CITY LiFE - інформаційний журнал твого міста

 СІТІ ЛАЙФ iнформаційний журнал
CITY LIFE iнформаційний журнал
CITY LIFE Номер 27
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Гороскоп
CITY LIFE ????? 27
???????
???? ??????
Скрипка хоч куди козак
CITY SOCIETY
Місто-легенда
Марія Зубрицька: «Туристом у культурі бути не можна»
Нові архітектурні ритми: від класики до хард-року
CITY SOCIETY
Юрій Поліщук: орієнтація на місцевості
CITY SOCIETY
У серця закони, яких розум не знає
CITY STUDY
«HOSTEL» у нас і в них
CITY HISTORY
За друге життя
Гошівський монастир
CITY HISTORY
Таємниці, сховані в табакерках
CITY FAMILY
А-ля Люксембург
CITY FAMILY
Світові бандуристи
CITY ART
Перед словом стоїть, як на сповіді
У жінку на ім'я графіка я закоханий віддавна
CITYLIBRARY
«Українська мова - моє тіло»
???? ??? CITY
???????:
N10(27) Листопад 2006     ???? ??????: Скрипка хоч куди козак
??? ? ???????
CITY ART
У жінку на ім'я графіка я закоханий віддавна

- Питання, яке, напевно, народжується в думках багатьох: для чого вам, художнику, який уже посів в українській графіці свою осібну нішу, безкорисливо витрачати свій власний час і зусилля на інших? І чому вас у Львові широкий загал знає менше, аніж у Києві, і значно менше, аніж за кордоном?
— Мені хочеться, щоб люди знали, чим живуть зараз художники-графіки сучасного світу. Я, напевно, трохи нетиповий творець, оскільки абсолютно позбавлений ревнивого ставлення до інших. Установивши хороші контакти з надзвичайно цікавими графіками світу, маючи чудову колекцію чужих графічних робіт, я не схильний ховати це у домашні шухляди. Художники, передусім молоді, повинні знати, чим живе світове мистецтво, щоб не відкривати те, що уже відкрите. Тому організація чужої вартісної виставки для мене не проблема.
Я ніколи не мав спеціальної цілі виставлятися ні тут, ні за кордоном. Інша справа, що в Україні, у Львові зокрема, донедавна галерейний бізнес був майже нерозвинений, а тому об’єктивно презентувати своє мистецтво деінде можливості були кращі. І я абсолютно не хвилююся через те, що мене у Львові знає не так багато пересічних громадян. Бо мистецтво графіки (а з неї для мене все починається, хоча займаюся ще й іншим) — доволі елітарний жанр, який, мабуть не всім потрібен. Думаю, що в словах про те, що мистецтво належить народу, не зовсім багато правди.

— У такому випадку кому належить мистецтво?
— Мистецтво належить дуже вузькому колу людей, які у ньому кохаються. Бачите, сприйняттю мистецтва треба вчитися так само, як і його творенню. Художник може робити шикарні речі, але якщо публіка буде не підготовлена (не матиме спеціальних знань, освіти, набутого чи вродженого смаку), то вони мають шанс піти у небуття. З іншого боку, мистецтво, вочевидь, треба сприймати простіше — подобається твір чи ні. Так було в усі часи і так завжди буде. Психологія людини упродовж тисячоліть насправді не змінюється.

— Себто коли первісну людину привести у сучасний виставковий зал і попросити вибрати найкращу роботу, вона обов’язково вкаже на шедевр?
— Я у цьому переконаний на сто відсотків. Інтуїтивно людей тягне до найкращих робіт, можливо, через ту внутрішню силу чи потугу, яка в них закладена.

— Художник Клод Моне окреслював свій живопис словами: «Я малюю так, як співають птахи». Як би ви визначили власну творчість?
— Не співом птахів — це точно. Напевно, я порівняв би її з перегортанням стародруків чи якихось манускриптів або, в крайньому випадку, з екскурсією залами історичних музеїв.

— А ви вважаєте, що старі манускрипти для сучасника актуальні?
— Цілком. Річ у тім, що багато старих знань, які були накопичені людством упродовж віків, зараз несправедливо відкинуто і забуто. Можливо, сьогодні не час усім цим займатись. Але як колись алхіміки хотіли знайти філософський камінь, за допомогою якого намагалися перетворити свинець на золото чи винайти еліксир вічної молодості, так сьогодні художники (артхіміки) намагаються неблагородне перетворити на благородне. Сучасним професіоналам це вдається. Фактично з нічого — паперу, фарб тощо — вони роблять твір, який уподібнюється золоту і в прямому, і в переносному значенні. І саме він стає еліксиром вічної молодості, який шукаєш багато століть: художника вже немає, а його робота живе й продовжує нести прийдешнім поколінням багатство й тепло його душі.

— Олеже, звідки у вас — молодої людини початку ХХІ століття — таке замилування часами Середньовіччя? Адже вже першу вашу виставку у Львові «Артхімія» багато хто сприйняв за мандри саме в химерне минуле…
— З дитинства. Я твердо переконаний, що саме там, у дитинстві, коріння творчості митця. Будучи маленьким, я мріяв, що неодмінно стану археологом. І, відповідно, спочатку лише гортав, а потім і читав літературу відповідного спрямування. Історична література багато ілюструється старовинними гравюрами. І потім мене завжди цікавили періоди ренесансу та готики, художники Дюрер, Брейгель, Кранг та інші, творчість яких відповідно залишила відбиток у моїй свідомості. І я побачив цікаву річ: естетика того часу дає неймовірно великий простір для фантазії й оригінальних композицій, що підказує цікаві пластичні ходи. Такі, які в сучасності не знайдете. Але зауважу: я не займаюсь ілюструванням літератури певного періоду й не цитую матеріальну культуру якоїсь епохи, а просто роблю певну прив’язку за станами. Скажімо, вживаючи імітацію старих шрифтів, які створюють певний настрій у роботі. І саме цим, як на мене, зацікавлюю своїх глядачів.

— Коли я бачу ваші роботи, то мене не покидає відчуття, що ними можна було чудово проілюструвати тезу Енгра: «Рисунок має бути як вербовий кошик — коли виймеш один прутик, то буде дірка». У ваших роботах немає жодного зайвого образу.
— Закони мистецтва повинні опиратися на якісь певні знання, ремесло. І тому перед тим, як створити якусь певну річ, особливо графічну, я достатньо довго працюю над композицією — треба знайти певний контур, образ, заповнити аркуш настільки, щоб там достатньо залишалося повітря, але щоб він був довершеним. Тому кожен елемент композиції має своє місце — це правда. Я не займаюся спонтанними речами — у мене все продумане й опрацьоване.

— Більшість чудернацьких героїв на ваших графічних аркушах мають крила — навіть не пташині, а швидше крила комах. Та й самі вони часто-густо нагадують представників не найсимпатичнішої групи живих створінь. Що це — натяк на «комаховість» людського буття чи навіяні зарубіжними фантастичними фільмами спроби наблизити чужий світ, а може, просто туга за справжнім польотом? І потім, якщо відкинути додаткові деталі — крила, чудернацькі головні убори, обладунки, — зовнішність ваших героїв схожа на вашу…
— Це правда, я часто спираюся на своє відображення у дзеркалі. Не буквально. Але натяки є. І не вбачаю у цьому щось погане. Зрештою, це, напевно, більше зі снів. Я до цього часу літаю у снах. Не можна передати словами свої переживання, коли робиш три кроки, відштовхуєшся — й ось ти вже над дахами. Це найприємніші відчуття, які мені довелося пережити. Не те, що в небі ти почуваєшся затишніше, а просто починаєш інакше усе сприймати. Стан, близький до польоту, дає мені й мистецтво. Тобто дотепер удавалося поєднувати реальний та ірреальний світи.

— Деякі ваші графічні твори мають продовження чи повторення у дереві або скульптурі. Не всі сприймають таке розпорошення митця. Це не б’є по вашому самолюбству?
— Мене уже давно не цікавить, хто про мене що каже. Я роблю те, до чого лежить душа, і так, як хочу. Але зауважу: й живопис, і скульптуру у своєму виконанні сприймаю передусім як тривимірну графіку. Бо, як я уже казав, графіка — елітарне мистецтво. Не кожен може сприйняти чорно-біле або монохромне зображення, побудоване на контрасті й градаціях тонів. І потім настає час, коли хочеш спробувати інший матеріал. З одного боку, мені захотілося спробувати старі технології, які більше підходять до візантійського іконопису чи до західноєвропейської сторони цієї справи, з використанням левкасу, мінімальної кількості фарб, а з іншого — спробувати виліпити свої персонажі.

— Ви стикалися з тим, що вас не сприймали, оскільки час зараз зовсім інший?
— Я не пригадую, щоб мені хтось сказав: «Знаєш, твої роботи нічого не варті». Відвертого несприйняття не було. Хоча треба сказати, що сприйняття тут і за кордоном моїх робіт відрізняється. І ця різниця, як на мене, дуже комічна. Там мене сприймають суто як східноєвропейського і навіть слов’янського художника, вбачаючи в моїй творчості багато слов’янських мотивів. А тут вважають художником, який використовує виключно західноєвропейські мотиви. Думаю, річ у тому, що я не обмежую себе рамками якоїсь країни. Мене цікавить усе європейське мистецтво аж до мистецтва ірландських кельтів та скіфів. Зрештою, старовина — це зовнішнє, а внутрішнє — це спроба пошуку відповідей на одвічні питання взаємин людини з навколишнім світом.

— Як ставитеся до тези, що художник має страждати, аби роботи виходили гарні?
— Думаю, що страждати не повинен ніхто. Від життя потрібно отримувати задоволення, хоча не завжди так виходить. Але це основна мета кожної людини. Якщо я переживаю якісь негативні емоції, то неспроможний нормально працювати. У моєму випадку душевна рівновага має бути. Знаю багатьох художників, які працюють на емоціях, беруть велике полотно і просто не знають, що буде за дві хвилини. В мене трохи інший підхід. Можливо, через графічну освіту, яка вчить митця дуже обережно ставитися до чистого аркуша паперу чи полотна. Графіка передбачає менше емоцій, а більше раціонального тематичного мислення. Дехто називає художників-графіків мамонтами, динозаврами чи ким там іще, які повільно, але впевнено вимирають. Але я думаю, що як мистецтво, попри розвиток технічного прогресу, графіка не зникне, і в мене молодших колег стане значно більше, ніж їх є сьогодні.

— Японські художники епохи розквіту, досягаючи певного рівня, змінювали ім’я, аби мати можливість позбутися його ваги та почати творче життя спочатку. Гіпотетично — як людина, яка досягла певного рівня світового визнання, — ви готові повторити їх приклад?
— Думаю, що йти услід за ними мені ще рано. Та й давайте визначимося, що таке слава, бо часом я насправді не знаю, що це таке. Дивлюся на інших, які вважаються відомими, і питаю себе: а чому саме. Для когось слава — це велика кількість грошей, для інших — підвищений інтерес ЗМІ, ще інших — щось друге. Але це все дуже умовно, тим паче у наш час, коли всі ці атрибути можна придбати за наявності спонсора. Справа художника — творити. А його слава — це часто цілий набір зовнішніх обставин.

— В історії багато художників, створених саме зовнішніми обставинами?
— Це дуже актуально для мистецтва ХХ століття. Що стосується попередніх періодів, то постаті, яких називаємо великими, стали такими передусім через свій талант. Можливо, крім них, був ще хтось такого ж рівня, але волею долі просто загубився у минулих віках. Сьогодні ж люди за велике мистецтво можуть видавати абсолютні бздури і так активно ці бздури пропагувати, що інші починають вірити — це геніально. І така ситуація не лише в нас, на Заході також. Я був у музеї сучасного мистецтва у Нью-Йорку. І був вражений, скільки там зберігається мистецького баласту. Тому поняття слави для мене — річ другорядна. Набагато важливіше — досягти стану, коли сам твій твір вабитиме людей, як магніт, через те, що там на найвищих рівнях синтезовані зміст і техніка виконання. Ось це, мені здається, для художника — найважливіше завдання.

— Олеже, плин років впливає на вашу творчість?
— Можливо, вона стає глибшою і більш досконалою. Взагалі, в художниках, як і в усіх людях, я ціную передусім цільність. Іноді приходиш на персональну виставку і почуваєшся некомфортно, бо на стінах висять картини цілком різного плану (усе, що тільки можете загадати, — перед вами). Це — не моя стежка в мистецтві. Я хочу, щоб уся моя творчість виглядала якимось певним циклом, хоча насправді циклів фактично немає. Просто коли берешся за одну роботу, смакуєш певні нюанси, то уже маєш ідеї інших робіт. Але взагалі я намагаюсь обмаль коментувати свої твори. Бо в них уже й так стільки всього сказано, стільки деталей вжито, так композицію закручено, що маю надію, що глядач по-своєму повинен це сприйняти. І несподівані коментарі — для мене найцікавіше.

— Зізнайтеся щиро: вам затишно у цьому житті, у цьому часі? І чи не виникає бажання бодай у снах перенестися у минуле?
— Мені нічого не бракує в тому часі, світі і в країні, де я живу. В принципі, мені всього вистачає у цьому житті. Навіть не знаю такої речі, яка мені була б необхідна і якої не маю. Бачите, не варто плутати митця з його творами. Якщо артист театру чи кіно грає вбивцю, то це не означає, що він когось убив у реальному житті. Тобто є мої твори і є я сам. Вони — це тільки частина мого головного мозку, мого мислення. Хоча, звичайно, певний вплив роботи на мене є. Але, напевно, це взаємообмін, як між закоханими. Бо то таки правда: у жінку на ім’я Графіка я закоханий віддавна... 

?? ???? ?? ????? ?????????? ?? ????? ??? ????? ??? ?????
  Перед словом стоїть, як на сповіді
2007
N(34)Червень
N(33)Травень
N(32)Квітень
N(31)Березень
N(30)Лютий
N(29)Січень
2006
N(28)Грудень
N(27)Листопад
N(26)Вересень
N(25)Серпень
N(24)Липень
N(23)Червень
N(22)Травень
N(21)Квітень
N(20)Березень
N(19)Лютий
N(18)Січень
2005
N(17)Грудень
N(16)Листопад
N(15)Жовтень
N(14)Вересень
N(13)Липень
N(12)Червень
N(11)Травень
N(10)Квітень
N(9)Березень
N(8)Лютий
2004
N(7)Грудень
N(6)Листопад
N(5)Жовтень
N(4)Вересень
N(3)Серпень
N(2)Липень
N(1)Червень


Реклама:


Луцьк, вул Рівненська 76а
+38(0332) 78-49-49

artvist-liberty@yandex.ru
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Контакт Форум Гороскоп
© ТОВ "КРЕАТИВ ПЛЮС".
Всі права на статті, ілюстрації, інші матеріали, а також художнє оформлення
належать редакції журналу "CITY LiFE"
Передрук та відтворення інформації допускається лише з письмового дозволу редакції


   
Реклама: