CITY LiFE - інформаційний журнал твого міста

 СІТІ ЛАЙФ iнформаційний журнал
CITY LIFE iнформаційний журнал
CITY LIFE Номер 30
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Гороскоп
CITY LIFE ????? 30
???????
CITY PEOPLE
Мольфар без тіні
CITY PEOPLE
Європейська королева брасу
CITY SOCIETY
Диво Господнє
Станіславські янголи
???? ??????
Я ТАК ТЕБЕ ЛЮБЛЮ
CITY STUDY
Спіймати думку в пастку парадокса
«Я з Тернополя, але родом з Німеччини!»
Не забувайте канапку, або Гастраномічний лібералізм українського студентства
CITY HISTORY
Безцінний свідок
Де Німеччина, Китай - Волинську порцеляну вибирай
CITY FAMILY
Скелі Довбуша
Де гуцул, там і кінь...
Красунями не народжуються...
CITY ART
Воїн Євгенія Гапчинська
«Gorky Park»
Кава-party з Олегом Огородником
Нестрибний Якубек
CITY LIBRARY
«Фіміам од єдиного слова»
???? ??? CITY
???????:
N2(30) Лютий 2007     ???? ??????: Я ТАК ТЕБЕ ЛЮБЛЮ
??? ? ???????
CITY LIBRARY
«Фіміам од єдиного слова»

Майже тридцять літ знаю Олександра Ірванця. Щоразу він приходить несподівано, так само раптово зникає. Але в товаристві, де чути його голос, завжди панує жвава розмова. Іноді здається, що в Сашковій голові вміщаються усі томи усіх енциклопедій... Там, де він виринає, пахне кавою впереміш із ароматом доброго тютюну. І далеко чути його... заразливий сміх. Олександр завжди відвертий, прямий, не лукавить, може, тому декому видається надто їдким і дошкульним.

 Сашко приходить не сам. Його постійно супроводжують друзі, новини, ідеї… І він завжди охоче ними ділиться, як дарунками від Миколая.
Іноді здається, що саме навколо нього обертається світ, нехай і маленький, химерний, мрійливий, як у кожного Водолія. Можливо, саме тому віриш кожному його слову: тоді, коли він відстоює українське у дискусіях на дипломатичному прийомі чи коли просто розповідає, як діставав напівздичавілих кошенят із сміттєконтейнера.
У кожному разі, Олександр Ірванець, хоч як це важко, залишається самим собою. І для письменника такого масштабу це, напевне, є найголовнішим.

Понад 20 років тому поетична група «Бу-Ба-Бу» зробила виклик совковій літературі. Потім виникли інші угруповання: «ЛуГоСад», «Пропала грамота» та інші. Пригадую великий літературний вечір молодої української поезії в рамках «Червоної рути» у Чернівцях. Це був прорив творчої молоді. На жаль, багатьох імен, не те що гуртів, нині не чути.
— Часом я й сам над цим міркую. Бачиш, життя іноді такі дивні речі витворяє з письменниками. «Розбійником був Франсуа Війон, а Ґете Вольфганг — сановником», — як сказано в одному гарному вірші. Згадані тобою групи, кожна по-своєму, були цікавими явищами в літературі, й окремі поети з них лишились яскравими авторами й до сьогодні: Сергій Жадан з «Червоної фіри», Юрко Позаяк з «Пропалої грамоти», Назар Гончар з «ЛуГоСаду». Ну, а стосовно нас трьох, то я вже неодноразово дякував долі за те, що навесні 1985-го вона звела мене з Юрком та Віктором. Українська поезія на той час була такою… навіть слів не підберу… нещасною, яловою, що просто жах. І ми взялися виправляти ситуацію. Звісно, ми в той час не думали так конкретно: ось візьмемось і зробимо революцію в літературі! Але тепер, з відстані двадцяти років, приємно усвідомлювати, відчувати, що зробили ми таки немало. Ми, нехай це й прозвучить зухвало, змінили літературну ситуацію так, що після нас уже стало можна все. У цьому є як позитив, так і негатив, проте позитиву все ж таки більше. Ну, а феномен бубабістів, мабуть, полягає в самих особистостях усіх трьох поетів. Ми були варті одне одного — ось і весь секрет.

— Ви всі — ти, Юрко Андрухович і Віктор Неборак — починали як поети. Що змусило вас змінитися у творчості? Обставини, внутрішній спротив чи пошук нового?
— З віком розумієш, що в поезії сказати можна багато, але не все. Є теми масштабні, так би мовити, «крупнопанельні», і до них потрібен інакший підхід. Ну, не написав би я про своє рідне місто роман у віршах, ніколи в житті не написав би. А в прозі написав. Так само з драматургією — вона прийшла до мене після того, як мені виповнилося тридцять. Я створив не так уже й багато: шість п’єс на сьогодні, сьома пишеться. Але і в них була щаслива доля, три з них ставилися, причому досить успішно, в Україні, Польщі, Німеччині, Люксембурзі. Це для автора дуже приємно, слово честі.

— Хто тепер більше Ірванець? Поет, прозаїк чи драматург?
— Мабуть, поет — найменше. Принаймні за кількістю віршів, які пишуться. Політичні сатири не рахуються, я кажу про «високу поезію». Це, мабуть, і справді мистецтво молодих. Хоча знаю поетів, які до старості лишалися ними. Це вже згаданий вище Ґете, Віслава Шимборська чи, скажімо, німець Карл-Магнус Енцерсбергер. Але щодо мене — то я себе сьогоднішнього вважаю просто письменником, без поділу на жанри. Проза і драматургія існують у мені паралельно. Сподіваюсь, у 2007-му я матиму і нову книжку прози, і нову п’єсу. От тільки щодо п’єси я не можу бути певен, чи буде вона поставлена, чи існуватиме тільки як текст. Це вже не зовсім від мене залежить.

— Пригадую ту ж таки першу «Червону руту». Українську співану поезію як жанр (про бардів тоді майже не говорили) загнали на «болото», подалі від слухача. Тоді ти був ведучим цього конкурсу. І взагалі, досить часто твоє прізвище можна зустріти поміж культур-менеджерами. Така творча співпраця з музикантами, художниками, журналістами є виявом твоєї позиції чи способом заробити на прожиття?
— Ну, я маю чимало друзів і серед музикантів, і серед художників, людей театру. Якось у Києві до мене підходить дівчина і каже: а я жила в Рівному, просто від вас через поле, на Гагаріна. Каже, я це зрозуміла, прочитавши роман «Рівне/Ровно». Це була Алла Загайкевич, дуже гарна сучасна композиторка, авторка музики до відомого фільму Олеся Саніна «Мамай». Ось яких людей доводиться часом зустрічати. А стосовно співпраці, то вона є передусім з режисерами в театрі. Від цього нікуди не подінешся, театр — мистецтво синтетичне. Там, окрім драматурга (і після драматурга), працює ще купа людей: режисер, актори, художник з декорацій, костюмер. Ціла машина крутиться, щоб реалізувати на сцені те, що ти написав.

— А після «5 копійок» на 5-му каналі у часи Помаранчевої революції ти став особливо популярним. Тебе впізнають, тебе цитують, з тобою вітаються, хочуть заприятелювати не лише у Рівному, Львові, а навіть у Києві. Не боїшся слави?
— Ну, це така «слава» в лапках, відносна. Впізнавали багато, особливо в час Помаранчевої революції. Потім, коли я повертався з Америки, після восьмимісячної відсутності в Україні, мене у Борисполі митники впізнали, поза чергою пропустили. Такі маленькі приємні ефекти від цієї, як ти кажеш, «слави». Хоча насправді я люблю бути «людиною з юрби». Це моє кредо, і свої політичні сатири я писав саме з точки зору такого собі «спостерігача знизу». Знизу прецікаві речі можна побачити, ха-ха…

— Твій роман «Рівне/Ровно» з історично-містичним сюжетом на реальному ґрунті перегукується з сучасними політичними реаліями поділу і розподілу в Україні. Світ завжди був різним. А в твоєму оповіданні «Львівська брама» руками такого собі «Герасима» топлять «українську ідею». У «Лускунчику-2004» знову ж тема роздвоєності, але вже у суто людських взаєминах. Що це: гірка іронія чи тонкий натяк на майбутнє? І чи не важко бути пророком у своїй Отчизні?
— Роман має щасливу долю. Він нещодавно вийшов у польському перекладі, також з’явилося друге видання і в Україні, готуються до друку сербська, білоруська, німецька версії цього твору. Наскільки він є пророчим? Не знаю. Та роздвоєність — і окремої людини, і всієї нашої країни — очевидна, я не мусив її вигадувати, вона буквально на поверхні лежала. Щодо «Львівської брами», то там інша ситуація. Це, може, єдиний мій твір на сьогодні, який написався нібито сам собою, неначе водило щось моєю рукою. Видно, мусив такий текст з’явитися в українській літературі. Я не вважаю себе пророком. Вважаю лише достатньо спостережливим і вмілим письменником, щоб цікаво відобразити, інтерпретувати те щоденне життя, яке мене оточує і яке бачу не тільки я. Всі це бачать, от лише розповісти про це дано не всім. Мені, очевидно, таки дано.

— Уже понад п’ять років поспіль ти — «патрон» від України на театральному бієнале спочатку в німецькому Бонні, потім Вісбадені. Твої п’єси ставлять у Польщі, Німеччині, Австрії, Люксембурзі... Є кілька постановок у столичних театрах. І жодної — у рідному Рівному, окрім студентських курсових... Чому Ірванець цікавить Європу, а у себе «дастьбі колись будем»?
— Мабуть, це питання до тих, кого я, як ти вважаєш, мав би цікавити. Було б нещиро зараз заявити, що я зовсім не прагну визнання на рідних теренах. Проте, очевидно, на все свій час. Не будемо підганяти обставини. А щодо закордонних чи столичних досягнень, то вони теж не бозна-які. Проте, відчуваю (тьху-тьху-тьху, і по дереву стукаю), що мій зоряний час ще попереду. Мені вже сорок п’ять, можна бути оптимістом і чекати чогось від майбутнього. Ось такий парадокс.

— Знаю, що не тільки тебе гарно перекладають і видають за кордоном, а й ти активно перекладаєш з інших літератур: польської, російської, білоруської. Назвати хоча б останні видання Васіля Бикова, Уладзіміра Арлова. А що тобі припало до душі, коли був на стипендії Фулбрайта у США? І взагалі, як тобі Америка?
— Так, переклад — це приємна, хоча й трудомістка справа. І якщо спробував цього хліба сам, то з розумінням ставитимешся до тих, хто перекладає тебе на інші мови. А щодо Америки — мені там було дуже гарно. Я багато мандрував, об’їхав практично все східне узбережжя, від Бостона на півночі до Маямі на півдні. Найбільше враження справив Нью-Йорк, це справді столиця світу. На противагу йому Вашингтон видався якимось сонним, повільним містом. А в Канаді, куди мене навесні запрошували на тиждень, я побачив Ніагарський водоспад — і це теж було круто! Проте я постійно казав усім своїм друзям по той бік океану: «Чим більше я закохуюся в Америку, тим сильніше хочу додому». Моє місце все ж таки тут. Я не кокетую, я справді мушу жити тут. А за кордон їздити в гості ненадовго.

— Як на мене, в Україні книга не в пошані. Немає державної підтримки, драконівський книжковий ринок, і той розрахований на маскультуру, чтиво для метро... Але ж існує справжня література, яка мусить протистояти глянцевій макулатурі... І тоді такі письменники, як Андрій Курков, Олександр Ірванець, Сергій Жадан, самі стають за прилавок?
— Так, Андрій був ініціатором акції «Письменники за прилавком». Знаєш, коли щось робиш добре, на належному рівні, тоді не соромно пропонувати це покупцеві, читачеві. Акції, в яких я брав участь, проходили у Києві, Івано-Франківську, Нетішині. Потім Курков якось вивозив чималу групу київських авторів до містечка Брусилів на Житомирщині. Хоча позиція «з-за прилавку» не мусить бути домінуючою для письменника. Це, наприклад, якби мені запропонували зіграти якусь роль у моїй власній п’єсі. Раз-два можна спробувати, але не постійно, не щодня…

— Окрім театральних журі, ти є членом редколегії видавництва «Смолоскип». Отож, «молодим у нас дорога» чи бодай вузенькі східці у велику літературу. А кого б ти порадив читати молоді, даруй за тавтологію, з молодої генерації українських авторів?
— Зі «Смолоскипом» уже треба вживати минулий час: не «є», а «був». Дев’ять років я читав щовесни по кілька десятків рукописів молодих геніїв. Було це нелегко, мушу зізнатися. Відсоток добрих рукописів був практично незмінним з року в рік: один із десяти, десять зі ста. А решта… Гм… Але своєю роботою у «Смолоскипі» я в цілому задоволений. Серед авторів, яких вдалося «пропхати» до видання, — чудові імена: Світлана Пиркало, Марина Соколян, Яна Дубинянська, Олександр Корж, Віра Балдинюк. Це дуже своєрідні й цікаві прозаїки та поети. От їх я й радив би читати. А загалом у молодшій генерації останнім часом з’являються все більше прозаїки, з поетами сутужніше. Хоча серед зовсім молодих можна назвати кілька імен: Павло Коробчук, Дмитро Лазуткін. Вони тільки починають, але доволі енергійно й енергетично.

— Уже не перший рік ти читаєш курс лекцій спудеям Острозької академії. Маєш своїх симпатиків. І переконуєш, що хліб сучасного письменника не завжди є пухким і духмяним. Тобто в роботі над словом 99 відсотків пекельної праці і лише один — таланту? Який рецепт успіху від Сашка Ірванця?
— Не думати про успіх. Справді, серйозно. Знаходити задоволення, кайф уже в самій праці над текстом. Тоді, якщо докласти достатню кількість зусиль, неодмінно прийде гідний результат. І взагалі, творчість — справа дуже солодка, приємна. А щодо процентного співвідношення… Я сам себе вважаю не дуже працьовитим. Міг би й більше написати. Але написав стільки, скільки написав. Кілька збірок віршів, роман, повість, десяток оповідань. Ну, і вже згадувані п’єси.

— А насамкінець що хотів би запитати Олександр Ірванець сам у себе?
— Я не знаю. Знаю лише, на які питання сам страшенно не люблю відповідати під час творчих зустрічей. Їх два: «Коли ви написали свого першого вірша?» та «Над чим ви зараз працюєте?» А взагалі, в житті я люблю не відповідати, а ставити питання. І то не собі — людям, читачам, суспільству. Мені навіть інколи здається, що в цьому й полягає місія справжнього письменника. Хіба ні?

?? ???? ?? ????? ?????????? ?? ????? ??? ????? ??? ?????
2007
N(34)Червень
N(33)Травень
N(32)Квітень
N(31)Березень
N(30)Лютий
N(29)Січень
2006
N(28)Грудень
N(27)Листопад
N(26)Вересень
N(25)Серпень
N(24)Липень
N(23)Червень
N(22)Травень
N(21)Квітень
N(20)Березень
N(19)Лютий
N(18)Січень
2005
N(17)Грудень
N(16)Листопад
N(15)Жовтень
N(14)Вересень
N(13)Липень
N(12)Червень
N(11)Травень
N(10)Квітень
N(9)Березень
N(8)Лютий
2004
N(7)Грудень
N(6)Листопад
N(5)Жовтень
N(4)Вересень
N(3)Серпень
N(2)Липень
N(1)Червень


Реклама:


Луцьк, вул Рівненська 76а
+38(0332) 78-49-49

artvist-liberty@yandex.ru
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Контакт Форум Гороскоп
© ТОВ "КРЕАТИВ ПЛЮС".
Всі права на статті, ілюстрації, інші матеріали, а також художнє оформлення
належать редакції журналу "CITY LiFE"
Передрук та відтворення інформації допускається лише з письмового дозволу редакції


   
Реклама: