CITY LiFE - інформаційний журнал твого міста

 СІТІ ЛАЙФ iнформаційний журнал
CITY LIFE iнформаційний журнал
CITY LIFE Номер 24
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Гороскоп
CITY LIFE ????? 24
???????
???? ??????
Луцьк єднає фольклористів світу
Учасники фестивалю «Поліське літо з фольклором»
CITY PEOPLE
Футбол обєднує
CITY PEOPLE
«Синтетична» Лана - це космічна Руслана
CITY SOCIETY
На козичинну йду!
CITY SOCIETY
12 зоряних днів
CITY HISTORY
Ключі, які не відкривають жодних замків
Бастіон з «іншими привидами»
CITY FAMILY
На землі «баунті»
Відпочиваючи, обирай українське
CITY FAMILY
Стіни зеленої кімнати
CITY FAMILY
Політ над гніздом рицарів
CITY FAMILY
Дозволь собі безпечний бюст
CITY ART
Зупинена мить належить «пензлю»
Театр у кошику...
CITY LIBRARY
Ігор Калинець: «Треба вміти вчасно замовкнути»
???? ??? CITY
???????:
N7(24) Липень 2006     ???? ??????: CITY HOLIDAY
??? ? ???????
CITY LIBRARY
Ігор Калинець: «Треба вміти вчасно замовкнути»

—Пане Ігорю, письменник та літературознавець Оксана Забужко, відома варшавська україністка Оля Гнатюк підкреслювали, що писати про вашу поезію дуже й дуже складно. Як вважаєте, чому є острах братися за аналіз вашої поетичної праці?
— Особисто я не вважаю, що фахівці бояться моїх віршів. Забужко трохи переборщила, адже про мене насправді дуже багато написали — і не лише українською, а й польською зокрема. Бібліографія окремих статей про поета Калинця налічує кількасот пунктів. Себто хто має бажання написати — той пише. Звичайно, в одній статті усі нюанси висвітлити неможливо, адже за двадцять років, поки я був активний у літературі як поет, написано два поважних томи, що їх склали сімнадцять поетичних циклів. Але на брак фахової критики стосовно своєї творчості не скаржуся. І, може, про мої вірші не йде мова у щоденних газетах, вони особливо не афішуються по радіо і телебаченню, але у полі зору сучасника вони є.

— Чимало критиків відзначають складність ваших поезій для сприйняття пересічного читача. Адже їхня система образів вимагає високого інтелектуального рівня. Водночас, як твердить інший львівський письменник та критик Віктор Неборак, якби не ви, то у поетичному Львові після Антонича запанувала б моторошна тиша.
— Думаю, що до певної міри це ще одна легенда про мене. Бо моя поезія різна: є дуже проста та доступна всім, а є ускладнена. Вважається, що вірші мої складні через те, що мають декілька підтекстів. Адже писалися у ті часи, коли не можна було про все відверто говорити. Але я не бавився в ігри особливої прихильності до влади, ще у другій половині 60-х років відкрито присвячуючи свої книжки людям, які на той час уже були ув’язнені, дисидентам чи тим, хто був під підозрою.
Інша справа, що завжди ставився до поезії як до мистецтва з власними потребами, а не як до журналістики, політичної риторики чи просвітянської патетики. Вважав, що вона мусить мати щось від загадки, ребусу, багатозначності — інакше, позбавлена вуалі, перетвориться на констатацію, афоризм, а то й гасло. Вступивши до світу поезії з великим багажем знань — історії України та українського мистецтва, народної міфології, творчості тощо, я надавав читачеві широкі можливості відшифровувати у моїх віршах натяки, асоціації, метафори та алюзії. І, напевно, той, хто був не підготовлений, багато втрачав. Думаю, що саме підтекст, натяки на багато різних шарів нашої культури призвели до думки, що це складно. Розмірковуючи над ситуацією з читачами книжок узагалі, доходжу висновку, що поезія таких сьогодні має не так і багато. Ще менше читачів має моя поезія. Сьогодні дуже багато видається прозорих римоплетінь, які або на грані з графоманією, або графоманією і є. Шанувальники такого чтива — не мої. З іншого боку, тиражі моїх книжок — зокрема великий том, виданий у 1997 році харківським «Фоліо», та двотомник, що кілька років тому побачив світ у київському «Факті», постійно розкуповуються.

— Як гадаєте, де було важче вистояти — у в’язниці чи на волі?
— І там, і там було своє зло. Але, напевно, переносити повноту трагедії буття українців у ті часи таки легше було в ув’язненні. Адже в духовному плані ми були вільніші. Ми бачили перед собою ворога і могли говорити з ним відверто, бо вже не було що втрачати. А там, на волі, наші однодумці доходили під тиском системи до страшного відчаю, депресії, зневіри. Тодішня система знала, як і кого можна покарати. І ця кара постійних переслідувань на волі була часто страшнішою, ніж кара тих, що сиділи в тюрмі чи перебували на засланні. Ми були оптимістами, хоч і не особливо вірили, що колись вийдемо на волю. Але ситуація мобілізувала наші духовні сили, і нам було легше.

— У своєму циклі «Підсумовуючи мовчання» ви зізналися, що спізнали смак крові... Як саме ви потрапили за ґрати?
— Моя перша поетична книжечка «Вогонь Купала» побачила світ у Києві. Можу похвалитися: віршів-«паровозів» (про Леніна, «прекрасне радянське життя» тощо) у ній не було, як не було їх і в другому поетичному зшитку, виходу якого очікував у 1967 році. Попри те, що книжка стояла у тематичних планах одного київського видавництва, вона не вийшла. Виявилося, львівська влада, довідавшись, що має вийти Калинець, зробила все, щоб ту книжку з тих планів вилучити, хоча її супроводжувала дуже гарна рецензія. Не треба було бути ясновидцем, щоб зрозуміти — найближчим часом в Україні друкуватися мені уже не дадуть.
І я пішов іншим шляхом, узявши курс на самвидав. Мова йшла про невеличкі мобільні книжечки, які було можна надрукувати у кількох десятках примірників і пороздавати не лише по Львову, а й в інших містах України. А життя було таке, що одного року вбили художницю Аллу Горську, іншого — посадили Валентина Мороза, ще іншого Івана Дзюбу вигнали зі Спілки письменників. І як людина небайдужа я на це реагував. Хоча мова йшла не обов’язково про моїх приятелів, а про людей, які мали схожий світогляд. Звичайно, мені хотілося, щоб написане не припадало порохом у шухляді, а його хтось читав. Отож, кілька своїх книжечок я передав за кордон, де вони офіційно вийшли окремим виданням. Попри те, що на книзі «Поезії з України» (а мова йшла про мою збірку «Відчинення Вертепу») було зазначено, що вона видана без відома і дозволу автора, система вирішила, що я цілком заслуговую бути засудженим за антирадянську агітацію та пропаганду. Півроку мене тягали на слідство, а потім присудили шість років таборів суворого режиму (що їх між собою ми називали «концлагерями» й дуже хотіли, щоб саме цим словом ці табори були названі в історії дисидентського руху) та три роки заслання.

— Що під час оголошення вироку ви відчули?
— Я вже знав про суд над Василем Стусом, якому дали п’ять років, а тому думав — отримаю стільки ж. До того ж на півроку раніше мою дружину Ірину теж засудили на шість років таборів суворого режиму та три роки заслання. Тож я був готовим. Інша справа, що сподівався, мені дадуть трохи менше — з огляду на те, що можу спростувати багато закидів, а ще тому, що без батьків залишається наша єдина донька Дзвінка. Але на суді не каявся, бо не пасувало цього робити після власних поетичних рядків «а воно калина — моя батьківщина, а я її калинець».
Коли читали вирок, думав не про себе, дивився на своїх батьків: як вони зможуть це все пережити? У пам’яті залишилися спілчанин Георгій Книш, який погрожував мені більше, ніж прокурор і суддя, разом узяті, експертна комісія з творчих людей, які навіть у любовній ліриці (а політичної я взагалі ніколи не писав) побачили, що я пишу не про особу жіночої статі, а про нещасну Галичину, власна спроба спростувати усі закиди, що мені вдалося на 80 відсотків.

— Однак вас усе одно посадили. Були хвилини відчаю?
— Ні, бо я собі постановив, що мушу повернутися, вижити, тому у камері був дуже активним: робив зарядку, багато думав, читав. Вибір у тюремній бібліотеці був не дуже великим, але російську класику прочитав усю. І потім, коли мене вже відправили в табір, намагався бути активним і не понизити власної гідності.

— Ви сиділи разом із кримінальниками?
— Слава Богу, ні. Політичних тримали окремо. Разом із кримінальниками ми могли опинитися тільки тоді, коли нас перевозили у тюремних вагонах. І це для мене було найстрашнішим, бо такі перевезення могли тривати до місяця: везуть, а тоді в тюрму — на день-два, а то й тиждень разом з усіма, поки інший етап у потрібному напрямку не піде. І далі везуть. Одні кримінальники співчутливо ставилися, а інші тільки й чекали, щоб спровокувати конфлікт, обібрати тебе чи навіть убити. І в такі моменти я розслаблявся і думав: нехай буде, що буде, бо можу не доїхати — чи від ножа загинути, чи від пожежі. У дорозі зеки рвали куфайки і на тій металевій ваті варили чифір, а вагони були легкозаймисті. Історія знала випадки, коли вагони займалися, охорона втікала, а арештовані згоряли. Тож це було справді страшно. А табір був із таких же людей, як і я, — в основному українців та прибалтійців, росіян було менше. І ми не сиділи, склавши руки, а займалися рухом опору, виборювали свої права — не дозволяли, щоб нас ні за що саджали, позбавляли побачень, передач з волі і багато іншого. За цей рух (зокрема акції протесту — у формі голодування також) нас дуже карали, іноді переводячи з таборів до в’язниці. Але ми все одно намагалися не здаватись. А основним нашим завданням було написання статей, роздумів, хронології внутрішньотабірних подій, які ми за кожної ліпшої нагоди намагалися передати на волю.

— Як саме? Адже навіть якщо взяти за відправний момент, що ці записи ви передавали рідним на побаченнях, усе одно не віриться, що охорона їх не помічала, коли робила обшук…
— Конфісковувала, коли знаходила, а тому ми придумали свій спосіб: спочатку писали на цигарковому папері, а тоді почали використовувати супертонкий папір, який можна було дістати біля електромоторів. Написавши, папір згортали, обмотували кілька разів целофаном і запаювали вогнем. Щоправда, цілу книжку чи статтю так не передаси, але невеликими частинами можна. Ці кульки спочатку ховали в задньому проході, а коли нас розкусили, то перед побаченнями з рідними — а такі побачення тривали від дня до трьох — почали їх ковтати (іноді 10-15, а то й 20 кульок за раз), а тоді в туалеті їх вигрібали, знімали з них целофанову «сорочину», ще раз обмотували чистим целофаном, запаювали вогнем — і ковтала їх уже родина. Усе це — дуже неприємна процедура, але саме так вдалося передати на волю дуже багато табірного матеріалу.

— Скільки таких кульок передали саме ви і чи були серед тих записів ваші вірші?
— Особисто я — мало. Мені випало бути одним із писарів. Й існувала ціла система того писання, море навколо цього проблем, бо нас пильнували, аби жодна антирадянщина не пройшла. Отож, стоїть собі невинний дідусь, раптом зняв шапку — це знак, що йдуть охоронці, а значить, треба ховатися. Часом виникали дуже несподівані ситуації. Так несподівано нагрянули до поета Івана Світличного, який якраз писав, правда, на великих аркушах. Не маючи, де їх сховати, він просто на них сів. У нього роблять обшук, а він сміється, жартує з охоронцями. Шукали-шукали, а попросити його встати ніхто не додумався... Щодо моїх віршів, то таким способом передавати їх у мене потреби не виникло. Бачите, моя «Невольнича муза» була написана так, мовби я був не в таборі, а на чужині. Тобто я пішов іншим шляхом, ніж Стус, Світличний та інші ув’язнені поети — зробив акцент на підтекст. Таким чином усі вірші мені вдалося передати у листах додому, на які я мав право два рази у місяць. Перших кілька місяців цензура ті листи конфісковувала, вважаючи, що там є певні умовності, але потім перестала. Швидше за все, мої тюремники просто не змогли відчитати поміж рядками, гадаючи, що ті вірші не стосуються важливих тюремних та суспільних справ. Вийшовши у 1981 році на волю, я вже не написав ні рядка, ставши лише імпресаріо колишнього поета.

— Чому? Адже, здавалося, ось вона — воля, ще за якийсь час — незалежна держава, можна говорити уже без загрози опинитися за ґратами.
— А про що я міг говорити? Я був співцем опозиційного крила 60-х і ув’язнених українців 70-х. У 80-х я не мав про що говорити, бо треба було знову вертатися до порушеної колись «вічної» теми. До того ж у формі я повністю виклався, а повторюватися не хотів. Радість від «краси Відродження» навперебій висловлювали одописці недавнього вчорашнього. В їхньому товаристві я б почувався незручно.

— У вас немає ностальгії за творенням віршів? Вам не сумно за тим юнаком, який колись вирушив у складну поетичну дорогу?
— Ні, я спокійно з ним розійшовся. Десять років узагалі не писав, то була глуха пауза, аж поки не почав видавати написані ще у таборі дитячі книжечки для дочки, племінників, інших знайомих діток. А одного дня внучка Ганнуся мене й запитує: «Дідусю, а що всі книжки Дзвінці та й Дзвінці, а мені?» Від 1993 року я взявся писати для Ганнусі, і на сьогодні маю понад 20 дитячих авторських книжок. А щодо поезії, то бувало раніше іноді тужно за відчуттям поетичного творчого процесу. Бо поетичне натхнення — це особливий стан душі, який не можна забути. Проте настає час, коли визволяєшся від того і вже не відчуваєш такої втрати. Не можна постійно думати про минуле. Нормальна людина живе сьогоденням. І коли це усвідомлюєш, то вже не маєш особливого жалю за тим, що було. Я повністю виклався і в темі, і в формі. А повторів не люблю. Вважаю, що треба вміти вчасно замовкнути...

— Шкодуєте, що життя склалося так, а не інакше?
— Я з тим згоджуюся. Звичайно, якби суспільство на час моєї молодості було європейським, а не таким, як було, шкодував би. Щоправда, якби воно було європейським, за ґрати я би не потрапив. А так те, що пережив, вибрав свідомо. Суто радянським письменником себе просто не уявляю. Сьогодні маю два томи поезії, за які мені не соромно. І цим горджуся.

— Як ставитеся до слави?
— Я ніколи не мав бажання бути першим поетом. Звичайно, кожному творцеві хочеться, аби його шанували. Приємно, коли тебе знають, але ще більш приємно, коли читають. Бо часом тебе знають, але не усвідомлюють, за що шанують. Я гадаю, що те визнання, яке нині переживаю, я заслужив чесно і своїм життям, і своєю творчістю. Перекладаючи мене англійською, французькою та іншими мовами, акцентують не на колишньому моєму статусі політв’язня, а на мистецьких вартостях поезій. Отже, я входжу в літературу без усіляких знижок. 

?? ???? ?? ????? ?????????? ?? ????? ??? ????? ??? ?????
2007
N(34)Червень
N(33)Травень
N(32)Квітень
N(31)Березень
N(30)Лютий
N(29)Січень
2006
N(28)Грудень
N(27)Листопад
N(26)Вересень
N(25)Серпень
N(24)Липень
N(23)Червень
N(22)Травень
N(21)Квітень
N(20)Березень
N(19)Лютий
N(18)Січень
2005
N(17)Грудень
N(16)Листопад
N(15)Жовтень
N(14)Вересень
N(13)Липень
N(12)Червень
N(11)Травень
N(10)Квітень
N(9)Березень
N(8)Лютий
2004
N(7)Грудень
N(6)Листопад
N(5)Жовтень
N(4)Вересень
N(3)Серпень
N(2)Липень
N(1)Червень


Реклама:


Луцьк, вул Рівненська 76а
+38(0332) 78-49-49

artvist-liberty@yandex.ru
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Контакт Форум Гороскоп
© ТОВ "КРЕАТИВ ПЛЮС".
Всі права на статті, ілюстрації, інші матеріали, а також художнє оформлення
належать редакції журналу "CITY LiFE"
Передрук та відтворення інформації допускається лише з письмового дозволу редакції


   
Реклама: