CITY LiFE - інформаційний журнал твого міста

 СІТІ ЛАЙФ iнформаційний журнал
CITY LIFE iнформаційний журнал
CITY LIFE Номер 23
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Гороскоп
CITY LIFE ????? 23
???????
???? ??????
Рецепт щастя від Софії Ротару
CITY SOCIETY
Пришестя адреналіну
Львів’янин у книзі рекордів Гіннесса
CITY SOCIETY
Вареники ліпили... з металу і начиняли цвяхами
«Прийшов я в турку - ходять бойки, як по шнурку»
Пам`ятники які сміються на могилах
CITY HISTORY
Жінки і Франко
CITY HISTORY
Рятівник замків
Лесь Курбас ставив «Наталку Полтавку»
CITY FAMILY
Чудеса в Луксорі
Гостинне Море Болгарії
CITY ART
Світлопис Прикарпаття
І альфа, і омега
Азарт пошуку
CITY ART
Фотокадриль
CITY LIBRARY
Сняданко не з філологічного гетто
???? ??? CITY
???????:
N22(23) Червень 2006     ???? ??????: CITY PEOPLE
??? ? ???????
CITY HISTORY
Рятівник замків

Дехто колекціонує сірникові коробки, хтось — пивні корки, а Борис Возницький — замки. Їх у нього вже п’ять. Останній, Свірзький, він оце у квітні отримав «у подарунок» на свій 80-літній ювілей. Коли його запитали, навіщо ще Свірж, адже вже є Олеський, Підгорецький, Золочівський, Жовківський, реставрації яких вистачить на десять життів, відповів: «Треба». Ясно, що треба, адже стільки років Свірзький замок стоїть пусткою. Багато було обіцяльників, бралися — не зробили. Возницький зробить. Працівники галереї тільки побоюються, що до пари зі Свірзьким Возницький прихопить сусідній — у Старому Селі. А той уже дійсно руїна руїною. Роботи там навіть як для затятого характеру директора Львівської галереї мистецтв — забагато.

Що поробиш, у нього така професія — замки рятувати. І не тільки замки, а й ікони, скульптуру, живопис, графіку, ужиткове мистецтво — все те, до чого радянська держава була засадничо налаштована байдужо-вороже, а українська незалежна нібито любить і цінує, але поки що переважно на словах. Власне, «де-юре» професія останніх сорока «з гаком» років у Бориса Григоровича Возницького, відповідно до штатного розкладу і табеля про ранги Міністерства культури, — директор Львівської галереї мистецтв. Тільки у Львові директорів різного профілю і калібру музеїв — напевне, більше двадцяти набереться. А по Україні їх скільки? Тим не менше Борис Григорович Возницький — один такий. Газетярі люблять у таких випадках зловживати штампом «покликання». Я б сказала — це характер плюс щастя знайти в житті свою невичерпну золоту жилу улюбленої справи плюс гіперчутливе усвідомлення своєї персональної відповідальності за збереження національної культури. Мало кому так таланить. Борису Григоровичу пощастило стати таким винятковим улюбленцем долі, народитися в той час і в тому місці, де найбільше потрібні були таланти саме його особистості.

Борису Возницькому пощастило і з роком народження — 1926-м. Народився б на рік раніше — «проковтнула» б його Друга світова війна. Виростав Борис Григорович у селі Ульбарів, що між Дубно і Рівним, тож встиг у волинських лісах скуштувати романтики боротьби ОУН. А 1944 року радянське військо, що переможно просувалося в Європу, таки одягло його у військову форму і відправило на фронт. Закінчив війну Возницький під Кенігсбергом. Там, на Балтиці, йому черговий раз пощастило — служив разом з хлопцем з Донбасу Сергієм Родіоновим. Той добре малював. Борис Возницький почав і собі приглядатися, пробувати, сподобалося, виходило, втягнувся. Армія відпустила його у 1950-му. Рідні, коли побачили, як він малює, відправили вчитися «на художника». Знову пощастило: директором Львівського училища прикладного мистецтва був фронтовик. І хоча Возницький приїхав узимку, коли всі іспити вже закінчилися, йому влаштували персональні і зарахували на перший курс. Але вже в училищі, де на той час викладали видатні художники Ярослава Музика, Карло Звіринський, Олекса Шатківський, Возницький зрозумів, що художником не буде: попри певні здібності, не має їх достатньо, щоби створити в мистецтві свій власний світ. Його приваблювала історія мистецтва, і він поїхав до Ленінградської академії мистецтв учитися на мистецтвознавця.
З 1960 року Борис Возницький почав працювати заступником директора Музею українського мистецтва у Львові (тепер — Національний музей у Львові). Там, у музеї, відбулася його перша зустріч з фантастичними творами «українського Мікеланджело» — скульптора доби бароко Іоана Пінзеля, який працював на цих землях. Саме Возницькому належить слава першовідкривача спадщини цього видатного художника (на той час в Україні нікому не відомого), чиї скульптури нищилися по зачинених костелах Західної України. Незабаром музей на якийсь час об’єднали з Картинною галереєю і перенаправили Возницького туди — теж заступником. У грудні 1962 року Возницький офіційно призначений директором Львівської картинної галереї (тепер — Львівська галерея мистецтв).

Шістдесяті-сімдесяті — доба безперервних експедицій. Возницький з колегами з галереї невтомно їздить Львівщиною і сусідніми областями, оглядає зачинені церкви та костели в пошуках творів сакрального мистецтва. Тільки на Львівщині після 1946 року було закрито 500 костелів та понад 800 греко-католицьких церков і віддано команду зробити в цих приміщеннях колгоспні склади — для збіжжя, міндобрив… Райони навіть змагалися між собою: хто більше знищить предметів культу. Возницький з колегами їздили в умовах, що називається, наближених до бойових. Співробітники галереї жартома називали «Готелем Возницького» скирту сіна в чистому полі — їм часто траплялося ночувати там просто неба. В результаті їхньої діяльності було врятовано близько двадцяти тисяч творів сакрального мистецтва. Жодної ікони не було знято зі стіни — все було знайдено в кущах, по дзвіницях, по цвинтарних капличках, під парканами… В 1962 році, коли директором Львівської картинної галереї став Борис Возницький, там зберігалось одинадцять тисяч експонатів. Сьогодні — п’ятдесят вісім тисяч! Додайте відродження (практично без додаткового державного фінансування) Олеського, Золочівського і Підгорецького замків! І то не в директорському кріслі, а з ломом і лопатою в руках. Додайте створені на голому місці й ентузіазмі численні філії галереї мистецтв — Музею Русалки Дністрової, Музею оборонної архітектури у П`ятничанах, Музею Івана Виговського, музею-садиби Маркіяна Шашкевича, Музею сакральної скульптури Іоана Пінзеля…

Директор Львівської галереї мистецтв Борис Возницький нагороджений золотою зіркою «Героя України», є лауреатом численних премій, членом комітетів, рад, товариств, комісій, окрім того, він — президент Українського національного комітету міжнародної ради музеїв (ІCОМ). Але, ясна річ, працював Борис Возницький не задля нагород. Він просто робив усе, що міг, а навіть якщо не міг, то все одно робив і продовжує робити все, щоби врятувати якомога більше пам`яток історії та культури українських земель. Скільки разів львів`янам траплялося бачити його в місті з мішком на плечах. «Що несете, Борисе Григоровичу?» — «Та от там двірники позбивали декор з фасаду, несу в галерею, бо пропаде…» Такий він — Борис Возницький.  

Борис Григорович Возницький — «ходячий клондайк» для істориків та публіцистів. В його понад півсотлітньому житті в мистецтві поназбирувалося стільки унікальних, екзотичних, а часом і містичних випадків, стільки цікавих контактів і щасливих співпадінь, що сам Бог велить це все якось фіксувати. Тим більше, що Борис Григорович оригінальний і невтомний оповідач. Але на всі пропозиції писати мемуари Возницький категорично відмовляється браком часу, якого катастрофічно не вистачає на його улюблених дітей — замки. Але якби сталося диво і в добі раптом знайшлася 25-та година, він написав би спогади «Як мені щастило».

Епізод перший: Пінзель

— Коли я прийшов працювати в Національний музей, одна з моїх перших експедицій була тут недалеко, в село Годовиці. Саме звідти ми привезли перші скульптури Пінзеля «Жертвоприношення Авраама» і «Самсона, який роздирає пащу лева». Я страшенно зацікавився незвичною експресивною манерою художника, почав шукати якісь матеріали. А тут мене раптом переводять до Картинної галереї. А що я вже почав займатися Пінзелем, то ці дві скульптури дали мені «в придане». Я почав шукати, хто то був за майстер, де він народився, як опинився на наших землях. До цього часу так і не відомо, з якої він країни взявся. Знаємо тільки, що брав шлюб у Бучачі під іменем Іоан Георгій. Прізвище ж його ще за тих часів перекручували на всі боки «Пінзель», «Пілзе», «Пензель». Роками я вишукував його роботи і те, що міг, привозив до галереї.
— І назбирали на цілий музей. (Десять років тому, до свого 70-ліття, Борис Возницький зробив Львову і Україні подарунок — відкрив Музей сакральної скульптури Іоана Пінзеля.)
— Збирали, де тільки могли. Орієнтувалися на польські дослідження тридцятих років. Знали, що він є автором скульптури Георгія-змієборця на фасаді собору св. Юра у Львові, що багато працював в Бучачі. Робота навколо Пінзеля затягнула мене до його мецената — одного з найбагатших магнатів на українських землях, Канівського старости Миколи Потоцького. Бучач — його родове гніздо.
— На Потоцького «вішали всіх собак» — гультяй, розбишака, некерований самодур…
— Якось так вийшло, що йому приписували гріхи всіх Потоцьких. Микола Потоцький був дуже сильною особистістю, що не визнавав нікого і нічого, крім власних забаганок. Був великий оригінал, перейшов на українську мову, ходив з оселедцем. Грішив, бив, стріляв і… будував храми. Описують такий випадок: почав Микола Потоцький будувати храм у Городенці. Прийшов на сповідь, а священик йому каже: «Знову ті самі гріхи, що й минулого року. Не можу тобі їх простити, бо ти не виправляєшся». Вийшов Потоцький зі сповіді не прощеним і сказав: «Валіть храм». Тобто не прощаєте — не буду будувати. Наприкінці життя Потоцький покаявся у всіх гріхах, поїхав до Почаєва і будував Почаївську лавру. Там він і похований. Віруючі поклонялися його могилі. Це був великий меценат, його називали «будівничим сімдесяти семи храмів». Те, що він зробив в Україні, за масштабом можна порівняти хіба з діяльністю Мазепи. Його велика заслуга в тому, що він зібрав під своєю опікою унікальних майстрів — найкращих архітекторів Центральної Європи: Бернарда Меретина — автора проекту собору св. Юра, палацу Любомирських у Львові, ратуш у Бучачі, Городенці, Урбаніка, який збудував Успенський костел у Бучачі, Готфріда, який будував Почаївську лавру, і скульптора Іоана Пінзеля.
— Минулого року ви знайшли ще одну скульптуру Пінзеля?
— Ніхто про неї не знав. Знайшли в печерному монастирі, православному, біля Бучача.

Епізод другий: Олеський замок

— Мене доля все життя якось вела до Олеського замку. Ще як я їздив в училище до Львова, завжди до нього приглядався, бо з потяга видно замок. У сімдесятому році ми туди вперше приїхали від Картинної галереї. Через п`ять років уже відкрили музей. На той час литовці відкрили перший у Союзі замок-музей — у Тракаї. За це Хрущов звільнив з посади другого секретаря ЦК Литовської компартії. А ми у 1967 році взяли у Львові під охорону капличку Боїмів і відкрили її для огляду. Я вже тоді почав трохи їздити до Польщі, побачив, як там музеї працюють у замках. І почав серйозно думати, що треба і нам тут узяти якийсь замок, де можна було би показати всі ті речі, що ми попривозили з експедицій. Навіть не знаю, як це мені вдалося, тому що місцева влада боялася повторів литовського скандалу. Може, допомогло те, що я був у радянської влади на доброму рахунку як перший радянський мистецтвознавець у Львові. Спершу я хотів Свірзький замок — він тоді був у найкращому стані. Але вже існувало рішення зробити там Будинок творчості архітекторів. І нам віддали Олеський. Добре було те, що він стоїть при київській трасі. Але сам замок на той час був дуже знищений. У 1951 році він згорів, потім там планували зробити гуртожиток профтехучилища №10, яке розташовувалося через дорогу, в колишньому монастирі Капуцинів. То перше, що ми почали робити в замку, — валити перегородки, які там понабудовували для училища.
— Як же вдалося відкрити там експозицію українського мистецтва ХІV-ХVІІІ століть, адже за радянських часів у музеях був чіткий розподіл: в експозиції мало бути 40 відсотків творів дорадянського часу, а 60 — радянського?
— Щоби якось викрутитися з цієї ситуації, ми поставили в подвір`ї замку мармурове погруддя Леніна і написали перші слова радянської влади про охорону старовини. Перший секретар Львівського обкому партії Віктор Добрик каже: «Мало — не відкриється, бо вже в ЦК почали говорити». А якраз була виставка скульптури нашого інституту декоративно-прикладного мистецтва. Ректор Валентин Борисенко виставив невеличкий ескіз пам`ятника бійцям Першої кінної армії. То ми побачили і вирішили поставити такий пам`ятник Першій кінній десь біля Олеська. Знайшли поховання будьонівців, перенесли і поруч поставили пам`ятник. Приймати його командуючий ПРИКВО прислав цілий автобус офіцерів, свого заступника — генерала. Той каже: «Мы приехали посмотреть, до открытия месяц, ещё можно исправить недоработки». Тут піднімає руку один з полковників і питає: «А куда они скачут?» Усі розгубилися. Скажеш, що на Москву, то значить, Будьонний тікає від Пілсудського, а скажеш, що скачуть на Польщу, — теж незручно, бо Польща вже народна. Почали шукати компас, визначили, що скачуть на північний схід. Ну, кажуть, це може бути. Тоді ще один полковник піднімає руку і питає: «А почему у этого коня такие большие яйца?» Скульптор Борисенко почав пояснювати, що все правильно, він їздив по фермах, замальовував коней… Більше питань не було. Сказали, можете відкривати. Пам`ятник Першій кінній відкрили в один день з Олеським замком, 21 грудня 1975 року. Щоправда, замок відкрили умовно. Чекали на Щербицького, коли він приїде до Львова і скаже своє слово. Він приїхав, подивився все, сказав, що гарно. Тоді вже дозволили відкрити замок офіційно. 

Епізод третій: Львівська Богоматір

— Коли Галичина у ХІІІ столітті потрапила під владу Польщі, церква почала дивитися на Захід, а не на Схід. На той час у Львові було три чудотворних ікони: Белзька Богоматір, яка тепер є святинею Ченстохови, Домініканська Богоматір, яка тепер є в Гданську, і Львівська Богоматір, яка була освячена 1512 року в Кафедральному католицькому костелі. Це були дуже цікаві часи. В католицьких костелах висіли українські ікони. Ситуацію, що на Сході католики моляться до ікон, намальованих схизматами, обговорювали на Тридентському соборі. І 1595 року львівський єпископ наказав усі ікони східного письма з костелів викинути. Більшість спалили просто на вулицях. Але ці три ікони вціліли через свою чудотворність. Тоді ж Львівську Богоматір передали з кафедрального костелу вірменській громаді міста. Так вона і висіла у вірменському соборі триста років. Вірмени ще тоді її перемалювали згідно з традиціями власної малярської школи, швидше за все, це був художник Богуш Шиманович. За часів Другої світової ікона пропала. Разом з нею зникло Євангеліє ХІІ століття. Я цю ікону шукав років двадцять п’ять. Нема й нема. Й ось якось років десять тому викладач нашої Політехніки професор Отко перестрів на вулиці Володимира Вуйцика (відомого львівського історика архітектури) і розповів, що у нього на шафі стоїть вірменська ікона, яку мама ховала, а тепер він хоче повернути її вірменам. Вуйцик порадив Отко принести ікону до картинної галереї Возницькому. Так ця чудотворна ікона опинилася в нашій колекції.
— А як вона опинилася на шафі в Отка?
— Коли радянський уряд арештував останнього вірменського єпископа і відправив його за Урал, він цю ікону, може, й Євангеліє також, передав на збереження вчительці вірменської гімназії, що була при соборі. Вчителька, помираючи, віддала ікону на збереження своїй улюбленій учениці пані Блонській — мамі професора Отко. Ми експонували цю ікону в нашому виставковому залі в храмі Іоанна Хрестителя. Тепер реставруємо каплицю в Палаці Потоцьких, і коли роботи будуть завершені, виставимо її там. 

?? ???? ?? ????? ?????????? ?? ????? ??? ????? ??? ?????
  Лесь Курбас ставив «Наталку Полтавку»
2007
N(34)Червень
N(33)Травень
N(32)Квітень
N(31)Березень
N(30)Лютий
N(29)Січень
2006
N(28)Грудень
N(27)Листопад
N(26)Вересень
N(25)Серпень
N(24)Липень
N(23)Червень
N(22)Травень
N(21)Квітень
N(20)Березень
N(19)Лютий
N(18)Січень
2005
N(17)Грудень
N(16)Листопад
N(15)Жовтень
N(14)Вересень
N(13)Липень
N(12)Червень
N(11)Травень
N(10)Квітень
N(9)Березень
N(8)Лютий
2004
N(7)Грудень
N(6)Листопад
N(5)Жовтень
N(4)Вересень
N(3)Серпень
N(2)Липень
N(1)Червень


Реклама:


Луцьк, вул Рівненська 76а
+38(0332) 78-49-49

artvist-liberty@yandex.ru
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Контакт Форум Гороскоп
© ТОВ "КРЕАТИВ ПЛЮС".
Всі права на статті, ілюстрації, інші матеріали, а також художнє оформлення
належать редакції журналу "CITY LiFE"
Передрук та відтворення інформації допускається лише з письмового дозволу редакції


   
Реклама: