CITY LiFE - інформаційний журнал твого міста

 СІТІ ЛАЙФ iнформаційний журнал
CITY LIFE iнформаційний журнал
CITY LIFE Номер 29
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Гороскоп
CITY LIFE ????? 29
???????
CITY HOLIDAY
Всесвітній потоп веселощами
???? ??????
Я, Богдан
CITY SOCIETY
Нам бракує справжньої Євангельської культури
Номер «1» в аристократичному ордені
Розбудити красуню, що снить минулим
CITY STUDY
«Фотошпора» для заклопотаних
Розіграли виставу з конвертами
Що протиставити освіті типу фаст-фуд?
Дві науки - ювілярки
CITY HISTORY
Булаву ніс на ласку, а злому на карність
Коштовна перлина Бурштина
CITY FAMILY
Фінляндія. В гостях у Санти
Галопом по різдвяній Європі
Музей родинних професій
Іграшка як спосіб життя
CITY ART
Борщ-енд-рол
Середина неба у вимірі Володимира Стасюка
Труба кличе...
На Володимир і Сокаль вже зубів не скаль
«Майстер вимірюється стилем і смаком»
CITY LIBRARY
Віднесені із «зів`ялими» вухами
Буджак повертає казку
???? ??? CITY
???????:
N1(29) Січень 2007     ???? ??????: Я, Богдан
??? ? ???????
CITY STUDY
Що протиставити освіті типу фаст-фуд?

— Наскільки пережитим для вас є той матеріал, який подаєте у своїх лекційних курсах?

-Я викладаю не так уже й давно, з 2000 року. Коли я вступила до Львівського університету на українську філологію у перший рік відновленої незалежності, то було надзвичайно інтенсивне пережиття. Мої батьки — випускники університету часів хрущовської відлиги. Їхні спогади сформували для мене особливий ореол університету як живої спільноти. Мені пощастило підтвердити це враження упродовж студентських років. Наш курс був сильний, творчий, амбітний, і ми чимало встигли за стандартних п’ять років. Одним із трепетних моментів у ті роки був прихід до університету досвідчених науковців з академічних інститутів і справжніх живих письменників, вони самі фактично і створювали, й уособлювали програму, все було уперше і для нас, і для наших викладачів.
Звісно, мені було добре і легко вчитися, бо я — учительська дитина в четвертому коліні: від початку ХХ століття по обидва боки Збруча мої діди і прадіди учили селянських дітей, як гарно і міцно влаштований світ. А потім цей світ розпадався у них на очах. Світ і зараз швидко змінюється, разюче. Практично ніхто з моїх колег (і тут, в Україні, і в багатьох університетах Європи і Америки) не викладає того, що йому викладали. Ніхто не може з певністю спрогнозувати, де і ким будуть працювати наші випускники. Одначе я відчуваю себе тісно пов’язаною з викладанням, для мене це сродний труд, і я пробую справді викладатися на всі 100 відсотків на кожній лекції чи семінарі. Зі студентами ми намагаємося подолати аутизм окремих дисциплін і говорити про літературу насамперед як про досвід — невтомний рух думки, афект письма, своєрідну родову травму самоусвідомлення і саморефлексії.

— У Львівському університеті існує лінія розвитку успішного студента, яка передбачає вступ до аспірантури, захист дисертації та викладацьку діяльність у ньому. Однак це розраховано лише на спроможність студента самостійно просуватися по драбині наукового розвитку, адже програмного виховання науковців в університеті немає. Хіба добрий науковець автоматично є добрим педагогом вищої школи?

— Традиційно європейські університети ніколи не відділяли науку від викладання, довгий час вони зумисне не відмежовували від науки мистецтва: вища мудрість, що її здобуваємо у вищій школі, мусила бути творчою — відкривати, винаходити, розширювати межі свідомості і при цьому вести невтомний та непростий діалог із теперішнім і минулим.
Університет в ідеї — це не стільки структура, скільки люди. Це вільне коло незалежних інтелектуалів, це низка менших і більших конкурентних середовищ, де фокусується дискомфорт від непізнаного і непоясненого й де знаходяться засоби цей дискомфорт подолати — на лекціях і семінарах, у відкритих і запеклих дискусіях, у лабораторіях і бібліотеках, у кав’ярнях, у тиші кабінетів, наодинці з чистим листком паперу (тепер уже електронним). Науковці рідко є однодумцями, тому висока школа насамперед учить формувати власну думку на перетині чужих. Навчання — це завжди двосторонній процес: викладачі теж постійно вчаться зі своїми студентами, і це не порожні слова. Я сповідую таке навчання, що починається з питань. Спочатку вони можуть бути украй наївними, і кожен, хто хоч трохи старший і більш начитаний, зможе їх розтлумачити, згодом вони переростають у «прокляті» питання, питання без відповідей, і амбіція ученого в тому і полягає, щоб ці відповіді знайти. Найчастіше вони виходять ситуативними, неповними. Їх спростовують наступні покоління, у зв’язку з цим розвиток науки не припиняється, і тому й зараз, як і тисячі років тому, є сенс ставати природничником, технарем чи гуманітарієм.

Я можу свідчити принаймні про те, чому ми з вами тут і зараз опинилися в дуже особливій геополітичній ситуації, про яку не вичитаєш із книжок, про яку все ще тільки треба написати. Наше місто, наша країна, її сусідство — це унікальний палімпсест, до якого кожне покоління щось дописує, а щось зішкрябає, мало вникаючи в суть колись суцільного тексту, забуваючи мову оригіналу, згодом — уже не розбираючи навіть принципу письма невідомої мови. Ми всі залюднюємо історичні міста з більш ніж однією історією, більш ніж однією спадщиною. Чимало з нас живе або працює у кварталах з ефектом нейтронної бомби: будинки, хай навіть півзруйновані, залишились, але їхні власники зникли. Й от після тривалої амнезії притлумлена, приколисана пам’ять вибухає, ми починаємо згадувати не свої спогади і ставити батькам та дідам незручні питання, ми починаємо досліджувати...

Якби накопичена ерудиція, помножена на життєвий досвід, передавалася генетично, як спадкова хвороба, то, ймовірно, вища школа виглядала би зовсім інакше. А так упродовж століть вона трималася на евристичній співпраці учителя й учня: учні проходили чимало випробувань, у тому числі і світськими спокусами, їх залишалося щоразу менше, аж нарешті по довгих літах навколо учителя формувалася певна школа, зі своєю традицією і своїм унікальним мисленням.
Ідея університету у радянській системі була спрофанована, роль викладача звелася до ролі гвинтика чи коліщатка у налагодженому механізмі. Радянським чиновникам від освіти марилося таке ментальне програмування: як на 1/6 частині суші в один і той самий час у тисячах аудиторій розкривається один і той самий опорний конспект лекції і відбувається практично одне й те саме заняття, озвучене трохи різними тембрами голосів.

Як показує досвід, знищити університетську традицію можна одним замашним жестом: репресуючи, маргіналізуючи, навіть комерціалізуючи, а от відродити її забирає десятиліття. Що протиставити освіті типу фаст-фуд? Кожен університет як інтелектуальний осередок мусить самоусвідомитися, сформулювати перспективний план розвитку, щоб, як казав великий хокеїст Вейн Грецкі, поціляти в шайбу не там, де вона є, а там, де вона допіру буде. Університет — парадоксальна інституція. Він водночас консервативний і відкритий до змін, він сам є постійною зміною: три чверті університетської спільноти складають студенти, й атмосфера демократичного університету напряму залежить від них. Однак буквально за кілька років студенти стають випускниками, приходять інші, і все починається спочатку. Тому важливо, щоби існувала певна академічна спадкоємність, повноцінні сценарії наукового зростання, інтенсивні дослідницькі осередки, дискусійні групи — аби наші студенти не ставали транзитними пасажирами вищої освіти. Треба робити капіталовкладення в людей, розвивати існуючі наукові школи і ростити нові, щоб у молодшої генерації було відчуття, що вони тут потрібні, що їм є куди повертатися.

— Ірино Миколаївно, ви працюєте викладачем у Центрі магістерських програм із соціології та культурології Львівського університету. Скажіть, будь ласка, кілька слів про Центр: хто був ініціатором його створення, як він функціонує, чи є налагодженою системою? Чи можна назвати Центр магістерських програм альтернативою до основних навчальних програм в університеті? Хоча б на рівні діалогу «студент-викладач».

— Магістерські, а тепер ще й докторантські програми з соціальних та гуманітарних наук, що їх розробляє наш університет, — це тільки одна з численних спроб розвивати існуюче і плекати нове. За ними — уже сім років кропіткої праці значного кола людей. І особиста відвага нашого ректора Івана Олександровича Вакарчука та проректора Марії Олексіївни Зубрицької. Програми гнучкі, центровані на студентах, з великим вибором курсів, з можливостями стажування за кордоном, з гостьовими лекціями, з вмонтованими практичними компонентами, але від магістрантів і докторантів вони вимагають цілковитої самовіддачі. Це альтернатива фабриці дипломів, на яку нас намагаються перетворити сучасні українські реалії.
ЛНУ імені Івана Франка довго і наполегливо змагається за реформування вищої освіти, за дослідницький профіль університету, за більші свободи і ресурси для кафедр, факультетів і наукових інститутів. Але безвідносно до того, як швидко ми виборемо таку автономію, повинні затямити: свобода — це внутрішня категорія, а університетська свобода — це насамперед інтелектуальна відповідальність. Її не спустиш директивою з міністерства. Тому всю нашу увагу і взаємну академічну солідарність варто спрямувати на інноваційні програми, проблемні, актуальні, не обмежені ні політичними кордонами, ані умовними кордонами між спеціальностями і дисциплінами, де кожен семінар є унікальним, де кожен викладач пропонує свій авторський погляд, виносить на обговорення свій власний науковий проект, де студентів трактують як колег і де спільний пошук триває.

— Який середній рівень володіння іноземними мовами у студентів, з якими ви працюєте?

— Я переконана, що раннє вивчення мов у світі, який ми застали, — це високий старт, це чи не єдина точна передумова життєвого успіху, запорука мобільності, своєрідна страховка непевного майбутнього, заглянути в яке далеко наперед нам не дано. Перегляньте оголошення про серйозну кваліфіковану роботу: всі вони вимагають знання уже не однієї, а двох і більше іноземних мов. Причому якщо зараз акцент робиться на вихолощеній, зведеній до двох тисяч слів і трьох часових форм англійській, то вже невдовзі велетенський попит матиме китайська. Поміркуйте про можливості навчання і співпраці через кордони, культури й континенти: вони стануть реальністю тільки тоді, коли зможемо (у прямому і переносному сенсі) дійти порозуміння зі своїми партнерами. Зрештою, володіння чужою мовою дозволяє нам краще зрозуміти себе, пізнати рідну мову як єдино можливу і непідробну батьківщину, котру завше носимо в собі і котру передаємо у спадок дітям.
Лінгвістичні гімназії і школи з добрим рівнем викладання мов високо котуються, стають елітними. Але доступ до них обмежений, є чимало здібних дітей і в селах, і у провінційних містечках, і в мегаполісах, які туди не потраплять.

— Сучасний студент — який він?

— Я добре усвідомлюю, що покоління студентів, з яким зараз доводиться працювати, стало жертвою зламу і занепаду старої школи. У мене чудові студенти. Але їм доводиться тяжче, багато треба надолужувати самотужки. Мабуть, у цьому й полягає автентичний непідробний досвід навчання, яке не закінчується з отриманням диплома, навчання як безупинного самовдосконалення, навчання як стилю життя.

?? ???? ?? ????? ?????????? ?? ????? ??? ????? ??? ?????
  «Фотошпора» для заклопотаних
  Розіграли виставу з конвертами
  Дві науки - ювілярки
2007
N(34)Червень
N(33)Травень
N(32)Квітень
N(31)Березень
N(30)Лютий
N(29)Січень
2006
N(28)Грудень
N(27)Листопад
N(26)Вересень
N(25)Серпень
N(24)Липень
N(23)Червень
N(22)Травень
N(21)Квітень
N(20)Березень
N(19)Лютий
N(18)Січень
2005
N(17)Грудень
N(16)Листопад
N(15)Жовтень
N(14)Вересень
N(13)Липень
N(12)Червень
N(11)Травень
N(10)Квітень
N(9)Березень
N(8)Лютий
2004
N(7)Грудень
N(6)Листопад
N(5)Жовтень
N(4)Вересень
N(3)Серпень
N(2)Липень
N(1)Червень


Реклама:


Луцьк, вул Рівненська 76а
+38(0332) 78-49-49

artvist-liberty@yandex.ru
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Контакт Форум Гороскоп
© ТОВ "КРЕАТИВ ПЛЮС".
Всі права на статті, ілюстрації, інші матеріали, а також художнє оформлення
належать редакції журналу "CITY LiFE"
Передрук та відтворення інформації допускається лише з письмового дозволу редакції


   
Реклама: