CITY LiFE - інформаційний журнал твого міста

 СІТІ ЛАЙФ iнформаційний журнал
CITY LIFE iнформаційний журнал
CITY LIFE Номер 28
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Гороскоп
CITY LIFE ????? 28
???????
???? ??????
Павло Зібров: «Спочатку жінки, а потім - все інше»
CITY SOCIETY
Стяг над альпами
CITY SOCIETY
З салом гуляє Луцьк
Біс у ребро
CITY SOCIETY
За давнім «рецептом щастя»
CITY STUDY
Навчання з фантазією
Не бійтеся стукати у зачинені двері
ГРА за сценарієм пастушок
CITY HISTORY
«ALOKA» з Іпатіївського літопису
CITY FAMILY
Мюнхен: ОКТОБЕР фест
CITY ART
Козирна енергетика Янки
Скарби Ірини Свйонтек
Хулігани - гади, чи митці-революціонери?
CITY LIBRARY
Літописець плюсів життя
???? ??? CITY
???????:
N11(28) Грудень 2006     ???? ??????: Спочатку жінки, а потім - все інше
??? ? ???????
CITY STUDY
ГРА за сценарієм пастушок

— Пані Світлано, вам, як людині, близькій до мистецтва за фахом, процитую барда Валерія Шишкіна, у якого є ностальгійна пісня про осінь з такими словами:

«Тільки у вересні
птахи відлітають у вирій.
Тільки у вересні
відключать від світла квартири.
Тільки у вересні
відчую, що жити ще варто.
Бо тільки у вересні
сідатимуть діти за парти».

Ви викладаєте вже понад десять років. Ніколи не замислювалися над тим, що тримає вас на цій ниві? І чи не приходило до вас у стінах університету «тільки у вересні» відчуття, що «жити ще варто»?
— Якщо чесно, то першого вересня я взагалі боюся. Вже з початку серпня думаю про те, що скоро доведеться розпрощатися з дорогоцінною свободою, замкнувши її у стіни університетських аудиторій та кафедр. Й ось приходить перше вересня... А я не ставлю собі пар. Звикаюсь із шокуючою думкою, ніби створюю для себе власний порядок і сама до нього прилаштовуюсь. Друге, третє вересня... Дочка ходить до школи, повертається. А я сиджу собі вдома. Думаю про те, що це ж і мої студенти ходять на пари. І невдовзі на якомусь, певне, інстинктивному рівні у моїй голові починають дзвонити дзвоники, струнко вимальовуються розклади, і я з полегшенням хапаюся за підручники. Мої домашні сміються: викладач, який боїться першого вересня! Але то, мабуть, просто парадокс такий, який склався з роками сам собою.

А якщо серйозно, то я ніколи не замислювалася над суттю свого викладання. Мені лише цікаво було зрозуміти, що потрібно студенту у вузі? Що зобов’язаний, у свою чергу, дати йому вуз? Зробити його фахівцем? Чи, можливо, просто дати фаховий світогляд, який би допоміг потім використати задану схему на практиці, вжитися у свій фах? Саме це мене цікавило й цікавить. Може, тому, що я — філософ (і за фахом, і, як кажуть, по життю).

— Ну, що зобов’язується дати студенту університет — питання складне й неоднозначне. Особливо якщо задавати його, виходячи з тієї ситуації, яка склалася в освітній сфері. Давайте ближче до «своєї сорочки»: що прагнете дати студенту особисто ви?
— Я намагаюся показати їм, що на буденні речі можна дивитися під іншим кутом зору. Адже світ багатобарвний та багатовимірний, бо багатовимірні й ми. Я розширюю теорію культури, яку викладаю, до розширення свідомості. Зрештою, мені здається, що якщо я хоч трохи зміню людину, навчу її дивитися на світ іншими очима, — я свою справу зробила.

— А як ви помічаєте ці зміни у людині? Підсумкові тести після прослуханого курсу цього ж не покажуть…
— Так, справді, цього не покажуть жодні тести — адже йдеться про надто глибинні чуттєві структури. Зміни я відчуваю інтуїтивно. Спостерігаю, як змінюється умовна «крива відношення до предмету». Коли я студента зацікавила, коли він міркує, шукає і вишукує, намагається залучити якісь свої джерела, мовляв, я знайшов таке-то, читав там-то, тобто в хід іде ще щось, окрім конспекту лекцій, дуже за нього радію. Це видно також по очах — зацікавлених, розширених, здивованих. У них видно, що людина розуміє, про що йдеться.

Якщо ж я не бачу серед студентів такого відгуку, віддачі, то в глибині душі страждаю. Тоді нагадую собі короля з «Попелюшки» Євгенія Шварца, який час від часу, коли траплялись якісь невдачі у його казковому королівстві, скидав свою корону і з гіркотою в голосі повторював: «Все! Ухожу! Ухожу в монастырь!»
Але ось уже десять років поспіль я їжджу в Острозьку академію. Чого я туди їжджу? Мабуть, тому, що відчуваю: є результат. Там якась особлива аура, особливі студенти, і я їх люблю — усіх. Сама не здатна пояснити, за що саме. Пам’ятаю в обличчя всіх. Половину — на ім’я. Мені не важливо, чи знатимуть вони через десять років визначення культури, архетипу чи ритуалу… Головне — як вони будуть мислити, як дивитимуться на світ, розумітимуть інших...
Я не хочу сказати, що відкриваю студентам на своїх парах якісь істини. Ні, ми взагалі істин ніколи не відкриваємо. Вони є. Вони є завжди, а ми просто можемо зробити зусилля і розплющити свої очі, щоб побачити їх — у всій простоті й чарівності.

— А що вам найбільше подобається у вашій роботі?
— Різноманітність, мабуть. Складність, яку треба розплутувати. Перешкоди, які треба долати. Я взагалі люблю багатозначність. Навіть купуючи собі книжки, обираю заплутані тексти — мені подобається копирсатися в поняттях, виводячи звідти щоразу якісь нові значення.
А в різних студентських аудиторіях — завжди різна аура, і той же лекційний матеріал  ніколи не виходить однаково. Мене приваблює те, що я — мов актор, який протягом тривалого часу грає одну й ту ж роль. Він щоразу повторює одні й ті самі репліки, інтонації і вважає, що вони справді одні й ті ж. Але глядачі — не ті, кожен по-своєму його чує. І тому роль виходить інша.

Коли вперше заходиш у студентську аудиторію, відчуваєш опір. Одиниці сидять, гарненько склавши руки, пильно на тебе дивляться, слухають. Їх одразу помічаєш, дивуючись, що й тут встиг «попрацювати» міф. З іншими ж важче. Вони — ніби стіна, яку доводиться пробивати. Коли я бачу нерозуміння, намагаюся не опускати рук. Ось був у мене студент Олег. На першому практичному занятті мовчав, як риба. І так було довго, власне, промовчав він цілий другий курс. Я говорила групі: «Олег, мабуть, стільки знає, що не може знайти, з чого б то почати...», розмовляла зі старостою, з ним самим, з одногрупниками. Не здавалася, не залишала його в спокої, але й не кепкувала з нього і не дозволяла нікому цього робити. Коли витягала з нього хоч слово — і тому раділа. Під кінець курсу, пам’ятаю, він нарешті почав говорити, а на третьому курсі це був уже інший Олег. Потім він у мене й роботу кваліфікаційну писав, захистив її прекрасно!

— Як ви викладаєте? Дотримуєтесь якоїсь конкретної методики, стилю? Чи, можливо, хтось із ваших викладачів сформував вас як педагога?
— Викладач — це великий комбінатор. Гросмейстер, який сам складає правила гри. Але гра ця повинна у будь-якому разі захоплювати.
Коли я ще «молодим зеленим» викладачем працювала у Педагогічному інституті в Рівному, у мене — як зараз пам’ятаю — довгий час стояла перша суботня пара. А це восьма година ранку! І кожного разу спостерігалася стовідсоткова явка студентів. Прийти до них непідготовленою було для мене нонсенсом. Адже якщо вони приїхали — треба зробити їхній ранок цікавим, щоб ніхто з них не пошкодував про це.

А своїх викладачів я пам’ятаю «по-людськи», якщо можна так сказати, без жодних заглиблень у методики. Мій київський викладач психології з університету Шевченка, до прикладу, говорив нам, тоді ще наляканим першокурсникам-філософам: «Навчіться дивитися на світ не тільки крізь скло 38-го автобусу» (а то був маршрут від гуртожитку до університету). І я запам’ятала ці його слова яскравіше, ніж визначення мети та завдань курсу, який він читав.
У мене немає взірця, якому би я була безапеляційно віддана. Мені здається, кожен із моїх викладачів залишив щось для наслідування, і зараз мені подобається викладацька робота.

— Особисто мені здається, що є два типи викладачів: ті, які заганяють своїх учнів у рамки, хай то будуть рамки навіть найновіших супертеорій, і ті, які, навпаки, намагаються вивести їх за рамки предмету.
— Я викладаю теорію культури вже понад десять років і, якщо чесно, досі не знаю, як можна вмістити її у якусь сітку понять. Мені ближче викладання предмету, яке б дало молодим людям змогу вийти за певні рамки і зрозуміти, що світ треба бачити не вузько, а широко, дуже широко — бо він багатобарвний. Однак якщо розглянути це питання глибше, виходить, що розширення мислення — це результат його попереднього звуження до рівня різних понять та законів. Щоб переступити рамки, треба знати їх межі. Перш ніж із чимось не погоджуватись, треба це щось досконало знати.
Я веду до того, що для хороших результатів повинні служити обидві методики — і та, яка працює на звуження свідомості, і та, яка її розширює та дає мисленню право на вільний політ.

— Цікаво, як у вас складаються стосунки з навчальними планами?
— Основна моя проблема — нестача часу. Мене не покидає відчуття, що я пробігаю зі студентами мимо найважливішого надто швидко — як галопом по Європі. Намагаюся викручуватись якось: використовую на лекціях культурологічні документальні фільми, часом навіть і художні, адже багато з них піднімають питання, якими, по суті, відає культурологія. Тож коли їх переглядаю, одразу ж думаю: це обов’язково мусять побачити мої студенти.
Люблю практичні заняття. Але такі, атмосферою яких є живе, інтерактивне спілкування, розмова по темі, дискусія. Немає для мене гіршого, як практичне заняття з журналом у руках та списком питань у зошиті. 
У студентах же найбільше не люблю навіть не ліні, а байдужості. Це мене навіть якоюсь мірою ранить. Хоча, знову ж таки, в кожній людині я намагаюся розгледіти те краще, що в ній є, а воно — я в цьому переконана — є обов’язково, хай навіть глибоко заховане.

— Чи є у вас авторитети? На що ви орієнтуєтесь самі та орієнтуєте студентів?
— Я не люблю авторитетів. Вони передбачають якийсь кіч. І студентам своїм завжди кажу: у вас повинні, звісно, бути певні авторитети, але не варто нікого абсолютизувати. Всі ми люди. Кіч вважаю найгіршою з людських якостей. Чим гордитись? Навіщо? Перед ким? Підніматись над іншими? Ні, це не моє. Я вчу студентів ніколи не забувати, що вони — в першу чергу люди, розмежовувати погорду і гордість, щоб не довелося потім ходити з ліхтарем і шукати людину.
Якби ми ніколи не стирали образ людяності зі свого внутрішнього дзеркала — наскільки було б легше порозумітися! Попри всі посади і статуси, любити людину в собі та в інших — це, на мою думку, є основним у будь-якій професії. Людей, які ведуть себе по-хамськи та кічаться собою, власними повноваженнями, владою чи значимістю, я називаю фарисеями у професії та намагаюся, в свою чергу, бути відкритою для студентів.
У суспільстві склався певний стереотип викладача — такого собі поважного пана в окулярах. Я ж насправді дуже проста, зі мною легко завести бесіду, запитати щось.

Безумовно, викладач, особливо викладач філософії, бачить більше за інших. Але що це за бачення? Якщо це бачення тільки заради бачення, то й виходить людина, яка з погордою та з-під окулярів дивиться на інших, мовляв: «Та що ви знаєте?»

Я можу легко погодитися з думкою студента, навіть якщо вона суперечить моїй. Був у мене студент, який завжди відповідав на мої запитання чимось на кшталт «А я з вами не погоджуюсь» і намагався на цьому розмову завершити. «Добре, — казала я йому, — що ви зі мною не погоджуєтесь. Тільки окресліть, будь ласка, з чим саме ви не згідні».

Коли приходжу вперше в аудиторію до студентів, кажу: «Ми будемо з вами працювати». Не «читатиму вам лекції» чи «викладатиму матеріал», а саме «ми будемо працювати». Так самій цікавіше, адже щоразу відкриваються якісь нові грані тієї науки, яка мені так подобається. Тільки у живій розмові зі студентом народжується якась третя істина — і саме вона найцікавіша. Бо що таке життя людини? Це постійне навчання. Є пасивні студенти, і тоді життя їх вчить знову і знову, а є ті, котрі завжди хочуть знати більше, — вони просто-таки рвуться до нового, вдосконалюються та рухаються вперед.

— Що б ви порадили студентам, аби навчання в університеті допомогло їм отримати живі, практичні знання, а не просто диплом з оцінками?
— Мені здається, навчатися зараз стало важче, ніж раніше. Значно зріс обсяг інформації, яку потрібно якось класифікувати, розкласти «по поличках», адже людина не може спокійно жити в хаосі — такий її внутрішній порядок. А зараз поняттєвий хаос доводиться розгрібати все частіше: не встиг освоїтись із чимось одним — приходить розуміння того, що це вже непотрібне та застаріле, тож треба шукати щось нове.

Але й нам було нелегко. Свій перший курс в університеті взагалі згадую з жахом!
Успіх приходить тільки до того, хто працює. Так що нічого нового, на жаль, я не пораджу — робота над собою, над навчанням, над своїм потенціалом.

— А що для вас успіх?
— Успіх — це знайти себе, реалізуватися, бути щасливим. Коли та Божа іскра, яка закладена в душі кожної людини, розгоряється у велике яскраве полум’я. Не кожному це дано — знайти себе, стати на свій шлях, зіграти за потрібним сценарієм.
Є одна річ, яка допомагає мені у житті: це усвідомлення того, що ніколи не треба опускати свої крила. Відроджуватися — навіть з найбільшого попелища. Це те, чого я б хотіла понад усе. Для себе і для інших.

?? ???? ?? ????? ?????????? ?? ????? ??? ????? ??? ?????
  Навчання з фантазією
  Не бійтеся стукати у зачинені двері
2007
N(34)Червень
N(33)Травень
N(32)Квітень
N(31)Березень
N(30)Лютий
N(29)Січень
2006
N(28)Грудень
N(27)Листопад
N(26)Вересень
N(25)Серпень
N(24)Липень
N(23)Червень
N(22)Травень
N(21)Квітень
N(20)Березень
N(19)Лютий
N(18)Січень
2005
N(17)Грудень
N(16)Листопад
N(15)Жовтень
N(14)Вересень
N(13)Липень
N(12)Червень
N(11)Травень
N(10)Квітень
N(9)Березень
N(8)Лютий
2004
N(7)Грудень
N(6)Листопад
N(5)Жовтень
N(4)Вересень
N(3)Серпень
N(2)Липень
N(1)Червень


Реклама:


Луцьк, вул Рівненська 76а
+38(0332) 78-49-49

artvist-liberty@yandex.ru
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Контакт Форум Гороскоп
© ТОВ "КРЕАТИВ ПЛЮС".
Всі права на статті, ілюстрації, інші матеріали, а також художнє оформлення
належать редакції журналу "CITY LiFE"
Передрук та відтворення інформації допускається лише з письмового дозволу редакції


   
Реклама: