CITY LiFE - інформаційний журнал твого міста

 СІТІ ЛАЙФ iнформаційний журнал
CITY LIFE iнформаційний журнал
CITY LIFE Номер 24
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Гороскоп
CITY LIFE ????? 24
???????
???? ??????
Луцьк єднає фольклористів світу
Учасники фестивалю «Поліське літо з фольклором»
CITY PEOPLE
Футбол обєднує
CITY PEOPLE
«Синтетична» Лана - це космічна Руслана
CITY SOCIETY
На козичинну йду!
CITY SOCIETY
12 зоряних днів
CITY HISTORY
Ключі, які не відкривають жодних замків
Бастіон з «іншими привидами»
CITY FAMILY
На землі «баунті»
Відпочиваючи, обирай українське
CITY FAMILY
Стіни зеленої кімнати
CITY FAMILY
Політ над гніздом рицарів
CITY FAMILY
Дозволь собі безпечний бюст
CITY ART
Зупинена мить належить «пензлю»
Театр у кошику...
CITY LIBRARY
Ігор Калинець: «Треба вміти вчасно замовкнути»
???? ??? CITY
???????:
N7(24) Липень 2006     ???? ??????: CITY HOLIDAY
??? ? ???????
CITY ART
Театр у кошику...

Bважається, що життя має саме ту цінність, якою ми хочемо його наділити.
— Сьогодні я справді роблю те, до чого прямувала і чого прагнула. Саме так, як творчо живу зараз, колись уявляла собі акторську професію. Думаю, мало знайдете акторок, які грають на сцені те, що хочуть. Адже акторське життя дуже залежне. А я в цьому сенсі дуже щаслива, бо фактично все, що хотіла зіграти, зіграла. Наприклад, Анну в «Украденому щасті», а головне — новели Василя Стефаника.

— Вистава «Білі мотилі, плетені ланцюги» за Стефаником у 1997 році стала першою виставою новоствореного «Театру у кошику». Як ви підходили до цього матеріалу і яким внутрішнім зусиллям він вам дався?
— Якби я не зіграла цього матеріалу, то вважала би, що процвиндрила своє акторське життя. Стефаник ішов поруч зі мною від дитинства, оскільки я родом з Івано-Франківщини. У школі, та й при вступі до училища, а згодом — до театрального інституту, я завжди читала саме Стефаника. Змальоване ним життя, ситуації, його образи мені дуже близькі. Вони нагадують мені односельців: бабцю, вуйну, стрийну, навіть у діалекті. Цей матеріал мучив мене, не давав ні спокою, ні життя, його треба було одухотворити і пустити в світ. Працюючи на той час у театрі імені Курбаса, я намагалася, аби Стефаником зацікавився цей театр. Однак марно, оскільки театр торував власний шлях, мав свої плани, у які Василь Стефаник не входив. І в мені почало міцніти переконання, що це треба зробити самій. Сьогодні вважаю: якби, окрім цієї вистави, я взагалі більше нічого не зіграла, мені було б достатньо. «Білі мотилі...» стали дебютом як моноактриси не тільки для мене, а й для нині відомого режисера Ірини Волицької, що її як товаришку і співтворця мені подарувала доля.
Коли граю саме Стефаника, то наче буваю на сповіді. І це чи не єдиний випадок, коли мені абсолютно не важливо, скільки людей буде під час вистави у глядацькому залі.

— Не страшно було йти у самостійне плавання? Адже у той час про монотеатр як жанр ще дуже мало говорили й особливо його не сприймали.
— Моє існування у театрі Курбаса видавалося мені некомфортним, та й режисерові, очевидно, було не краще зі мною. Той шлях, яким ішов театр, цікавити мене перестав. На одній із репетицій чеховського «Садка вишневого» (ця вистава отримала високу оцінку критики, в ній я грала Шарлоту) мені раптом стало соромно, що я це роблю. А коли тобі твоя робота не люба, то займатися нею не треба. Але щоб дозволити собі мати повну свободу, треба було мати гроші для існування. І я поїхала на рік на заробітки до Америки, куди взяла із собою тільки дві книжки — Василя Стефаника та Лесю Українку. Там вечорами обдумувала, вчила напам’ять тексти, а коли повернулася, то мала уже готовий матеріал, який доповнила автентичними співами зі стефаниківських країв, куди сама себе відправила у відрядження. У цій виставі кожна річ, яка звучить, стовідсотково із того регіону, навіть сорочки-вишиванки з Покуття. Тому за цю виставу відповідаю на всі сто відсотків, починаючи з мови і закінчуючи загальною режисурою Ірини Волицької, на зустріч з якою у житті мені справді дуже поталанило. Наше з Іриною альтерего зійшлося: розуміємо одна одну з півслова. Сьогодні це рівноправна співтворчість, без якої себе вже не уявляю. Монотеатр сьогодні оцінений у нас недостатньо. У Європі він існує віддавна й належить до елітних театрів. Особисто я вважаю, що через моновиставу має пройти кожен актор. Бо тільки тоді він зрозуміє, що таке партнер на сцені та цілісність постановки.

— А мені здається, що більша відповідальність на акторові лежить, коли він один. Бо коли їх кілька, то слабший за сильнішого у разі потреби сховатися може завжди.
— Це правда. У моновиставі акторові належить і слава, і неслава. Але працюєш не на це, а на розкриття певної теми, яку треба знайти і бути певним, що можеш її розкрити. Багатьох акторів стримує страх. Інші беруться, але з часом вистава щезає. Ми існуємо дев’ять років і весь цей час постійно працюємо, навіть коли в залі сидить тільки десять чи двадцять осіб.

— Доктор мистецтвознавства Ростислав Коломієць стверджує, що монотеатр — це особистість. Немає особистості — немає театру. Що саме ви вкладаєте в поняття цієї особистості, бо зазвичай такою вважає себе кожен?
— Особистість — це людина, яка має досить потужну, концентровану в собі енергетику, активну життєву позицію, ширший та об’ємніший світогляд. Є просто актор, а є більший актор, який не лише приймає своїх персонажів, а й як митець оперує ширшим діапазоном. А під силу це лише потужній акторській індивідуальності, яка уже зріла, досягла відповідної майстерності і відчуває у цьому потребу.

— Що для цього треба? Бути начитаним?
— Не обов’язково. Це вроджене. Далі можна розвивати ці речі, витончувати, окультурювати, але воно задане. Зрештою, коли нас приймають до театрального інституту, то роблять відсів. Коли я вступала до Київського театрального інституту, то на одне місце було сто чоловік, з яких комісія мала вибрати тільки одного.

— Лідо, чому майже усі ваші ролі тяжіють до трагічності?
— Наші автори так пишуть... У даний період мого життя — це те, що мені хотілося на сцені пройти. Дуже хочу зіграти Проню Прокопівну із хрестоматійної п’єси «За двома зайцями» (до речі, цю роль свого часу репетирувала в Одеському театрі, де якийсь час працювала). Я переконана: для того, щоб сміятися — треба спершу очиститись.
— Вам не важко зі своїми героями?

— Аж ніяк. Існуємо майже десять років і по нинішній день граємо усі свої вистави. Зазвичай, коли вистава йде так довго, вона розхитується, розповзається, актори старіють, їх переводять, вводять інших, і врешті вистава списується. Наші постановки за мізансценами, вирішеннями не змінюються — змінюється їх глибина і вертикаль, витончуються, і ми не чули ще, щоб хтось закинув, що показуємо старе.

— Ваші вистави дуже виснажливі для актора фізично, там багато акробатичних трюків. Іноді навіть виникає подив, як людина на таке здатна. Скажімо, коли ви упродовж десяти хвилин під час прочитання новели «Сама-саміська» усе того ж Стефаника вистукуєте коліном ритм об підлогу.
— А скажіть мені це повторити зараз, то я на це буду неспроможна, попри те, що спорт люблю з дитинства. Тільки коли ставлю ці супровідні ритми на текст, проймаюся його енергетикою, можу це зробити. Зіграти Стефаника так, як він написав, неможливо — можна потрапити у психіатричну лікарню. Навіть самому письменнику говорили: «Не пиши так, бо вмреш». А що казати про актора, який то все має пропустити через себе та ще й донести до глядача? Ми з Іриною шукали адекватний еквівалент і знайшли його у вистукуваних мною колінами ритмах, що можуть нагадувати ритми серця. Коли працюєш образом, тобі значно легше говорити текст, він органічний, достовірний і тоді вражає. А окрім того, тіло на сцені має бути розумним. Я завжди бачу, коли по сцені рухається дурне тіло.

— Коли сумно, мудрі люди радять працювати, мовляв, це єдиний спосіб прогнати смуток, і коли весело від досягнення успіху — теж потрібно працювати, бо це єдиний спосіб не зазнатися. Чому працюєте ви?
— Мабуть, я точно обрала свою професію, де намагаюся весь час вдосконалюватися. Адже старію, тож і вимоги до мене ростуть. У двадцять років, коли ти молоденька, з гарним личком, фігуркою, тобі багато що прощається. З віком поблажок не буде. Якщо не працюєш над собою — ти приречений. А іноді акторам, особливо акторкам, дуже важко перейти з віку у вік. Слава Богу, особисто мене криза цього переходу обминула. Знову ж таки через існування наших вистав поза часом. Трикутник взаємин в «Украденому щасті» може виникнути в будь-якому віці, з анатомією зради (вистава «На полі крові») можна зіштовхнутися чи пережити будь-коли, незалежно — чи ти жінка, чи чоловік, юний або літній.

— Лідо, кожна людина носить у житті більше чи менше масок. Ви надягаєте маски за вимогою фаху. Вам вдалося зберегти під ними власне обличчя?
— Зізнаюся, що маю іншу проблему: у мене завжди все, що відчуваю, написане на обличчі. Це було причиною моїх страждань у попередніх театрах, поки, нарешті, усвідомила, що себе не перекроїш.

— Тоді чому ви стали актрисою?
— У моїй родині артистів не було. Хоча зі сторони мами (а це польське коріння) був вуйко, який грав на органі в костелі. Та ще був дід-коваль, який любив грати на гармошці, організовуючи в такий спосіб біля нашої кузні танці. Я виросла в селі, телевізора у нас не було, лише радіовузол, який щовечора транслював передачу «Театр перед мікрофоном», де актори київських театрів читали українську класику, починаючи від «Наталки Полтавки». Цю передачу я чекала з великим нетерпінням, як любила фільми, які до нас привозили, вистави лялькового театру. Це дуже обмежені були можливості, але вони дали перший поштовх. У школі на вечорах я дуже гарно читала. І якось мені вчителька доручила прочитати «Новину» Василя Стефаника на вечорі в клубі. Я розповідаю, а жінки в залі плачуть. А потім кажуть мамі: «Твоя Ліда, бігме, правдива артистка».

— Сім’я не була шокована, що ви пішли в актриси?
— Аж ніяк. Я повністю належала собі. Після восьмого класу вступила до Хустського культурно-освітнього училища на режисерське відділення. А після того, як закінчила його з відзнакою, отримала можливість не відробляти три роки, а відразу вступати до театрального інституту, здавши лиш один іспит — з акторської майстерності. І не можу уявити, що могла би стати кимось іншим.

— Ви вважаєте себе щасливою?
— Мабуть, так. Нарікати нема на що. Треба дякувати Богу за все і не скаржитися. Тоді — воздасться.

?? ???? ?? ????? ?????????? ?? ????? ??? ????? ??? ?????
  Зупинена мить належить «пензлю»
2007
N(34)Червень
N(33)Травень
N(32)Квітень
N(31)Березень
N(30)Лютий
N(29)Січень
2006
N(28)Грудень
N(27)Листопад
N(26)Вересень
N(25)Серпень
N(24)Липень
N(23)Червень
N(22)Травень
N(21)Квітень
N(20)Березень
N(19)Лютий
N(18)Січень
2005
N(17)Грудень
N(16)Листопад
N(15)Жовтень
N(14)Вересень
N(13)Липень
N(12)Червень
N(11)Травень
N(10)Квітень
N(9)Березень
N(8)Лютий
2004
N(7)Грудень
N(6)Листопад
N(5)Жовтень
N(4)Вересень
N(3)Серпень
N(2)Липень
N(1)Червень


Реклама:


Луцьк, вул Рівненська 76а
+38(0332) 78-49-49

artvist-liberty@yandex.ru
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Контакт Форум Гороскоп
© ТОВ "КРЕАТИВ ПЛЮС".
Всі права на статті, ілюстрації, інші матеріали, а також художнє оформлення
належать редакції журналу "CITY LiFE"
Передрук та відтворення інформації допускається лише з письмового дозволу редакції


   
Реклама: