CITY LiFE - інформаційний журнал твого міста

 СІТІ ЛАЙФ iнформаційний журнал
CITY LIFE iнформаційний журнал
CITY LIFE Номер 28
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Гороскоп
CITY LIFE ????? 28
???????
???? ??????
Павло Зібров: «Спочатку жінки, а потім - все інше»
CITY SOCIETY
Стяг над альпами
CITY SOCIETY
З салом гуляє Луцьк
Біс у ребро
CITY SOCIETY
За давнім «рецептом щастя»
CITY STUDY
Навчання з фантазією
Не бійтеся стукати у зачинені двері
ГРА за сценарієм пастушок
CITY HISTORY
«ALOKA» з Іпатіївського літопису
CITY FAMILY
Мюнхен: ОКТОБЕР фест
CITY ART
Козирна енергетика Янки
Скарби Ірини Свйонтек
Хулігани - гади, чи митці-революціонери?
CITY LIBRARY
Літописець плюсів життя
???? ??? CITY
???????:
N11(28) Грудень 2006     ???? ??????: Спочатку жінки, а потім - все інше
??? ? ???????
CITY ART
Скарби Ірини Свйонтек

В Івано-Франківську прізвище члена Національної спілки майстрів народного мистецтва, лауреата обласної премії імені Марійки Підгірянки Ірини Свйонтек відоме багатьом. 36 років тому, коли в Ірини Владиславівни — хірурга за фахом — з’явилося хобі, ніхто й уявити не міг, на що воно зрештою перетвориться. Ну, вишивала хрестиком і низинкою — так цим захоплюється багато галичанок. Ну, почала одного дня замальовувати цікаві візерунки — подібне колекціонування також не дивина. На тому, може, й скінчилося б, якби на одній виставці народних мистецтв не застав її за цим заняттям завідувач фондів Коломийського музею «Гуцульщина» Любомир Кречковський — тільки посміхнувся: «Не займайтеся пустою роботою. Це взірці не автентичні. раще підіть у фонди музеїв — там ознайомтеся з вишивками. Але по інформацію про них їдьте в села і все докладно записуйте. Зробіть це не тільки для себе, а щоби людям була користь, бо вишивка зникає…»
Ці слова змінили все її життя. А перша експедиція у сільську глибинку стала початком великої пошукової праці. Тоді, у 1970-му, пані Ірина не змогла присвятити себе їй повністю, а тепер шкодує:

— Я дуже багато втратила через те, що не покинула медицину відразу — не відважилась. Спочатку працювала в лікарні, потім — викладала в медучилищі, тож на улюблену справу залишалися тільки канікули. Зимові «просиджувала» у фондах музеїв, літні минали у мандрах Карпатами й Прикарпаттям. Шукала старовинні автентичні узори, замальовувала їх, фотографувала — спочатку на слайди, а з 1994 року, коли придбала хороший фотоапарат, — на кольорову плівку.
Нині пані Свйонтек — пенсіонерка, тож можна уявити, яку «дірку» в її бюджеті пробиває кожна експедиція в гори. Але й відмовлятися від них жінка не в силі.
— Треба поспішати — старше покоління відходить, — із болем говорить Ірина Владиславівна. — А знаєте, як у селах заведено? В чім під вінець — у тому й кінець: забирають із собою в небуття старовинні вишиванки. Приїхала — а жінки, яку сподівалася застати, вже й на світі немає. А сорочку її віддали «на простибіг». Або ще гірше: будує молодь хату — несе в дім усе нове, а старе «катранє» (непотріб, шмаття) нищить. Чи візьмуть студенти бабину сорочку та й продадуть у Києві за сто доларів. Просто злочин! І припинити це неможливо. Музеї не мають коштів на придбання старожитностей. Тож багато сіл уже вщент розпродали свої скарби перекупникам — за безцінь повіддавали корали, вишивки, венеціанські намиста... Мені пощастило застати у 1970-х роках старожилів, які ще одружувались у народних строях, пам’ятали назви орнаментів…

Пані Ірина стала справжньою хранителькою їхнього спадку. До неї, як до «ходячої енциклопедії», можна звернутися за «тлумаченням» традиційного народного одягу, за «перекладом» вишиваної мови візерунків. Для дилетанта вони — барвиста оздоба, а для неї, професіонала-пошуковця, — історичний артефакт, тому ставиться до нього відповідно:
— Кожна вишивка має бути паспортизована, — пояснює систему, за якою впорядковує взірці, — вона повинна мати свій опис-«родовід»: де, коли й у кого знайдена, з якого матеріалу виготовлена… Робити те, чим я займаюсь нині, треба було набагато раніше, ще на початку ХХ століття. Ось, наприклад, німецький інженер Еріх Кольбенгаєр, який досліджував буковинські народні вишивки, ще в 1912 році видав книгу про тамтешні народні промисли.

— А який регіон охоплюють ваші пошуки?
— Мене цікавлять старовинні вишивки Карпат і Прикарпаття, але поки що відтворюю автентичні хрестикові й низинкові узори Івано-Франківської Гуцульщини, Покуття, Бойківщини й Опілля, бо осягнути все просто неможливо. Наразі не встигла об’їздити навіть усі села рідної області.
Але там, де побувала, люди добре пам’ятають «міську пані», яка з’являється на храмових святах під церквою і розпитує старих людей про давні назви візерунків, фотографує тих, хто прийшов на службу Божу в народному строї. Щоправда, таких стає щороку менше й менше.

— Старенькі помирають, а з молодих рідко хто вдягнеться «по-давньому», — зітхає Ірина Владиславівна.— Цього року побувала у двох селах, де вдалося відзняти... всього три кадри. Фольклорні колективи ще одягаються традиційно, та їхнє вбрання помітно спростилося.
Аби якось це змінити, пані Свйонтек бере із собою власний альбом «Гуцульські вишивки Карпат» і заохочує селян: «Ви мені наступного разу гарну низинкову сорочку вберіть — може, теж потрапите до книжки». А сама поспішає на весілля, де ще можна побачити наречених і дружок у характерному для своєї місцевості вбранні. Тут звичай вимагає народного строю і дотримання пов’язаних із ним обрядів.

Чого тільки вартий кількагодинний процес одягання й зачісування молодої! Цим мистецтвом володіють спеціально навчені жінки — звичайному перукареві не вдасться укласти на голові нареченої дивовижну «композицію», історія створення якої сягає сивої давнини. Кожен її елемент повинен оберігати дівчину від усілякого зла й водночас привертати щастя, багатство, кохання, плодючість. Основна умова для розкішної фризури — коси, у які вплітають червоні «заплітки», прикрашені різнокольоровими ґудзиками. Кажуть, прабабусі нинішніх наречених використовували блискучі металеві. А ще на голові молодої вмощують довжелезні пасма кольорової вовни — «волічки?». Попереду корони з укладених кіс красується «чі?льце» (з назви зрозуміло, що місце його — на чолі). Небагато майстрів нині вміють виготовляти таку оздобу. Роблять здебільшого зі сріблястого металу. Та колись, розповідають старожили, чільця були кольору бронзи, під золото. Тож уся ця розкіш на голові нареченої сяяла під променями сонця й нагадувала буддійський храм у мініатюрі. Зрештою, й сьогодні це неабияке видовище: ззаду зачіска нагадує квітучу клумбу, але найголовніша її деталь міститься спереду, на самому вершечку кіс, між китичками.

— Це — віночок, — пояснює пані Ірина. — Раніше я думала, що це весь убір на голові, а виявляється, то така маленька кругленька оздоба, в якій сховано різні обереги-символи: часник, монетки тощо. Цей віночок хрещені батьки подають нареченій на хлібі, який вона має поцілувати, ставши на коліна. І лише після цього його закріплюють над «чільцем». До речі, якщо молода не зберегла до весілля цноту, її одягнуть так само, але... віночок на голову не вберуть. А ще такий віночок можна побачити на кресані (капелюсі) молодого.

— Ви зафіксували на світлинах і численні різнокольорові шалінові хустки, прикріплені на талії нареченої. Враження таке, що на весіллі вона носить на собі ледь не весь свій гардероб.
— Багато хусток — заможна молода. Всі її шати — сорочку, запаски, кептар, хустки, фартушки — покривають особливим вишитим рантухом, назва якого, як можна помітити, має німецькі корені. Але на Верховинщині його називають «дар».
Звертаю увагу на ніжки дівчини, взуті в постолики й капці. Від пані Ірини довідуюсь, що відомі мені раніше капчурі — це в’язані товсті шкарпетки, а ці — з валяного сукна — називаються саме капці. З’ясовую також, що за дивна оздоба прикрашає сорочку весільного гостя, внизу багато вишитої пазухи: над поясом розгорнули крила дві пташки, зріють грона винограду й біжать два зайці. Що б це могло означати?

— Такі вишивки під пазухами трапляються не в кожній місцевості, — каже Ірина Владиславівна. — Подекуди служать вивершенням жіночої сорочки, а десь — чоловічої. Я назвала такі оздоби оберегами, бо найчастіше їх виконують у формі хреста. Можна також побачити й дату чи вишиті ініціали власника.
Фотоапарат пані Свйонтек увічнив унікальні обереги: на животі чоловіка розкинуло гілля ціле «дерево життя». А ще — вражаючу зміну, яка відбувається з нареченою під час одягання: звичайне дівча, вбране у традиційний народний стрій, перетворюється на таку пишну красуню, що відразу стає зрозуміло, чому гуцули називають молоду «княгинею».

Ірина Владиславівна не натішиться своїм весільним «ужинком» візерунків. Він уже поповнив окремий альбом і зайняв своє місце на полиці серед безлічі інших, якими забиті книжкові шафи у помешканні фотохудожниці — від підлоги до стелі. Це її доробок за 36 років пошукової роботи. 15 тисяч відзнятих кадрів!
Чоловік господині дому, Володимир Павлович Климик, часом протестує проти такого потужного вторгнення жінчиного хобі у сімейний простір, але — з усього видно — таки пишається здобутками дружини. Деколи й сам відвозить її у віддалені села. Бо як у морі на найбільшій глибині ховаються у мушлях найпрекрасніші перли, так часом у найдальшій глушині трапляються рідкісні «розводи». Так називається основа вишивки — її, образно кажучи, кістяк. Зазвичай він чорного кольору — контур, який потім вишивальниці заповнюють різнобарвними нитками.

— Оцей рисунок-розвід — найважливіше у вишивці, — пояснює пані Ірина. — Бо кольори потім можна добрати до смаку, а ось розвід не кожен придумає. Це до снаги унікальним орнаменталістам, які мають дар від Бога. Це рідкісні таланти, що створили колись автентичну вишивку, яку люди потім тільки дошліфували.
Сліди саме такої унікальної народної мисткині Ірина Свйонтек знайшла цього року на Верховинщині. Традиційне знайомство з вишивальницями біля сільської церкви завершилося несподіваним запрошенням від молодиці на ім’я Галина: «Ходіть-но до нас! Маємо вдома дуже широкі взори — покажемо». Коли дослідниця їх побачила — відразу забула втому дальньої дороги й задуху спекотного дня. Все — дрібниці порівняно з тим скарбом, на який натрапила.
— Роботи — унікальні. Подібних я не бачила ані у фондах музеїв, ані на людях. Але мене здивувало, чому вони не знайшли подальшого використання, не пішли «в люди»? Створила їх Анна Кермащук (по-вуличному — Калинючка). Її в молодості звів священик, і від горя вона збожеволіла. Видно, не змогла пережити своєї ганьби, бо мала ніжну й вразливу душу. Виливалася вона у нескла?дні вірші, вишиті тут же, під взірцями вуставок (візерунків для рукавів сорочки), виконаних на тонкому рантуховому полотні. Очевидно, вишивки вона придумала сама, бо ніде більше не знайдете такої великої кількості мотиву «фасольки?». Деякі елементи мені взагалі ніколи не траплялися, наприклад, оцей, схожий на виноград, або «сльозки», відомі хіба що гуцульським різьбярам. Дуже складна композиція і надзвичайно вдалий добір кольорів!

І я згадала, що безумство — інший бік геніальності. Так, у сім’ї Віктора Гюго були психічно хворі, у Гі де Мопассана в роду була шизофренія, у Чайковського, кажуть, спостерігались якісь порушення... Ці люди часто творчо унікальні. Мені навіть здається: щоби так творити, митець мусив мати якісь галюцинації. Думаю, Калинючка — такий же унікум. Шкода, що ми раніше не зустрілися. Кілька років тому вона померла, не маючи жодної рідної душі. Кажуть, що в останні роки життя була зовсім неконтактною. Втім, хтозна, може на ґрунті вишивки ми би порозумілися?

Але сталося, як сталося. Диво вже те, що залишилося людям у спадок це вишиване свідчення незбагненної таїни таланту. Розказати про нього світові і зберегти Ірина Свйонтек вважає за свій обов’язок, тому сфотографовані взірці перемалювала на міліметрівку — з лупою, не шкодуючи хворі, прооперовані очі. Тоді знову поїхала в село — заповнювати розвід кольорами, працювала цілу добу, не піднімаючи голови: позичити вишивки незнайомці господарі побоялися. Демонструє відтворений на полотні взірець і захоплено розповідає про його елементи — «тіло» (центральну частину вуставки), краї, ромбовидні серединки — «очка»... Я й раніше знала, що творіння подібне на свого творця, але раптом зауважила, що вишивка теж чимось схожа на людину: тіло, очка, сльозки... Ще й згадала, як пані Ірина розповідала про її «родовід». Може, вишивка, як жива істота, ще й долю має?

— А таки має, — погоджується Ірина Владиславівна. — І деколи трагічну. Наприклад, у Надвірнянському й Богородчанському районах втрачено величезну кількість вишивок. Бо дуже багато місцевих жителів під час сталінських репресій були вивезені. Дехто, рятуючи вишивки, закопував їх просто у скринях — і вони, зрештою, понищилися. Залишені в покинутих хатах позатікали дощовою водою. Решту речей зносили на засланні. І тепер навіть у фондах музеїв немає тамтешніх сорочок. Я вже кілька років не можу знайти у селах понад Бистрицею Надвірнянською жодної автентичної чоловічої сорочки. Щоб такої біди не траплялося, раджу не продавати народні строї, а створювати при школах сільські кімнати-музеї, де можна було б їх не тільки зберегти, а й відтворити в нових поколіннях. От завдяки такому музею в с. Зеленій мені пощастило відновити не тканий, а вишитий маціданкою (чеською вовняною ниткою) старовинний пояс. Таку крайку я побачила вперше у своєму житті.

Ну, а я вперше в житті (як, мабуть, і більшість моїх ровесників) довідалася від пані Ірини про секрети традиційної символіки візерунків. Виявляється, мотив «жєбка?тий», який справді за формою нагадує жабенят із розчепіреними лапками, слід розташовувати вертикально. Як розповіли Ірині Владиславівні шанувальники вишивки, горизонтальні «жабки» — на смерть, тому й прикрашають ними жалібні сорочки. А ось вертикальне «жабеня» — символ плодючості. От і беріться до вишивки, не знаючи її забутої мови. Полізете в воду, не знаючи броду, — ще й негаразди до себе привернете. І таким тайнописом сповнені кожен рушник, кожна сорочина.

— Оцей орнамент — «хрестатий», — пояснює пані Ірина, — оцей — «лаба?тий», тут — «ключка?тий». А ще бувають «варварки?», «сливко?ві», навіть «фіалко?ві» взори. Люди, які жили серед дикої природи, називали їх іменами того, що їх оточувало: «баранячі ріжки», «круторіжки», «петрушкові»... Збереглися й зооморфні візерунки (і, зрозуміло, назви) — «ящірко?ві», «гадинчє?сті», «вірло?ві» (у формі орла), «мотилі?» (у вигляді метелика), «качка?ті» (у вигляді качечки), «оленячі вушка»...
Цікавлюся походженням назви візерунка «баламути».
— Бачите: цей мотив ніби має роги на всі боки, — показує Ірина Владиславівна. — А тепер пригадайте пісню:

«Баламуте, вийди з хати!
Хочеш мене закохати,
Закохати та й забути —
Всі ви, хлопці, баламути».

Тож вишивка ніби уособлює характер зрадливого чоловіка.
Ірина Свйонтек прагне навчити розумітися на вишивці якомога більше людей: щоб любили її, «читали», радо носили, а ще ліпше — самі бралися за голку. Заради цього на основі своїх знахідок уклала альбом «Гуцульські вишивки Карпат», другий том якого вийшов друком минулого року. На черзі — перший і третій томи й «Покутські вишивки Прикарпаття». Хоча матеріалу має не на три, а на тридцять томів. Кожна світлина по-своєму унікальна. І не тільки вишивками, а й колоритними типажами. Тут тобі й гонорові чоловіки у кресанях, прикрашених пір’ям готура, і молодиці в «гушах» — хустках, хитромудро зав’язаних на голові у формі навушників, вродливі легені й квітучі дівчата. Та найпрекрасніші, мабуть, обличчя старих гуцулів і гуцулок — із мудрими глибокими очима, у зморшках, проораних важким життям, у якому, проте, завжди знаходилося місце для любові й краси — на відміну від забудькуватих нащадків, які й самі не знають, що втрачають, зрікаючись батьківського спадку. Хоча врятувати його ще можна, переконана пані Ірина. Якщо створити в Івано-Франківську великий банк вишивки, де її взірці зберігалися б не в таких жалюгідних умовах, як це повелося у збідованих від безгрошів’я музеях, а, скажімо, за регіонами: один поверх — Гуцульщина, наступний — Бойківщина, далі — Покуття, потім — Опілля. Ще й і з залом для показу моделей автентичного одягу раз на сезон — навесні, влітку, восени та взимку. Мріє Ірина Владиславівна, що буде в ньому й читальний зал, де науковці й аматори зможуть переглянути й вибрати візерунки в електронному вигляді. Може, тоді й не доведеться бідкатись про незворотні втрати національних скарбів?

Кілька років тому поділилася своєю ідеєю з обласним керівництвом, але відгуку так і не знайшла. Досі шукає меценатів, які допомогли б видати наступні книжки. Але правду кажуть: доки сонце зійде — роса очі виїсть. Тим часом Ірині Свйонтек треба розраховувати тільки на свою скромну пенсію і працювати далі. Та на великі видатки не скаржиться, тільки усміхається:
— Це ж моя любов! Хтось горілку п’є, хтось — курить. А я ось маєтків не нажила, хати не збудувала — мешкаю в прадідівській оселі, а як маю «вільну» копійку — відразу купую плівки. Родичі й друзі вже знають: як хочеш мені зробити приємне, ліпше подарувати не букет, який потім зів’яне, а презентувати фотоплівку. Я тоді така щаслива!
Ще б пак! Адже попереду — стільки цікавого! Значить, час знову збиратися в дорогу — на пошуки загублених скарбів.

?? ???? ?? ????? ?????????? ?? ????? ??? ????? ??? ?????
  Козирна енергетика Янки
  Хулігани - гади, чи митці-революціонери?
2007
N(34)Червень
N(33)Травень
N(32)Квітень
N(31)Березень
N(30)Лютий
N(29)Січень
2006
N(28)Грудень
N(27)Листопад
N(26)Вересень
N(25)Серпень
N(24)Липень
N(23)Червень
N(22)Травень
N(21)Квітень
N(20)Березень
N(19)Лютий
N(18)Січень
2005
N(17)Грудень
N(16)Листопад
N(15)Жовтень
N(14)Вересень
N(13)Липень
N(12)Червень
N(11)Травень
N(10)Квітень
N(9)Березень
N(8)Лютий
2004
N(7)Грудень
N(6)Листопад
N(5)Жовтень
N(4)Вересень
N(3)Серпень
N(2)Липень
N(1)Червень


Реклама:


Луцьк, вул Рівненська 76а
+38(0332) 78-49-49

artvist-liberty@yandex.ru
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Контакт Форум Гороскоп
© ТОВ "КРЕАТИВ ПЛЮС".
Всі права на статті, ілюстрації, інші матеріали, а також художнє оформлення
належать редакції журналу "CITY LiFE"
Передрук та відтворення інформації допускається лише з письмового дозволу редакції


   
Реклама: