CITY LiFE - інформаційний журнал твого міста

 СІТІ ЛАЙФ iнформаційний журнал
CITY LIFE iнформаційний журнал
CITY LIFE Номер 28
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Гороскоп
CITY LIFE ????? 28
???????
???? ??????
Павло Зібров: «Спочатку жінки, а потім - все інше»
CITY SOCIETY
Стяг над альпами
CITY SOCIETY
З салом гуляє Луцьк
Біс у ребро
CITY SOCIETY
За давнім «рецептом щастя»
CITY STUDY
Навчання з фантазією
Не бійтеся стукати у зачинені двері
ГРА за сценарієм пастушок
CITY HISTORY
«ALOKA» з Іпатіївського літопису
CITY FAMILY
Мюнхен: ОКТОБЕР фест
CITY ART
Козирна енергетика Янки
Скарби Ірини Свйонтек
Хулігани - гади, чи митці-революціонери?
CITY LIBRARY
Літописець плюсів життя
???? ??? CITY
???????:
N11(28) Грудень 2006     ???? ??????: Спочатку жінки, а потім - все інше
??? ? ???????
CITY ART
Хулігани - гади, чи митці-революціонери?

Трохи історії та теорії

Останнім часом різноманітні написи чи малюнки на стінах з’являються все частіше. Великою мірою через появу нових технічних засобів, що досить зручні у використанні та дозволяють малювати доволі швидко. Поширення маркерів в аерозолі дало авторам графіті широку можливість експериментувати з кольором та формою. Хоча буде неправильно вважати, що графіті — це явище лише сучасності. Кількадесят років тому так само можна було спостерігати написи «САНЯ+АНЯ=» або згадки про всюдисущого Васю, який «ТУТ БУВ». А ще — лайливі слова, найпопулярніше з яких мало всього три літери, чи «ФАНТОМАС» у часи найбільшої популярності фільму. Майже відмерла у нас останнім часом культура музичного графіті. На зміну поєднанню слів «ЦОЙ-КИНО» так нічого і не з’явилося. Футбольні команди теж не дають достатньо підстав, аби виписувати їхні назви на парканах. А от дороги стабільно поганої якості, болото на вулицях не дозволяють зникати такому явищу, як графіті на немитих авто. На початку ХХІ століття все ще актуальним залишається звернення до водія: «ПОМИЙ МЕНЕ!» Навіть у періоди політичної напруги у суспільстві політичне графіті представлене у місті доволі мляво і не особливо цікаво. Наочний приклад цьому — остання передвиборча кампанія, а приємним винятком може бути хіба кінець 2004-го. Впродовж багатьох років не переводяться у нас закохані, які виявляють свої почуття написами біля під’їздів чи під вікнами коханих або на паркових алеях, де вони зазвичай прогулюються.

Взагалі ж усілякі написи на найрізноманітнішу тематику супроводжували людство впродовж усього його розвитку — побачити такі можна навіть на стінах античної Помпеї, а різного роду прохання до Всевишнього — у київському храмі Софії. Наука спершу займалася саме такими, дуже давніми написами на стінах, однак із другої половини минулого століття графіті набуло такого поширення в країнах західного світу, що його вивченням зайнялися соціологи, психологи, культурологи та інші вчені уми. У випадку з графіті можемо також говорити про таку унікальну річ, як переростання кількості у якість — окремі графіті-картини чи написи можна сміливо назвати творами мистецтва.

Однозначного ставлення до цього явища, мабуть, не може бути в принципі. Усе залежить від ситуації, обставин та мети, задля якої це робиться. З одного боку, будь-який напис на щойно пофарбованому фасаді можна потрактувати виключно як вандалізм та хуліганство. А що, коли це чи не єдиний спосіб сказати своє «фе» якомусь крутому бізнесмену, котрий збудував чергову «коробку» на колишньому дитячому чи спортивному майданчику? Можливо, саме з таких мотивів написи з’являються не так і часто, але розглядати графіті як своєрідний супротив, виклик якимось усталеним, але далеко не найкращим традиціям сучасного суспільства, думаю, можна цілком сміливо. Звичайно ж, для юнака чи молодої людини — це також один зі способів бути почутим, заявити про себе, самоствердитись. Графіті — це спілкування зі світом. І не важливо, що більшість людей не розуміють значення написів чи малюнків, головне — це ясно одноліткам, тому середовищу, серед якого юнак переважно живе і з ким найчастіше спілкується.


Війни нема, але партизани залишилися

Писати про графіті, не спілкуючись із людьми, які безпосереднього його творять, було би неправильно. Але знайти майстрів маркера та балончика, які б активно займалися графіті та погодились би розповісти про себе і своє захоплення, виявилося непросто. Усі мої розмови з молодими людьми, які хвалилися своїм особистим знайомством з тернопільськими графітчиками, закінчувалися нічим — ніхто не погоджувався спілкуватися з пресою. Як виявилося пізніше, така підпільна поведінка частково була спричинена негативним досвідом контактування графітчиків із журналістами у минулому. Переконавши молодих людей у тому, що журналіст — це аж ніяк не ворог, а може, навіть і навпаки, зустрітись нам таки вдалося, і враження склались якнайпозитивніші.

Мої співрозмовники, а були це чотири молодики років під двадцять, почали займатися графіті років зо п’ять тому і на той час зовсім не були знайомі між собою. Перше знайомство було заочним — просто помічали твори один одного. На той час мало хто захоплювався графіті, тож щось новеньке відразу кидалось у вічі. Особисте ж знайомство та спілкування стали додатковим поштовхом до вдосконалення своєї майстерності в техніці графіті, пошуку нових форм та засобів його творення.

Хлопці відразу ж дали зрозуміти, що усілякі написи в центрі міста — не їхніх рук справа, а займаються цим, як правило, дітлахи, що не зовсім за призначенням використовують гроші, які батьки на морозиво дають. У центрі можна побачити далеко не найкращі зразки графіті, зроблені вони нашвидкуруч, так, щоб не бути спійманим міліцією чи просто людьми, яким це не подобається. Коли ж мова зайшла про участь наших героїв у різноманітних українських (Львів, Луцьк, Ужгород, ІІ місце на минулорічному конкурсі на Таврійських іграх) та закордонних (Берлін 2005) конкурсах графіті, всі сумніви (навіть якщо такі й були) щодо серйозності такого мистецтва та вправності у ньому моїх співрозмовників зникли остаточно.


Неписане правило: ніколи не чіпати пам’ятки архітектури

Вартісні речі, за словами молодих художників, потребують більше часу та спокійнішої обстановки, тому, як правило, малюють у промисловій зоні, де ніхто їх не турбує і вони нікому там шкоди не роблять. А навіть навпаки — скрашують своїми роботами сірість промзони, про що свідчать компліменти робітників, які там працюють.
— Ми навіть якщо малюємо нелегально, завжди шукаємо стіну, яка нікому не потрібна, і намагаємося зробити її якомога краще, щоб не було жодних незручностей. Ми також люди і розуміємо, що якщо щось намалюємо в когось на паркані, то тій людині буде неприємно.
Взагалі, неписане правило графітчиків — ніколи не чіпати пам’ятки архітектури. Навпаки, хлопці цікавляться історією свого міста, тому їм дуже не подобається, що влада, замість того, щоб оберігати місто, часто сама виступає вандалом, роблячи якісь незрозумілі забудови. Тому тут ще треба подивитися, хто більше шкоди приносить місту — дитина з балончиком чи чиновники з повноваженнями та впливом.
— Наприклад, якщо хтось із нас підпишеться десь, то максимум, що може піти на те, аби зафарбувати цей напис, — 50 гривень. Коли ж спорудять якийсь будинок у невідповідному місці або старовинний фасад зафарбують дешевою «сніжкою» в салатовий колір, що ніяк не вписується в архітектурному плані, то шкода для міста буде набагато більшою.

Четвірка хлопців, з якими я зустрівся, — далеко не єдині спеціалісти в місті у цій сфері. Однак не так уже їх і багато, кажуть, що трохи більше десятка. Звичайно ж, усі вони добре знаються між собою, але про жодного зі своїх колег мої співрозмовники не поширювалися й наполягали, щоб їхніх імен та псевдо теж не згадувати. Така вперта «партизанка», крім усього іншого, є наслідком доволі неоднозначного ставлення людей до графіті, а особливо влади, міліції та власників деяких будинків, колір яких дещо змінився під впливом аерозольної фарби. Для більшості людей, вважають хлопці, графіті — це апріорі щось погане. І вони мали нещастя переконатися в цьому безпосередньо.

— Ніхто не розбирається: якщо ти з балончиком, значить, усі ці написи поробив саме ти, — пояснює міліцейську логіку один із моїх співрозмовників. — Якось ми наліпки клеїли на стовпі, на якому, як правило, оголошення вішають, і нас міліція пов’язала. Хоча якби це було звичайне оголошення, то міліція ніяк би не реагувала.


Як воно твориться та скільки коштує?

Графіті, за словами його творців, задоволення не з дешевих. Особливо якщо використовувати якісну фарбу, 400-мілілітровий балончик якої коштує 20-25 гривень (вистачає приблизно на покриття 1,5 квадратних метра площі).

— Взагалі ж можна використовувати будь-що: пензлики, валик, емалі — це буде значно дешевше. Однак це лише у випадку, коли малюєш легально і є змога розібратися зі всім, — зауважує один із художників.
Майже завжди перед тим, як малювати щось, доводиться спершу ґрунтувати поверхню. Таким чином можна відразу задати картині якесь тло й зекономити на основній і дорогій фарбі. З цією метою зазвичай використовують кольорові емалі чи водоемульсійну фарбу, ґрунт також може бути прозорий. Якщо малюнок зроблено якісною фарбою, то зберігатися він може й десятки років. Може нашкодити хіба надлишок сонця — фарби швидше вигоряють та тьмяніють.

Часом малюють у важкодоступних місцях, тож деякі графітчики користуються спеціальним спорядженням для скелелазіння чи просто драбиною. Залежно від обставин, робота над малюнком може тривати від 15 хвилин до 3 днів. Як правило, малюють графіті групами. Хтось пантрує, решта ж спільно працює над якоюсь роботою. Однак коли мова йде про роботи легальні, то в основному кожен виконує свій малюнок у притаманному саме йому стилі.
— Мені більше подобається малювати персонажів, — розповідає один зі співрозмовників. — Але ці люди не виглядають дуже реалістично, це більше щось із моєї фантазії. Хтось інший малює шрифти, йому до смаку розробляти свою гарнітуру.

Іноді працюють також на замовлення — роблять рекламу або ж розмальовують інтер’єри. Однак, за словами хлопців, це вже не зовсім графіті, а швидше просто дизайнерська робота. Доволі звичною є також практика малювати все, що заманеться, на якомусь фестивалі графіті, але водночас десь збоку вказувати спонсора.
Є ще одна досить важлива деталь, що, на думку графітчиків, відрізняє їх від решти художників.
— Між звичайними художниками, — каже один із графітчиків, — часто стоїть заздрість, у нас же стосунки набагато братерськіші, тому доволі часто і легко можемо організовуватися в команди. Крім того, що часто малюємо однією командою, ми є ще й друзями.


Боротися чи очолити?

Є випадки, коли заради об’єктивності таки доводиться хвалити західну культуру. Там уже давно зрозуміли, що боротися з графіті — справа марна, тож у деяких випадках вирішили, навпаки, очолити цей процес. Для молоді, що захоплюється малюванням на стінах, виділяють певні райони, де вони сміливо і сповна можуть себе реалізовувати, а в результаті — замість сірості та одноманітності промислових зон і спальних районів маємо малюнки всіх кольорів веселки, що тішать око перехожих.

За словами графітчиків, раніше вони пробували співпрацювати з місцевою владою, ніхто не вимагав грошей, мова йшла лише про виділення якоїсь стіни. Але після того, як архітектори захотіли дивитись ескізи, потім вносили свої корективи, співпраця, так толком і не почавшись, завершилась. Хлопці почали самостійно шукати місця, де можна було би малювати.
— Ми малюємо вже досить давно і маємо певний вплив на дітей, можемо їм щось розказати, показати, але не маємо, де це зробити, і вони самі малюють, вчаться самостійно.

Водночас молоді художники наводять приклади інших українських міст (Ужгород, Луцьк тощо), де досить лояльне ставлення до графіті — влада активно співпрацює з молоддю, їм виділяють стіни, фарбу. В центрі міста можна побачити багато розмальованих стін, це подобається людям.
Хлопці радо готові йти на співпрацю, якби мова йшла про творення соціальної реклами, якою, наприклад, можна було би прикрасити паркани будмайданчиків чи інші стіни.


У мене немає підстав не довіряти щирості слів юних митців та їх бажанню якось допомогти місту, тим більше, що дехто з моїх співрозмовників має навіть досвід викладання графіті в школі. Два-три роки тому подібна існувала при одній із загальноосвітніх шкіл міста. Багато дітей могли навчитись там правилам чи техніці графіті, а хтось переконувався, що насправді це не його. Адже, за словами юних тернопільських майстрів настінних картин, графіті — це не те, що може робити кожен і всюди, а їхнє місто їм так само дороге, як і будь-якому іншому жителю.

?? ???? ?? ????? ?????????? ?? ????? ??? ????? ??? ?????
  Козирна енергетика Янки
  Скарби Ірини Свйонтек
2007
N(34)Червень
N(33)Травень
N(32)Квітень
N(31)Березень
N(30)Лютий
N(29)Січень
2006
N(28)Грудень
N(27)Листопад
N(26)Вересень
N(25)Серпень
N(24)Липень
N(23)Червень
N(22)Травень
N(21)Квітень
N(20)Березень
N(19)Лютий
N(18)Січень
2005
N(17)Грудень
N(16)Листопад
N(15)Жовтень
N(14)Вересень
N(13)Липень
N(12)Червень
N(11)Травень
N(10)Квітень
N(9)Березень
N(8)Лютий
2004
N(7)Грудень
N(6)Листопад
N(5)Жовтень
N(4)Вересень
N(3)Серпень
N(2)Липень
N(1)Червень


Реклама:


Луцьк, вул Рівненська 76а
+38(0332) 78-49-49

artvist-liberty@yandex.ru
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Контакт Форум Гороскоп
© ТОВ "КРЕАТИВ ПЛЮС".
Всі права на статті, ілюстрації, інші матеріали, а також художнє оформлення
належать редакції журналу "CITY LiFE"
Передрук та відтворення інформації допускається лише з письмового дозволу редакції


   
Реклама: