CITY LiFE - інформаційний журнал твого міста

 СІТІ ЛАЙФ iнформаційний журнал
CITY LIFE iнформаційний журнал
CITY LIFE Номер 3
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Гороскоп
CITY LIFE ????? 3
???????
МІКС
Галицький хлопець із донецькими можливостями
«Switezianka-2004»
Від дитячого турніру до Ліги Чемпіонів
«Тарас Бульба» – рок під флейту
ПІД РОЗДАЧУ
Привіт, Львів!
City Life в гостях у львів`ян
???? ??????
Кава як індикатор патріотизму
Три кити, на яких спирається слава Львова, — це львівська архітектура, львівська політика і львівська кава.
ЕКСКЛЮЗИВ
Агент 001
Хто говорить, той не знає.Хто знає, той не говорить.А ми напишемо...
КНИГАРНЯ
Українська література входить у моду
Чи модно бути письменником в Україні?
ПЕРСОНА
Сашко Положинський: «Жити собі в кайф»
Ексклюзивне інтерв`ю з Сашком Положинським
ЛИСТ НОМЕРА
Квіти від кутюр
Фіалки в місті
ГІСТЬ НОМЕРА
Хрещений батько «Поліського літа»
Гість номера - Юрій Войнаровський
ПОДІЯ
«Поліське літо з фольклором»: дубль дев’ятий
Фоторепортаж з фестивалю
???? ??? CITY
???????:
N3(3) Серпень 2004     ???? ??????: Кавоманія
??? ? ???????
???? ??????
Кава як індикатор патріотизму
Наталка Космолінська, Львів

   Три кити, на яких спирається слава Львова, — це львівська архітектура, львівська політика і львівська кава. За радянських часів львів'яни полюбляли переповідати туристам вже тоді дуже бородатий анекдот про Бога, який мав виконати по одному бажанню трьох чоловіків. Один з них, член комуністичної партії, захотів, щоби по цілому світі зник фашизм, інший — націоналіст — волів, аби в усьому світі зник комунізм, а третій добродій, що був зі Львова, перепитав Господа, чи той здійснить два попередніх бажання. А діставши ствердну відповідь, замовив собі філіжанку (так на львівському міському слензі правдиві львів'яни дотепер називають чашки) доброї чорної кави. Для повного щастя.
   Якби були б хоч найменші підстави вважати, що за літописних часів у Галицько-Волинському князівстві споживали каву, то гіди обов'язково б розказували кожному свіжому туристу байки про те, що ідея збудувати місто Львів прийшла князю Данилу Галицькому саме під час ранкової кави. І кав'ярню, де це відбувалось, обов'язково б показували. Але, на жаль, точно відомо, що кав'ярні у Львові з'явились тільки разом з Австро-Угорською імперією.
   За часів Речі Посполитої на цих теренах та частина польської шляхти, що була палкою шанувальницею культури, естетики і ритуалів Близького Сходу, за що і була прозвана «сарматами»,  каву споживала. Але відбувалось таке «кавопиття» по магнатських маєтках, у міста шляхта наїжджала не так уже й часто, тож звичку пити каву бюргерам не прищепила. Навіть львівським, для яких Схід віддавна був дуже близьким і відчутним на дотик, адже саме через Львів за часів Середньовіччя і Відродження проходив торговий обмін між Заходом і Сходом.
   Але торгівля торгівлею, а спосіб життя у Львові був європейським. А в Європі звичка пити каву поширилася лише у ХVІІ століття. Стало популярним пити її в Парижі, і саме звідти мода на каву почала свою тріумфальну мандрівку Європою. Але напоєм №1 кава стала ще століттям пізніше, коли зміцнів і стабілізував своє становище у суспільстві так званий третій клас. Публічні кав'ярні і цукерні — заклади, створені буржуа для самих себе. Поки магнатерія церемонно нудилась по салонах, саме кав'ярня стала комфортним простором для проведення вільного часу, дзеркалом духовного та політичного розвитку суспільства.
   Історія львівської кави починається з цукерень — закладів, де не подавалися міцні напої і було заборонено курити. Тому вони стали жіночим королівством. Перші літні цукерні у Львові на місці зруйнованих міських мурів, які перетворили на широкі проспекти, повідкривала австрійська влада. А першою стаціонарною львівською цукернею вважається заклад Домініко Андреоллі, який цей швейцарський кондитер відкрив у 1803 році на одній з вуличок старого центру. Європейська традиція поєднувати пиття запашних напоїв зі споживанням вишуканих солодощів так влучно наклалась на круто збитий коктейль кулінарних традицій маленького «львівського Вавилону», що вже наприкінці ХІХ століття кількість львівських цукерень успішно конкурувала з кількістю львівських пам'яток архітектури.
   У кав'ярнях не просто споживали збуджуючий напій та смачну солодку випічку — тут зустрічалися з друзями та колегами, обмінювались побутовими та політичними новинами, дискутували, читали, працювали. Фактично кав'ярні стали у Європі тим, чим в Англії були клуби — чітко структурованим простором для спілкування представників різних соціальних груп та професій. У Львові кожен знаходив кав'ярню на свій смак. Так, на початку ХХ століття вищий командний склад львівського гарнізону полюбляв кав'ярню готелю «Жорж». Особа головнокомандуючого львівським корпусом час від часу змінювалась, але столик у «Жоржі», який щодня від 17.00 був зарезервований для нього, автоматично переходив у спадок його наступнику.
   Кав'ярню «Шкоцьку» (Шотландську — Н. К.) на вулиці Академічній відвідувала професура Львівського університету та Політехніки. Видатний львівський математик Стефан Банах у 20-30 роках минулого століття проводив тут по півдня, обмірковуючи за горнятком кави різноманітні алгебраїчні казуси. Отримані результати Банах, неуважний, як усі генії, занотовував на серветках, а коли їх бракувало, то просто на мармуровій стільниці. Довго таких знущань над своїми меблями хазяїн кав'ярні витримати не міг, тож придбав для своїх високочолих клієнтів товстий зошит. Публіка відразу ж «охрестила» його «шкоцькою книгою», а львівським математикам сподобалась ідея записувати туди всілякі хитромудрі завдання, підігріваючи азарт до їх вирішування якимось оригінальним призом. Так, у 1936 році колега Банаха Станіслав Мазур вписав до зошита дуже складну проблему «позитивного чи негативного вирішення бази у так званих просторах Банаха», де винагородою за її доведення була... жива гуска. Сам Мазур і вручив винагороду щасливому переможцю — шведському математику Пер Енфльо... у 1972 році.
   А легендарна «шкоцька книга» після 1946 року помандрувала зі Львова разом із польською професурою спочатку до Вроцлава, а звідти — до міжнародного математичного центру в Варшаві. Її демонстрація на Міжнародному математичному конгресі в Единбурзі в 1958 році викликала справжню сенсацію. Єдине, чого ніяк не могли зрозуміти й організатори, й учасники конгресу, так це чому книга, яка представляє львівську математичну школу 1930-х років, називається «шкоцькою», тобто «шотландською»? Жодному з них просто ніколи не випало побувати у Львові на вулиці Академічній.
   Поряд зі «Шкоцькою» існувала кав'ярня «Рома», яку окупували вже не математики, а літератори. Саме за одним із її столиків за горнятком кави у Віктора Будзинського виник задум унікальної львівської радіопередачі 1930-х років «Весела львівська хвиля». Перші три дні тижня Будзинський, сидячи в «Ромі», писав гумористичні діалоги і пісеньки для дуету коміків Щепка та Тонька (ідею цього дуету пізніше наслідував відомий радянський дует Тарапуньки та Штепселя). А решту днів передача записувалась поряд, за рогом, у концептуально похмурому неоготичному будинку, де тоді розташовувалось і дотепер функціонує Львівське радіо,  історія якого теж не обійшлася без кави, бо у 1930 році Польське радіо придбало для своєї львівської редакції приміщення збанкрутілої кав'ярні «Зем'янської».
   Мистецька богема першої половини ХХ століття надавала перевагу найбільш елегантній з львівських кав'ярень з відповідною назвою «Ренесанс» (тепер ресторан «Фестивальний»). У кав'ярні готелю «Європейський» на вулиці Січових Стрільців гуртувалися нафтові магнати, яких приваблювало сусідство численних банків та імідж цього району — львівської Уолл-стріт. Сіоністи тусувались у «Ґранд-кафе» при «Ґранд-готелі», ідеологи української незалежності — у кав'ярні готелю «Народний», народники — в кав'ярні «Кришталевій» в пасажі Миколяша, соціалісти — в Сан-Сусі на вулиці Банківській. Саме тут юний Пілсудський підхопив вірус соціалізму. На щастя для Польщі, його політичні погляди незабаром змінились, а от любов до доброї кави, викохана у Львові, залишилася назавжди.
   Сьогодні кожна львівська «тусовка» теж має свою кав'ярню, де щодня о певній годині можна побачитися з друзями. А гостям міста смакування львівської кави варто починати зі старого центру. Саме тут, у затишку спатинованих часом кам'яниць, у наймальовничіших куточках  середньовічного «міста в мурах» починає поступово відроджуватись естетика романтичного ретро львівських кав'ярень.
   Поряд з каплицею Боїмів, біля підніжжя готичної «катедри», тобто Кафедрального Латинського собору, — крихітна, розміром хіба трохи більша за філіжанку для кави, кав'ярня «Світ Кави». Це справді лише її світ. Тут тільки кава, але з усього світу, будь-який сорт на будь-чий примхливий смак. І кавове начиння: кавомолки, кавоварки, кавники, горнятка, пристрої для підсмажування кавових зерен, спиртівки і джезви всіх розмірів, часів і народів, які власник старанно вишукує по крамницях антикварів. Поряд, у сусідній кам'яниці, — кав'ярня-ресторанчик «Amadeus» — напрочуд влучна стилізація під класичну львівську кав'ярню кінця минулого — початку нинішнього століття. У двох затишних, по-родинному дбайливо умебльованих автентичними меблями кімнатках — ціла доба. ЇЇ можна роздивлятись, як у музеї, до неї можна доторкнутись, обережно, як до витонченої коштовності, у неї можна зануритись, щоби бодай на годину відчути на смак тонкий шарм століття, яке щезає...
Поряд, на сусідній вуличці, — «Цукерня» — солодка, як  спогад про щасливе дитинство. Цукерня у Львові — це цілком відмінний від традиційної кав'ярні світ, самодостатній у своїй кулінарній довершеності. Тому інтер'єр «Цукерні», хоч який би вишуканий він був (а він старанно виплеканий господарями в ліпших традиціях «закладу для дам»), усе ж відсунутий на другий план стравосписом, де лише сам перелік випічки — «Яблучна сецесія», тістечко французьке (з персиками), «Шварцвальдське» (з вишнями), «Льочки Шіллера», «Яблучка у шляфроку», «Цьом-цьом», «Кокетка» — створює у відвідувачів стійке бажання залишитися тут назавжди. І смакувати, смакувати, смакувати...
   Кав`ярня «Pid synjoyu flazkoju» — «Під синьою пляшкою» — (саме так називалася перша у Відні кав'ярня, відкрита там галичанином Юрієм Францем Кульчицьким гербу Сас ) — це вже світ суто чоловічий. За бажанням автора інтер'єру, львівського художника і історика мистецтва Володимира Костирка, відомого у місті естета, інтелектуала і автора оригінальної концепції історії Галичини, у двох кімнатках ренесансної кам'яниці, захованої у хитросплетенні львівських двориків, зупинився час. Зупинився на «золотій добі» Львова, вічній львівській ностальгії за часами «бабці Австрії» і улюбленого імператора Франца-Йосипа. Тут, на відміну від інших інтер'єрів, жодної стилізації. Все — автентик, все — правда часів, які минули: вичовгана підлога, різнокаліберні стільці, уламок вивіски, горнятка, навіть рукомийник у туалеті.  Не сусальна віньєтка на мемуарах, а реальне середовище реальних людей, які могли тут випити горнятко кави, і не одну гальбу пива в додаток, які читали тут газети і  обговорювали політику. «Під синьою пляшкою» — це в першу чергу АТМОСФЕРА, в якій існували сто років тому мудрий вар'ят Швейк і директор львівської поліції Леопольд фон Захер, батько майбутнього письменника Захер-Мазоха, дивакуватий граф Микола Потоцький, автор «Рукопису, знайденого в Сарагосі», і агроном Степан Бандера... Наразі кав'ярня «Під синьою пляшкою», яка якийсь час функціонувала як перманентно закритий дискусійний клуб із lembergцентричною орієнтацією, є доступною для відвідування.
   «Ідея віртуальної кав'ярні існувала у мене в уяві вже давно, — розповідає Владко Костирко,  — тільки треба було нагоду, щоби її втілити. Це вдалось, коли один із моїх друзів знайшов це приміщення на вулиці Руській, 4. Отак і виходить, що ідея створити саме на цій вулиці кав'ярню, пов'язану з особою Кульчицького, з'явилася в місцевих газетах ще за Горбачова, а що саме ми і саме так її втілили, то це вже збіг. Щодо естетичної концепції інтер'єру, то тут є як об'єктивні причини, тому що саме старе місто диктує умови, так і суб'єктивні, наскільки ти особисто відкритий на цю його архаїчність, на це минуле.
 — Мури, склепіння, чи то ще пізньоготичні, чи то вже ранньоренесансні, аура дворика — це все вже тут було, а така підлога з таврованої стародавніми клеймами цегли — це вже твоя ідея?
 — Підлога зроблена з розібраного старого будинку, це якраз з тих суб'єктивних впливів. Візія Львова є така, що це місто, яке вмирає. Оця його задивленість у минуле означає, що у нього немає майбутнього. Вона є досить сумною, ця візія, але на це немає ради, оскільки місто будувалося й існувало довший час як певна метрополія, центр автономії краю. За часів Волинської держави Львів будувався як конкуренція Галичу, коли було королівство, то це була столиця руського воєводства, потім — столиця автономного краю королівства Галичина. І коли все це втратилось, місто перестало розвиватись, відповідно, почало вмирати, тобто жити минулим. Звідси така особлива вразливість на весь цей антураж минулого. І поки що в Україні якихось втішних перспектив для Львова немає: він прирівняний до середньостатистичного обласного центру, такого, як Житомир чи Луганськ. І поки ця ситуація зберігатиметься, місто буде вмирати.
   Це місто належало західній цивілізації, від якої тут сьогодні нічого не залишилось, тому воно приречене. У країні на сьогоднішній день немає відповідного лобі, яке було б здатне змінити ситуацію кардинально і змусити цілий український народ працювати на те, аби врятувати Львів, так, як сьогодні російський працює на реставрацію Петербурга. Але росіяни не уявляють своєї історії без Петербурга, тоді як історія Львова — це історія не українська, а європейська, вона належить тому контексту.
 — А якщо не розглядати тему так глобально, а все ж повернутись до естетичної
концепції львівських ретрокав'ярень?
 — Практично в усіх львівських кав'ярнях є апеляція, в той чи інший спосіб, до історії. Навіть в тих піцеріях, які робив Сергій Бояров, є старі радянські фото і два однакові годинники поряд, які показують однаковий час. Як на мене, це дуже львівський нюанс. Якщо брати для прикладу ті кав'ярні, які робила Олена Турянська, той самий «Купол», «Амадей», то там усе теж збудовано на львівських нюансах, історіях реальних львівських мешканців, їх побуту. Картини на стінах «Вероніки» є репродукціями, але це репродукції зі збірки Львівської галереї мистецтв. Цього всього, може, замало, як на таке велике місто, але можна говорити про якусь спільну естетичну вразливість, про цю колективну спробу створити відчуття чогось втраченого.
 — «Амадеус», «Вероніка» — це кав'ярні-ресторанчики а-ля міщанська квартира. А «Синя пляшка» — це такий лаконічний, я б сказала навіть аскетичний чоловічий заклад, у якому скоріше уявляєш Швейка, ніж графа Оссолінського з родиною.
 — Це пояснюється об'єктивними причинами, тому що ті заклади містяться в колишніх приватних помешканнях, а «Пляшка» — в партері, який є до того ж «в старому місті», тобто чотириста-п'ятсот-шістсот років тому призначався або під крамницю, або під майстерню, або під склад. Відомо, що цей будинок належав знаменитому на цілий Львів вірменському купцеві Вартановичу, хоча квартал був православний, русинський (тобто український), від нього і ці вірменські написи над віконницями будинку, і ця голова готичного лева при вході у колишню винарню. Це про Вартановича розповідають історію, коли він відмовився продати вночі вино слузі шляхтича, що буйно гуляв цілу ніч. А вранці, коли шляхтич завітав до Вартановича особисто і почав погрожувати шаблею, то купець мав вибір: або залишитись без голови, або цілий день стояти на Ринку (площі Ринок) і задурно наливати вино всім бажаючим,  примовляючи: «Пийте, дорогі львів'яни, пийте, дурний Вартанович пригощає». Щодо приміщення, то я ще в проекті уявляв його досить суворим, таким, де залишилось тільки те, що «перетривало». Недоробленість в інтер'єрі виглядає не проявом недбальства чи бідності, а впливом часу, який зруйнував і відкинув все зайве, залишивши тільки сам кістяк. Може, така «історичність» відлякує ту частину публіки, яка є не вразливою на таку естетику.
Але всім подобатись неможливо. І коли ти це знаєш, тоді абстрагуєшся від тієї публіки, яка гидує старими речами, не хоче сидіти на старих стільцях за старими столами, бачити старі свічники, і орієнтуєшся тільки на тих, хто, подібно до мене, вразливий на такі речі і таку естетику. Виявилось, що таких є багато. Взагалі, це був скоріше не економічний, а естетичний проект.
   Щось подібне є у Манчестері. Там фанатики Манчестера, які любили своє місто і яким важливо було зберегти його феномен, ініціювали різні проекти, акції, виставки, клуби...
Те, що вони не принесуть прибутку, їх мало цікавило, тому що цей міський патріотизм був їх хобі, в якому важливий не результат, а процес.  На мою думку, всі власники львівських кав'ярень у стилі ретро і ті художники з архітекторами, які проектували і робили ці інтер'єри, є патріотами Львова. Там, де люди зберегли якусь місцеву вразливість, вони і втілюють її ретровізії. Скільки залишилось, стільки втілюють. Якби таких було сто відсотків у місті, то Львів сьогодні виглядав би не гірше від Кракова, де в мерії дотепер висять портрети всіх краківських мерів і їх заступників та інших можновладців.

?? ???? ?? ????? ?????????? ?? ????? ??? ????? ??? ?????
2007
N(34)Червень
N(33)Травень
N(32)Квітень
N(31)Березень
N(30)Лютий
N(29)Січень
2006
N(28)Грудень
N(27)Листопад
N(26)Вересень
N(25)Серпень
N(24)Липень
N(23)Червень
N(22)Травень
N(21)Квітень
N(20)Березень
N(19)Лютий
N(18)Січень
2005
N(17)Грудень
N(16)Листопад
N(15)Жовтень
N(14)Вересень
N(13)Липень
N(12)Червень
N(11)Травень
N(10)Квітень
N(9)Березень
N(8)Лютий
2004
N(7)Грудень
N(6)Листопад
N(5)Жовтень
N(4)Вересень
N(3)Серпень
N(2)Липень
N(1)Червень


Реклама:


Луцьк, вул Рівненська 76а
+38(0332) 78-49-49

artvist-liberty@yandex.ru
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Контакт Форум Гороскоп
© ТОВ "КРЕАТИВ ПЛЮС".
Всі права на статті, ілюстрації, інші матеріали, а також художнє оформлення
належать редакції журналу "CITY LiFE"
Передрук та відтворення інформації допускається лише з письмового дозволу редакції


   
Реклама: