CITY LiFE - інформаційний журнал твого міста

 СІТІ ЛАЙФ iнформаційний журнал
CITY LIFE iнформаційний журнал
CITY LIFE Номер 30
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Гороскоп
CITY LIFE ????? 30
???????
CITY PEOPLE
Мольфар без тіні
CITY PEOPLE
Європейська королева брасу
CITY SOCIETY
Диво Господнє
Станіславські янголи
???? ??????
Я ТАК ТЕБЕ ЛЮБЛЮ
CITY STUDY
Спіймати думку в пастку парадокса
«Я з Тернополя, але родом з Німеччини!»
Не забувайте канапку, або Гастраномічний лібералізм українського студентства
CITY HISTORY
Безцінний свідок
Де Німеччина, Китай - Волинську порцеляну вибирай
CITY FAMILY
Скелі Довбуша
Де гуцул, там і кінь...
Красунями не народжуються...
CITY ART
Воїн Євгенія Гапчинська
«Gorky Park»
Кава-party з Олегом Огородником
Нестрибний Якубек
CITY LIBRARY
«Фіміам од єдиного слова»
???? ??? CITY
???????:
N2(30) Лютий 2007     ???? ??????: Я ТАК ТЕБЕ ЛЮБЛЮ
??? ? ???????
CITY ART
Воїн Євгенія Гапчинська

- Найбільше в житті Ліза любила мріяти і малювати». Так починається видана «А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Гою» казка «Ліза та її сни», створена вами у співавторстві з письменником Іваном Малковичем. Як ці рядки перегукуються з вами?
— Якби це була книга про мене, вона починалась би словами: «Найбільше в житті Женя любила працювати». Бо більше нічого так не люблю, як чимось займатися. Не сидіти, склавши руки, а працювати — мені так подобається жити.

— Хатнє господарство належить до цієї праці?
— Якраз ні. Я — погана господиня і, напевно, у цьому ракурсі погана мама й дружина. Мої чоловік і 13-річна донька більше піклуються про мене, ніж я про них. Буває, з цього приводу мене мучить сумління, однак компенсувати рідним відстороненість у хатніх справах своєю любов’ю намагаюся завжди. Так складається, що час, який інші жінки віддають господарству, я присвячую заняттю, без якого просто не зможу існувати — творчості.

— Вважається, що історія кожної любові — це драма її боротьби з часом. Вам доводилось боротися за свою любов до малювання?

— У мене ніколи не було мук творчості, але до своєї професії я у різний час відчувала полярні почуття — від любові до ненависті. Коли я у 13 років закінчила восьмий клас і озвучила намір піти в художнє училище, батько — а він у мене військовий — був категорично проти. Слово «училище» асоціювалося у нього тільки з ПТУ. «У моїй сім’ї не буде недоумків, — кричав він. — Всі мої діти закінчили десять класів і вступили до інституту, і ти зробиш те саме». Всі — це п’ять сестер, де я — наймолодша. Але думка про продовження навчання у школі вводила мене у депресивний стан, адже школу я ненавиділа.

— Але чому? Адже у перший клас ви пішли у 5 років, бо цього самі дуже хотіли.

— Слово «хотіла» не передає того, що відчувала, — я над усе прагнула цього, вимолювала цю можливість, стаючи перед батьком на коліна. Адже в радянський час стати першокласником у 5 років було немислимо. День, коли тато повіз мене у міськвно, пам’ятаю до деталей. Переді мною сиділи три поважних тітоньки, а я — попри те, що у мене від страху підгинались коліна, — намагалася впевнено продемонструвати своє вміння читати. Уже потім, коли ми сіли в машину, я не витримала, і мене знудило від пережитого стресу. Проте моя мрія здійснилась — я стала школяркою! Та попри відмінні оцінки, взаємини зі школою у мене не склалися. Не було друзів, та ще й сьомий-восьмий клас в силу об’єктивних обставин провчилася вдома.

— Може, однокласники не сприйняли вас через те, що ви молодша?

— А це не було помітно. Я сиділа на останній парті, бо була одна з найвищих. У п’ятому класі зріст у мене був такий, як зараз! Подразником стало інше: що я самодостатня, що вбрана гірше за решту, що «руда, веснянкувата і з кривими зубами». Сьогодні мені здається, що я тоді не особливо страждала. Напевно, завдяки сім’ї, де мене ніколи не ображали і завжди було місце веселощам. А ще тому, що глибину справжнього страждання я спізнала, коли опинилася у гематологічному відділенні лікарні, з яким нерозривно пов’язані два роки життя.
Я раптово захворіла на незгортання крові (яке маю і зараз), була вся в синцях, постійно втрачала свідомість. Батько причину хвороби пов’язує з Чорнобилем. Але я добре пам’ятаю, як захворіла — бо це трапилося в один день: від шостої ранку, аж поки не сіло сонце, я полола на городі, а на вечір уся покрилася плямами. Відчуття було, що помираю, з мене виходили усі сили...
У лікарні лежала по шість-вісім місяців. Мене перевозили з Харкова в Москву й назад. Але мало що мінялося. Ця хвороба дивна: нічого не болить, а сил немає, ходиш, тримаючись за стінку, а голова крутиться так, що сконцентруватися не можеш ні на чому. Дитяче гематологічне відділення — дуже страшне: щойно з кимось потоваришував, як його уже везуть у морг... Усвідомлення, що або хвороба мене, або я хворобу, прийшло одномоментно.

— Саме тоді почали малювати? А де брали волю жити?

— Мені здається, що я малювала, як тільки почала дихати. Дивувалася, як люди можуть хотіти бути кимось іще, а не художниками. Якась вища сила зробила так, що, вступаючи до художнього училища і проходячи медкомісію, я втратила свідомість саме в кабінеті невропатолога. Зустріч із цією лікаркою стала для мене переломною. Вона сказала: «Все в твоїх руках — або ти житимеш нормальним життям, або будеш згасати». Чомусь дуже захотілося жити. Порадивши мені обливатися холодною водою та навчивши азів акупунктури, лікарка і сама не знала, що зробила для мене. У 14 років я повністю змінилася: почала обливатися холодною водою, що регулярно роблю і нині, відмовилася від обов’язкових щомісячних проб кісткового мозку, нарешті, відірвала себе від медикаментів.

— Як сприйняли це рішення батьки?

— Їм було страшно, та вони мусили прийняти мій вибір, тим паче, побачили: життя знову почало мені смакувати. Я й сама боялася всього — навіть тієї води, в яку щоразу мусила лізти. Однак властивість мого характеру така, що коли страшно, в голові виникає одне і те ж запитання: «Ну, що, Женька, слабо? Нарешті ти щось не зможеш?» І чітко знаю, що коли здамся на волю страху, то це буду не я. Тому знаходжу в собі сили і роблю. На такий підхід спроможний кожен. Інша річ, що може просто забракнути бажання.

— Євгеніє, як часто доводилося приймати рішення, які змінювали ваше життя чи, принаймні, суттєво на нього впливали?
— Майже всі рішення, які змінювали життя уже моєї власної сім’ї, приймала я… Однак я завжди відкрита для думки найближчих людей. Навіть донька неодноразово звертала мою увагу на те, чого я, переповнена азартом, не помічала. І в її словах я бачила слушність.
Є чотири людини, на думку яких зважаю завжди, — це мій чоловік Дімка, наша донька Настя, моя помічниця в галереї Таня та водій Сергій. Звичайно, є друзі, партнери, просто хороші знайомі, але ця четвірка — як рідкісні перли, яких губити не можна, їх треба леліяти і ними треба пишатися, що Бог дав щастя їх мати.

— Повернемось до ваших взаємин із творчістю. Коли почали свій фах ненавидіти? І яким чином вдалося повернути первісні почуття?

— Одинадцять років я присвятила здобуванню освіти художника: десять у харківських художньому училищі та інституті та рік в академії мистецтв у Німеччині. Вчилася несамовито, день і ніч малювала, не пропустила жодного заняття. І раптом виявилося, що мої знання тут нікому не потрібні. Намагалася влаштуватися на мільйон робіт, але безуспішно. Півроку їздила по чужих квартирах робити манікюр за оголошеннями, а коли нарешті випала нагода влаштуватися в перукарню, мені в останній момент відмовили, пояснивши, що вимушені взяти чиюсь родичку. Для мене це стало справжньою трагедією. Бо на завтра не те що нам із чоловіком не було що їсти — не було чим годувати дитину. Дімка теж перебивався підробітками: то сторожем, то кочегаром. У Київ ми втекли від безвиході і в надії, що будемо комусь потрібні. Уже за два дні у Діми (він — суперовий дизайнер) була робота за фахом. І потім його щопівроку перекупляли, щоразу підвищуючи зарплатню, аж поки я не забрала його собі. Сама до Києва перебралася у стані образи на професію й уже в столиці почала освоювати нові сфери. Ким я тільки не була, поки не усвідомила, що маю організаторські здібності, й не прийшла до галереї «Срібні дзвони» запропонувати їм свої послуги як організатора виставок.
Чомусь у житті так складалося, що я усе робила не за правилами, та в результаті той чи інший крок ішов мені в бонус. Сьогодні можу ствердити: такою, як є, я зробила себе сама.

— Успіх у творчості прийшов одразу?
— Ні, до нього була довга дорога принижень і великих ризиків. Мені казали: «Як тобі не соромно виставлятися в перукарні чи ресторані, де твої роботи стоять на землі, прихиленими до стіни». Але я переконана: якщо це хороші роботи, їх обов’язково помітять — незалежно від того, де вони розташовані. І якщо про мене довідаються ще п’ять людей, то це вже добре. Були ситуації, коли віддавала в заставу квартиру, брала кредити… Я часто плакала, але не зупинялась. Коли мене просять сформулювати рецепт успіху, Дімка підказує: «А ти розкажи, як після кожного важливого рішення ти місяць на нервовому ґрунті маєш серйозні проблеми зі шлунком, майже нічого не їси, розкажи про інші супутні проблеми». Однак я переконана: перемагає той, хто ризикує і не зупиняється після першої ж невдачі. А їх може бути й сотня — і лише сто перша спроба принесе успіх.

— Однак хтось може не витримати, впасти у відчай. Де брати сили?

— Рецепту не існує. Це даний Богом або батьками характер, це має бути суттю людини. Я завжди була воїном. Мене можна зламати, але — на день, а потім стаю ще сильнішою, мудрішою, загартованішою. Мені довелося починати самостійно не лише в творчості, а й у бізнесі — тому сьогодні мені ніхто не указ. Правда, чоловік називає мене бізнес-бебі, бо бізнес-леді інакші — гарні, вихолені, стервозні... А я на людях ніяковію. Іноді на вулиці мене питають: «Це ви Гапчинська?» Кажу, що ні, і втікаю...

— Яких рис набули, пройшовши крізь усі приниження?

— Стаю дедалі жорсткішою і навіть жорстокішою, перестала жаліти слабких — на власному прикладі впевнена: все в руках самої людини. Часто ми самі леліємо свою слабкість… Ще я почала спішити жити. Раптом осягнула, що кожен день життя може стати останнім, а тому почала віддавати близьким більше любові. Нам часто ніяково говорити теплі слова, але можемо й не встигнути їх сказати. А ці слова насправді так багато важать... Я стала більш закритою до чужих, аніж раніше. Бо навколо все більше людей, які хочуть зі мною познайомитися, поспілкуватись… А в мене на це бракує часу — набагато важливіше щось намалювати, ніж комусь солодко всміхатися і робити вигляд, що я — добра фея. Адже насправді я — ніяка не фея.

— Однак важко щось заперечити відомому американському художнику Джексону Поллоку: кожен малює те, чим він сам є. А атмосфера ваших картин спроможна привнести у буденне життя казку.

— Моє нутро — як кошик з діафільмами. Я намагаюся відкинути все зайве, щоб якнайбільше встигнути. Мої руки — це лише інструмент, за допомогою якого реалізую те, що є у голові, а головне — у душі. Є три дні на тиждень, коли закриваюся, відключаю мобільний телефон і малюю, хоча не буває дня, щоби не присвятила малюванню бодай дві години. Мені пощастило: для нормального самопочуття вистачає двох — максимум чотирьох годин сну. А два дні поспіль узагалі можу не спати. Тоді — чотири години, і я знову бадьора і свіжа. Коли минулоріч у Російському музеї у Києві відкрилася виставка моїх творів (а нова у цьому музеї відкрилася і цьогоріч), то на експозиції я розплакалась. Не вірила, що ці картини створені моїми руками.

— Не тісно вам із чоловіком на одній території? Та й чи не стомилися стільки часу бути разом? Адже закохалися у свого одногрупника по училищу — майбутнього художника Дмитра Гапчинського, — коли вам було тринадцять.

— Ні, що ви! Я настільки сильно Дімку люблю, що все готова залишити заради нього. Мені навіть здається, що колись моя любов не була такою глибокою, як зараз. Я ніколи до Дімки ні з ким не зустрічалася, не цілувалася і ні про що не шкодую. Уже стільки років ми разом — а я все одно дуже щаслива. Іноді мене запитують, як нам вдається бути разом у гармонії так довго. Напевно, це через глибоку повагу, через розуміння, що жити з кимось — ще не означає мати іншого за свою власність, через взаємне усвідомлення, що, аби почуття збереглися, над ними щодня треба працювати, намагатися у життя вносити незвичайність навіть у дрібницях.

— Лев Толстой твердив, що життя може і повинне бути суцільною радістю. Ваш приклад свідчить про протилежне. Ви можете прийняти його тезу?

— Суцільною радістю воно мало би бути в ідеалі. Але наше буття — не ідеальне. Життя — це боротьба. І в цій боротьбі, вважаю, треба знаходити сили витерти соплі, підвестися і йти далі. Бо хіба є щось солодше за ще одну перемогу над собою?

?? ???? ?? ????? ?????????? ?? ????? ??? ????? ??? ?????
  «Gorky Park»
  Кава-party з Олегом Огородником
  Нестрибний Якубек
2007
N(34)Червень
N(33)Травень
N(32)Квітень
N(31)Березень
N(30)Лютий
N(29)Січень
2006
N(28)Грудень
N(27)Листопад
N(26)Вересень
N(25)Серпень
N(24)Липень
N(23)Червень
N(22)Травень
N(21)Квітень
N(20)Березень
N(19)Лютий
N(18)Січень
2005
N(17)Грудень
N(16)Листопад
N(15)Жовтень
N(14)Вересень
N(13)Липень
N(12)Червень
N(11)Травень
N(10)Квітень
N(9)Березень
N(8)Лютий
2004
N(7)Грудень
N(6)Листопад
N(5)Жовтень
N(4)Вересень
N(3)Серпень
N(2)Липень
N(1)Червень


Реклама:


Луцьк, вул Рівненська 76а
+38(0332) 78-49-49

artvist-liberty@yandex.ru
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Контакт Форум Гороскоп
© ТОВ "КРЕАТИВ ПЛЮС".
Всі права на статті, ілюстрації, інші матеріали, а також художнє оформлення
належать редакції журналу "CITY LiFE"
Передрук та відтворення інформації допускається лише з письмового дозволу редакції


   
Реклама: