CITY LiFE - інформаційний журнал твого міста

 СІТІ ЛАЙФ iнформаційний журнал
CITY LIFE iнформаційний журнал
CITY LIFE Номер 29
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Гороскоп
CITY LIFE ????? 29
???????
CITY HOLIDAY
Всесвітній потоп веселощами
???? ??????
Я, Богдан
CITY SOCIETY
Нам бракує справжньої Євангельської культури
Номер «1» в аристократичному ордені
Розбудити красуню, що снить минулим
CITY STUDY
«Фотошпора» для заклопотаних
Розіграли виставу з конвертами
Що протиставити освіті типу фаст-фуд?
Дві науки - ювілярки
CITY HISTORY
Булаву ніс на ласку, а злому на карність
Коштовна перлина Бурштина
CITY FAMILY
Фінляндія. В гостях у Санти
Галопом по різдвяній Європі
Музей родинних професій
Іграшка як спосіб життя
CITY ART
Борщ-енд-рол
Середина неба у вимірі Володимира Стасюка
Труба кличе...
На Володимир і Сокаль вже зубів не скаль
«Майстер вимірюється стилем і смаком»
CITY LIBRARY
Віднесені із «зів`ялими» вухами
Буджак повертає казку
???? ??? CITY
???????:
N1(29) Січень 2007     ???? ??????: Я, Богдан
??? ? ???????
CITY SOCIETY
Нам бракує справжньої Євангельської культури

У 1977-му він був заарештований за «проведення антирадянської агітації і пропаганди» й засуджений до максимального терміну ув’язнення — 7 років таборів суворого режиму і 5 років заслання. Від «Міжнародної Амністії» отримав титул «в’язень сумління», який надається засудженим за свої переконання. Організатор «амністерського» руху в Україні, засновник першої групи «Міжнародної Амністії» в СРСР (1991), автор книг «Євангеліє від юродивого» (1990), «Україна на полях Святого Письма» (1991), «Спокутування комунізму» (1993), «Україна: дорога через пустелю» (1993), «Українська ідея, або Коли гарцюють кольорові коні Апокаліпсису» (2003). Від 1997-го — директор Інституту Релігії і Суспільства Львівської Богословської Академії (тепер Український Католицький Університет), а з 2000 року — проректор цього ж Університету.
4 січня 2004 року в Королівських палатах Львівського історичного музею відбулось урочисте нагородження Мирослава Мариновича орденом «За інтелектуальну відвагу»: «за несхибність інтелектуальної та духовної постави, за чесність життєвої дороги, за гідний взірець високого духу і чину для молоді».

- Що ж, відрізана галузка прищеплюється до свого дерева непросто. Надто методично діяв атеїстичний режим задля викорінення будь-якого релігійного почуття, щоб тепер воно відродилося миттєво і в усій своїй повноті. Сьогодні релігію сприймають переважно в культурницькому плані. Пам’ятаєте знаменитий вислів Олександра Лукашенка: «Я — православний атеїст»? Він і не усвідомлює, що атеїст не може бути православним у принципі. Для нього православ’я — це виключно культурна ознака. Подібну логіку можна часом спостерегти і серед греко- чи римо-католиків та протестантів: усім нам бракує справжньої євангельської культури. Втім, від атеїстичного насильства постраждало не лише християнство — проблеми з вірою мають сьогодні всі релігійні спільноти. Скажімо, втратилося те розуміння мусульманської релігії, яке свого часу робило її чи не найтолерантнішою релігією світу… І в сучасному Ізраїлі давній пророцький образ Стражденного Слуги, який смиренно йде на страту, уже цілком побляк. Кажуть, якщо багатий на трави степ переорати, а тоді полишити, то наступного року оте пишнотрав’я не поновлюється — на його місці виростають бур’яни... Цю закономірність ми й спостерігаємо сьогодні у практиці нашого суспільного життя. Отже, потрібні спеціальні «агротехнічні» (читай: загальнодержавні) заходи для відновлення природного духовного середовища країни. І тому відродження викладання християнської етики в школах, прокладання бодай невеличкого каналу до свідомості дитини мені видається дуже важливим і позитивним.

— Це стосується тільки дітей, чия особистість «пишеться» з чистого аркуша. Але ж маємо спільноту старших людей, які звикли жити в умовах подвійної моралі, для них це є нормою. Тож тепер ситуація мало чим відрізняється від тієї, яка була за радянської влади: тільки тоді ходили на мітинги, а нині — до церкви. Люди звикли, що є офіційний бік, коли ти декларуєш те, чого ніколи не збираєшся робити, і є приватне життя, коли ти дієш на свою користь, зневажаючи моральні приписи. Адже на землі за це не карають, а в кару на небесах ніхто не вірить, тому це нікого не лякає. Особливо це стосується владних структур. Що може порадити або чим може зарадити в цій ситуації церква вже сформованій людині, навіть цілому суспільству?

— Я не можу говорити від імені церкви. Як на мене, ми маємо дуже складну ситуацію. Ви правильно підмітили головну проблему: брак віри у засадничі концепції церкви. Але церква може лише пропонувати, апелюючи до розуму, до почуттів, але не може змусити. Біда середньовічної церкви полягала в тому, що вона дійшла висновку: можна загнати людину до щастя і до спасіння, тобто створити в державі такі умови, що людина буде змушена жити праведним життям. Та це не пішло на добро ні суспільству, ні церкві. Тому те, що церква лише пропонує, надзвичайно важливо. Чи відгукнеться суспільство — це вже проблема людської совісті. Або, якщо сформулювати інакше, проблема преображення людської душі. Чим відрізняються тварини від людей? Звірі сформовані природою повністю, вони мають цілу систему інстинктів, які регулюють їхню поведінку. В людині ж інстинкти ослаблені, але їй даний розум, щоб вона сама регулювала власну поведінку. Тож людина може змінитися. Так, нинішній злочинець, у принципі, може стати нормальною людиною. На цій вірі тримається християнство. Заберіть її — і християнства немає, немає людини. А раз так, то суспільство та церква в першу чергу повинні дбати про те, щоби підживлювати в людині цю віру, створювати такі умови, в яких згадане преображення душі може відбутися. Церква не може замінити державу — вона лише апелює до держави. Але від обох залежить багато.

— Які кроки назустріч могли би робити сьогодні церква і держава?
— В Україні, порівняно з іншими посткомуністичними державами, слава Богу, досить добра ситуація щодо толерантності та релігійної свободи. В кожному разі, всі інформагенції, які повідомляють про порушення релігійних прав людей, як правило, перестали говорити про Україну. Це добрий знак. Але це тільки відсутність негативу. Далі треба подбати про нарощення позитивної співпраці. Зокрема, слід максимально сприяти формуванню в суспільстві пошани до релігійного світогляду — адже скільки в нашій державі ще адміністративних кабінетів, у яких просто сахаються від усього релігійного! Кажучи про пошану, я не хочу сказати, що Президент України має тримати біля себе такого собі іграшкового інструментального патріарха, який виправдовуватиме кожну дію Президента. Пошана не в цьому — це лише напсує релігії. Йдеться, навпаки, про відсутність будь-якої інструменталізації, адміністративного тиску на церкву. Пошана має виявлятися в тому, щоби забезпечити головні й цивілізовані інтереси церкви. Недопустимо трактувати її як прибуткову організацію, як це є сьогодні в Україні. В нашій державі церква не може поки що вижити за рахунок людських подаянь. Це колись, у часи, коли була десятина, коли церкві відписували маєтки, вона могла вижити своїм коштом. Сьогодні церква в Україні мусить постійно звертатися до Заходу з простягнутою рукою, щоби оплачувати величезні податки, або ж іти на порозуміння з бізнесом, який схильний інструменталізувати церкву не менше, ніж держава. Отож, можна говорити дуже гарні слова про церкву, але якщо існує таке несприятливе законодавство, то це тільки слова… Держава і церква мають один і той самий об’єкт впливу — людину, тобто її духовний світ, суспільну поведінку. Ми можемо «ожорсточувати» покарання за злочин до безкінечності, але якщо не допустимо церкву до тюрем, тобто якщо не допустимо священиків до тюремного капеланства, то криміногенна ситуація не поліпшиться!

— Зараз немає такої практики?
— В окремих тюрмах деякі начальники з власної волі допускають священиків. Але це одиниці. Поки що ця ланка в державі не відрегульована. Так само не відрегульованою залишається система капеланства в університетах, в армії. Але все це ті ланки, де церква і держава можуть співпрацювати. Недавно вийшло звернення Блаженнішого Любомира Гузара, в якому було сформульовано цілу низку закликів до влади, в тому числі до місцевої. Я з гіркотою припускаю, що це звернення прочитали одиниці. А там є надзвичайно важливі речі. Скільки сьогодні грошей витрачають політики на свої маніпулятивні рекламні кампанії: всі оці бігборди, рекламні ролики, агітки… Головне їхнє завдання — перетворити реальний негатив на привабливий позитив, і на це витрачаються шалені кошти. А може, краще поставити за ці гроші стільці в ЖЕКах чи, наприклад, у газових конторах? Там, куди приходять, як правило, пенсіонери (бо ж ми за браком часу посилаємо туди своїх батьків чи бабусь). Це є «клоаки зла», в яких обидві сторони сиплять прокльонами й ненавидять ближнього свого. То, може, краще цивілізувати ті місця, і люди відразу відчують, що їм стало легше жити?

— Але ж не підпишеш кожен той стілець, що його зафундував конкретний політик чи партія?
— Нехай оголосять програму «Стільці в кожен ЖЕК» від імені партії, здійснять її, і люди це запам’ятають. Моя бабуся часто згадувала добрим словом «небіжку Австрію» (Австро-Угорську імперію). Чому? Тому що цісар узявся твердою рукою за адміністрацію, кожен чиновник знав, що він буде покараний, якщо знущатиметься з людей. Звідси висновок: щоб зробити добро людям, потрібні значно менші гроші, але це окупиться справжньою, твердою, тому що усвідомленою, підтримкою. Отже, «оцивілізувати» суспільство можна, але треба поставити в центр уваги просту людину. Це вічна ідея, яка закорінена в усіх релігіях. Тому так необхідно, щоб влада повернулася обличчям до людини і її потреб. Але це якраз і означає почути нарешті те, що говорить церква, усвідомити її одвічну правду. Згадати про священика не перед виборами, змушуючи його агітувати людей голосувати певним чином. Ні, це якраз і є абсолютно хибною інструменталізацією церкви. А пам’ятати про слово священика щодня, розуміючи, що за ним стоїть двотисячолітній досвід. Щоправда, тут треба бути обачним, бо священик часом так само говорить у своїх земних інтересах…

— Це ще один аспект проблеми. Далеко не кожний священик є для своєї пастви моральним еталоном, взірцем християнських чеснот. Адже він теж — продукт того ж таки радянського суспільства…
— Знаєте, колись давно один єпископ сказав дуже мудру фразу: «Ви скаржитеся на духовенство, але звідки воно взялося, як не з мирян?» Тобто священики не можуть різко відрізнятися від суспільства загалом. Якщо ми всі «родом с октября», то так само звідти і священики, що несуть у собі звичні для того світу стереотипи. Звичайно, священики, даючи обітниці, зобов’язуються бути слугами Божими. Але всі ми люди. Тільки святі досягають досконалості, а звичайні священики не набагато відрізняються від суспільства, інтересам якого служать. Що можна зробити? Важливо зрозуміти, що обставини для церкви змінились. Особливо важливо це для галицьких священиків, тому що Галичина — це край, у якому людей не треба особливо переконувати в тому, що потрібно ходити до церкви. Цієї традиції більшовики не встигли тут викорінити. Але саме це й може бути для священика небезпечним. Бо якщо є така традиція, то вона зобов’язує людей, ніби підтримує сама себе. Зовсім в інших умовах діють священики на решті територій України, де така традиція не збереглась. Там священик може лише пропонувати. А коли так, то той, хто пропонує, має відповідати принципам, які сам декларує. Інакше ніхто йому не повірить. У цьому й полягає той виклик, який стоїть перед усією церквою. В давні епохи священику було в чомусь легше. Я був вражений, коли прочитав, що ще на початку ХХ століття в царській Росії дільничний поліцейський був зобов’язаний фіксувати, хто на його дільниці і скільки разів на місяць ходив до причастя. Можете собі уявити — це входило у посадові функції поліцейського?! Слава Богу, держава сьогодні не сміє спрямовувати людей до церкви. Але це означає, що мусить змінитися сама церква, аби стати настільки переконливою для людей, щоб вони сказали: «О, за цим закликом я піду».

— В Україні ще й проблема Схід — Захід так само пролягає через церкву…
— Така проблема нібито й існує. Але насправді всі люди потребують справедливості, чистоти, моральності. Прислухайтеся до того, про що говорять у Луганську чи Сумах, у Києві чи Львові, в Луцьку чи Симферополі. Про одне й те саме: про корупцію в органах державної влади, про несправедливість в установах… Бо де люди стикаються з владою? Вони йдуть до ЖЕКів чи комунальних служб, де й зустрічаються з вічною несправедливістю. Міняється на верхах влада, але для них не змінюється нічого. А треба, щоби щось мінялося й тут, унизу.

— Які ваші особисті спогади з дитинства про першу зустріч з церквою?
— У мене, мабуть, нестандартна ситуація, бо мій дідусь був священиком, і я сприймав релігію через нього. Я не можу сказати, що я був однаково віруючим усе моє життя. У вісімнадцятилітньому віці я був напханий скептицизмом і загалом байдужий до релігії. Я шанував священиків, бо не міг не шанувати свого дідуся, але в голові — вітер, як і в усіх молодих. На це нема ради. Однак успадкована змалечку пошана до церкви і до релігійного світогляду потім полегшила мені повернення до віри. Очевидно, вона десь дрімала в мені до певного часу. Так що мій спогад про церкву — це передусім мій дідусь.

— А сам момент повернення до релігії був поступовий чи раптовий?
— Раптовий. Але, знову ж таки, ситуація була нестандартною. Я був тоді під слідством, заарештований за участь у Гельсінській групі. У камері в мене був час замислитися над багатьма проблемами, тож кардинальні мої прозріння, які мали надзвичайну силу, сталися саме там. Це були раптові осяяння, майже одкровення. Відтоді для мене немає предмету суперечки: є Бог чи нема. Його присутність я відчуваю дуже гостро… І для мене обряд важливий, але не є втіленням віри. Вона в мене більш філософського плану. До цього привчив мене табір, втягнувши в духовно-інтелектуальні пошуки.

— Така форма віри — прерогатива інтелектуалів…
— Моя мати навчила мене не нехтувати й іншою, обрядовою формою віри. Якраз філософський склад віри для неї був чужий — мати там губилася, у ньому їй було незатишно. Ставити все під сумнів — це було не для неї. Навпаки — їй було дуже тепло в церковному обряді, в ньому вона почувалася захищеною. Таких людей — більшість, але церква сьогодні має бути достатньо широка, щоби вмістити всіх…

?? ???? ?? ????? ?????????? ?? ????? ??? ????? ??? ?????
  Номер «1» в аристократичному ордені
  Розбудити красуню, що снить минулим
2007
N(34)Червень
N(33)Травень
N(32)Квітень
N(31)Березень
N(30)Лютий
N(29)Січень
2006
N(28)Грудень
N(27)Листопад
N(26)Вересень
N(25)Серпень
N(24)Липень
N(23)Червень
N(22)Травень
N(21)Квітень
N(20)Березень
N(19)Лютий
N(18)Січень
2005
N(17)Грудень
N(16)Листопад
N(15)Жовтень
N(14)Вересень
N(13)Липень
N(12)Червень
N(11)Травень
N(10)Квітень
N(9)Березень
N(8)Лютий
2004
N(7)Грудень
N(6)Листопад
N(5)Жовтень
N(4)Вересень
N(3)Серпень
N(2)Липень
N(1)Червень


Реклама:


Луцьк, вул Рівненська 76а
+38(0332) 78-49-49

artvist-liberty@yandex.ru
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Контакт Форум Гороскоп
© ТОВ "КРЕАТИВ ПЛЮС".
Всі права на статті, ілюстрації, інші матеріали, а також художнє оформлення
належать редакції журналу "CITY LiFE"
Передрук та відтворення інформації допускається лише з письмового дозволу редакції


   
Реклама: