CITY LiFE - інформаційний журнал твого міста

 СІТІ ЛАЙФ iнформаційний журнал
CITY LIFE iнформаційний журнал
CITY LIFE Номер 27
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Гороскоп
CITY LIFE ????? 27
???????
???? ??????
Скрипка хоч куди козак
CITY SOCIETY
Місто-легенда
Марія Зубрицька: «Туристом у культурі бути не можна»
Нові архітектурні ритми: від класики до хард-року
CITY SOCIETY
Юрій Поліщук: орієнтація на місцевості
CITY SOCIETY
У серця закони, яких розум не знає
CITY STUDY
«HOSTEL» у нас і в них
CITY HISTORY
За друге життя
Гошівський монастир
CITY HISTORY
Таємниці, сховані в табакерках
CITY FAMILY
А-ля Люксембург
CITY FAMILY
Світові бандуристи
CITY ART
Перед словом стоїть, як на сповіді
У жінку на ім'я графіка я закоханий віддавна
CITYLIBRARY
«Українська мова - моє тіло»
???? ??? CITY
???????:
N10(27) Листопад 2006     ???? ??????: Скрипка хоч куди козак
??? ? ???????
CITY ART
Перед словом стоїть, як на сповіді

В особі Миколи Тимчака знайшли осідок до десятка муз. Він — автор і виконавець пісень. Слово та музика доповнені пензлем і різцем. Цей до самих кісток щирий і добрий чоловік — маляр, графік, скульптор, роботи якого експонувалися в Музеї народної архітектури і побуту в Києві. Він — автор пам’ятника «Козацький редут» у Дубенському районі Рівненської області, архітектор каплиці, художник відродженої церкви на Божій горі. За проектами Миколи Тимчака споруджено пам’ятники борцям за волю України на Рівненщині, у Дубно відкрито меморіальні дошки видатним діячам історії та культури — Миколі Лисенку, Тадеушу Чацькому, Антонію Мальчевському, козацькому сотнику Миколі Боришкевичу, війську Богдана Хмельницького та ін. А тисячі прихожан побачили іконописні полотна Миколи Тимчака у церквах та монастирях Рівненщини і Тернопілля.

Талановитий дубенчанин не вважає, що намагався стати професіоналом у творчості. Він просто показав, що може робити. «Я видав те, що Бог вклав у моїх п’ять пальців, мозок і голос», — у такій відвертості, мабуть, і є весь Микола Тимчак.

— Пане Миколо, виходить, музи приходили до вас випадково?
— Та ні. Я виростав у середовищі обдарованих людей. «Ген творчості» успадкував від батьків. Мати Анастасія Миколаївна малювала, співала, брала участь у виставах. Мій батько був у німецькому концтаборі і вижив завдяки тому, що малював… Мистецькі задатки передалися дітям. Малювали та співали і брати. Один з них — Гордій — навіть учився у відомого українського художника Василя Касіяна. А власне моя доля почалася навіть не з пластилінової курочки… Одного разу, коли мати ліпила вареники, я вкрав зі столу трохи тіста і сховався з ним за шафою. А коли дорослі витягнули мене і запитали, що ти зробив з тіста, я відповів: «Тютю» (курочку). Це була моя перша скульптурна робота, а далі я почав ліпити з пластиліну.

— Ліплення і поезія — це не зовсім близькі речі. Мабуть, ви про одне мистецтво забули і захопилися іншим.
— Можливо. На шкільних концертах я співав ще з першого класу. І тому з дитинства звик до сцени, невимушено почувався перед глядацькою аудиторією. Перші вірші писав «під Шевченка». Бо тато з мамою з дитинства вчили мене по-дорослому мислити. Коли іншим дітям батьки читали казки про Котигорошка чи Козу-дерезу, то мені — «Кобзаря» напам’ять. Я тоді зрозумів, наскільки поет має бути доступним, щоб говорити з усім народом — з дорослими і дітьми. Шевченко це зумів зробити навіть у важкі часи бездержавності. Я вчився в нього такої простоти. І вже у восьмому класі доріс до своїх, авторських поезій. І навіть учнівські твори став писати віршами. А потім заглибився в поетичну метафорику, вдосконалював техніку, хоча штукарські вправи у поезії мене ніколи не приваблювали. Саме поетична творчість багато в чому визначила мою професію — я вступив на філологічний факультет Рівненського педінституту.

— Ваша перша поетична збірка «Співаниця» вийшла вже у зрілому віці, тоді, коли вам було за тридцять. Не вважаєте, що як поет ви заявили про себе із значним запізненням?
— Запізнився, власне, сам вихід збірки «Співаниця». Вона пролежала у видавництві аж сім років. І причина була, у розумінні тодішніх можновладців, вагома: талановита людина, учасник Всесоюзного фестивалю молодих поетів у Владивостоці спілкується з тами грандами слова, як Іван Драч, Дмитро Павличко, Ліна Костенко, Микола Вінграновський. То чому ж кадебістам уникати нагоди, щоб не запропонувати співробітництво. Аби знати, про що говорять і як думають визначні українські письменники! Я не погодився на такі умови — і отримав подяку: книжку не видають. І аж коли московські письменники із «Литературной газеты» рекомендували мене до вступу в Спілку письменників СРСР (!) і я був прийнятий туди, «Співаниця» в українському видавництві «Радянський письменник» побачила світ. Життєві обставини так склалися, що наступні поетичні збірки «Сніги» та «Посвіт любові» з’явилися лише недавно — у 2004 та 2006 роках.

— Навіть не фахівець зауважить, що у вашій поезії на поверхню виступають пласти народної мудрості, нагромаджені віками, і доброта…
— Ще з дитинства пам’ятаю стару бабусю, яка жила в нашому селі. Я підходив до неї, цілував їй руки, а вона давала мені грушку з кишені. Для мене ця бабця була чимось більшим, ніж просто людина. Вона уособлювала мудрість народу. А груша як для неї, так і для мене стала символом доброти. У моїй поезії — душа. Пам’ятаєте, у 80-х роках поет Ярослав Мельник розпочав дискусію, які поети більше потрібні суспільству — метафористи чи сповідальники. Мене тоді віднесли до сповідальників. І я цим горджуся. Поет, який залазить у корчі метафор, — це штукар, хоча і митець, бо він зумів вибудувати метафори в декілька поверхів, від яких хтось охає і ахає. А я перед словом стою, як на сповіді перед Богом. І горджуся тим, що наважився цю сповідь винести на люди. Мою першу поетичну збірку «Співаницю» перевидавали, її продавали навіть на ринках Варшави. Це значить, що комусь вона потрібна.

— Сповідальна лірика Миколи Тимчака багато в чому нагадує поезію Ліни Костенко. Більше того, вона не поступається кращим зразкам української поезії. Літературні метри перекрили вам дорогу на вершину української літератури, бо злякалися достойного конкурента?
— В цьому є раціональне зерно. В літературі, особливо українській, багато заздрісників. Але ця не найкраща людська і професійна риса мене хвилює не найбільше. Тішить, що поезію Миколи Тимчака розуміють. От недавно я був в одному селищі, що поблизу кордону з Білоруссю. Підходить директор школи і каже просто: «Ми вас пам’ятаємо». Мешканцям селища я читав після гумориста трагічну поезію — про маму-зозулю, яка зреклася дитини, про студентку, яка викинула з дев’ятого поверху немовля. І люди плакали. Я завжди у залі, де виступаю, шукаю очі, які розуміють мене. І якщо в людини навертається сльоза, то це означає, що на поверхню виступила душа. Я знайшов підтримку.

— У вашій скульптурній творчості можна простежити значну еволюцію. Кілька ранніх статичних образів, а далі роденівська динаміка — напружені, неспокійні обличчя, як, наприклад, Миколи Островського, Василя Шукшина, Григора Тютюника та інших. У деяких різьбярських роботах для створення цілісного образу ви почали додавати сторонні деталі («Тарасова свічка», «Дума про козака-бандуриста», «Пісня про Байду»). Микола Тимчак у різьбленні експериментує, щоб розвиватися і бути конкурентоздатним з іншими митцями?
— Я не шукав еволюції у скульптурній творчості. Все почалося, даруйте за повторення, з тіста і пластиліну. Потім різьбив з липи. Це дерево для мене стало святим. Не тому, що бджоли нектар з нього збирають і на нього вішають прокляття жінки. Я колись зрубав липу, щоб різьбити, а потім довго каявся, що вбив живу істоту. І Бог простив мені, бо досі творю. І працюю не для продажу, щоб бути на ринку конкурентоздатним з іншими скульпторами. Пригадую, колись приїхали до мене французи і хотіли купити картину «Роксолана» за пристойну суму грошей. Я кажу їм, що не продаю свої роботи, в них моя душа. А душа не продається. Іноземці довго не могли мене зрозуміти. Я переконаний, що якщо своїми роботами врятую від занепаду хоча б одну людину, то недаремно народився на світ.

— Мабуть, саме тому обличчя святих, намальовані вами у храмах, такі чисті і світлі?
— Український народ не вмер, бо має духовний стержень — віру. Вона допомогла вижити в найважчі часи історії. Мені боляче, що сьогодні бачу довкола чимало зневірених, збайдужілих людських облич. І моє покликання — доносити до них чисте, світле мистецтво, дати їм можливість полікуватися морально. І я стараюся це робити.

?? ???? ?? ????? ?????????? ?? ????? ??? ????? ??? ?????
  У жінку на ім'я графіка я закоханий віддавна
2007
N(34)Червень
N(33)Травень
N(32)Квітень
N(31)Березень
N(30)Лютий
N(29)Січень
2006
N(28)Грудень
N(27)Листопад
N(26)Вересень
N(25)Серпень
N(24)Липень
N(23)Червень
N(22)Травень
N(21)Квітень
N(20)Березень
N(19)Лютий
N(18)Січень
2005
N(17)Грудень
N(16)Листопад
N(15)Жовтень
N(14)Вересень
N(13)Липень
N(12)Червень
N(11)Травень
N(10)Квітень
N(9)Березень
N(8)Лютий
2004
N(7)Грудень
N(6)Листопад
N(5)Жовтень
N(4)Вересень
N(3)Серпень
N(2)Липень
N(1)Червень


Реклама:


Луцьк, вул Рівненська 76а
+38(0332) 78-49-49

artvist-liberty@yandex.ru
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Контакт Форум Гороскоп
© ТОВ "КРЕАТИВ ПЛЮС".
Всі права на статті, ілюстрації, інші матеріали, а також художнє оформлення
належать редакції журналу "CITY LiFE"
Передрук та відтворення інформації допускається лише з письмового дозволу редакції


   
Реклама: