CITY LiFE - інформаційний журнал твого міста

 СІТІ ЛАЙФ iнформаційний журнал
CITY LIFE iнформаційний журнал
CITY LIFE Номер 25
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Гороскоп
CITY LIFE ????? 25
???????
???? ??????
Не просто спокусити Білик
CITY PEOPLE
5 правил зіркового життя Тіни Канделакі
CITY SOCIETY
Я Світязь
Побужжя
Драгобрат
CITY HISTORY
Загадка львівських левів
Меа
Віднесені за світові води
Зона поганського культу
Гуцульський шик
CITY FAMILY
Амстердам: без заборон і обмежень
CITY ART
Бард романтичного фото
CITY ART
Ірина Мазур: «Постановка - це мільйонів варіантів»
CITY LIBRARY
Любко Дереш: Пишу так, як мені цікаво
???? ??? CITY
???????:
N8(25) Серпень 2006     ???? ??????: Я Світязь
??? ? ???????
CITY HISTORY
Віднесені за світові води

Батько української еміграції

Чимало зусиль до стимулювання еміграції із західноукраїнських земель доклав доктор Осип Олеськів — син священика з села Скварява Мала Жовквівського повіту на Львівщині. Здобута у Львівському та Ерфуртському (Німеччина) університетах освіта допомогла йому стати визнаним фахівцем у галузях ботаніки, сільського господарства та політичної економії. Професор Львівської вчительської семінарії Осип Олеськів детально вивчав природні умови, родючість ґрунтів, кліматичні особливості країн Північної та Південної Америки і дійшов висновку, що найкраще для поселення українських селян за умовами надання земельних ділянок (гомстедів), можливостями знайти роботу, наявністю шляхів сполучення підходить Канада.
Використавши матеріали, надіслані канадським міністерством внутрішніх справ, Осип Олеськів за сприяння товариства «Просвіта» опублікував у Львові брошуру «Про вільні землі». З неї можна довідатися, що канадський уряд надавав переселенцям у степові провінції наділи площею 64,7 гектара за символічну плату в десять доларів.

З ініціативи «Просвіти» упродовж трьох місяців 1895 року ініціатор переселення українців перебував у Канаді, маючи листи підтримки і план переселення сотень родин через океан. Про сприяння канадського уряду панові Олеськіву свідчать представлені на виставці звіт еміграційного агента Карстенса про відвідини ним разом з українським професором західноканадських земель та уривок з книжки українця про ту поїздку. Йому вдалося побувати у багатьох місцевостях на канадських преріях. Особливо ж допитливий галичанин цікавився районами, де вже мешкали українці з Галичини. Він зустрічався з канадським міністром внутрішніх справ Дейлі, обговорював план переселення українців.

Звичайно, й Олеськіву, і канадським урядовцям було зрозуміло, що це нелегка справа, бо і в Австрії, до складу якої входила в ті часи Західна Україна, і в Канаді були ті, хто протидіяв таким зусиллям. Тому відвідини українського професора мало рекламувалися в Канаді. Багато питань, порушених Олеськівим, залишилися невирішеними, а угоди, обговорювані з ним, не були остаточно ухвалені. У внутрішніх урядових колах вважали, що плани українця ніколи не здійсняться. Про нього таємно розвідувало бюро вищого комісара Канади в Лондоні, оскільки дехто вважав, що Олеськів намагався обдурити канадських урядовців. Пожовтілі від часу аркуші на стендах виставки — то таємні листи про нібито підступні плани львівського науковця від представників Австро-Угорського уряду, а також від вищого комісара Канади до міністра внутрішніх справ.
Австрійський уряд таємно підтвердив бюро вищого комісара, що Австрія ніколи не погодиться на організовану масову міграцію українців з Галичини до Канади. Деякі канадські урядовці також сумнівалися у щирості зацікавлення доктора Олеськіва добробутом селян. Припускаючи, що це просто його особистий план збагачення, вони радили не співпрацювати з ним.
Першу групу переселенців Осип Олеськів організував узимку 1895-1896 років. У листі, датованому лютим 1896 року, він повідомив, що вона виїде з Європи до Канади наприкінці березня або на початку квітня під наглядом брата Володимира. Бюро вищого комісара радило, щоб канадське міністерство внутрішніх справ, залізнична фірма «Кенейдіен Пасифік» та Манітобський провінційний уряд сприяли емігрантам усіма можливими способами. Усіх переселенців, які прибули до Канади, безкоштовно перевезли до Манітоби.

Ось понад сторічної давності телеграма канадських урядовців до українців: «Вам краще поселитися в околиці Вайтмаот, тому що землі там вже очищені і достатньо роботи взимку, щоб кожний поселенець мав заробіток до весни». Але доктор Олеськів повідомив міністерство внутрішніх справ Канади, що поселенці вже в дорозі, і попросив для них транспорт не до Манітоби, а далі на захід — до Едмонтона. Там, пояснював він, емігранти могли б поселитися поблизу галичан, котрі давніше осіли на гомстедах біля поштової станції Една. Однак працівники відділу державних земель не хотіли, щоб їхні зусилля з поселення українців в околиці Вайтмаот були марними. Вони вимагали, щоб група Олеськіва зупинилася у Вінніпезі, а кілька чоловік поїхали до Вайтмаот — побачити ті землі на власні очі. Проте манітобські землі не сподобалися галичанам, бо на них зовсім не було лісу, необхідного на будову чи паливо. У суперечках минув тиждень, відтак українці з Галичини знову сіли у потяг і поїхали до Едмонтона.
У травні 1896 року в районі Едмонтона була погана погода, але це не розчарувало емігрантів з Галичини. За допомогою місцевих людей, яких найняв відділ державних земель, більшість членів групи Олеськіва знайшла тут гомстеди. За короткий час вони обробили землю і засадили її.

Сумніви тих, хто був проти старань ініціатора переселення галичан до Канади, розвіялися ще до перших жнив. Згідно з даними 1896 року, на той час уже майже 700 галицьких емігрантів поселилися в районі Едмонтона. Неукраїнське населення хвалило їх працьовитість і вміння обробляти землю. А Осип Олеськів продовжував організовувати і посилати західноукраїнських селян до Канади. Однак йому особисто не довелося отримати почестей. Професор помер у 1903 році, проживши лише 43 роки. 10 серпня 2003 року під час святкування Українського Дня відкрито пам’ятник на його пошану в Альберті. Скульптуру замовило Альбертське товариство збереження української культури, а виконав її всесвітньо відомий митець Лев Молодожанин.
Канаду засівали зерном,
привезеним з України

За рахунок емігрантів населення Канади зросло з понад чотирьох мільйонів у 1881 році до майже шести з половиною мільйонів у 1905 році. Особливо зросла кількість мешканців Альберти, Саскачевані та північно-західних провінцій Манітоби. У 1926 році зі Станіславського воєводства емігрувало до далекої країни 1540 українців, упродовж 1927–1938 років — 7600.
Кожен український емігрант сам обирав собі гомстед. Ця земля після трьох років обробітку переходила у приватну власність селян. На будівництво житла українці безкоштовно отримували від уряду Канади лісоматеріали. У місцевостях, де селилося понад 30 родин з України, виділяли додатково 65 гектарів землі для будівництва церкви і для священика. Якщо в поселенні було не менше десяти дітей, канадський уряд будував школу і виділяв дві третини коштів на її утримання. Двоє делегатів від кожної української колонії одержували безкоштовні проїзні квитки для поїздок по країні. Щоправда, аби скористатися всіма цими пільгами, потрібно було вступити в товариство опіки «Союз» і сплатити 50 центів вступних. Надалі члени товариства мали сплачувати 50 центів щомісячно.

До кандидатів на виїзд до Канади, як свідчать документи, висувалися певні вимоги: вік — від 18 до 50 років, робота хліборобами або на фермі не менше року. Передусім треба пройти медичну комісію, вміти читати хоча б однією мовою. Ще одна умова — отримання паспорта і придбання квитка на корабель, так званої корабельної карти.
7 вересня 1891 року з пароплава «Орегон» зійшли на канадську землю мешканці села Небилів Калуського повіту, що на Станіславщині, Іван Пилипів та Василь Єленяк. Вони поклали початок масовій еміграції галицької селянської бідноти за океан наприкінці минулого століття. «Я бачив і ще бачу тут на двірці тоту еміграцію. Гонить її голод за світові води. Вони жовті, як віск, як трава, здихають, як мухи. Море сліз, пекло ціле, муки. Доле людська, яка ти гірка і несконченно зла», — писав про цих небораків Василь Стефаник.

Перші українці-емігранти оселялися на малообжитих землях і змушені були звикати до іншого клімату, хмар уїдливих москітів. На світлинах виставкової експозиції бачимо, як виглядав будинок українського фермера початку ХХ століття, як українці прокладали залізничну колію у Західній Канаді.

Спочатку вони жили в землянках, рубали, корчували, випалювали ліс і засівали землю зерном, привезеним із рідного краю. Застосовували плуги, борони, дискові культиватори, серпи і заступи. Часто град і морози нищили збіжжя. Щоб мати «живі» гроші, чоловіки залишали дружин і дітей на господарці, самі ж наймалися на роботу до місцевих фермерів. За рік праці у фермера український емігрант заробляв 300-350 доларів. Згодом, вивчивши англійську мову, йшов на роботу на тартак, на будівництво або ж на фабрику.

Ось як відгукувалися про переселенців канадські урядовці: «Українські кольоністи дістали дикий і запущений край, а зробили з нього живну землю своєю працею, невибагливістю і старанністю. Вони теж звісні з управи городини і мають найкращі культури. І соціально розвиваються українці живо, приймаючи від сусідів звичаї і ідеї та закладаючи усюди школи, де їх діти бистро і проворно учаться». І ще: «Зарібки обертаються в них на користь краю так, що довкола їх осель процвітає торгівля, а купці висловлюються з великою пошаною про їхню чесність у веденні інтересів. Учаться також пильно по-англійськи і піддаються радо місцевим законам і приписам».

Переселенці скаржилися своїм рідним у Галичині, що не мають можливості відвідувати церкву, відзначати релігійні свята. Тому коли у великодню п’ятницю 23 квітня 1897 року на прохання переселенців у колонію Бівер-Крік прибув зі США отець Нестор Дмитрів, радості українців не було меж. Про той перший Великдень з українським священиком розповідали потім своїм дітям і внукам. Довідуємося про це з листа Теодора Немирського — громадського активіста українців східно-центральної Альберти (у віці 26 років він прибув до Канади з рідними із села Більче Золоте, відкрив місцеву пошту, став земельним урядовцем, протипожежним сторожем і лісничим, власником крамниці та агентом з продажу хліборобського знаряддя у Вегревилі). У 1898 році у цій колонії з’явився перший український храм.

На розвиток духовної культури українських емігрантів у Канаді вплинуло створення у 1904 році у Вінніпезі товариства імені Тараса Шевченка. При ньому діяла бібліотека, читали лекції, організовували збори, виступали колективи художньої самодіяльності. У 1903 році почала виходити газета «Канадійський фермер», упродовж 1907-1909 років у Вінніпезі друкувалась українська робітнича газета «Червоний прапор». І хоч тодішні норми українського правопису відрізнялися від нинішніх, все одно цікаво читати ті перші враження галичан від перебування у чужій країні: «Назагал українці в Канаді внутрі лишились українцями, і це українство всюди і завжди виявляють. Чи це віча, наради й маніфестації в українських справах, українські театральні вистави, хори й концерти, плекання народньої штуки».

Однією з перших організацій для надання допомоги новоприбулим емігрантам стала Асоціація допомоги поселенцям, заснована у Монреалі в 1903 році. Вона забезпечувала контакти з різними державними установами й агентствами суспільної служби. Чимало допомогло українцям і створене у 1924 році у Вінніпезі Товариство Святого Рафаїла.

За словами старшого наукового співробітника Івано-Франківського обласного краєзнавчого музею Уляни Головчанської, у 1926 році міністерство Канади у справах еміграції дозволило переселенцям викликати своїх батьків, неодружених дітей віком до 18 років та братів і сестер, які не перебували у шлюбі. Їм дозволялося не працювати на фермах, якщо сам переселенець раніше в’їхав до цієї країни на законних підставах і пропрацював на фермі не менше року. Так поступово зростала чисельність української діаспори в Канаді. Сьогодні українська етнічна група об’єднує тут понад мільйон осіб.

Більшість канадців українського походження і нині зберігають міцне почуття своєї етнічної приналежності, пишаються рідною культурою. Чимало з них стали відомими на увесь світ: історики П. Потічний, М. Марунчак, І. Рудницький, соціолог В. Ісаїв, лінгвіст І. Огієнко. П’ятеро наших земляків — В. Волохатюк, Д. Гнатишин, П. Юзик, Д. Івасів та М. Білик — були канадськими сенаторами, а троє — В. Гавреляк, С. Дзюба та Л. Декор — мерами Едмонтона та Вінніпега.

?? ???? ?? ????? ?????????? ?? ????? ??? ????? ??? ?????
  Загадка львівських левів
  Меа
  Зона поганського культу
  Гуцульський шик
2007
N(34)Червень
N(33)Травень
N(32)Квітень
N(31)Березень
N(30)Лютий
N(29)Січень
2006
N(28)Грудень
N(27)Листопад
N(26)Вересень
N(25)Серпень
N(24)Липень
N(23)Червень
N(22)Травень
N(21)Квітень
N(20)Березень
N(19)Лютий
N(18)Січень
2005
N(17)Грудень
N(16)Листопад
N(15)Жовтень
N(14)Вересень
N(13)Липень
N(12)Червень
N(11)Травень
N(10)Квітень
N(9)Березень
N(8)Лютий
2004
N(7)Грудень
N(6)Листопад
N(5)Жовтень
N(4)Вересень
N(3)Серпень
N(2)Липень
N(1)Червень


Реклама:


Луцьк, вул Рівненська 76а
+38(0332) 78-49-49

artvist-liberty@yandex.ru
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Контакт Форум Гороскоп
© ТОВ "КРЕАТИВ ПЛЮС".
Всі права на статті, ілюстрації, інші матеріали, а також художнє оформлення
належать редакції журналу "CITY LiFE"
Передрук та відтворення інформації допускається лише з письмового дозволу редакції


   
Реклама: