CITY LiFE - інформаційний журнал твого міста

 СІТІ ЛАЙФ iнформаційний журнал
CITY LIFE iнформаційний журнал
CITY LIFE Номер 30
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Гороскоп
CITY LIFE ????? 30
???????
CITY PEOPLE
Мольфар без тіні
CITY PEOPLE
Європейська королева брасу
CITY SOCIETY
Диво Господнє
Станіславські янголи
???? ??????
Я ТАК ТЕБЕ ЛЮБЛЮ
CITY STUDY
Спіймати думку в пастку парадокса
«Я з Тернополя, але родом з Німеччини!»
Не забувайте канапку, або Гастраномічний лібералізм українського студентства
CITY HISTORY
Безцінний свідок
Де Німеччина, Китай - Волинську порцеляну вибирай
CITY FAMILY
Скелі Довбуша
Де гуцул, там і кінь...
Красунями не народжуються...
CITY ART
Воїн Євгенія Гапчинська
«Gorky Park»
Кава-party з Олегом Огородником
Нестрибний Якубек
CITY LIBRARY
«Фіміам од єдиного слова»
???? ??? CITY
???????:
N2(30) Лютий 2007     ???? ??????: Я ТАК ТЕБЕ ЛЮБЛЮ
??? ? ???????
CITY STUDY
«Я з Тернополя, але родом з Німеччини!»

Працювала в Україні, бо подобалися номерні знаки авто

— Чесно зізнаюся, що чи не вперше зустрів іноземку без українського коріння, яка так непогано спілкується українською мовою...
— Я хотіла по-справжньому пізнати українську культуру, мати змогу спілкуватися з місцевими людьми, а не лише з моїми студентами та колегами, які знають німецьку чи англійську мови. Мої колеги з Ужгорода чи Одеси не говорять українською, тому що самі місцеві жителі насправді нею не спілкуються. В Тернополі ж усі розмовляють українською, хіба що постійно вживають «да», говорячи по телефону. Майже щодня я ходила на ринок, щоб поспілкуватися з бабусями, які там щось продають. Тож у мене просто не було вибору, і я врешті трішки вивчила мову. Якось, пам’ятаю, була у Харкові і щось купувала на ринку. Звичайно ж, розмовляла українською, бо російської не знаю. Продавець до мене й каже: «О, ти, мабуть, зі Львова!», а я їй: «Ні, я з Тернополя, але родом з Німеччини!» — це було доволі смішно.

— Мабуть, небагато вчителів обрали для роботи за власним бажанням саме Україну? Кажуть, що в західному світі люди все ще побоюються їхати до нас…
— Свого часу я працювала у Польщі — в будинку, де жили бездомні люди. Там і познайомилася з групою українців з організації «Оселя» зі Львова. Це були настільки класні люди! Разом нам було дуже весело, незважаючи навіть на те, що іноді ми, може, не до кінця розуміли одне одного, бо на той час спілкувалися сумішшю усіх мов, які знали. Врешті-решт ми стали друзями, і я вирішила обов’язково побувати в країні, звідки вони походять.
Думки німців спрямовані на захід та на південь. Якби я поїхала до Італії, Іспанії чи Англії, думаю, що хтось з моїх друзів чи рідних мене б обов’язково відвідав. І хоча, скажімо, відстань до України у кілометрах набагато ближча, аніж до Іспанії, в людських головах це набагато далі. Ми знаємо Україну по Чорнобилю та Помаранчевій революції. І коли я сказала своїм друзям та батькам, що їду в Тернопіль, вони жахнулися: «Що?! Чорнобиль?!» Вже будучи тут, я постійно надсилала електронні листи, описуючи свої пригоди, людей, яких тут зустрічала, враження від мого щоденного життя. Надіюся, що мої друзі та сім’я мають зараз хоча б невелике уявлення про Україну.

— А що на тебе справило позитивне враження в Україні?
— Номерні знаки на авто, де відображаються українські прапорці. Це, до речі, мало вирішальний вплив на моє рішення працювати тут. Були й деякі негативні стереотипи про українців. В Німеччині є традиція непотрібні речі виставляти біля будинку. І ми завжди бачили, як приїжджають польські та українські машини та усе це забирають. Для багатьох німців це аж ніяк не добрий імідж, але для мене це було цікаво: хто це такі, звідки ці люди та куди вони забирають наші речі? І зараз я це знаю. В Україні, у Тернополі зокрема, багато авто з німецькими номерами та наліпками! У нас часто простіше та дешевше щось просто лишити на вулиці, аніж ремонтувати. Тут же відремонтувати можна будь-що — це просто дивовижно!

На роботі можна піти на каву на дві години

— Українці вважають себе працьовитою нацією, але український стиль роботи, певно, дуже різниться від німецького?
— Це правда. Робоча ментальність тут зовсім відрізняється від німецької. Студенти, наприклад, сподіваються здати іспити, нічого не роблячи. Манера користуватися записками, словниками, підручниками на екзамені мені зовсім не зрозуміла. Німці в робочий час працюють, а після роботи залагоджують усі особисті справи. Тут же на роботі можна зустрічатись та розмовляти з друзями, піти на каву на дві години. А потім українці нарікають: життя таке погане, ми нічого не маємо.
Дуже велика різниця також у ієрархічній системі. В Україні переважно роблять те, що сказав начальник, рідко думають самостійно. Я не зустріла у вас жодних ознак культури дискусії та критики. В університеті ніхто не може бути розумніший за викладача. Після кожного пройденого курсу я завжди намагаюся дізнатись думку своїх студентів про те, чи сподобався їм курс, що можна було б зробити краще, яку оцінку вони мені дають як вчителю, що було найцікавіше, що не сподобалось? Я помітила, що для них дуже важко було сказати про якісь негативні речі. І це незважаючи на те, що опитування було анонімним.

— Чи є щось таке, що тебе не перестає дивувати в Україні?
— Наприклад, коли я готую для своїх студентів якийсь проект, що виходить за межі програми. Щось таке, до чого ми (ні вони, ні я) не зобов’язані, але якби зробили, було би дуже добре. У квітні минулого року я відвідала Чорнобиль і повернулась звідти з величезною кількістю інформації. В мене також було багато запитань, я хотіла знати, що робиться в цьому регіоні, і зробити вечір «Чорнобиль у Тернополі» та запропонувала влаштувати усе в себе вдома за чашкою кави чи чаю. Всі відповідають: «Так. Дуже цікаво. Ми прийдемо, точно будемо». І ніхто не приходить. Чому не сказати: «Ні, нас це не цікавить» або «Так, нам цікаво, але у нас все одно нема змоги прийти»? Але, я так розумію, це просто різна ментальність. Тут це цілком нормально, і зараз я це знаю. Боюся лише, чи зможу тепер правильно розуміти німців. Те саме стосується планування. Ви плануєте свій час за півгодини, максимум за дві години перед чимось. І коли я, наприклад, у середу домовляюся про зустріч з людиною у п’ятницю о 15-ій, то дуже великі шанси, що уже в четвер про зустріч та домовленість не пам’ятатимуть.

— Ти маєш змогу тепер порівняти різні системи навчання іноземним мовам. Як тобі український досвід?
— Німецька система навчання набагато креативніша. І, власне, одна з цілей нашої програми — представити західні методи навчання, адже тут усе ще зустрічається зазубрювання. Я завжди вимагаю в своїх студентів розповідати їхні власні життєві історії, використовувати слова, які ми вивчили, у різних ситуаціях. На початку це було дуже важко для студентів. Вони не розуміли моїх запитань, а все тому, що над ними треба було думати, а вони не звикли це робити. Вони мали висловлювати власну думку (в Німеччині ми завжди маємо таку практику, що частина відповіді на запитання — це особистий коментар студента, те, що він про це думає). Наприклад, я запитала про їх ставлення до абортів і від декого почула: «Я не можу вам сказати свою думку». Але за певний час справи пішли на краще, вони звикли до моїх методів. Деякі студенти, які мали погані оцінки у викладачів, де потрібно зазубрювати, в мене, навпаки, почувалися краще і, відповідно, в них була вища успішність. Не знаю, може, пояснення в тому, що для підготовки подібних уроків викладачу треба набагато більше працювати.

У мене найстаріша модель телефону

— Чи багатьох студентів, яких ти вчила в Тернополі, справді цікавила німецька мова?
— Не питай мене про це, бо відповідь не буде хороша! Насправді в мене склалося враження, що просто батьки, які мають гроші, вибирають, де дітям учитися і чим у житті займатися. Коли я на початку намагалася дізнатись, чому вони вивчають німецьку мову, то найтиповішою була відповідь: «Тому що я хочу поїхати в Німеччину». Але нічого конкретного за цим немає, вони хочуть туди потрапити, бо Німеччина для них — це рай. Так, там вищі стандарти життя, ми заробляємо більше, але зайві гроші кладемо до банку, а тут, коли у когось з’являються гроші, то їх одразу витрачають — щороку має бути новий мобільний телефон тощо. Я майже впевнена, що в мене найстаріша модель телефону з усіх моїх студентів. Для людей дуже важливо показати, що вони не бідні, особливо за допомогою надто яскравого одягу. Одного разу хтось із батьків моєї колеги приїхав сюди її відвідати. Першим запитанням було: «Чому тут так багато проституток?» А вона відповідає: «Це не проститутки, це мої студентки». Для нас зовсім неприйнятно ходити в університет у коротеньких спідничках, яскравих колготках та на височенних підборах. А тут це цілком нормально. Взагалі, мені здається, люди тут чомусь дуже матеріально зорієнтовані. В Східній Україні я помітила трохи інше ставлення.

— У чому ж різниця?
— На Сході люди якісь більш сердечні, товариські. Там можна просто йти по вулиці, і люди можуть заговорити до тебе, запросити в гості. Наприклад, якось ми у Дніпропетровську на вокзалі чекали на потяг о третій годині ночі. Поїзд не прибув, натомість до нас підійшла молода пара і запросила до себе додому на ніч. Також, пам’ятаю, якось опинилася південніше Києва, люди просто до мене підійшли і запитали, чи потрібна допомога. Тут зі мною такого ніколи не бувало.
Але найбільше мене дивує та турбує, що так багато батьків їдуть працювати за кордон і залишають своїх дітей. Працюють по три-чотири роки в Італії, а їхні сім’ї — це жертви. І ця проблема особливо актуальна якраз для Тернопільської області. Деякі з моїх студентів навіть писали у творчих роботах, що вони сумують за матерями. Багато дітей у селах починають вживати наркотики та не обмежувати себе в алкоголі, адже отримують від батьків з-за кордону гроші, але не любов. Я боюся, що в Україні буде величезна проблема десь років за двадцять, коли ці діти виростуть.

— А як тобі тутешня їжа? Чи навчилась готувати якісь українські страви?
— Їжа мені подобається. Є тільки одне зауваження — трохи замало спецій, як на мене. Дуже люблю традиційні страви — вареники, різні страви з капусти. Я просто в захопленні від величезної кількості салатів. Класно також, що їжа міняється залежно від сезону. А готувати мені найкраще вдається борщ: зелений та червоний. Я також була дуже здивована, що ви маєте так багато різних соків. Ми п’ємо багато соків у Німеччині, але, як правило, це лише яблучний, апельсиновий, виноградний. А тут — неймовірна їх кількість, найрізноманітніші комбінації. Мені найбільше сподобався гарбузяно-яблучний — це просто диво!

— Чи є в Тернополі щось таке, за чим ти будеш сумувати?
— Мабуть, за прогулянками вздовж ставу, парками. Напевно, також сумуватиму за спокоєм цього міста. І, звичайно ж, за ринком. Це одне з моїх найулюбленіших місць. Спочатку я проводила там по одній-дві години щодня — ринок був для мене як лабіринт. А зараз я знаю там все і майже усе необхідне я купую на ринку. Мені подобається його атмосфера, там люди мають час, з ними можна поговорити. Можна купити щось у бабусь та зробити їх щасливими.

?? ???? ?? ????? ?????????? ?? ????? ??? ????? ??? ?????
  Спіймати думку в пастку парадокса
  Не забувайте канапку, або Гастраномічний лібералізм українського студентства
2007
N(34)Червень
N(33)Травень
N(32)Квітень
N(31)Березень
N(30)Лютий
N(29)Січень
2006
N(28)Грудень
N(27)Листопад
N(26)Вересень
N(25)Серпень
N(24)Липень
N(23)Червень
N(22)Травень
N(21)Квітень
N(20)Березень
N(19)Лютий
N(18)Січень
2005
N(17)Грудень
N(16)Листопад
N(15)Жовтень
N(14)Вересень
N(13)Липень
N(12)Червень
N(11)Травень
N(10)Квітень
N(9)Березень
N(8)Лютий
2004
N(7)Грудень
N(6)Листопад
N(5)Жовтень
N(4)Вересень
N(3)Серпень
N(2)Липень
N(1)Червень


Реклама:


Луцьк, вул Рівненська 76а
+38(0332) 78-49-49

artvist-liberty@yandex.ru
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Контакт Форум Гороскоп
© ТОВ "КРЕАТИВ ПЛЮС".
Всі права на статті, ілюстрації, інші матеріали, а також художнє оформлення
належать редакції журналу "CITY LiFE"
Передрук та відтворення інформації допускається лише з письмового дозволу редакції


   
Реклама: