. Ніде не могла купити щось поїсти. Навіть заходила на чиєсь обійстя, щоб дістати продуктів.
Мені довелося грати роль дружини партизана. Знали б ви, як я вистраждала, щоб переконливо відтворити її образ. Коли німці вішали чоловіка моєї героїні, вона несамовито ридала: «Романе!!!» Коли монтували кінострічку, то останній склад «не» в імені партизана відрізали. І вийшло, що я кричала інакше: «Рома!!!»

— Знаю, що нелегким випробуванням ви піддавалися й у фільмі «Кармелюк». 
— Ситуація виникла іронічна, коли, граючи роль Марії, я простоволоса в одній сорочці вибігала на сніг. Для цієї сцени відводився лише один дубль — мені треба було зніматися на непротоптаному снігу. Так трапилося, що під час виконання «маневру» у мене зсунулася перука. І актор, який грав роль сина Марії, потягнувся, щоб її поправити. Кутиком свого рота я прошипіла: «Сиди на місці! Не зупиняй зйомку! Мовчи!»
Всі за кадром грілися у шубах. А я, побігавши по снігу, знайшла у гримерші півскляночки спирту (для змащування гриму). Якби не цей трофей, то, очевидно, я б не відігрілася!

«Сплю зі сценаріями»

— Мені важко збагнути, як драматична актриса з аристократичною зовнішністю, котрій пасує імідж великосвітської дами, зважилася стати телеведучою?
— Це з кіно я «перетекла» у телебачення. І мені пощастило знайти улюблену роботу. Вона дає мені можливість пізнавати глибоку правду життя в усій її складності і багатоманітності. У студії граю саму себе. Очевидно, саме така акторка, яка переймається чужим болем, найбільше сьогодні потрібна людям. Пошуки високих істин спонукають до найблагородніших вчинків тих, хто не раз спотикався і падав, переступав через найдорожче…
 
— Колега навіть заявила таке: якби не ваш «Ключовий момент», то «ящик» не завадило б... підірвати, щоб не баламутив голову химерами.
— У своїй передачі на телеканалі «Інтер» ми подаємо неприкриті людські емоції, хоч як гірко іноді буває. У цьому її принада. Зі сцен зустрічі наших героїв витворюється особлива схвильованість. Ми бачимо їхні сльози, розпачі...
Мовби створюємо серіал невигаданих людських історій. Діти намагаються порозумітися з втраченими батьками, батьки — з дітьми. Буває, що мати залишає дитину батькові, а він передає її бабусі з дідусем. Ця дитина виростає і мучиться в здогадках, чого вона не бажана. І з нашої студії йде з останніх сил, ледве усміхаючись — мовляв, дивіться, я нормальна людина, а мушу жити з болем у серці. Приїжджають до нас миритися, освідчуватися в коханні, просити руку і серце, подружитися, висповідатися. Мені дорогі всі герої «Ключового моменту». Намагаюся допомогти їм розкритися і бути щирими з аудиторією.
Впродовж тижня знімаємо по десять історій щодня. Я ношу з собою у сумці 50 сценаріїв майбутніх передач. З ними сплю і встаю. Все намагаюся уявити, як зі щирістю і теплотою передати свій задум.
І мушу зізнатися: якби не акторство, я приїжджала б до героїв майбутніх передач як добра вістівниця. Могла б їх розрадити, запрошуючи у студію. Безперечно, що це мало б ефект. Однак часу для такої роботи не маю. Уваги вимагає і професійна сцена.

— Стільки років пройшло, а я ніяк не можу забути вашу гру зі сльозами на очах. Здається, вже приречений на те, що вічно будете дивитися на мене, як на глядача, з найчистішою совістю...
— Для мене головне, щоб сльозу зронив глядач. Завдання актора полягає не в тому, щоб самому розкваситися і розсопливитися, а щоб спровокувати емоції у публіки.
 
— Зараз усі, хто що-небудь уміє робити у мистецтві, їдуть подалі з України. І, що найдивніше, всім вистачає за бугром роботи.
 — Наша нація звикла затискати таланти. Якби обдарованих людей не цькували і вони не тікали в пошуках кращої долі, ми мали б досить широкий прошарок інтелігенції. Україна ніби провокує пружинний стрибок митця, хоча не сама держава винна, а ті, хто її представляє. Якщо ти їм не милий, не любий, то можеш не рипатися на своїй території. Перед тобою відразу виникає глуха стіна, споглядання якої відбиває памороки.

Натомість істина стара, як світ: чим більше в державі цінують таланти, тим сильніша та держава з-поміж усіх інших.


З досьє

Прізвище: Сумська
Ім’я: Наталія
Дата народження: 22 квітня 1956 року
Місце народження: село Катюжанка Київської області
Освіта: закінчила Київський державний інститут театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого (1977)
Місце роботи: Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка, театральна компанія «Бенюк і Хостікоєв», телеканал «Інтер»
Звання: народна артистка України, лауреат премії «Київська пектораль»
Нагороди: кавалер ордена Миколая Чудотворця
Основні ролі в театрі: Дідона («Енеїда» за І. Котляревським), Людмила («Васса Желєзнова» М. Горького), Жанна Д’Арк («Біла ворона» Ю. Рибчинського), Марі («Блез» Маньє).
Основні ролі в кіно: Марія («Кармелюк», 1974), Наталка («Наталка-Полтавка», 1978), Інна («Закон», 1990), Марія («Гори димлять», 1990), Юлія Шаблинська («Для домашнього вогнища», 1992)
Гарячі думки: «Мене вистачить на усіх», «Вважаю, що роблю замало»

?? ???? ?? ????? ?????????? ?? ????? ??? ????? ??? ?????
2007
N(34)Червень
N(33)Травень
N(32)Квітень
N(31)Березень
N(30)Лютий
N(29)Січень
2006
N(28)Грудень
N(27)Листопад
N(26)Вересень
N(25)Серпень
N(24)Липень
N(23)Червень
N(22)Травень
N(21)Квітень
N(20)Березень
N(19)Лютий
N(18)Січень
2005
N(17)Грудень
N(16)Листопад
N(15)Жовтень
N(14)Вересень
N(13)Липень
N(12)Червень
N(11)Травень
N(10)Квітень
N(9)Березень
N(8)Лютий
2004
N(7)Грудень
N(6)Листопад
N(5)Жовтень
N(4)Вересень
N(3)Серпень
N(2)Липень
N(1)Червень


Реклама:


Луцьк, вул Рівненська 76а
+38(0332) 78-49-49

artvist-liberty@yandex.ru
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Контакт Форум Гороскоп
© ТОВ "КРЕАТИВ ПЛЮС".
Всі права на статті, ілюстрації, інші матеріали, а також художнє оформлення
належать редакції журналу "CITY LiFE"
Передрук та відтворення інформації допускається лише з письмового дозволу редакції


   
Реклама: