CITY LiFE - інформаційний журнал твого міста

 СІТІ ЛАЙФ iнформаційний журнал
CITY LIFE iнформаційний журнал
CITY LIFE Номер 29
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Гороскоп
CITY LIFE ????? 29
???????
CITY HOLIDAY
Всесвітній потоп веселощами
???? ??????
Я, Богдан
CITY SOCIETY
Нам бракує справжньої Євангельської культури
Номер «1» в аристократичному ордені
Розбудити красуню, що снить минулим
CITY STUDY
«Фотошпора» для заклопотаних
Розіграли виставу з конвертами
Що протиставити освіті типу фаст-фуд?
Дві науки - ювілярки
CITY HISTORY
Булаву ніс на ласку, а злому на карність
Коштовна перлина Бурштина
CITY FAMILY
Фінляндія. В гостях у Санти
Галопом по різдвяній Європі
Музей родинних професій
Іграшка як спосіб життя
CITY ART
Борщ-енд-рол
Середина неба у вимірі Володимира Стасюка
Труба кличе...
На Володимир і Сокаль вже зубів не скаль
«Майстер вимірюється стилем і смаком»
CITY LIBRARY
Віднесені із «зів`ялими» вухами
Буджак повертає казку
???? ??? CITY
???????:
N1(29) Січень 2007     ???? ??????: Я, Богдан
??? ? ???????
CITY ART
«Майстер вимірюється стилем і смаком»

— Значимість художника вимірюється кількістю нових знаків, які він уводить у мистецтво. Так, принаймні, вважав видатний імпресіоніст Анрі Матіс. Чим, на ваш погляд, вимірюється значимість режисера?

— Напевно, такими ж знаками — тільки я називаю їх шифрами. Коли здобував свою другу вищу освіту в Москві, то мій наставник Анатолій Ефрос як «Отче наш» повторював, що основоположними в театрі мають бути відповіді на три запитання: «що?», «заради чого?» і «як?». Це, до речі, важливо і для життя в цілому. Але для мене важливо ще й інше: у кожній виставі має бути свій шифр, який глядач аж ніяк не мав би розгадати. Якщо є ця таємниця, якщо цей шифр тримає людей у напрузі, тоді це цікаво.

— Ви належите до режисерів, які більш-менш обізнані з тим, чим живуть театри України. Шифри у виставах для українських труп — швидше виняток чи правило?

— Споглядаючи те, що робиться зараз в українському театральному мистецтві, особисто я переживаю розчарування. Бо сьогодні професіоналізм майже нічого не важить — усе заполонило аматорство. І часто підкріплене брутальністю, несмаком, відсутністю бодай найменшого творчого погляду на речі. Якщо дивитися на проблему глобально, то театральне мистецтво в Україні взагалі як таке довгий час було відсутнє. Адже під час «совдепівської» доби чи не найважливішим завданням національного театрального мистецтва було відстоювання рідної мови, традицій. Ніхто не говорив про творчий театр, започаткований Лесем Курбасом, — він був задушений. Мені випало бути учнем багатьох «курбасівців» у Харківському інституті мистецтв — Леся Сердюка, дружини Леся Курбаса Валентини Чистякової, Романа Черкашина, Всеволода Цвєткова. Але про омріяне Курбасом мистецтво не йшлося.

— Тобто ви хочете сказати, що учні Курбаса уже власним вихованцям не давали тих знань, які свого часу отримали самі?

— Вони підходили до мистецтва уже суто з позицій радянської доби. Такий був час, такі були вимоги. Інакша ситуація була в Росії: там творчим людям, попри все, дозволялося дихати вільніше. І коли я туди приїжджав і дивився вистави того ж таки Ефроса, Товстоногова, Єфремова чи Захарова — то це вже був цілком інший рівень, набагато вища планка. Це не означає, що ми в Україні не мали своїх зірок — мали: кращих, гірших, але вони були. Однак у цілому український театр орієнтувався на захист українського слова і фольклор, часто свідомо або несвідомо забуваючи про форми театру й інші не менш важливі речі. Однак коли раніше ми ходили до театру, щоб почути тексти, які не наважувалися брати до свого репертуару інші, то сьогодні важливо, як саме ці тексти втілені на сцені.

— Тобто, наскільки я розумію, важлива власне спроможність режисера дати глядачеві шифр. Але якщо повірити молодому талановитому київському постановнику Дмитру Богомазову, що театральний режисер — це шахрай, та й сам театр — обман, то хтось може спитати: а навіщо обман додатково ще й шифрувати?

— Я би сказав інакше: театр — не обман, це просто інша правда — мистецька. І це передусім — гра. Як каже великий італійський драматург Луїджі Піранделло, «чудесна реальність нам тільки сниться, де ми, божевільні, зловживаємо своїм божевіллям». Для театру найважливіше — пізнати себе і не жити одним лише розумом. Бо театр передбачає чуттєві ряди і чуттєву енергетику, яка повинна діяти на глядача і ставити перед ним глобальні питання. Глядач має щось відчути, а все інше допрацьовуватиме його фантазія. Тоді це — цікаво. А коли шифр розгадано, й усе можна вгадати наперед, то зацікавлення безповоротно зникає. Я добре знаю класичну драматургію — Шекспіра, Мольєра, Чехова й інших, але щоразу мені цікаво, як класична тема діє сьогодні, як вона зворушує серця глядачів. Тобто як саме режисер із тим усім дає собі раду.

— Чи має, на ваш погляд, існувати межа для режисера і для актора? Не так давно ЗМІ писали про позасценічну подію, де були присутніми широко розрекламований режисер Андрій Жолдак зі своїми акторами, а також чи не дипломати. Біля столів з наїдками та напоями актори раптом увійшли в ролі собак і навіть декого покусали. Зайве зазначати, що про Жолдака суспільство знову загуділо, а гості атракції пережили шок.

— Якщо говорити про межу, то межі саме в суті творчості не повинно бути, повинна бути межа брутальності. А що стосується Андрія Жолдака, то він відкрито заявляє, що робить театр епатажу і провокації. Це є метод режисера. Йому не важливо, що буде далі, він не особливо замислюється над етичними чи естетичними речами, а міркує, як зробити дійство провокативним. А провокація скандальна уже в своїй основі. І для Жолдака передусім, як мені здається, важить її видовищність.

— У такому випадку де мистецтво і де ні — навіть у провокації?

— Можна багато говорити про те, що прекрасне, а що — ні. У того ж таки Жолдака є дуже багато чудових творчих знахідок і підходів до розкриття того чи іншого матеріалу безперечно авторського театру. Інша справа, що Андрій не ставить акторських вистав, хоча, можливо, зробить це в майбутньому. Але це його режисерське право. Єдине, з чим особисто я не можу погодитися, то це з його словами про те, що всі театри мають рівнятися на Андрія Жолдака. Це абсурд, бо театри є різні. І правда в тому, що вони мають бути творчі. А тон завжди задає режисер.

— Ви на когось рівняєтеся?

— Є авторитети, які для мене багато важать, — Едмунтус Някрошус, Роберт Уїлсон, Пітер Брук. І не вони одні. Ті ж Ефрос, Товстоногов, Роман Віктюк... У Віктюка можуть бути кращі чи гірші вистави, не всі можуть сприймати підняті ним теми, але навряд чи хтось зможе закинути йому несмак чи відсутність стилю. А стиль і смак — це те, чим вимірюється майстер. Останнім часом для мене взагалі перестав діяти текст на сцені як такий — через те, що бачив багато поганих вистав, де не вірив жодному слову актора. Тобто актори грали, не розуміючи, що вони грають, і від цього мова їхня була пласкою і необжитою. Звідси думка, що будь-яку тему можна втілити на сцені і без тексту.

— Як гадаєте, від чого залежить можливість чи неможливість актора зіграти ту чи іншу роль — йому бракує власного життєвого досвіду, почуттєвого, емоційного тощо?
 
— Від школи режисера. Театр — це обов’язково колективна гра. І в ній має бути своя театральна віра, від якої народжується той надентузіазм, який існує поза межами професії. Тоді тільки можуть виникнути творчі лабораторії Гротовського, Брука, Уїлсона, інші... Кілька тижнів тому я був у Москві й мав можливість побачити «Короля Лір», поставленого в «Сатириконі» розкрученим (на кшталт нашого Жолдака) російським режисером Юрієм Бутусовим. Такого несмаку на сцені, примітивізму я не бачив уже давно. Мені було соромно за прекрасних акторів, задіяних у виставі, що це саме в такий спосіб зроблено. До класики треба підходити як до створення світу. На сцену потрібно виносити філософію як міф. І тоді це буде вартісне, тоді з’являтиметься масштабність і глибина — те, без чого не може існувати добрий театр.

— Згаданий вами Пітер Брук характерний тим, що — як режисер — постійно інакший. Що характерно для вас?

— Я намагаюся постійно змінюватися. Кожна наступна наша вистава не схожа на попередню. Стиль у театру є, але всі вистави різні. Скажімо, я не можу порівняти «Повернення додому» з «Йовом» чи «Йова» із «Західною пристанню». Хоч я завжди хотів робити і роблю емоційно-психологічний театр. «Сьогоденки» мене не цікавлять, попри те, що на січень ми готуємо прем’єру комедії Рея Куіна, яку поставили, напевно, 80 відсотків усіх театрів світу (до речі, це перша комедія в нашому репертуарі), покликану, аби глядач сміявся від перших і до останніх хвилин вистави. Важливо зробити комедію органічною, аби глядачі не відчували, що актори грають чи брешуть. Свого часу на курсі в Москві я ставив Островського. І зробив таку провокацію: репетирував з кожним актором упродовж місяця окремо. Уявіть, що перший раз одне одного на сцені усі дійові особи побачили тільки у прогоні вистави. І повірте: те, що вийшло, було надзвичайно смішно, оскільки це була суцільна імпровізація, хоча загальний текст акторам був знайомий. Сміялися не тільки глядачі — сміялися актори. Вдруге повторити ту енергетику, несподіванку вже не вдалося. І тому для мене зараз суперважливо зробити органічну, правдиву комедію, яка би змусила глядача перестати слідкувати за сюжетом, а просто потішитися дійству тут і зараз. А це не так просто, бо актори мають за плечима різні школи, по-різному розуміють, що таке правда.

— Як вирішуєте суперечливі моменти? Чи вдається зберегти рівновагу, балансуючи на грані поезії та капральства, бо, вважається, саме поетом і капралом одночасно мав би бути хороший режисер?

— Деколи і справді буває дуже важко. Своїх акторів знаю від «а» до «я». Але коли приступаю до постановки нової вистави, то майже місяць працюю з ними над темою їх самопізнання через образ, який вони мають грати. Тому що треба знайти ту органіку, те мислення, яке б дозволило їм зрозуміти образ. Зазвичай кожен хоче відразу грати. Але коли немає осягнення — виникають штампи. Інакше кажучи, коли будемо мислити реально, то ніколи не матимемо цікавого театру. Для мене сьогодні найважливіше, коли берусь за ту чи іншу постановку, змусити акторів забути все, що вони знали до цього часу, спробувати знайти свій власний спосіб для виявлення тієї чи іншої теми, щоб сколихнути зал емоційно. Мені страшенно подобається, як проводить репетиції режисер Роман Віктюк. Такого кайфу, як на цих репетиціях, я не дістаю навіть на його виставах. Бо він сам — колосальний театр, геніальний артист. І, споглядаючи це, я ще раз переконуюся, що театр завжди існує тільки сьогодні.

— Ви дуже багато їздите. І за кордоном вас і ваш театр не тільки частіше вітають, а й шанують більше, ніж удома. Однак ви завжди повертаєтеся і щоразу намагаєтеся достукатися до людських душ саме тут і зараз. Чому? Через те, що «дим батьківщини світліший за вогонь на чужині»?

— Взагалі я народжений у тайзі, моє дитинство минуло в Росії. Мої батьки (тато з Франківщини, а мама — з Львівщини) свого часу за різними статтями були вивезені і повернутися в Україну змогли тільки в 60-х роках. Я пам’ятаю обшуки, які після нашого повернення відбувалися в нас удома, але зараз не хотів би про це говорити. Адже набагато яскравішими для мене є більш ранні спогади, пов’язані з театром. Я ще малий і сплю в куточку на лаві, а мої батьки після роботи на лісоповалі разом із такими, як і вони, намагаються ставити свій український театр, учать ролі, співають. А ще цей театр — це яблука, які, раз на рік маючи право поїхати в Україну, батько завжди привозив. Власне, він привозив тільки яблука, яких у тайзі не було, і ці яблука на репетиціях були скрізь... Сьогодні мені часто сниться сон: пшеничне чи житнє поле, по якому біжить гола дитина. Вона мокра, до неї чіпляється бруд — від колосся зокрема. І ця дитина постійно цей бруд із себе зчищає. А поруч біжить хтось інший і прибігає швидше. І дитину карають через те, що вона не перша. Та нехай вона добігла пізніше, але чистою, на відміну від того, хто біг поруч. І думаю, що в житті це дуже важливо — турбуватися про власну чистоту: моральну, духовну, чистоту вчинків. Ти можеш щось не доробити, але внутрішньо чистим треба намагатися бути завжди.

— Саме прагнучи чистоти, ви у 1989 році взялися за створення театру «Воскресіння», який позиціонує себе як духовний?

— Ми з моїми однодумцями взялися за створення «Воскресіння», пішовши з академічних театрів і прагнучи займатися театром експериментальним. Ми хотіли відродити класичну драматургію, яка ніколи ніким у нас не ставилася, українську зокрема. Ми були близькими не тільки за дипломами, а й за покликом своєї душі. І як є таємниця у воскресінні Христа, так ми хотіли, щоб таємниця була у кожній нашій виставі. Зараз думаю, що життя могло б скластись інакше, якби ми тоді саморозпустились. Але сьогодні це вже навряд чи можливо, оскільки взяв на себе відповідальність за всіх, хто мені тоді й зараз повірив. Я багато ставлю вистав за кордоном (у Польщі та Росії зокрема), наш театр справді багато їздить. Але завжди і всюди пам’ятаю, де мій дім. А ще — те, що колись сказав мені Смоктуновський, коли я мав можливість бути на репетиціях у МХАТі: «Те, що ви надумаєте сьогодні, буде діяти проти вас за два роки, те, що придумаєте тоді — діятиме пізніше. І ваше завдання як керівника, як режисера має бути лише одним: як знайти ці сили, аби протидіяти дії, яка змушуватиме вас робити стандарт». Я тільки зараз почав розуміти ці слова. Бо театральна рутина затягує до чогось стабільно класичного, до досвіду. Мої артисти подекуди буркотять, що в нас — екстремальний театр, а їм, можливо, хотілося б чогось іншого, однак я весь час думаю, як змусити актора забути все, що він вміє робити і почати з нуля. У театрі існує ще одна дуже важлива річ — не «скурвитися». Краще хай тебе сприймають за божевільного, аніж ти свою душу розтратиш.

— У вас бували випадки, що вас за такого сприймали?

— А мене окремі люди так і сприймають. І приводи — різні. Цілком банальний приклад. Я дуже люблю носити неординарні кепки. Навіть у владних ешелонах мені закидали, що маю їх позбутися, бо така інакшість комусь не подобається. І байдуже, що це може бути частиною мого костюма, стилю... Але хай собі думають, як хочуть. Головне, аби мій внутрішній суддя завжди був справедливим...

?? ???? ?? ????? ?????????? ?? ????? ??? ????? ??? ?????
  Борщ-енд-рол
  Середина неба у вимірі Володимира Стасюка
  Труба кличе...
  На Володимир і Сокаль вже зубів не скаль
2007
N(34)Червень
N(33)Травень
N(32)Квітень
N(31)Березень
N(30)Лютий
N(29)Січень
2006
N(28)Грудень
N(27)Листопад
N(26)Вересень
N(25)Серпень
N(24)Липень
N(23)Червень
N(22)Травень
N(21)Квітень
N(20)Березень
N(19)Лютий
N(18)Січень
2005
N(17)Грудень
N(16)Листопад
N(15)Жовтень
N(14)Вересень
N(13)Липень
N(12)Червень
N(11)Травень
N(10)Квітень
N(9)Березень
N(8)Лютий
2004
N(7)Грудень
N(6)Листопад
N(5)Жовтень
N(4)Вересень
N(3)Серпень
N(2)Липень
N(1)Червень


Реклама:


Луцьк, вул Рівненська 76а
+38(0332) 78-49-49

artvist-liberty@yandex.ru
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Контакт Форум Гороскоп
© ТОВ "КРЕАТИВ ПЛЮС".
Всі права на статті, ілюстрації, інші матеріали, а також художнє оформлення
належать редакції журналу "CITY LiFE"
Передрук та відтворення інформації допускається лише з письмового дозволу редакції


   
Реклама: