CITY LiFE - інформаційний журнал твого міста

 СІТІ ЛАЙФ iнформаційний журнал
CITY LIFE iнформаційний журнал
CITY LIFE Номер 29
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Гороскоп
CITY LIFE ????? 29
???????
CITY HOLIDAY
Всесвітній потоп веселощами
???? ??????
Я, Богдан
CITY SOCIETY
Нам бракує справжньої Євангельської культури
Номер «1» в аристократичному ордені
Розбудити красуню, що снить минулим
CITY STUDY
«Фотошпора» для заклопотаних
Розіграли виставу з конвертами
Що протиставити освіті типу фаст-фуд?
Дві науки - ювілярки
CITY HISTORY
Булаву ніс на ласку, а злому на карність
Коштовна перлина Бурштина
CITY FAMILY
Фінляндія. В гостях у Санти
Галопом по різдвяній Європі
Музей родинних професій
Іграшка як спосіб життя
CITY ART
Борщ-енд-рол
Середина неба у вимірі Володимира Стасюка
Труба кличе...
На Володимир і Сокаль вже зубів не скаль
«Майстер вимірюється стилем і смаком»
CITY LIBRARY
Віднесені із «зів`ялими» вухами
Буджак повертає казку
???? ??? CITY
???????:
N1(29) Січень 2007     ???? ??????: Я, Богдан
??? ? ???????
CITY SOCIETY
Номер «1» в аристократичному ордені

Спочатку він думав, що привезе до своєї львівської квартири, аби її прикрасити, зо п’ять народних ікон на склі, й тим усе обмежиться. Але за тими п’ятьма на його рідній Гуцульщині в око запали ще дві. А тоді — ще три. А потім — одна-друга дерев’яна трійця. За ними — ще кілька гуцульських «колядницьких» хрестів... І почалося...

Люди їхали на курорти, а він за кожної першої нагоди — в Карпати. Хтось ніжився на сонці чи в теплих хвилях, а він, закинувши мішок за плечі, долав гірські стежки та бездоріжжя, аби із загублених закутків історії врятувати для прийдешнього світу художній метал і народну кераміку, дерев’яну пластику та українське професійне мистецтво, народну вишивку і ткацтво...
Озираючись на своє життя — а за плечима майже вісімдесят літ, — без жалю говорить, що так і не випало йому в долі просто поніжитись упродовж тижня-двох десь на пляжі. Родина не перечила, бо такий він вже є: активний і непосидючий від природи, чоловік, що найдужче у житті, окрім колекціонування, любить мандри. А подорожувати йому випадало і по нинішній день випадає чимало.

Чудовий спеціаліст «Теплоелектропроекту» (організації, що зводила електростанції по всьому Союзу), який прийшов сюди ще юним і звідки вийшов на пенсію, Іван Гречко на вимогу фаху об’їздив багато куточків СРСР — від Львова аж до Сибіру і Забайкалля. У часи перебудови, з перших днів приєднавшись до РУХу і згодом обійнявши громадську посаду голови комісії свободи сумління у церковних справах, цей відданий своїй діяльності чоловік не лінувався особисто виїжджати в містечка та села на всі сигнали про міжконфесійні конфлікти. А в ті часи це було не так уже й безпечно: парафіяни часто не тільки сварились громадами, а й подекуди бились. Однак маючи за плечима досвід праці секретарем від світських справ при підпільному Митрополиті Володимиру Стернюкові (а ним був ще з сімдесятих років ХХ століття), Іван Гречко не боявся йти до людей, утихомирювати, говорити. Багатолітній голова Клубу греко-католицької інтелігенції, цей чоловік багато їздить і нині. І мандрує не лише на віддалі близькі — далекі. Зокрема, ми переносили нашу зустріч, бо Іван Гречко на два тижні мав відбути до Люрду (Франція).

Якби йому сьогодні запропонували прожити життя інакше, він не погодився б. Попри те, що свого часу мріяв стати художником і навіть пробував піти на навчання до художнього училища імені Івана Труша у Львові. Член репресованої сім’ї (до речі, старший брат Івана Гречка Ярослав загинув у березні 1946-го, відстоюючи українську незалежність), він вимушений був обрати іншу професію, про що насправді не доводилося шкодувати. Але душа його зосталася серед тих, хто творить і вміє дати цій творчості реальну оцінку.

— Хто хоч раз узявся за збирацтво, — ділиться думками пан Іван, — тому важко вже цього заняття позбутися. Бо придбав одну-дві гарні речі — й так тішишся тим, як мала дитина. Але минає кілька тижнів, і вже воно стає буденним, а тому хочеться чогось нового. Першого ж вихідного дня сідаєш на поїзд — і в гори. І лінуватися немає часу. А головне — немає бажання.

— Люди легко віддавали те, що ви в них просили?

— Та легко, бо воно вийшло з моди. Мене ж передусім цікавили образи на склі — щось є в них дуже притягальне. То старі, які до них молилися, повмирали, а молоді мали вже інші смаки, та й час був інший, інші вимоги. У тих образах, які цікавили мене, про пропорцію персонажів ніхто й не думав — народні художники знали лишень, що святий має мати дві руки, дві ноги, голову, а все інше — дрібниці. А молодь уже хотіла такі ікони у хаті, де святі ніби живі. А оскільки вважалося, що за святі речі грошей брати не можна, то обмін був бартерним: я власникам — сучасний образ, ліки чи ще там що, а вони мені — те, що прошу. А іноді просто віддавали, бо воно було їм не потрібне. Трудність була в іншому. Радянська влада вважала, що колекціонери — то є мародери. І нехай краще воно у полум’ї згорить чи буде викинуте на смітник, аніж хтось приїде і забере. То вже як міський чоловік з’являвся у селі, місцевий дільничний придивлявся, випитував, що він хоче. І борони, Боже, було зізнатися, що шукаєш якихось ікон, трійць чи хрестів дерев’яних, — мав би біду.

— А як вам тої біди вдавалося уникати?

— Дякувати Богу, вдавалося. Я мав серед знайомих якогось поважного чоловіка, який для того чи іншого села був моральним авторитетом. То я з ним ходив по хатах і казав, що є його родичем. Так виходило, що мене уже й не підозрювали. Сьогодні згадуючи, усміхаюся, бо в кожному селі мав по «фамільянту» — «дядьків», «нанашок», «тіток», «сестер» та «братів». Потужна «родина» допомогла зібрати колекцію, що нині практично виштовхує мене з хати. Українська старовина у мене вдома скрізь: на шафах, під ліжками, на столі й на підлозі... Як ти вже чимось гориш, то остигати не маєш — треба діяти. Я й діяв аж до середини 80-х, а потім уже не було чого туди їхати, бо всюди був, усе знав, та й те, що могло бути цікаво, уже визбирали. Нині мушу дати раду з тим, що маю. А його — аж забагато, попри те, що чудово пам’ятаю історію кожної речі. І якби влада нарешті спромоглася на музей приватних колекцій, то, вочевидь, мусив би сісти за укладення картотеки. А для мене самого нащо?
Проблему створення у Львові музею приватних колекцій Іван Гречко порушує вже багато років поспіль, підкріплюючи свої розмови оббиванням владних порогів. Кожна наступна влада обіцяє, що такий музей у місті Лева обов’язково буде — але далі порожніх обіцянок чиновники не йдуть. Мовляв, для чого відкривати ще один музей, коли те чи інше приміщення можна віддати під ресторани, гральні автомати тощо? Адже в культуру треба тільки вкладати, а поки будеш вкладати, то однозначно втратиш для себе матеріальний зиск. То кому потрібен цей клопіт?

Ситуація просто абсурдна: Іван Гречко (та й не він один) хоче подарувати рідному Львову, куди приїхав жити ще в 1946 році, просто фантастичну колекцію, а місто її не бере. Бо є попередня умова: треба створити музей приватних колекцій (тим паче, що у колекціонерів є конкретні пропозиції й ідеї), але нинішнім чиновникам, як завжди, не до цього. А віддавати збірки до інших львівських музеїв Іван Гречко (як і його колеги) не хоче, бо воно запилюватиметься у фондах. Адже музеї Львова спроможні представити у постійних експозиціях лише 3-4 відсотки своїх скарбів. А на інше просто немає місця.

— Настає час, — каже Іван Гречко, — коли ти хочеш зберегти те, на що покладав своє життя, для прийдешніх. Так чомусь є, що коли збирача не стає, його колекція «розповзається». Те, що я мрію подарувати Львову, — унікальне. Але якщо нам усім того не треба, то віддам тим, хто зможе то оцінити.

І це — не голий шантаж. Бо вже сьогодні збірку Івана Гречка бачать як власну в музеях українського мистецтва у Нью-Йорку та Мельбурні. Там готові надати їй максимум місця у постійних музейних експозиціях. І мають слушність. Іван Гречко ще зволікає, сподіваючись, що його рідний Львів таки схаменеться. Але перший крок до того, щоб залишити свою збірку в пам’яті співвітчизників бодай у вигляді розкішного альбому (на той випадок, коли їй суджено поїхати у далекі світи), вже зробив...

Наприкінці осені у Львівському музеї історії релігії цей альбом (виданий на кошти від продажу кількох експонатів із колекції Івана Гречка, за якими сам збирач страшенно тужить) був презентований громадськості. Тут також відкрито виставку з невеличкої частини збірки цього ентузіаста, що її почав формувати, маючи тверде переконання у її потребі як артефакті історичної пам’яті для наступних поколінь. Це переконання має й нині.

— Якщо в Україні коли-небудь буде створено аристократичний орден, — сказав на представленні альбому невтомний колекціонер-сподвижник, співзасновник Інституту колекціонерства української старовини при НТШ імені Шевченка Тарас Лозинський (який альбомом, присвяченим збірці Гречка, відкрив нову видавничу серію «Українські колекціонери»), — то номер «1» мав би бути за Іваном Гречком.
Бо це не лише «чоловік-музей», який, попри свій вік, добре пам’ятає, з якого села привіз ту чи іншу річ, хто мав її у власності, за скільки її купив чи хто її йому подарував. Це ще й надзвичайно шляхетна людина, цікава, дотепна, багатогранна, яка — не народжена у Львові — зуміла стати його невід’ємною частиною, виразником саме львівського міського духу, з яким асоціюється все найкраще, що було у нашому місті.

— Ця особа — не замінима, — каже про нього поет Ігор Калинець. — Він — втілення саме давнього українського Львова, за яким ще довго будемо тужити. Це дуже колоритна фігура, яка представляє Львів так, як це робили композитори Людкевич і Колесса, художники Сельський та Левицький, інші особи, без яких Львів уже давно неуявний.

А ще Іван Гречко — це людина, позитивний вплив якої на кілька поколінь незаперечний. Багато хто у Львові (зокрема, директор Музею етнографії та художнього промислу Роман Чмелик) називає цього чоловіка учителем.

— Колись наш видатний композитор, старенький Микола Колесса, якого недавно не стало і якому випало прожити 102 роки, ділився зі мною, що йому стало сумно і нудно жити. Бо відійшли у небуття його товариші, а той новий світ, який прийшов, він не розумів, як і сам світ не розумів його. Я теж вийшов з іншої епохи. Те, що діється нині, розумію не завжди. Та не здаюся, бо ще багато маю зробити…

?? ???? ?? ????? ?????????? ?? ????? ??? ????? ??? ?????
  Нам бракує справжньої Євангельської культури
  Розбудити красуню, що снить минулим
2007
N(34)Червень
N(33)Травень
N(32)Квітень
N(31)Березень
N(30)Лютий
N(29)Січень
2006
N(28)Грудень
N(27)Листопад
N(26)Вересень
N(25)Серпень
N(24)Липень
N(23)Червень
N(22)Травень
N(21)Квітень
N(20)Березень
N(19)Лютий
N(18)Січень
2005
N(17)Грудень
N(16)Листопад
N(15)Жовтень
N(14)Вересень
N(13)Липень
N(12)Червень
N(11)Травень
N(10)Квітень
N(9)Березень
N(8)Лютий
2004
N(7)Грудень
N(6)Листопад
N(5)Жовтень
N(4)Вересень
N(3)Серпень
N(2)Липень
N(1)Червень


Реклама:


Луцьк, вул Рівненська 76а
+38(0332) 78-49-49

artvist-liberty@yandex.ru
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Контакт Форум Гороскоп
© ТОВ "КРЕАТИВ ПЛЮС".
Всі права на статті, ілюстрації, інші матеріали, а також художнє оформлення
належать редакції журналу "CITY LiFE"
Передрук та відтворення інформації допускається лише з письмового дозволу редакції


   
Реклама: