CITY LiFE - інформаційний журнал твого міста

 СІТІ ЛАЙФ iнформаційний журнал
CITY LIFE iнформаційний журнал
CITY LIFE Номер 29
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Гороскоп
CITY LIFE ????? 29
???????
CITY HOLIDAY
Всесвітній потоп веселощами
???? ??????
Я, Богдан
CITY SOCIETY
Нам бракує справжньої Євангельської культури
Номер «1» в аристократичному ордені
Розбудити красуню, що снить минулим
CITY STUDY
«Фотошпора» для заклопотаних
Розіграли виставу з конвертами
Що протиставити освіті типу фаст-фуд?
Дві науки - ювілярки
CITY HISTORY
Булаву ніс на ласку, а злому на карність
Коштовна перлина Бурштина
CITY FAMILY
Фінляндія. В гостях у Санти
Галопом по різдвяній Європі
Музей родинних професій
Іграшка як спосіб життя
CITY ART
Борщ-енд-рол
Середина неба у вимірі Володимира Стасюка
Труба кличе...
На Володимир і Сокаль вже зубів не скаль
«Майстер вимірюється стилем і смаком»
CITY LIBRARY
Віднесені із «зів`ялими» вухами
Буджак повертає казку
???? ??? CITY
???????:
N1(29) Січень 2007     ???? ??????: Я, Богдан
??? ? ???????
CITY HISTORY
Булаву ніс на ласку, а злому на карність

Село Руда (Жидачівського району Львівської області) — це десять хвилин їзди розбитою дорогою від Жидачева: мальовничі пагорби, стародавня дубина, пишний монастир Кохавинської Божої матері, відомий чудотворним джерелом… Місце стародавнього замчища на березі річечки Бережниці, окреслене давно зруйнованими, але все ще помітними ровами. Від колишнього оборонного двору Даниловичів-Виговських нема й сліду. Від наступних власників Петруських залишилося два невеличких будиночки ХІХ і ХХ століття. Тепер тут сільська школа. Відразу за маєтком — велетенський, з обсмаленою блискавками кроною чотирьохсотлітній дуб. Він — єдиний свідок часів гетьмана Виговського. Можливо, що й самого гетьмана встиг побачити. Навколо дуба — курган, насипаний, як переконалися археологи, з не відомих наразі причин вже у ХVIII столітті. Можливо, саме тоді це місце стали називати могилою Виговського. Але могили там немає. Цього літа експедиція кафедри археології Львівського університету під керівництвом Василя Рудого ретельно дослідила пагорб. Жодних слідів поховання.

Ще одне розчарування. Але невтомний директор Львівської Галереї мистецтв Борис Григорович Возницький, який ініціював пошуки могили Виговського на Жидачівщині, не втрачає надії знайти останки видатного гетьмана. Йому дуже болить те, що Україна, на відміну від сусідньої Польщі, не має пантеону своїх державних мужів на кшталт краківського Вавелю. «Знайти б могилу Виговського, — мріє Борис Возницький, — щоби українці мали куди прийти поклонитися самі і дітей привести…» Зважаючи на щасливу зірку, під якою вродився директор галереї, можливо, йому таки це вдасться. Борису Григоровичу Возницькому надзвичайно щастить на унікальні пам’ятки. Таке враження, що не він знаходить їх, а вони — його. Там, де до Возницького побували сотні людей, він усе одно примудриться знайти якийсь раритет. Саме з такої несподіваної знахідки на початку 1960-х почалося дослідження Борисом Возницьким слідів перебування гетьмана Івана Виговського на Львівщині.

Сам Борис Григорович згадує: «Я займався Кондзелевичем (Йов Кондзелевич — видатний галицький іконописець доби бароко — прим. авт.), і Павло Жолтовський (відомий історик мистецтва — прим. авт.) порадив мені поїхати в село Махнівці Золочівського району, нібито там є вівтар, намальований Кондзелевичем. Приїхали, дійсно, стоїть прекрасної різьби чотирьохметровий вівтар, і написано, що цей вівтар «соорудив Луцький єпископ Йосип Виговський року Божого 1720-го за отпущєніє грєхов своїх родителів і прародителів, мальовано рукою Кондзелевича». По центру вівтаря — невеличке, з сірникову коробку, порожнє віконце. Я ніяк не міг здогадатися, що б там таке могло бути. Ми почали шукати, хто такий цей луцький єпископ, чому він пожертвував цей вівтар саме на Золочівщину. Виявилося, що це внук гетьмана Івана Виговського. Потім ми дізналися, що в центрі вівтаря зберігалась іконка Богоматері, з якою, згідно з легендою, Виговського було розстріляно. Зверху вона була замаскована іншою іконою. Ту іконку вважали чудотворною. Люди її переховували аж до 1990-х. Тепер вона на реставрації в майстернях нашої галереї. Так ми перший раз стикнулися на цій території з іменем гетьмана Івана Виговського і його нащадків. Згодом дізналися, що маєток Виговських був у селі Руда на Жидачівщині. Поїхали, подивилися, від Виговських уже нічого немає. Але поряд біля Руди — село Йосиповичі. Ми піднялися на хори Йосиповецької церкви і бачимо: стоять двері, явно від дерев’яної церкви, а на дверях ледь видимий різьблений напис, що ця церква побудована воєводинею київською Виговською! Питаю: звідки вони? А там, у лісі, кажуть, були колись скит і церква. Це був скит, побудований родиною Виговських. Маючи оці двері, декілька ікон, фото вівтаря з Махнівців і репродукцію іконки Виговського, ми зробили у Львові в 1999 році велику виставку «Гетьман Іван Виговський і його час». А потім вирішили зробити в Руді музей Виговського».

Музей Івана Виговського був відкритий у селі Руда Жидачівського району на Львівщині 24 серпня 2004 року. У вересні цього року в Музеї гетьмана Івана Виговського відбулася наукова конференція, присвячена 400-літтю з дня народження видатного державного діяча України. Щоправда, 1616 рік — наразі гіпотетична дата народження Виговського, точної історики не знають. Узагалі в його біографії не бракує білих плям, але й того, що відомо, вистачить на пригодницький роман у стилі Дюма-батька.   

Іван Виговський походить зі старовинного роду української православної шляхти, «гніздо» якої знаходилося в селі Вигові Овруцького повіту Київського воєводства. Невідомий автор польськомовної «Віршованої хроніки» 1682 року писав: «Цей Виговський, хоч був не з панів, але шляхтич з народження, віри грецької, Вига чи Вишинка старого ймення, руська кість, хоч польське м’ясо». Рід Виговських належав до гербу «Абданк», до якого на знак великих заслуг гетьмана король Речі Посполитої Ян Казимир додав герб Польського королівства — білого орла на пурпурному полі, традиційний герб руських князів — лицаря на коні, який пронизує списом змія, і лева з оголеним мечем в лапах.

Батько майбутнього гетьмана Остап служив у Петра Могили — славного київського митрополита. Від шлюбу Остапа Виговського і шляхтянки Олени Ляско гербу «Леліва» народилося три сини: Іван, Данило і Костянтин та дві доньки. Іван Виговський дістав добру освіту, знав українську, церковнослов’янську, польську, латинську, російську мови, був прекрасним каліграфом, «славився за дотепного і вправного в писарських справах». Свою кар’єру військового розпочав у війську Речі Посполитої рядовим шляхтичем, але дуже скоро отримав під свою руку хоругву. Наразі мало відомостей про «луцький період» Виговського, де він у 1630-х роках служив у громадському суді, там же став членом православного Хрестовоздвиженського братства, а згодом отримав посаду намісника луцького старости. У 1635 році Виговський став писарем при Яцкові Шемберку — комісарі Речі Посполитої над військом Запорізьким. Тоді ж він познайомився з Богданом Хмельницьким.

Вибух Національно-визвольної війни поставив Виговського, як і багатьох українських шляхтичів, перед вибором: з ким бути? На той момент він служив у війську великого коронного гетьмана Миколи Потоцького. У битві 1648 року при Жовтих Водах Виговський мужньо бився проти українських повстанців. Коли під ним убили коня, бився пішим, не випустив з рук шаблі навіть після поранення. За легендою, непритомного Івана Виговського захопив у полон якийсь запорожець і за поганенького коня продав татарину. Виговський втік, але його спіймав інший запорожець і знову продав татарам. Виговський втік і цього разу, але його знову впіймали і тепер вже передали хану Іслам-Гірею ІІІ. Саме там його знайшов і викупив чи обміняв Богдан Хмельницький. Як і чому це сталося — не відомо. Не відомо й те, як саме переконував Богдан Хмельницький Івана Виговського, але той присягнув вірно служити Україні. Слова Виговський додержав.

Дуже швидко Іван Виговський зробив блискавичну кар’єру: від особистого писаря Хмельницького до правої руки гетьмана, другої, після нього, людини в гетьманській Україні, такого собі «сірого кардинала». Богдан Хмельницький зберігав контроль за основними державними справами, а їх вирішення довірив Виговському. Іван Виговський супроводжував Хмельницького в його переможних походах 1648 року на Пилявці, Львів, Замостя. За короткий час він своїм талантом адміністратора і політика перетворив Генеральну канцелярію гетьмана на міністерство іноземних і одночасно внутрішніх справ європейського взірця. Канцелярія стала тим генератором, який рухав державну машину України-Гетьманщини. Сюди стікалася військова і політична інформація з цілої України та Європи, тут приймали-відправляли численні посольства, тут приймали рішення, які визначали долю Національно-визвольної війни. Мережа створеної Виговським української розвідки була настільки міцною, що навіть через 25 років, уже за часів Петра Дорошенка, при польському дворі Яна ІІІ Собеського лунали скарги про те, що козаки знають усі замисли короля. Польська агентура доповідала: «Виговський керує геть усім…»

6 серпня 1657 року в Чигирині закінчив «своє великотрудне і великопечальне житіє» Богдан Хмельницький, «так і не докрутивши військової машини війни з поляками». Його мрія зробити гетьманську владу династичною і передати булаву своїм дітям зазнала фіаско. Тиміш загинув, а Юрій не надавався до правління. «До булави треба ще голови» — і цією головою став Іван Виговський. 4 вересня 1657 року в Чигирині відбулася старшинська рада, яка до повноліття Юрія Хмельницького поклала гетьманські обов’язки на генерального писаря Івана Виговського. Приймаючи булаву, Виговський заявив: «Ся булава на ласку, а злому на карність. Коли мене гетьманом обрали, то потурати я в війську нікому не буду, бо Військо Запорізьке без страху бути не може». Рада схвалила цю жорстку лінію, як написав у своєму звіті царський посол Артемон Матвєєв, «всі душами укріпилися, щоб їм за гетьмана і свої вольності стояти одностайно». Але вже за кілька років цей момент єдності зник без сліду, і на Україну впав морок того драматичного періоду, який отримав в історії назву «Руїна» і про який справді, за образним висловом Володимира Винниченка, не можна читати без брому.

Міжнародне і внутрішнє становище України погіршувалося просто на очах. Чим більше на неї тиснула Москва, тим активніше Виговський шукав союзників у майбутній боротьбі проти неї. Свої надії гетьман покладав, у першу чергу, на Річ Посполиту і Кримського хана. Одночасно Виговський шукав контактів з Австрійською та Османською імперіями. 18 вересня 1658 року в козацькому таборі під Гадячем було підписано договір між Україною та Річчю Посполитою — так звану Гадяцьку угоду, якою, по суті, перекреслювався попередній Україно-російський договір 1654 року. За Гадяцькою угодою, Україна під назвою Велике князівство Руське діставала практично рівні права з Великим князівством Литовським. Це була конфедерація на трьох під спільним дахом Речі Посполитої. Україна мала право на власний уряд, власне військо, власний золотий запас, власні гроші, діловодство українською мовою… Але сильні антипольські настрої перекреслили цю блискучу перспективу. Добре задумана теоретично, угода розбилася на друзки, з одного боку, об анархію козацьких низів, а з другого — об притаманну їм соціальну антипатію до шляхетського правопорядку. Як слушно написав історик Микола Костомаров, «українці показали, що вони неспроможні зрозуміти й оцінити цей продукт голів, які стояли вище від цілого народу».

Перемога військ Виговського під Конотопом, коли російський цар з переляку вже планував втечу свого двору на Волгу, в Ярославль, спровокувала незадоволених «пропольською» політикою нового гетьмана пришвидшити заколот. Переяслав, а згодом Ніжин і Чигирин опинилися в руках повстанців. Було вбито Юрія Немирича — видатного політика, одного з авторів Гадяцької угоди. Життя Виговського врятував випадок — один зі змовників зізнався на сповіді священику, а коли той не відпустив йому гріхів, розповів про плани заколоту самому Виговському, і той встиг утекти. Але його військо тануло на очах, тож Виговський вирішив відмовитися від булави за умови, що наступний гетьман не розірве Гадяцької угоди.

Розуміючи, що спокійного життя у нього на Сході України не буде, Іван Виговський обирає місцем свого проживання Львівщину, де бував кілька разів за часів Хмельницького. Він купує у відомого руського воєводи Даниловича його маєток у селі Руда і привозить туди свою дружину. Це — його другий шлюб. Батьки довго вмовляли Олену не губити свого молодого життя і не йти заміж за старшого від неї ледь не на двадцять років та не дуже родовитого Виговського. Було це 1656 року, Виговський ще не мав гадки, що буде гетьманом, і не міг запропонувати доньці мінського воєводи ні великих статків, ні особливої слави. Тільки любов. Коли ж батьки таки відмовили віддати йому руку коханої, він її вкрав. На ті часи справа звичайна. Виговський привіз Олену до Києва і там урочисто запропонував їй руку й серце. Вона погодилася. Всього чотири роки минуло від тієї пори, але їх вистачило, і щоби вийти на найвищий щабель державної піраміди, і щоби опинитися внизу, в нікому не відомій Руді.

Але й поклавши булаву, Виговський не припиняє політичного життя. Він був вічною загрозою і для Польщі з Росією, які не хотіли сильної рівноправної України, і для колишніх соратників-козаків, яким своя сорочка була ближче до тіла, ніж доля української держави. Тож новий гетьман Правобережної України Павло Тетеря запрошує Виговського до Корсуні, де його було підступно заарештовано за звинуваченням нібито у державній зраді. 26 (16 березня) в селі Лисянці на Черкащині Виговського розстріляли без суду, слідства і королівського відома, хоч він як польський сенатор мав право бути засудженим тільки судом сейму. Як пише Чигиринський літопис, Іван Виговський гідно зустрів смерть. За свідченням того ж таки літопису, його дружина Олена, дізнавшись про наглу смерть чоловіка, померла на місці від розриву серця.

Щодо раптової смерті Олени Виговської літописець помилився. Після смерті чоловіка вона прожила ще кілька місяців: відрядила людей до далекої Лисянки привезти його тіло, поховала згідно із заповітом, народила сина. Доля цієї дитини розчинилася в мороці тих непевних часів. Знаємо, що в Руді залишилися жити син гетьмана від першого шлюбу Євстахій із дружиною Терезою Завадською, тією самою, що пожертвувала двері до Йосиповецької церкви. Ті двері й ікони зі старої церкви тепер можна побачити в музеї Виговського. До середини ХVIII століття в Руді проживали діти Євстахія і Терези, онуки Виговського — Костянтин і Іван. Саме Іван був пізніше висвячений Йосифом, греко-католицьким єпископом Луцьким і Острозьким. Саме він зафундував вівтар до церкви в селі Махнівці на Золочівщині, де заховав святу для нього дідову іконку.

Олена Виговська представилася, залишивши заповіт, де просила поховати її поряд з чоловіком у тому ж таки «Скиті Великому, в склепі мурованому, в церкві Воздвиження Чесного Хреста…» Але де саме ця церква і цей склеп, ні в заповіті гетьмана, ні в заповіті його дружини нічого не сказано. Ясно, що вони самі добре орієнтувалися, що за склеп це був. А от сучасним історикам залишається хіба що на кавовій гущі ворожити, аби знайти це місце.

Наразі є кілька версій, кожна з яких має своїх прихильників. Директор Галереї мистецтв Борис Григорович Возницький переконаний, що могила Виговських має бути на території старого скиту в лісі поблизу села Йосиповичі, адже Виговські були його фундаторами. Це місце збереглося до сьогодні. На місці колишньої церкви у 1980-х роках була збудована каплиця.
За іншою версією, Виговського поховали в Скиті Манявському, хоча це ще понад сто кілометрів від Руди. Там, під церквою Воздвиження Чесного Хреста, є підходящі пивниці і склепінчасті кімнати. Але в Скиті Манявському не ховали жінок, тож якщо це був саме цей скит, то дружина Виговського не могла б написати «поховати мене поряд з чоловіком…» В 1935 році відомий галицький археолог Ярослав Пастернак шукав у Манявському Скиті останки Виговського, але не знайшов.
Третій варіант: це міг бути Луцьк, адже там теж був монастир Воздвиження Чесного Хреста, а гетьман був членом луцького Хрестовоздвиженського братства. Можливо й таке, що спершу гетьмана таємно поховали в скиті поблизу Руди. А згодом онук — єпископ Луцький — перевіз останки свого славного діда до Луцька. Отож, таємниця поховання славного гетьмана Івана Виговського все ще залишається нерозгаданою. Пошуки його могили тривають…

?? ???? ?? ????? ?????????? ?? ????? ??? ????? ??? ?????
  Коштовна перлина Бурштина
2007
N(34)Червень
N(33)Травень
N(32)Квітень
N(31)Березень
N(30)Лютий
N(29)Січень
2006
N(28)Грудень
N(27)Листопад
N(26)Вересень
N(25)Серпень
N(24)Липень
N(23)Червень
N(22)Травень
N(21)Квітень
N(20)Березень
N(19)Лютий
N(18)Січень
2005
N(17)Грудень
N(16)Листопад
N(15)Жовтень
N(14)Вересень
N(13)Липень
N(12)Червень
N(11)Травень
N(10)Квітень
N(9)Березень
N(8)Лютий
2004
N(7)Грудень
N(6)Листопад
N(5)Жовтень
N(4)Вересень
N(3)Серпень
N(2)Липень
N(1)Червень


Реклама:


Луцьк, вул Рівненська 76а
+38(0332) 78-49-49

artvist-liberty@yandex.ru
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Контакт Форум Гороскоп
© ТОВ "КРЕАТИВ ПЛЮС".
Всі права на статті, ілюстрації, інші матеріали, а також художнє оформлення
належать редакції журналу "CITY LiFE"
Передрук та відтворення інформації допускається лише з письмового дозволу редакції


   
Реклама: