CITY LiFE - інформаційний журнал твого міста

 СІТІ ЛАЙФ iнформаційний журнал
CITY LIFE iнформаційний журнал
CITY LIFE Номер 29
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Гороскоп
CITY LIFE ????? 29
???????
CITY HOLIDAY
Всесвітній потоп веселощами
???? ??????
Я, Богдан
CITY SOCIETY
Нам бракує справжньої Євангельської культури
Номер «1» в аристократичному ордені
Розбудити красуню, що снить минулим
CITY STUDY
«Фотошпора» для заклопотаних
Розіграли виставу з конвертами
Що протиставити освіті типу фаст-фуд?
Дві науки - ювілярки
CITY HISTORY
Булаву ніс на ласку, а злому на карність
Коштовна перлина Бурштина
CITY FAMILY
Фінляндія. В гостях у Санти
Галопом по різдвяній Європі
Музей родинних професій
Іграшка як спосіб життя
CITY ART
Борщ-енд-рол
Середина неба у вимірі Володимира Стасюка
Труба кличе...
На Володимир і Сокаль вже зубів не скаль
«Майстер вимірюється стилем і смаком»
CITY LIBRARY
Віднесені із «зів`ялими» вухами
Буджак повертає казку
???? ??? CITY
???????:
N1(29) Січень 2007     ???? ??????: Я, Богдан
??? ? ???????
CITY SOCIETY
Розбудити красуню, що снить минулим

На це та інші питання ми спробували пошукати відповідей у відомої в Україні та за кордоном авторки досліджень з української літератури та культурології, проректора Львівського національного університету імені Івана Франка Марії Зубрицької.

— Маріє Олексіївно, то чи поталанило українцям знайти свій ритм «у нашу функційну добу»? І що, на вашу думку, провінційність — приналежність до певної місцевості чи склад розуму окремого індивіда?

Дивлячись, з якого боку до цього підходити. Нещодавно гортала книгу Олександра Борзенка «Сентиментальна» провінція. Нова українська література на етапі її становлення», в якій чи не вперше у нашому загальнокультурному дискурсі маємо спробу системного аналізу поняття «культурна провінція» й опис рис провінційної ментальності: статичність, звуженість, ізольованість. У центрі уваги — два суспільно значущі для української культури провінційні містечка кінця ХVІІІ — початку ХІХ століть: Харків і Полтава. Однак сьогодні, в добу високих інформаційних технологій та панування технократичного мегаполісного мислення, ці провінційні ментальні риси доволі легко віднайти у повсякденному житті сучасних міст — Львова, Луцька, Сум чи Чернігова. Оця психологічна нерухливість, що призводить до відсутності різних форм динамічності у міському житті, відсутність подій, які справді доповнюють профіль міста чи навіть змінюють його ландшафт, оця чисто міщанська тяга до переповідання чужих дріб’язкових історій у різних варіаціях і неспроможність творити нові форми та формати соціального комунікування, що є виявом модерності світосприйняття, по суті, притаманні всім українським містам. Звісно, це не стосується міст, у яких проживає кілька мільйонів мешканців. Тут зовсім інший урбаністичний вимір життя. До того ж доволі часто стикаємося з різними формами ментального та психологічного узалежнення від минулого — тут однаково можна говорити про ностальгійні рефлексії над імперськими сторінками історії: у Львові та Чернівцях це буде ностальгія за Австро-Угорщиною, у Харкові чи Одесі — за царською Росією. Звісно, це — дуже узагальнений образ українських міст як сонної красуні, що снить минулим. Однак хтось цю красуню мав би розбудити…

— Чи можна говорити, що цей сон якраз і є одна з рис — спільна для всієї України, попри її розмаїття?

— Якщо говорити про єдність у розмаїтті, то потрібно усвідомлювати, що передусім ми стереотипно наголошуємо на традиції, тобто на минувшині, яка оформила історичний профіль наших міст. І на тлі історичної минувшини часто не зауважуємо модерних тенденцій, які, поза всіляким сумнівом, присутні у житті українських міст і містечок. Можливо, не в таких масштабах і формах, як би нам хотілося... Минуле все-таки впливає на поведінку, на загальну культуру мешканців того чи іншого міста. І навіть сьогодні кидаються у вічі цікаві речі. Проілюструю це на прикладі Харкова та Одеси, де зі своїми колегами-науковцями мала змогу нещодавно побувати. Досі я не мала нагоди відвідати Одесу, хоча за допомогою літератури витворила свій стереотип, який зазнав модифікації під впливом телебачення. Якщо брати до уваги телевізійний образ Одеси — це не українське за духом, мовою і культурою місто, яке до того ж агресивно налаштоване до всього українського. Однак міф почав розвіюватися відразу, як тільки ми вийшли з вокзалу. Перше, що мене вразило, — це гнучкість, я би сказала, м’якість у комунікуванні. Та на цьому телесюжети не акцентують. Тут мушу вставити ремарку, що у нас навіть немає телепроекту про сучасні українські міста, їх історію і сьогодення. І код до розшифрування Одеси як сучасного міста я би всім радила розпочинати з відвідин двох музеїв — літературного та історичного. Ми саме там відчули і візуально переконалися, що українці тут були присутні завжди, і цього ніхто не має наміру якось приховувати. Що північні області Одеси — до цього часу україномовні. І що, попри те, що Одеса виникла як російський імперський проект, це місто завжди було не тільки строкате національно і культурно, а й толерантне до радикальної інакшості. Тут раптом ви знаходите реклами 1929 року американських фільмів, де українською мовою глядачам пропонують подивитися надбойовик (а не супербойовик, як говоримо сьогодні) із «красунею» такою-то в головній ролі. Тут бачимо сигари початку ХХ століття фірми «Франкель» із несподіваною назвою «Тарас Григорович» — із портретом Шевченка у його смушевій шапці на обгортці. Тут вам несподівано повідомлять, що на території Одеської області діяла УПА, яка мала своїх агентів у самій Одесі, про що є гори цікавого матеріалу в тутешніх архівах (тільки сідайте й досліджуйте), хоча в офіційній історії про це нема мови. Отже, стереотип про Одесу як про виразно проросійське місто для нас був зруйнований вщент. Усі одеські інтелектуали вам щоразу наголошуватимуть, що Одеса — самобутня через те, що вона віддавна є європейським містом.

— Харків — інакший?

— Якщо розглядати місто як текст, то в Харкові — цілком інша архітектурна забудова, інший міський ландшафт. Домінує виразно топос радянського міста, яке на кожному кроці рясніє згадками про революціонерів та революційні події. Це місто, де безліч пам’ятників як реальним, так і віртуальним (літературним) революційним героям. І якщо в Одесі, мандруючи вулицями, ви відразу зауважуєте присутність багатьох культур, то в Харкові це практично неможливо зробити. Однак не забуваймо: свого часу саме Харків був українською столицею, це місто, з яким пов’язано чимало епохальних для країни подій. Але мене наразі цікавить інше — особлива, майже унікальна історія заснування Харківського університету. Василь Каразін, ім’я якого нині носить Харківський університет, у своїх 28 років просив дозволу в царя збудувати університет у містечку, яке на той час налічувало п’ять тисяч мешканців. І тут я хочу вдатися до історичних фактів і навести кілька історичних паралелей, щоб продемонструвати єдність у розмаїтті усіх куточків нашої країни. Що думав Петро Могила, коли приступав до неймовірного освітнього проекту під назвою Києво-Могилянська Академія? Мабуть, він дивився в майбутнє, яке не уявляв собі без вищої школи, бо був державником у найсокровеннішому розумінні цього слова. Хіба були якісь розрахунки про майбутні дивіденди в голові молодого Василя Каразіна, коли він ніби всупереч здоровому глузду виношував візію Харківського університету і втілював у життя цю одержиму ідею в місті, яке на той час мало лише п’ять тисяч населення? Він таки забігав у майбутнє, заглядав за горизонти свого часу, робив очевидним неймовірне... А які думки снували в головах відомого фізика Івана Пулюя, який через історичну несправедливість не отримав Нобелівську премію за відкриття рентгенівських променів, коли він писав працю «Об руськім університеті в Львові», наполягаючи в умовах бездержавності на необхідності мати свій національний університет? Бо Європа його навчила, що не може бути держави без вищої школи і високої культури. Ось так зійшлися воєдино три освітні візії: східноукраїнська, західноукраїнська і центральноукраїнська, які, всупереч драматичній історії і будь-яким спробам грубої політизації, є органічно гармонійними, а тому увійшли в історію України як незалежної і соборної держави та створили підґрунтя для її майбутнього розвитку. Ми маємо чудовий приклад людей із відчуттям високої місії та самопосвяти громаді, які дивилися в майбутнє, а не минуле. Інший цікавий приклад: саме Харківський університет у 1905 році завдяки пропозиції академіка Д. Багалія присудив звання почесного доктора Іванові Франку — це звучить особливо символічно, якщо наголосити, що це була єдина нагорода письменника за життя.

— Для більшості Захід та Схід України часто небезпідставно нагадують сварливих бабу Палажку та бабу Параску з хрестоматійного оповідання Нечуя-Левицького. Одні стверджують, що це від бідності. Інші — що ми усе ж таки різні. Бо для степовика зі Слобожанщини, яка свого часу була автономною, гетьманською, а потім перетворена на плацдарм російського наступу (як пише про неї Оксана Забужко), уже сам вигляд містечок, скажімо, Галичини із її недоруйнованими СРСР замками, вузенькими вуличками, якими в неділю бабусі ведуть вбраних у міні-весільні сукні малих дівчаток до першого причастя — це «майже Польща», світ, який є інакшим. І — навпаки. Де може бути компроміс?

— Професор Харківського національного університету імені Каразіна пані Сокурянська опублікувала статтю про регіональні відмінності українського студентства на підставі результатів соціологічного опитування студентів Львівського національного університету імені Івана Франка та харківських. Ціннісні орієнтири виявилися більш-менш схожими, звісно, якщо не брати до уваги політичні симпатії та ставлення до минулого. Натомість обрали за орієнтир майбутнє. Під час недавнього візиту до Харкова я ще раз пересвідчилася: маємо частіше спілкуватися особисто. Тоді зникає настороженість, руйнуються стереотипи, зароджується довіра і навіть симпатія, з’являється зацікавлення і потреба взаєморозуміння та діалогу. І сьогодні нам усім треба виходити з мети, якого майбутнього ми прагнемо. Але маємо досягати цю мету, усвідомлюючи, що кожен має своє історичне і регіонально-культурне запліччя, ті історичні умови чи атмосферу, які тут чи там склались. До єднання України суттєво повинні долучитися всі мас-медіа, які мають змінити парадигму комунікативних стратегій. Скажімо, у Харкові дотепер не було жодної української книгарні, зрештою, як і в Одесі. Нова українська книгарня, мобільна і модерна, яку не так давно відкрили у Харкові, відразу стала популярним просвітницько-культурним центром. Там навіть у комп’ютерному класі, перш ніж увійти до мережі, треба відповісти на висвітлене на екрані цікаво сформульоване запитання: «Якою мовою ти хочеш працювати — українською чи російською мовою в Україні?» І таких деталей тут можна спостерегти чимало. Але вони ненав’язливі, гнучкі та професійні. Тобто діалог передусім потрібно шукати у площині культури й освіти. Бо бізнес самотужки знайде дорогу, а за одними й іншими уже потягнеться решта.

— Тобто Масарик мав слушність: національна ідея починається з ідеї культури?

— Так, але цю ідею потрібно пропагувати. Я б залюбки (і не я одна) дивилася в якусь визначену годину щотижня по телебаченню спеціальну програму (цікаво і сучасно підготовлену), якими ініціативами сьогодні живе культурний, науковий, освітній Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Запоріжжя, інші міста України. Однак такої програми загальнодержавні канали, на жаль, не пропонують. Українське телебачення чомусь не схильне презентувати Україну в її розмаїтті за допомогою найновіших засобів інформації. А над цим мали б подумати і в Національному комітеті радіо і телебачення, і в усіх інституціях, які зацікавленні в розбудові України як модерної держави і демократичного суспільства в ній. Перед підписанням угоди про співпрацю між Львівським національним університетом імені Івана Франка та Харківським національним університетом імені Василя Каразіна мала місце майже містична ситуація. Угоду ми видруковували перед поїздкою у Львові. І коли ввечері у п’ятницю, в кінці робочого дня, принесли видрукувану на спеціальному форматі угоду, виявилося, що у видавничому центрі на той час був рожевий, синій та жовтий папір потрібного формату, а білого — не було. Порадившись з колегами-проректорами, ми вирішили друкувати угоду жовто-блакитного кольору. Коли я розповіла цю передісторію в Харкові при її підписанні, зал вибухнув гучними оплесками. Це була містика, від якої скресала крига і яка засвідчувала: сьогодні як ніколи є гостра потреба в обміні ідеями, думками, у регулярних зустрічах. Українськість як глибинний вияв, а не лише зовнішній і позірний, присутня не тільки на Заході держави. Вона — всюди. Просто подекуди майже незрима, приглушена ідеологічними напластуваннями та драматичними сторінками історії. Хіба не було величезною національною травмою для українського суспільства на Сході нашої країни пережити голодомор? Тільки на Харківщині кожний третій став жертвою цього нелюдського акту. А війни, репресії, переслідування української мови і всього українського там? Хіба це не травма? Тому особливо зворушливими є ті моменти, коли на східних теренах спілкуєшся з молодими людьми, й вони з гордістю зізнаються, що були на Майдані, стояли не за помаранчевих, а за своє право жити інакше — краще, мимоволі віриш у те, що в України є надія, є майбутнє як демократичного суспільства.

— Маріє Олексіївно, у загальному контексті держави чи можна говорити, що всі ми знайшли свою українську Ітаку? Чи Одіссей, який живе у душі кожної людини, подекуди ризикує не впізнати своїх, не побачити цієї Ітаки там, де він її залишив?

— Львівська письменниця Ніна Бічуя, коли ми їхали з Харкова, сказала мені, що Юрій Липа писав: вісь «схід-захід» Україну не об’єднає, її об’єднає тільки вісь «північ-південь». А отже, треба їхати до Чернігова. Відразу хтось зауважив, що в нього є товариші в університеті, й він уже може почати домовлятися, аби там організувати подібні зустрічі. Потім у поїзді всі почали згадувати, кому що відомо про Чернігів. Хтось пригадав, що Чернігів пахне пряженим молоком і медом і що в місті не встигли зруйнувати соборів, оскільки там розмістились музеї. Тепер запитання до нас усіх: хто ті історичні пласти, пам’ять давніх українських міст доводить до свідомості дітей в одеських, чернігівських, сумських школах та університетах чи, принаймні, має потребу це робити? Можливо, хтось і має, але це повинна бути загальнодержавна політика на всіх рівнях суспільного життя. Друге — суспільна відповідальність наших мас-медіа. Бо про яку консолідацію можна говорити, коли розгортаю газету «2000», а там на двох шпальтах матеріал Олеся Бузини (який не так давно дозволив собі святотатство над творчістю символічних постатей української культури — Шевченком, Франком, Лесею Українкою) під «гучним» заголовком «Україна, якої не було»? Про яке об’єднання може йти мова, коли галичан у цій статті називають слов’янізованими молдаванами? Так не консолідують і так не будують. Це цілковита безвідповідальність і навіть провокаційність, яку хтось щедро винагороджує.

— І водночас культурне розмаїття України — це передусім її етнічні регіони: Гуцульщина, Бойківщина, Полісся, Покуття… Чи проникають ці риси в загальноукраїнський контекст? І чи є у цьому потреба?

— Потреба у пізнанні є завжди. Ми цікаві для світу не тим, що маємо щось таке, чим володіють усі, а своєю автентичністю і неповторністю. Можна говорити, що етнічні українські риси стають упізнаваними завдяки туризму. Але цілеспрямована культурна політика в цій площині в Україні продумана дуже погано. Скажімо, поляки уже років 5-7 їздять до нашого Полісся і записують традиції, ритуали, пісні, а потім видають їх у Польщі на дисках як найархаїчніше свідчення культури, як світ, який поволі, тихо і безслідно зникає. Велика дяка їм за це, бо до популяризації своїх надбань в України чомусь руки не доходять, хоча це потрібно робити і рекламувати. А в нас такі проекти якщо і є, то тримаються на ентузіастах та романтиках. Однак завтра може бути пізно. Наші бабусі, які ще пам’ятають, як «воно колись було», відходять… В українському Поліссі архаїчна культура з катастрофічною швидкістю зникає, і ніхто, на жаль, не дбає, як ці рештки нашої культурної пам’яті заархівувати і представити їх сучасникові у різних формах.

— Наскільки обґрунтованою є думка, що ландшафт, географія впливають на культуру, обумовлюють колористику, характер етносу, його пісні та звички?

— Це різновиди детерміністських теорій. Побутує думка про схожість візерунків косівських ліжників і перуанських накидок, про ідентичну залюбленість в густо насичених яскравих кольорах наших бойків і мешканців високогір’я в різних куточках світу. Є типологічна подібність у способі життя степовиків України та мешканців степових ареалів різних континентів. І це нормально. Це якраз означає, що люди є органічними мешканцями простору, який вони намагаються окультурити. А рівень і форми цього окультурення залежать від того, наскільки людина у цей простір вкорінена, наскільки почувається у ньому затишно і комфортно. І ті, хто приходить ззовні, мають прагнути не тільки побачити твори народного мистецтва та визначні місця цього краю, вони повинні спробувати зрозуміти цих людей, проникнутись їхнім духом, культурою. Тоді з’являється усвідомлення потреби оселеності в культурі, як у затишному домі, відчуття укоріненості в ній через традиції. Без такого розуміння культури як рідного дому, що має свій неповторний запах, смак і проникає в нас незримими шляхами, годі мріяти про її майбутнє, як і про майбутнє нашої духовності.

?? ???? ?? ????? ?????????? ?? ????? ??? ????? ??? ?????
  Нам бракує справжньої Євангельської культури
  Номер «1» в аристократичному ордені
2007
N(34)Червень
N(33)Травень
N(32)Квітень
N(31)Березень
N(30)Лютий
N(29)Січень
2006
N(28)Грудень
N(27)Листопад
N(26)Вересень
N(25)Серпень
N(24)Липень
N(23)Червень
N(22)Травень
N(21)Квітень
N(20)Березень
N(19)Лютий
N(18)Січень
2005
N(17)Грудень
N(16)Листопад
N(15)Жовтень
N(14)Вересень
N(13)Липень
N(12)Червень
N(11)Травень
N(10)Квітень
N(9)Березень
N(8)Лютий
2004
N(7)Грудень
N(6)Листопад
N(5)Жовтень
N(4)Вересень
N(3)Серпень
N(2)Липень
N(1)Червень


Реклама:


Луцьк, вул Рівненська 76а
+38(0332) 78-49-49

artvist-liberty@yandex.ru
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Контакт Форум Гороскоп
© ТОВ "КРЕАТИВ ПЛЮС".
Всі права на статті, ілюстрації, інші матеріали, а також художнє оформлення
належать редакції журналу "CITY LiFE"
Передрук та відтворення інформації допускається лише з письмового дозволу редакції


   
Реклама: