CITY LiFE - інформаційний журнал твого міста

 СІТІ ЛАЙФ iнформаційний журнал
CITY LIFE iнформаційний журнал
CITY LIFE Номер 27
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Гороскоп
CITY LIFE ????? 27
???????
???? ??????
Скрипка хоч куди козак
CITY SOCIETY
Місто-легенда
Марія Зубрицька: «Туристом у культурі бути не можна»
Нові архітектурні ритми: від класики до хард-року
CITY SOCIETY
Юрій Поліщук: орієнтація на місцевості
CITY SOCIETY
У серця закони, яких розум не знає
CITY STUDY
«HOSTEL» у нас і в них
CITY HISTORY
За друге життя
Гошівський монастир
CITY HISTORY
Таємниці, сховані в табакерках
CITY FAMILY
А-ля Люксембург
CITY FAMILY
Світові бандуристи
CITY ART
Перед словом стоїть, як на сповіді
У жінку на ім'я графіка я закоханий віддавна
CITYLIBRARY
«Українська мова - моє тіло»
???? ??? CITY
???????:
N10(27) Листопад 2006     ???? ??????: Скрипка хоч куди козак
??? ? ???????
CITY SOCIETY
Марія Зубрицька: «Туристом у культурі бути не можна»

Як виглядають сьогодні культурологічні проблеми в Україні — про це розмова з відомою в нашій країні та за кордоном авторкою численних досліджень з української літератури та культурології, проректором Львівського національного університету імені Івана Франка Марією Зубрицькою.

— Маріє Олексіївно, що відрізняє ставлення загалу до культури в Україні і поза її межами? І взагалі, чи можна говорити про якусь різницю?

— Відмінність існує і то — принципова. У західних суспільствах масова і висока культура чітко розмежовані. Там навіть побутує такий жарт, що культура низька чи масова часто змушена платити дивіденди культурі високій. У споживацьких суспільствах мусить існувати противага масовій культурі. І цей баланс творить культура висока чи елітарна, яка має свою інституційну інфраструктуру, — університети, центри популяризації культури, різноманітні фонди беруть на себе місію підтримування класичної культури, традиційних цінностей і пропагування їх у світі. Себто є інституції, за якими чітко закріплені обов’язок і право це робити. У нас наразі про це можна тільки мріяти. Так, є окремі випадки, коли, скажімо, українські поп-зірки беруться за фінансування проектів високої культури, усвідомлюючи, що без цього далі — ніяк. Але ці випадки поодинокі. Та що там говорити, коли в Україні (що стосується нашої класики) тільки нещодавно закінчене повне академічне видання творів Шевченка. І наразі воно — єдине. Немає повного академічного видання творів Івана Франка, Лесі Українки, Михайла Драгоманова, Михайла Грушевського — а це ж те, на чому стоїмо. Це основи нашого українства…

— Але у відповідь може пролунати аргумент, що така ситуація через те, що всі ми — бідні. Не духовно, але — матеріально...

— Гаразд. Але не все в житті можна виміряти грошима. Повинні також бути виважена і добре продумана державна політика, а також культура самоусвідомлення себе в цьому світі. Оксана Забужко називає це культурною притомністю нації. Хай на площах і у великих концертних залах відбуваються концерти поп-зірок, хай активно розвивається розважальна культура — її насправді потребує молодь. Але поряд мають бути паралельні світи високої культури чи модерно і цікаво представлені музеї національного та сучасного мистецтва, нові кінотеатри, де демонструють не тільки зарубіжні бойовики та мелодрами, а й українське кіно. Не всі діти сьогодні знайомі з феноменом українського поетичного кіно або взагалі чули про нього. Ще менше їх мало змогу побачити фільм Ігоря Стрембіцького, який здобув найвищу нагороду на найпрестижнішому кінофестивалі у Каннах. І тут зачіпаємо іншу проблему — чому так відбувається. Культурологічний журнал «Ї» не так давно провів семінар на тему відсутності еліт чи кризи еліт в Україні. Якщо ця криза є, то це означає, що сьогодні немає в Україні національного бізнесу, який зацікавлений у підтримці і розвитку української культури. Ось промовистий приклад. Чому у Львові — в центрі міста — є крамниці «Антошка» і «Наследник» і немає, до прикладу, «Абу-Касимових капців» чи «Лиса Микити»? Чому не вводимо у загальну свідомість і у свідомість наших діток зокрема відомих персонажів народних казок і української класики? Які причини того, що сьогодні бізнес в Україні не має взагалі потреби в національній іпостасі?

— Бо бізнес приватний і в ракурсі культури, напевно, залежить передусім від особистого бажання власника та рівня його загальної освіти.
— Однак ми є не туристами, а мешканцями цієї землі. Культура — це передусім укоріненість та оселеність у традиціях, в екзистенційних обставинах та умовах. Відтак усі повинні розуміти, що маємо вписуватися у ландшафт місцевої культури, з нею гармоніювати. І способів цього гармоніювання — безліч. Скажімо, у Києві є ресторан «Царське село», де темношкірі офіціанти ходять в українських вишиванках та шароварах і просять взяти яблучко «на посошок». Але так і справді може бути тільки тоді, коли є внутрішнє чуття окремо взятих індивідів або стратегія загальної культурної політики. Ви можете відкрити китайський ресторан у китайській частині Нью-Йорка, але навряд чи відкриєте такий у центрі Парижа чи Мюнхена. Бо є концепція розвитку міста, його архітектурна та культурна візія і місія. Щодо Львова, то можна говорити, що вони й справді були, але сьогодні існують тільки на рівні репрезентації. Якби насправді така культурна політика існувала б, то, мабуть, поряд із «Антошкою» та «Наследником» були б «Лис Микита» чи «Абу-Касимові капці».

— Чи є сьогодні культурна візія Заходу України?

— Туристи зазвичай вважають, що ми на Заході маємо замки, а Південь, Центр і Схід України — поміщицькі садиби. Схематичну історичну культурну візію представлено у путівниках. Але там усе спрямоване на споживача, тому немає заглиблення в культуру, занурення в історичне минуле. А важливо навіть не те, що скаже екскурсовод, а те, з яким багажем знань ми кудись їдемо. Після перемоги Руслани на Євробаченні мені випало дивитися сорокахвилинну передачу англійською мовою на Бі-Бі-Сі про гуцулів. Вона, як на мене, стала чудовим заохоченням англомовних любителів мандрівок приїхати до нас, аби на власні очі переконатись у нашій автентичності. Себто це до того, що має бути потужна інформаційна кампанія представництва нашої культури в світі. А цього, на жаль, поза окремими ініціативами, немає. Перегляньте українські веб-сторінки (хоча б культурну сторінку Тустані чи сільського туризму по Гуцульщині та Бойківщині), і ви раптом побачите, яка убога і недолуга там англійська та німецька мова. Вочевидь, поклалися на власні сили, а варто було би покладатися на професіоналів. Якщо живемо у світі споживачів і дійсно хочемо пропагувати свою культуру у світі, треба працювати на інфраструктуру: тобто як подати, як сайт зробити привабливим, як представити історичну спадщину, що є модерного тощо. І це можна зробити, поєднати. Так, зрештою, і роблять країни та міста Центральної Європи. Скажімо, Прага заробляє тільки від добре продуманої інформаційної політики. Ви порівняйте веб-сторінку, скажімо, їхньої кав’ярні зі Швейком і подивіться наші культурні веб-сторінки. Вам стане сумно...

— Від чого це залежить?

— Від елементарного. Все починається з дитинства, а дитячу свідомість сьогодні найбільше формує навіть не школа — телебачення. Діти в нашу добу — це діти екранної культури. Ви подивіться, яку виразно неукраїнську іпостась ця культура має. Продублювати українською мовою навіть один фільм — це для нашої держави велика проблема. А якщо продублювати сотні фільмів, особливо рейтингових, на які є масовий попит? Де наші фахові перекладачі? Тобто можна сказати, що в цілому початок всього — це освіченість.

— Скільки поколінь має вирости, аби в нас у ракурсі культури було, як у них?

— Якщо в Україні й далі виходитиме всього 0,3 книжки на мешканця, якщо на радіохвилях і телебаченні не буде звучати українська мова, а та, яка звучить, і далі часто буде неграмотна, то важко сказати. Хоча якщо політична та економічна ситуації стабільні в напрямку позитивних зрушень та розвитку, то приклад Каталонії засвідчує, що це все можна зробити упродовж одного покоління. Фактично модель розвитку каталонської культури є найкращою моделлю для розвитку України. Каталонія (яка є складовою Іспанії) починала з нуля, ще не так давно її мову взагалі не визнавали. Сьогодні нею перекладена практично вся світова література. Коли каталонцям закинули, що їхня мова не має ресурсів, аби перекладати спортивну термінологію (якраз наближалися Олімпійські Ігри в Барселоні), то практично вся нація працювала на те, щоб така термінологія з’явилася. Книжки італійських авторів каталонською мовою я бачила у книгарнях Рима. Цією мовою ви можете подивитися вистави навіть у Відні. А коли приїжджаєте до Барселони чи містечок Каталонії, починаючи з ресторану, вам усюди наголошують: каталонська мова — аж ніяк не іспанська. Практично йдеться про загальну мобілізацію маленької нації, яка заявляє світові: вона окрема і хоче розвиватися самостійно.

— З огляду на те, що велика частина українців не відчувають себе мешканцями цієї землі, постійно ностальгійно озираючись у недалеке минуле, з нами це можливо?

— Можливо, але потрібно більше часу. Я виходжу з центральної тези нашої розмови: у культурі не можна бути туристом, тут можна бути тільки мешканцем і сприймати культуру як свою оселю. Ви не можете мешкати в межах держави Україна, не визнаючи її конституцію і не знаючи її мови. Бо тоді ви не є мешканцем, а є випадковим перекотиполем, яке завтра може зірватися й опинитися десь у Москві чи Санкт-Петербурзі. Люди, котрі усвідомлюють, що вони мешканці, а не туристи, котрі хочуть, щоб їхні діти мали перспективу, позбавлені агресії, вони розуміють, що, як і кожна держава, Україна має свої символи, історію та культуру. І їх потрібно передусім поважати. Інша проблема — як примирити минуле (бо є його різні візії), як заради майбутнього почати спілкуватись, як знаходити те, що об’єднує. Мені здається, що високу об’єднавчу спроможність мають високомистецькі твори. Не думаю, що коли сучасний патріарх історичного роману, лауреат Шевченківської премії, львів’янин Роман Іваничук зі своїм новим твором «Вогненні стовпи» про УПА приїде до Донецька, то його закидають гнилими помідорами. Мовляв, що ще можна зробити на знак протесту? Іваничук подав правду через високомистецький твір. І коли ви це заперечуєте, то це вже політика, а не культура.

— Однак переважною більшістю люди шукають у мистецьких творах якоїсь життєвої історії. І дуже маленька кількість людей спроможна піднятися над цією історією і побачити цінність самого твору. Французький письменник Жан Жене колись із жалем говорив: «Якщо люди бачать у моїх творах тільки якісь порнографічні моменти, то це означає, що мені забракло витонченості та письменницької майстерності».

— Якщо сьогодні звести простих людей з різних куточків України і дати їм прочитати ті ж таки «Вогненні стовпи» без жодної політики та передмов, реакція буде схожою. Якщо немає зовнішніх політичних рупорів та ідеологічного тяжіння, жодних застережень не виникне. Матимемо культурну реакцію на текст, і так і мало би бути. Адже культура виходить із того, що ви окультурюєте простір навколо себе й інтегруєтеся в спільноту.

— Сформулюємо питання трохи інакше. Сьогодні Європа шукає себе в екзотичному — в Азії та на Близькому Сході, подекуди — серед дописьменних народів. Словами відомого німецького культуролога Сьюзен Зонтаг, у міфічній Америці втомлена раціональність шукає себе у безособовій енергії сексуального екстазу чи наркотиків, свідомість шукає свого смислу в несвідомості. Тобто інше переживається як суворе очищення «себе». У чому шукає себе Україна і які в цих пошуків шанси?

— Я мала щасливу нагоду минулого року бути в Бангкоку, потім у Мельбурні. Це інші світи, радикально інакші, і є три моменти, які дають відповідь на це запитання. Коли ви висідаєте із літака у Бангкоку, відразу потрапляєте в атмосферу радикальної інакшості — в жестах, одязі, настрої. І ви бачите, що екзотизм зводиться навіть до іншої культури ритуальної поведінки (на будь-яке ваше запитання, незалежно від вашого статусу і стану, усі відповідають тібетським жестом ввічливості) чи жестикулярної. В літаку, який належав тайським авіалініям, упродовж польоту до Мельбурна (а це 10-11 годин) стюардеса тричі змінювала національний одяг. І тричі перед художнім фільмом пасажирам демонстрували десятихвилинний фільм про Таїланд, його культуру та релігію. До Бангкоку ми летіли українськими авіалініями, нас обслуговували українські стюардеси, які розмовляли російською і на українську могли перейти тільки, коли ви українською до них зверталися. Жодного, бодай, коротенького фільму про Україну в салоні літака не було. Схожа ситуація на українських авіалініях (літак «Київ-Лондон») повторилася, коли ми летіли з ректорами та проректорами вищих навчальних закладів України до колег у Кембридж та Оксфорд. На борту літака пасажирам пропонували почитати російськомовні та англомовні газети, україномовної не виявилося жодної, не кажучи вже про фільми про Україну. Оце вам демонстрація — яка відмінність між Таїландом, вкоріненим у своїй культурі, який знає, як ту культуру зберігати і як її світові представляти, і нами. Допоки не навчимося будувати свій позитивний імідж у світі, доти не варто сподіватися змін на краще. У нас ніхто над тим не працює. Ми ще не маємо потреби інше переживати як суворе очищення себе.

— Цим ми від решти світу і різнимося?

— Не тільки цим, але про це — іншим разом. А що стосується екзотизму, то зараз ми з Європою перебуваємо на одній фазі. Проте Європа до споживацького суспільства йшла поступово й інституційно залишила шанси для балансу. А ми жодної інфраструктури, яка б уможливила цей баланс, наразі не створюємо. І не виглядає, щоб ближчим часом його почали творити.

— В індіанських легендах є розповідь про жінку-вовчицю La Loba, яка збирає по світі кістки і потім, склавши їх у кістяк, співає над ним ту чи іншу пісню, поки кістяк не обросте плоттю і не отримає душу. Це все начебто до того, що всі ми починаємося з купки кісток, закинутих у пустелі. La Loba показує, що саме треба шукати (непорушну життєву силу — кості), і те, що буде благом для душі. Вона обіцяє, що коли заспіваємо пісню, зможемо викликати те, що залишилося у психіці від первозданної душі, й допомогти плоті знову набути живого лику. Але щоб кістяк ожив, для початку мають бути усі кості. Яких кісточок, на вашу думку, бракує сьогодні Україні в площині культури?

— Однозначно — це відсутність комунікативних стратегій. Якщо говоримо про цілісність України, то мали би весь час говорити про єдність у розмаїтті. Поділля, Полісся, Галичина, Буковина, Покуття та інші — це регіони зі своєю автентикою, але є єдність. І віддалі треба скорочувати, географічно також. Наразі маємо розірваність простору. Наведу простий приклад: зі Львова до Донецька чи Харкова не доберетеся інакше, ніж за понад добу поїздом. І це у ХХІ столітті, коли час — на вагу золота! Знаючи, що витратите стільки часу на дорогу, спілкуватись відхочеться, а без спілкування державу будувати ніяк. Це одне. А інше: наразі ми не маємо об’єднавчої української мрії. Роблячи акцент на майбутнє, ми повинні примирити розрізнені голоси минулого. Ми маємо навчитися говорити правду про минуле для того, щоб ця мрія була. І якби ця українська мрія була та ще й уособлювалася в певних іменах, усе вже би виглядало по-іншому. Найстрашнішим для мене у нас, в Україні, є те, що не маємо критичної маси моральних авторитетів, голосів, які багато важать для суспільства. Ви подивіться, що сьогодні робиться у Польщі, яка переживає кризу втрати моральних авторитетів (не стало людей, які уособлювали для світу звання поляка, — Папи Івана Павла ІІ, Єжи Гєдройца, Чеслава Мілоша, Твардовського, кількох інших, й утворилася пустка). Тобто націю гуртують усе ж таки інтелект, дух і уособлення того духу. Допоки ми не будемо мати цей «іконостас», де будуть 12-16-18 (уже як вийде) осіб, думка яких важитиме для всього суспільства, доти ми не можемо говорити навіть про суспільну гармонію. Адже жодна культура не може триматися тільки на брендах поп-зірок та відомих спортсменів. Коли ми прокидатимемося зранку з усвідомленням, що прийшли у цей світ, аби сказати йому своє слово, аби нарешті стати мешканцями, а не туристами на землі, якій живемо, то це й буде українська мрія. І коли кожен із нас зробить трішечки, щоб наша земля і світ навколо нас, тут і тепер, стали кращими, то це і буде повільний шлях до здійснення української мрії.

?? ???? ?? ????? ?????????? ?? ????? ??? ????? ??? ?????
  Місто-легенда
  Нові архітектурні ритми: від класики до хард-року
2007
N(34)Червень
N(33)Травень
N(32)Квітень
N(31)Березень
N(30)Лютий
N(29)Січень
2006
N(28)Грудень
N(27)Листопад
N(26)Вересень
N(25)Серпень
N(24)Липень
N(23)Червень
N(22)Травень
N(21)Квітень
N(20)Березень
N(19)Лютий
N(18)Січень
2005
N(17)Грудень
N(16)Листопад
N(15)Жовтень
N(14)Вересень
N(13)Липень
N(12)Червень
N(11)Травень
N(10)Квітень
N(9)Березень
N(8)Лютий
2004
N(7)Грудень
N(6)Листопад
N(5)Жовтень
N(4)Вересень
N(3)Серпень
N(2)Липень
N(1)Червень


Реклама:


Луцьк, вул Рівненська 76а
+38(0332) 78-49-49

artvist-liberty@yandex.ru
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Контакт Форум Гороскоп
© ТОВ "КРЕАТИВ ПЛЮС".
Всі права на статті, ілюстрації, інші матеріали, а також художнє оформлення
належать редакції журналу "CITY LiFE"
Передрук та відтворення інформації допускається лише з письмового дозволу редакції


   
Реклама: