CITY LiFE - інформаційний журнал твого міста

 СІТІ ЛАЙФ iнформаційний журнал
CITY LIFE iнформаційний журнал
CITY LIFE Номер 29
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Гороскоп
CITY LIFE ????? 29
???????
CITY HOLIDAY
Всесвітній потоп веселощами
???? ??????
Я, Богдан
CITY SOCIETY
Нам бракує справжньої Євангельської культури
Номер «1» в аристократичному ордені
Розбудити красуню, що снить минулим
CITY STUDY
«Фотошпора» для заклопотаних
Розіграли виставу з конвертами
Що протиставити освіті типу фаст-фуд?
Дві науки - ювілярки
CITY HISTORY
Булаву ніс на ласку, а злому на карність
Коштовна перлина Бурштина
CITY FAMILY
Фінляндія. В гостях у Санти
Галопом по різдвяній Європі
Музей родинних професій
Іграшка як спосіб життя
CITY ART
Борщ-енд-рол
Середина неба у вимірі Володимира Стасюка
Труба кличе...
На Володимир і Сокаль вже зубів не скаль
«Майстер вимірюється стилем і смаком»
CITY LIBRARY
Віднесені із «зів`ялими» вухами
Буджак повертає казку
???? ??? CITY
???????:
N1(29) Січень 2007     ???? ??????: Я, Богдан
??? ? ???????
CITY LIBRARY
Буджак повертає казку

— Пане Михайле, що означає ця назва?
— Чільце — це найкращий вид збіжжя, відбірне зерно. Як бачите, назва символічна, адже народна мудрість — це теж відібраний віками досвід.

— У деяких засобах масової інформації вже повідомили, що «в дорозі до читача» ще одна ваша книга...
— Це «Скарби старого замку» з підзаголовком «Народна проза одного села». Йдеться про село Кулачківці Снятинського району. До цієї книжки увійшло понад півтисячі казок, які я поділив на чотири розділи: героїчні казки, побутові казки, притчі, а також легенди та перекази. А назва книжки пов’язана з тим, що в селі донині збереглися руїни стародавнього замку із численними легендами й переказами, які зазвичай «супроводжують» такі фортеці. Зокрема, старожили села кажуть, що в замку заховані великі скарби.

— Порівняно недавно ви видали збірку власноруч записаних народних казок «Чарівні горішки». Фольклористів у нас і так небагато, а таких, як ви, що коротають будні і свята у несходимих мандрах за скарбами народної словесності, взагалі одиниці. Яка чарівна сила веде вас у найдальші закутки глухих сіл?
— У наш прагматичний час про казки справді думається мало. Тут не до сидінь на лавці та розказувань байок. А якщо десь «баєчка», як її називають у наших краях, і звила гніздечко, то це далеко за бездоріжжям, у віддалених селах, на хуторах, де немає ні світла, ні радіо, а малих дітей, слухачів дідових казочок, можна побачити тільки влітку, коли вони приїжджають на канікули. І все ж такі «неолітературнені», не писані-переписані, а живі оповідки, як і ті, хто береже їх за сімома замками пам’яті, ще є. Впродовж майже двох десятків років мені вдалося віднайти і відкрити людям більше двадцяти від Бога обдарованих народних оповідачів на Снятинщині, Городенківщині, Тлумаччині, Коломийщині.

— Хто вони, ці люди?
— Вони різні за віком, уподобаннями, у них різні стилі і тематика оповідей, але духовний світ кожного з них надзвичайно багатий. Було би невиправною помилкою не записати, не зберегти цих оповідок. Якщо цього не зробити, то в забуття можуть відійти не просто народні казки, не просто легенди й перекази, яким кілька сотень, а то й більше літ, а своєрідний золотий вінок оригінальних поглядів людей, предковічних звичаїв, вірувань — тих повчань, яких наймолодшим поколінням краян, на жаль, не в змозі замінити жодна наукова чи методична розробка або підручник, а тим більше розрекламований, піднесений до мало не біблійної слави багатотомник «Гаррі Поттера».

— Здається, що неписаний кодекс народної моралі тільки в казках, переказах і залишився.
— Саме так, тому їх не можна недооцінювати. Тим більше, якщо йдеться про відродження традиційних етнічних груп, як, скажімо, бойків, опільців, покутян. Вони «розкидані» по містах, селах, розрізнені за способом життя. І хоч не бракує їх товариств, особливо у великих містах, газети, радіо, телебачення не скупляться на повідомлення про їх фестини, збори, урочистості, однак, як на мене, це лише блискучий бік медалі. Все ж таки бракує того, що тримало цих людей пліч-о-пліч, — спільності звичаїв, вірувань, спільності того ж покутського, бойківського чи гуцульського духу. А це значить, що велика мораль, котра збереглася в оповідях, легендах, з роками попускає те невидиме перевесло, яким тримала чимало століть.

— Можливо, є в цьому частка провини видавців?
— Взагалі книжок з казками, до того ж із різних регіонів, не бракує. Були би гроші… Біда в тому, що за підбором народних творів збірочки, видрукувані в Києві, Харкові, Кіровограді чи Львові, мало чим відрізняються. І на Півдні, і на Сході, і на Заході України маленьким читачам пропонують того ж «Колобка», «Гусей-лебедів», «Котика й півника», «Рукавичку» тощо. Одне львівське видавництво пішло, як мовиться, ще далі. Його керівники твердять, що українські казки вже надокучили малечі, їй треба чогось більш привабливого. Тому й започаткували серію збірників німецьких, французьких казок. Не мені їх засуджувати. Не секрет, що нинішня поліграфія — це передусім великий бізнес, де кожна книжечка запроектована на гроші. Справа якраз у казках. Не в німецьких, звичайно, і не у французьких, а в тих, які мовою образного слова мали б виховувати маленьких мешканців нашої держави саме українцями: гуцуликами, бойками, покутянами. У тих народних творах, які якраз і не мали б надокучати малечі, — справжніх. Не перероблених на радянський лад, не пересіяних через сито цензури, аби там «не залишилося чого крамольного», не вигаданих самим нібито записувачем або ж перекладених з польської, російської мов. Таких народних оповідок, які би відрізняли етногрупи одна від одної, якраз і бракує. У тому-то й відмінність моєї першої збірки казок «Срібний волосок», котра побачила світ ще в 1993 році, і нової — «Чарівні горішки», що вони не подібні ні на гуцульські, ні, тим більше, на слобожанські оповідки, а розповідають маленьким читачам про події, звичаї, вірування, водночас переплетені з ними чарівні історії, які пов’язані з краєм їх прадідів та прабабусь — «молоком і медом текучим Покуття», як часто повторювали поляки.

— То чим саме вирізняється народна творчість покутян?
— Кожен оповідач, талановитий чи ні, як мовиться, пропускає казку через себе: щось до неї додає, щось викидає, доповнюючи новими, сучаснішими епізодами, можливо, навіть з власного життя. Завдяки цим змінам народний твір завжди є цікавим та оригінальним. Але щодо згаданих «Чарівних горішків», то зібрана у ній народна проза має свою особливість. Це — виразні релігійні мотиви, як-от душа, що запаленою свічечкою летить у небо, рука святого, що вберігає хлопців від вогняного дощу, спокута гріхів тощо. На відміну від Біблії, у народних казках вони не служать якимись повчаннями чи настановами, а радше нагадуванням загальновідомих істин — своєрідною допомогою людині, коли вона стикається зі злом. Ці істини, або ж неписані закони, споконвіку направляли у добре русло прагнення та помисли краян, завжди були дороговказами їх життя. І цілком закономірно, що ці думки, традиційні вірування не могли не позначитися на фольклорі, який люди створювали впродовж століть.

— Радянські ідеологи не схвалювали такої народної творчості.
— Справді, тоді життя покутян, як, зрештою, і бойків, гуцулів, було таким, що навіть записані на папір натяки на згадку про Бога, святих, потойбічний світ, пекло, гріх войовничі атеїсти з ручкою в руках навіть близько не підпускали на сторінки збірників, які з потугами, але все-таки виходили друком. Тож часто-густо доходило до парадоксального: у казках, легендах свої чорні справи творили і чорти, і змії, і відьми. Водночас ні про ангелів, ні, тим більше, про найбільшого заступника громади у лиху годину Бога у жодному творінні, котре видрукуване у повоєнні роки, ніде не було й найменшої згадки. Це було несправедливо. Такі збірники казок не давали повної панорами людських вірувань та поглядів на світ. Тому нині, коли є для цього належні умови, намагаюся реставрувати стародавню покутську казку: записати і подати її у книзі не як невинний образок, де бідний мудріший за багатого, а багач — обов’язково жадібний і злий.

— Але ж це характерні для казок стереотипи!
— Насправді ж люди про це іншої думки. В їхніх розповідях і багачка закохується в наймита, і багач бідному за порадника. Записувачі з відомих причин таких казок не фіксували. Немає їх і в нинішніх збірниках, які розцяцьковують у Харкові та Києві, адже вони друкують тільки те, що вже давно відоме. Але народна проза, як і саме життя, з кожним роком змінюється, наповнюється новими уявленнями про життя і світ. І цього не можна не помічати. Тим більше, що цим покликані займатись і центри народної творчості, і райвідділи культури, і вчительство. Однак їхня турбота зводиться якщо не до проведення конкурсів, фестивалів, де лунають гарні, але рідко справжні народні, «живі» твори, то в кращому випадку до створення музеїв та музейчиків.

— Музеї нам теж потрібні...
— Безумовно, потрібні. Біда в іншому. Якщо стара прядка чи перемітка відлежала в куфрах по 50-70 років і з нею нічого не сталося, то від казкарів за десять-двадцять років може залишитися хіба добра згадка. Були, мовляв... А вчити дітей, онуків доведеться з книжечок, перекладених якщо не з російської, то з німецької, французької мов. Тим більше, що в останні роки оте живе, давно очікуване слово зі стареньких осель витісняють і телеящики, і галасливі політики Верховної Ради з «катеринки», а ще більше — агітатори різних релігійних сект, котрі уже й так багатьом безповоротно затуманили голови. Вірю: туман той вийде, та сумніваюся, чи повернеться в село казка.

— На вислуховування казок сучасникам бракує часу. Чи не тому простежується трансформація народних творів в інші фольклорні жанри — притчі, анекдоти?
— Осучаснення казок, легенд не можна не помічати. А це — підтвердження того, що вони мають більшу вартість, аніж зміна державного статусу. Бо не мною підмічено, що казка тому й живе не одну сотню літ (в окремих з них пошуковці знаходять навіть дохристиянські вірування), що своїм сюжетом, тематикою торкається проблем, актуальних в усі часи: сімейні стосунки, людські цінності. Скажімо, коли йдеться про те, як заради багатства чоловік продавав чортові душу, то ця давня тематика є злободенною і нині. Адже й зараз не бракує тих, хто через гроші, чини ступає, не бачачи на своєму шляху нічого святого. Казка, хоч як би того хотіли ті, хто мав би її охороняти, — не гарненький малюнок, не романтична історійка з благополучною розв’язкою. Це — життя у своїй завуальованій формі, зі своїм специфічним дзеркалом, де є місце і добру, і злу, де фантастичні історії переплетені зі справжніми, глибинними і прадавніми віруваннями. І хоч казки здебільшого адресують дітям, та читати й учитися в них філософії людського життя належить дорослим.

— Чи правда, що на Прикарпатті побутує і такий різновид оповіді, як мудра казка?
— Власне, дурних казок не існує. Кожна з них чомусь учить. Мова про притчі. Оскільки багато чим вони нагадували біблійні перекази, то в радянські часи, звісно ж, їх не виділяли в окремий фольклорний жанр. У традиційних збірниках вони були перемішані з соціально-побутовими казками. На Півдні України, де про казкарів годі й думати, там їх уже давно немає, така жанровість ні в кого не викличе здивування. Інша справа — Карпати, де й малі, і старі ще пам’ятають «байку». Вона — не віршована розповідь взірця Леоніда Глібова, а прозова притча, де казкова дійсність переплетена з реальністю, а життєва історія в ній має повчальний кінець. Такі казки у нас називають мудрими або притчами. Зрештою, хоч як би вона називалась, але з часів Івана Франка, коли притча прикрашала часопис «Житє і слово», донедавна про неї не було найменшої згадки.

— Що у ваших найближчих планах?
— Записано багато. Майже на п’ять томів назбирав покутських весіль: сюжетних дійств, рецептів страв, вірувань. Є чимало розробок до двотомника про свята й обряди, яким зацікавилося видавництво «Каменяр», записи веснянок, загадок, легенд тощо. Є надія, що колись ці записи таки побачать світ. Але справа не лише у виданні. Важливіше, що бодай якусь дещицю того потужного пласту, якою є народна культура, вдалося зберегти від забуття. Бо гріш ціна буде нашому поколінню, коли час життя на землі розміняємо на дрібні мідяки розваг, пустослів’я та нарікання на погане буття. Іншого не дано. Зрештою, життя ніколи не було легким. Хоч як би там було, а таки зміниться на краще. Та соромно буде, коли, озирнувшись назад, побачимо лишень купи пліток, пустопорожніх балачок, а не збережений у слові пам’ятник, який покаже кожному подорожньому, якого ми роду й племені.


Хліб усьому голова

Далеко, бозна-де, жив собі цар. Він дуже любив смажених голубів, а на хліб дивитися не міг. Тож коли одного разу кухар приніс на таці разом з іншими наїдками і напоями маленький шматок хліба, вельможа так розгнівався, що наказав кинути кухаря у темницю, а все жито і пшеницю на полях спалити.
Виконали слуги його волю: кухаря зв’язали і кинули в темницю, а злакові, що колосилися на царських ланах, пустили з вогнем.
Та не минуло й двох місяців, як замість смажених голубів до царського столу подали маленького перепела. Це розгнівило вельможу. Кличе він слуг знову і велить вкинути до темниці нового кухаря, мовляв, той насміхається над ним.
Тоді найстарший слуга насмілився сказати:
— Найясніший царю, без збіжжя у полі загинуло все птаство. За ним — звірі. Стрільці ледве за цілий день уполювали цього перепела. У царстві є що їсти, але без хліба все одно голодно.
Цар наказав, аби слуги все золото, яке було у куфрах, поскладали на корабель і попливли за тридев’ять земель шукати збіжжя. Обміняли золото на збіжжя й голубів. На зиму вистачило, а сіяти знову нічого.
Йдуть слуги по селах і збирають по жмені пшениці. А перед жнивами поїхав цар подивитися, як живуть його піддані. Люди підносять ясновельможному хто що може: рушник, глиняний дзбанок. А одна старенька жінка винесла смаженого начиненого голуба. Такому частуванню цар зрадів найбільше. Наминав, аж пальці облизував. А тоді й каже:
— Нічого смачнішого я ще не їв у житті.
І послав слуг до жінки розпитати, чим же таким смачним начинила вона голуба.
— Нічого особливого, — каже жінка, — лише цибуля і хліб.
— Як? — не вірить цар. — Хіба там був хліб? Та ж я його бачити не можу!
— А його й бачити не треба, — відповіла старенька. — Якщо є хліб, коло нього все добре.
Повернувся цар до своїх палаців і видав указ, аби в кожній хаті на видному місці клали хліб і цілували окрайці, як впадуть на землю. Бо у житті він — усьому голова.
І донині люди дотримуються того указу.

?? ???? ?? ????? ?????????? ?? ????? ??? ????? ??? ?????
  Віднесені із «зів`ялими» вухами
2007
N(34)Червень
N(33)Травень
N(32)Квітень
N(31)Березень
N(30)Лютий
N(29)Січень
2006
N(28)Грудень
N(27)Листопад
N(26)Вересень
N(25)Серпень
N(24)Липень
N(23)Червень
N(22)Травень
N(21)Квітень
N(20)Березень
N(19)Лютий
N(18)Січень
2005
N(17)Грудень
N(16)Листопад
N(15)Жовтень
N(14)Вересень
N(13)Липень
N(12)Червень
N(11)Травень
N(10)Квітень
N(9)Березень
N(8)Лютий
2004
N(7)Грудень
N(6)Листопад
N(5)Жовтень
N(4)Вересень
N(3)Серпень
N(2)Липень
N(1)Червень


Реклама:


Луцьк, вул Рівненська 76а
+38(0332) 78-49-49

artvist-liberty@yandex.ru
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Контакт Форум Гороскоп
© ТОВ "КРЕАТИВ ПЛЮС".
Всі права на статті, ілюстрації, інші матеріали, а також художнє оформлення
належать редакції журналу "CITY LiFE"
Передрук та відтворення інформації допускається лише з письмового дозволу редакції


   
Реклама: