CITY LiFE - інформаційний журнал твого міста

 СІТІ ЛАЙФ iнформаційний журнал
CITY LIFE iнформаційний журнал
CITY LIFE Номер 25
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Гороскоп
CITY LIFE ????? 25
???????
???? ??????
Не просто спокусити Білик
CITY PEOPLE
5 правил зіркового життя Тіни Канделакі
CITY SOCIETY
Я Світязь
Побужжя
Драгобрат
CITY HISTORY
Загадка львівських левів
Меа
Віднесені за світові води
Зона поганського культу
Гуцульський шик
CITY FAMILY
Амстердам: без заборон і обмежень
CITY ART
Бард романтичного фото
CITY ART
Ірина Мазур: «Постановка - це мільйонів варіантів»
CITY LIBRARY
Любко Дереш: Пишу так, як мені цікаво
???? ??? CITY
???????:
N8(25) Серпень 2006     ???? ??????: Я Світязь
??? ? ???????
CITY HISTORY
Гуцульський шик

Не зрозуміла би, мабуть, і досі, коли б не зустріла якось... закоханого. Зазвичай їх виказують очі — захоплені й щасливі. Але цей чоловік і не криється: його серце, розум і руки віддавна належать давньому й рідкісному, як на наш час, ремеслу зброяра.
Про члена Національної спілки художників України, заслуженого майстра народної творчості Романа Михайловича Стринадюка у Косові знає, либонь, кожен — від малого до старого. Та й не тільки в Прикарпатському районному центрі, а й усією Україною котиться його добра митецька слава: розлітається й роз’їжджається разом із колекціонерами, які вже не перший рік топчуть стежку до його хати, везуть до своїх домівок місцеву гуцульську екзотику — кремінні рушниці й пістолі, топірці й мисливські ножі, а ще — булави, рогатини, череси...

У кожній своїй роботі майстер не тільки відроджує пам’ять про забуту карпатську старовину, а й підносить її над буденщиною, перетворюючи на вартісні художні твори. Будь-яка його річ — ніби втілена в металі народна байка чи легенда, часом із кількома дійовими особами та іронічним сюжетом. От як у тобівці, де Роман Михайлович зобразив невдаху-мисливця, який замість уполювати вепра — рятується від нього на вершечку дуба, зі страху загубивши й рушницю, й чоботи. Комедія та й годі!
А проте з металом, із яким митець знається ось уже сорок років, отак запросто не «пожартуєш». Свої секрети цей суворий матеріал відкривав йому неквапом, по зернині. Спочатку — опанував слюсарну справу, згодом узявся за карбування, далі — вивчив технологію гуцульського литва, газозварку, електрозварку, ковальство, травлення... Адже речі, про які мріяв, могли створити тільки декілька ремісників, або один — універсальний. Тож і довелося стати таким універсалом.
— От хоч би цей пістолет, — майстер гладить свій улюблений виріб. — Його цівку треба було виточити на токарному станку, гравірування зробити частково травлене, частково — штихелями. А оцей елемент — взірець гуцульського литва. Останнє, до речі, потребує ще й навичок кераміста, адже спочатку виготовляється модель, витискається у глині, висушується, випалюється, а тоді в неї заливається бронза. Напевно, я майстер з художньої обробки кольорових металів, бо ж працюю і з міддю, і з мельхіором, і з залізом, і з томпаком, і з бронзою та латунню...

Що із цього виходить? Судіть самі. Разом із нами дивіться й дивуйтеся! Ось гуцульські бартки. Нині ці топірці перетворилися на популярні карпатські сувеніри. Але не так було колись.
— Раніше в горах не бракувало небезпек — і розбійники, й дикі звірі. Як без оборони подорожньому? — розповідає Роман Михайлович. — Тож чоловіки ходили із бартками, які виконували одразу дві функції — зручної палиці і зброї, звісно, якщо її загострити. А треба сказати, що за часів Австрії та Польщі поліція мала завдання — слідкувати, щоби бартки не були загострені, бо на весіллях часто виникали бійки. В тій колотнечі заборонялося бити когось лезом чи обухом — інакше наставала кримінальна відповідальність. А от якщо пласкою частиною — нічого.

Ті бартки, що їх робить майстер, ясна річ — не до бою і не для рубання деревини. Для краси. На кований сталевий топірець наплавлено орнамент із латуні й прикрашено гравіруванням. І хоч який гарний воронований метал, майстер віддає перевагу кукурудзяно-жовтій оздобі: каже, в ній більше шику.
Цій чоловічій «дорожній варті» не поступаються за вишуканістю й жіночі палиці. У Карпатах їх зазвичай «увінчували»... дзвіночками-шелестами. Щодо їх походження у Романа Михайловича — своя версія:
— В цілому світі чоловік пускає жінку наперед, а сам іде позаду. Проте на Гуцульщині водилися не тільки хижі звірі, а й опришки, тому чоловік боявся за свою дружину. Тож сам ішов попереду (із добрячою палицею чи барткою), а вона — із паличкою позаду. Гуцул чув її шелести і знав, що з жінкою все гаразд — ніхто її не вкрав.

Так воно чи ні, але косівчани дуже люблять веселі оповідки пана Романа. Зрештою, цікаві бувальщини і небувальщини — невід’ємна частина кожного твору майстра, що обов’язково має свою історію. Як, наприклад, масивна дубова скриня, клямку якої тримає в зубах... лютий ведмідь. Та навіть якщо хижак не відстрахає від скрині злодія, його обов’язково покарають вартові — два гуцули, що стоять на чатах обабіч замку: один із рушницею, другий — із топірцем. «Обов’язково відітнуть зловмиснику руку», — сміється автор. Тож хоч і коштує така скриня (куфер) як цілий штампований меблевий гарнітур, поціновувачі роблять вибір на користь ручної роботи, перевірених століттями технологій і такої ж надійності, якою славляться старовинні речі, а отже — й вироби хранителя давніх ремісницьких секретів Романа Стринадюка.

У їх «вичакловуванні» чимало професійних таємниць. Узяти хоча б гуцульські люльки-путилівки. Кажуть, їхнє наймення походить від назви буковинського містечка Путили.
— Цікаво, що курять їх тільки в Альпах і Карпатах, — зауважує майстер. — Не знати, чи тирольці у нас запозичили ті файки, чи навпаки — гуцули їх собі вподобали, ще коли служили в австрійській армії, але таких люльок у горах більше ніде немає. У них — відлита з металу нижня частина і кришечка. На мундштук іде вишня. Обов’язково молода, яка не трісне, коли її виварюватимеш і вигинатимеш.
А далі серйознішає:
— Маю вдома цілу шафу спеціальної літератури, але помітив: автори хоч і написали чимало книжок, але дуже ревно оберігали професійні секрети. Достоту як часом жінка розповідає кумі, як вона пампушки смажить і як тісто розчиняє — ніби весь рецепт. Але кума питає: «Чому ж у тебе вони гладенькі, а в мене — всі потріскані?» Та їй не сказали, що треба закривати кришкою горнець, де кипить олія, от невдаха цього й не робить. А здавалося б — дрібничка. Доходити до них мене змусило життя. Траплялося, що люди приносили жменю пружин, які безуспішно намагалися зробити для старовинних мушкетів. Із заводу, з-під фрезерного верстата, бо лиш на заводі знають, до якої температури слід нагрівати і як загартувати ідеально ту марку сталі, але... Секрет виготовлення пружини втратили. Тож приїжджали до Косова, де (їм сказали) є якийсь «дідо, що може то зробити». Я і зробив, але попередив, що пружина не буде гарна на вигляд. «А нам не треба гарно, — відказують. — Аби лиш робила». Вже чотири роки передають «дякую», що вона їм досі не вломилася.

Свої ж таємниці пан Стринадюк передає двом онукам — Юрію й Оресту, які вчаться у Косівському інституті декоративного і прикладного мистецтва, а ще — доньці Ліліані. Свідомо обрала собі батьків шлях — дарма, що «не жіночий». Роман Михайлович пишається роботою помічниці. Тільки одного досі не довіряє ані їй, ані онукам — ковша гарячого металу: надто небезпечно. Не пора.

А вже до жінок у якості клієнток у майстра довіри немає взагалі. Не береться виконувати їхні замовлення: каже — надміру вибагливі. Що ж, ніде правди діти: жіночі забаганки — як мінлива погода. В цю мить хочеться одного, а вже назавтра — чогось іншого. А там, гляди, знову передумала. От і догоди. Інша справа — дужа стать. Чоловік чоловіка завжди зрозуміє. Тому і їдуть звідусіль до гуцульського зброяра любителі «небезпечних іграшок». Щоправда, небезпечними їх можна назвати тільки умовно. Розкішні пістолі та рушниці справжні-справжнісінькі, проте... не стріляють.

— А як ви думали? — розводить руками майстер. — За виготовлення вогнепальної зброї — кримінальна стаття. Тож у моїй кремінній — кремінь викреше іскру й запалить на поличці порох, але для пострілу потрібно, щоб вогонь дістався у цівку — значить, треба провертіти дірочку, якої я не роблю. Поки тієї дірочки нема — зброя іграшкова, сувенірна, а як хто ту дірочку провертить — то стаття буде стосуватися того, хто робив її, а не пістоль. Жодного муляжу не маю. Якщо то люлька — значить, її можна курити, якщо світильник — можна ставити свічку й світити, якщо скриня — можна речі зберігати. Як робив алебарди одному замовнику для мисливської кімнати — то ковані, загартовані, орнаментовані, із древками по два з половиною метри. Це вам не бляшка-імітація. Хоч зараз можна сідати на коня й бити лицаря по обладунках — нічого не зламається.

— Ну, а ножі? — запитую. — Адже за холодну зброю — теж стаття.
— Із цього приводу я також консультувався. Аби ніж вважався за холодну зброю, мусить мати декілька ознак, зокрема поперечину, широке лезо й ручку на одній із ним осі тощо. Я ж цього уникаю і роблю ніж завширшки як кухонний. Він — для того, аби ним милуватися, врізати цибулі, сала, шкіру зняти зі звірини. А якщо в когось вдарити — зламається. Мисливці з таким металом не йдуть полювати. Але опісля, коли вже фотографуються біля трофеїв, настає черга всякого «причандалля», яким можна похвалитися перед друзями. Наприклад, рідкісним ножем.

У роботах Романа Михайловича помічаю чимало мисливських сюжетів. Виявляється, не випадково — він і сам мисливець із солідним стажем.
— П’ятдесят років проходив на полювання. І то виключно на дикого кабана й ні на що інше, — розповідає пан Стринадюк. — Бо для мене полювання на оленя, козулю чи зайця нічим не відрізняється від стрілянини в тирі. Я ж ніколи на полювання не ходив здобувати м’ясо. На нього завжди заробляв гроші. А в кабані вбачав не жертву, а гідного супротивника. Коли він іде в гущавині, ніколи не знаєш, вийде на тебе свинка чи лютий звір. У такі моменти адреналін відчуваєш! Дуже небезпечний поранений вепр. Він навіть чує, як ти слину ковтаєш чи голову повернеш, не кажучи вже про рушницю. І, скажу вам, дикий кабан набагато перевершує лисицю — і за чутливістю, і за розумом та хитрістю. Ця небезпека мене завжди захоплювала. Але був випадок на полюванні, за який мене ледь не побили. Вигнали на мене кабана — я вистрілив і, на щастя, промазав. Встиг тільки подумати: «Чого ж рухається так помаленьку?» А то, виявляється, «мама» і з нею — шестеро поросят. Я рушницю приставив — вона повз мене пройшла, може, за десять метрів. Невдовзі хлопці прибігають: «За другим разом чому не вистрілив?» «Та, — кажу, — кабан кудись у гущавину пішов». Вони ж роздивилися сліди й до мене: «Ах, ти такий-сякий!» Тут уже ніде дітися — питаю: «Невже хочете маму забрати від дітей? Та коби всі так робили! Наступного року будемо мати вже не одного, а шість кабанів у лісі».

ро лісових «братів менших» Роман Стринадюк завжди говорить із любов’ю і повагою. З огляду на таку шанобу, ніколи не зображує на зброї сцени тріумфу мисливця над жертвою. Радше навпаки — по-доброму іронізує над людиною, що вирішила «поспілкуватися» з природою із позиції найсильнішого. Що із того часом виходить — зобразив на прикладі рушниці, де собака виганяє з лісу ведмедя, а чолов’яга і стріляти забув — кинув рушницю й тікає чимдуж.

Ну, а бешкетниця-білочка у Романа Михайловича пильнує порохівницю. Чому саме вона?
— Бо білочка має гніздо — дупло, де зберігає горіхи, — пояснює майстер. — Порохівниця — це також своєрідне дупло. Коли треба рушницю зарядити, ми перевертаємо її вверх, закриваємо трубочку пальцем — і білочка відкриває клапан. Звідси висипається порція пороху — відпускаємо білочку, й вона знову перекриває до нього доступ. З чого колись майстрували середню частину порохівниці? З оленячих ріжок. Але шкода на то оленя вбивати, тому роблю імітацію з деревини горіха.
Зрештою, і не матеріал визначає цінність робіт Романа Стринадюка, а талант і його невичерпна фантазія — за що б не взявся. От вам рідкісна дрібничка — гольник. У старовину такі викінчували зображенням голови — людської чи звірини — та орнаментом-оберегом. А нині не багатьом відоме призначення такої речі. Натомість дуже популярні широкі пояси-череси. Про них майстер знає багато цікавого:
— Череси гуцули завжди носили, бо мали багато дуже важкої роботи. На будовах доводилося й каміння, й дерево тягати. Тож мусили підв’язуватися, щоб не підірватись. І череси були чим давніші, тим ширші. Деколи такі, що аж під пахвами доводилося вирізати. Робили їх із волової шкіри, складеної вдвоє. Такий цілий день носити не кожен подужає. Подібні речі рідко прикрашали металом, бо він їх дуже обтяжував, але часто виконували тиснення із зображенням оленів, стрічкового повздовжнього орнаменту. А всередині робили кишеню на гроші. Я собі теж таку прикроїв. Мій черес важить десь два-три кілограми і оздоблений мисливською символікою — тут тобі й глухар, і дикий кабан, і мисливець.
Не бракує замовників і на булави — дерев’яні й металеві. І вже, мабуть, жодна княгиня не відмовилась би від згард (таки є у творчому доробку Романа Михайловича й жіночі речі)!

— Що то є згарда? В’язанка хрестиків, — пояснює майстер. — Від трьох і більше. Проте обов’язково — непарна кількість. Чому? Ну, по-перше, Бог трійцю любить. По-друге, дивіться самі: маємо один центральний найбільший хрестик, а потім розміщуємо обабіч нього інші.
А звідки згарди пішли? Схоже, це суто гуцульська традиція. Бо в інших народів ми її не бачимо. Жінки тут носили багато коралів — справжніх (за які часом корову доводилося віддати), а тоді — згарди. Під згардою, вище крайки (пояса), на сонячному сплетінні, носили великий хрест. У мене збереглося фото 1908 року, на якому — моя бабця, саме так убрана.
Є у Романа Михайловича і прикраси для справжніх чоловіків — підкорювачів гірських вершин. Це медалі, присвячені щорічному сходженню на Говерлу. З одного боку — славетна гора, на ній — хрест, а на схилі — вервечка туристів. З іншого — напис: «Незалежній Україні стільки-то років. Говерля — такий-то рік».
— Саме так за старим правописом — Говерля, — розтлумачує автор і додає: — Ця медаль актуальна лише в День Незалежності і тільки на вершині. Тільки в той момент, коли людина вийшла на гору і хоче мати пам’ятку, що вона там була. І я там кожен рік — на самім вершечку.

?? ???? ?? ????? ?????????? ?? ????? ??? ????? ??? ?????
  Загадка львівських левів
  Меа
  Віднесені за світові води
  Зона поганського культу
2007
N(34)Червень
N(33)Травень
N(32)Квітень
N(31)Березень
N(30)Лютий
N(29)Січень
2006
N(28)Грудень
N(27)Листопад
N(26)Вересень
N(25)Серпень
N(24)Липень
N(23)Червень
N(22)Травень
N(21)Квітень
N(20)Березень
N(19)Лютий
N(18)Січень
2005
N(17)Грудень
N(16)Листопад
N(15)Жовтень
N(14)Вересень
N(13)Липень
N(12)Червень
N(11)Травень
N(10)Квітень
N(9)Березень
N(8)Лютий
2004
N(7)Грудень
N(6)Листопад
N(5)Жовтень
N(4)Вересень
N(3)Серпень
N(2)Липень
N(1)Червень


Реклама:


Луцьк, вул Рівненська 76а
+38(0332) 78-49-49

artvist-liberty@yandex.ru
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Контакт Форум Гороскоп
© ТОВ "КРЕАТИВ ПЛЮС".
Всі права на статті, ілюстрації, інші матеріали, а також художнє оформлення
належать редакції журналу "CITY LiFE"
Передрук та відтворення інформації допускається лише з письмового дозволу редакції


   
Реклама: