CITY LiFE - інформаційний журнал твого міста

 СІТІ ЛАЙФ iнформаційний журнал
CITY LIFE iнформаційний журнал
CITY LIFE Номер 22
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Гороскоп
CITY LIFE ????? 22
???????
???? ??????
Володимир Гришко: «Мільйон у душі»
CITY PEOPLE
Ірина Мерлені:«Я на килимі жорстка»
CITY SOCIETY
«Срібний вовк» прийшов
344-й день народження
Лемки: роки і долі
CITY SOCIETY
Батьківщина, яку ми не знаємо
CITY HISTORY
Родинне гніздо Потоцьких
Острог: історія з легенд
CITY FAMILY
Ігри патріотів
CITY FAMILY
Сучасне міське зелене середовище
CITY FAMILY
Спортивна Каталонія: чотири стихії
CITY ART
Екстрім «Пікардійської терці»
Її величність фотографиня
CITY LIBRARY
Тимофій Гаврилів: «Подорожі фантазією важливіші для творчості, ніж подорожі географічним простором»
???? ??? CITY
???????:
N5(22) Травень 2006     ???? ??????: CITY PEOPLE
??? ? ???????
CITY ART
Екстрім «Пікардійської терці»

За своє понад десятилітнє існування в особі Володимира Якимця (який водночас є художнім керівником групи), Богдана Богача, Андрія Шавали, Романа Турянина, Славка Нудика, Андрія Капраля та постійного менеджера «піккардійців» Романа Климовського «Піккардійська терція» усіляких історій у свій життєпис «вписала» більш ніж достатньо. Однак широко відомою в Україні і поза нею (група збирає повні зали не тільки в столичних Жовтневому, палаці «Україна», а також неодноразово в Німеччині, Америці, Канаді, інших державах) стала не через них. Свого часу поставивши на акапельний спів (без супроводу музичних інструментів), вона зуміла вибороти в українській естраді осібну нішу, в якій сьогодні така, як є — фактично єдина. Сьогодні в гостях у «СITY LiFE» — «піккардійці» Володимир Якимець та Славко Нудик.

CL: — У вересні 1992 року за ініціативою знизу — тобто за вашою — у Львівському музичному училищі, де ви обоє на той час навчалися, мав виникнути мішаний хор. Так ви планували. Однак не склалося. Чому?

В.Я.: — Бо дівчата завжди бачать усе по-своєму.

С.Н.: — Може, то «бабине літо» так на них повпливало, але їхнього ентузіазму вистачило хіба на дві репетиції. У підсумку нас лишилося четверо — Богдан Богач, Андрій Капраль, Володя Якимець і я. І вирішили на своїй невеличкій чоловічій раді: раз дівчата такі несерйозні — їм же гірше.

В.Я.: — Насправді річ не в цьому. Просто терпіння до кінця реалізувати ідею, яку всі вважали доброю, виявилося лише в нас чотирьох. Коли в 94-му наш квартет узявся записувати свій перший альбом, вийшло так, що партитури були розписані не на чотири, а на більше голосів. На студії два-три рази можна накласти один і той голос, але не на концерті. А тому постала потреба розширити групу: нас стало шестеро — доєдналися Андрій Базиликут та Ромко Турянин. Приятелі, які від початків часто приходили на наші репетиції, оскільки їм подобалося те, що ми робимо. Кардинальна зміна в нашій історії сталася наприкінці 96-го року, коли від нас пішов Андрій Базиликут, а прийшов Андрій Шавала. Адже цей, як нам здавалося, максимально відпрацьований організм дав збій. Прийшов новий чоловік, який не звик до того, що і як ми робимо, тож йому відразу складно було адаптуватися на сцені чи в якихось творчих справах. І тому 97-й рік — це час зародження колективу заново, хоча до нас і ставились, як до тих, хто вже вагомий час є на сцені. З іншого боку, 97-й рік — це великий наш скачок уперед щодо техніки виконання, пошуків нових форм вислову й, зрештою, просто щодо вільного поводження на сцені. Це як у комп’ютерних іграх — перейшли на новий рівень.

CL:Однак ігри бувають різні. Ви вибрали насправді рідкісну — спів «а капелла», в яку майже не грали не лише в Україні, а й інших державах. Чому саме вона?

С.Н.: — Та хоча б через те, що інструментів не треба із собою тягати, гроші на них витрачати. І, плюс до того, всі начебто з хору вийшли, тому в тому ж ключі почали працювати й далі. Хоча, якщо серйозно, тоді не замислювалися, що ніша, в якій хотіли би мати місце, є незаповнена. Вже згодом про це почули.

CL:Ви були першими такими в Україні?

В.Я.: — Правильніше було б сказати, що ми поодинокі, які залишились. У той час акапельних вокальних груп існувало більше. Інша справа, що ми виконували доступнішу для сприйняття наших людей музику, ніж вони. Американський джаз, хай і дуже професійно зроблений, — не те, що переважною більшістю слухатимуть мешканці України. Тому, можливо, нас краще запам’ятали і на нас більше звернули уваги.

CL: — Практично успіх звалився на вас одразу: що не рік — то якась перемога на всіляких конкурсах та фестивалях. Коли після здобуття гран-прі за пісню «Пустельник» на телефестивалі «Мелодія-95» зовсім непопсова «Піккардійська терція» раптом потрапила до трійки претендентів на «Золоту Жар-Птицю» Таврійських Ігор в номінації «Краща поп-група року», це стало великим відкриттям як для ваших прихильників, так і для тих, хто на початках ставився до вас, як до «самодіяльності». Саме такого успіху ви очікували?

С.Н.: — На той період часу ми про це не замислювалися. Нам просто цікаво було так працювати. Те, що нас помітили і визнали, — це наслідок того, що просто треба любити справу, яку робиш.

В.Я.: — Це так, але все ж кроки для популяризації своєї програми ми робили. Це вже потім з’явилося мистецьке об’єднання «Дзиґа», яке свого часу надзвичайно багато нам дало. Але знову ж таки на всякі конкурси та фестивалі ми подавали заявки самі. Тобто не можна сказати, що просто сиділи й співали, — а може, хтось нас днями почує. На те, щоб якомога більше людей змогло нас почути, ми справді працювали. Це зараз я на це дивлюся зовсім інакше. А тоді приємно було, що тебе впізнають.

CL: — Зірочка засвітилася в лобі?

В.Я.: — А вона в усіх засвічується. Якщо хтось із виконавців каже, що він ніколи не хворів зірковою хворобою тією чи іншою мірою, то — повір мені — він лукавить. Просто цю зірочку у когось помітно більше, а в когось менше. Сьогодні відчуття якоїсь своєї зірковості трансформувалося у потребу все, що робимо, виконувати якісно. Тим паче, що вивели свою формулу щастя: займаємось улюбленою справою, та ще й за це нам гроші платять.

С.Н.: — Я би сказав, що цю формулу ми виспівали, вистраждали. Найперший наш концерт відбувся в університеті 24 вересня 1992-го. Власне, тоді ми сказали собі: якщо нас люди сприймуть, то будемо у такому ж ключі продовжувати працювати й далі. Те, що проіснували донині, свідчить лише, що той перший виступ був справді успішним.

CL: — Слухач іноді губиться, що в «Терції» йому подобається більше — фолькові композиції, естрадні чи класичні. До чого тяжієте самі і на чому стоїте сьогодні?

В.Я.: — Сьогодні ми нарешті знайшли ідеальну форму викладу матеріалу, який напрацьовано. А це понад чотириста різних творів! Мова про антологію. Перший том «Антології» — а це кращі, на наш погляд, наші пісні естрадного плану — уже вийшов. Другий — збірник народних пісень — наразі вийшов лише в Америці, але, думаю, скоро з’явиться і в Україні. За два-три роки братимемося за третій том, присвячений класиці. А зараз працюємо над новим альбомом, куди увійдуть оригінальні пісні естрадного напрямку і під вихід якого думаємо про чергове турне Україною. Коли нас запитують, чому акапельно робимо те, а не інше — зазвичай не знаю, що відповісти. Робимо те, що лягає на душу, а все інше хай додумують музичні критики.

CL: — Однак, Володю, ти сам учився на критика. Якби тобі випало писати про «Піккардійську терцію» критичну статтю, що б ти там зазначив?

В.Я.: — Якщо бути відвертим, то, напевно, те, що як справжнім українцям нам трохи заважає лінь. Коли є можливість перенести щось на завтра, то можемо так зробити. Але це, мабуть, єдине, що можна закинути. Усе інше — тимчасові технічні моменти, що їх переважують великий досвід і щире бажання далі працювати.

CL: — Коли «Піккардійська терція» святкувала десятиліття, Львовом блискавично поширилися чутки, що «піккардійці» знудилися один від одного, група розпадається. Диму без вогню не буває. Свій складний період взаємин ви пережили?

С.Н.: — Переживаємо постійно, але це цілком нормально, оскільки йдеться про сім особистостей (з нашим менеджером Ромком Климовським включно), що мають різні смаки, амбіції, темперамент. Логічно, що якісь тертя завжди виникають. Але питання розпаду групи ніколи не стояло.

В.Я.: — Мабуть, такі розмови — це, як кажуть росіяни, «іздєржкі проізводства». Тим більше, що навіть двоє людей у сім’ї не завжди можуть собі дати раду. Але те, що ми ще досі разом, доводить, що вміємо порозумітися, що наша робота нам подобається, тож заради неї кожен готовий піти на якісь поступки.

CL: — Однак не секрет — у семи няньок дитина без ока. Хтось має домінувати. Хто таку роль бере на себе?

С.Н.: — Компроміс дуже часто знаходить публіка. Типовою є ситуація, коли хтось приносить пісню, а п’ятеро з шести кажуть, що вона не годиться. А потім доходять висновку, що пісню таки треба зробити і долю її вирішити на одному з концертів. І часто «меншовик» має слушність.

В.Я.: — Яскравий приклад такої ситуації — пісня «Пустельник», від якої, коли я її написав, «Терція» активно відбивалася кілька місяців. А потім пісня стала хітовою.

CL: — За час існування формації її більше хвалили чи копали? І якщо копали, то за що?

В.Я.: — Найкраще — коли виконавець сам себе в одне місце копає. Цим ми подекуди й займаємося. Можливо, це робили б інші, але для цього мала би бути конкуренція. А в нашій ніші її немає. Акапельно працює київська група «Mаn’ Sound», але вона нам не конкурент, оскільки працює в іншому стилі, розрахованому, швидше, на спеціалістів. А звичайної акапельної музики не існує не лише в нас, а й у Росії. Бо на ній не особливо заробиш, оскільки сьогодні потрібно розкручувати не лише групу, а й сам жанр як такий. Нам було легше, бо ми починали, коли тільки формувався український шоу-бізнес і коли про гроші особливо ніхто не думав. Тим, хто хотів би почати працювати на зразок «Терції» сьогодні, зусиль і капіталовкладень для розкрутки потрібно було би набагато більше.

CL: — Особисто вам бракує цієї конкуренції, яка, як правило, не дає розслаблятися, стимулює не стояти на місці?

В.Я.: — Ми не знаємо, що таке конкуренція, а тому не можемо знати — бракує нам її чи ні. Кілька разів ми були учасниками потужного міжнародного фестивалю акапельного співу «Vokal — Total» у Мюнхені. До речі, першою групою із Східної Європи, яку запросили на цей поважний захід. І попри те, що там люди в курсі того, що діється у площині їхнього мистецтва у світі, ми стали відкриттям фестивалю, чогось схожого там не чули. Напевно, уже це про щось свідчить. До речі, дві наших пісні — «Колискову для Аліси» та «Берег ріки» — відома група «Terzinfakt» узяла до свого репертуару. Чесно скажу, цим дуже втішений.

CL: — «Піккардійській терції» випала нагода стати учасницею популярного телевізійного шоу «Форт Буаяр». Яка риса передусім була потрібна учасникам гри?

С.Н.: — Кмітливість.

В.Я.: — Не тільки вона — також спритність, витривалість, авантюризм й інші. Принаймні, усе це — команді на руку. Але навіть коли щось і не вдавалося, то все одно адреналін не покидав ще довго.

CL: — Такий екстрім у вашому житті був першим? І взагалі наскільки екстрім присутній у житті «Піккардійської терції»?

С.Н.: — Чесно кажучи, кожен концерт — це екстрім. Хтось захрип, інший поламав руку, ще в іншого температура. Однак у нас нема такого, щоби щось перешкодило виступити. Хоч як би ти почувався — робота є робота. Бувають і казусні екстремальні моменти. Скажімо, несподівано виявилося (а якраз були в Польщі), що маємо виступити на дні народження директора Варшавського оперного театру, де був присутній його найкращий друг, донедавна президент Польщі Александр Кваснєвський (причому глядачі сиділи не в залі, а на сцені). Нас попросили одягнути костюми грецьких богів. Мені, як на зло, випала дуже коротенька туніка, під яку мої сімейки годі було сховати. Інших трусів у той момент узяти було ніде. Тож довелося йти на сцену з голим задом і притримувати туніку рукою, аби вона випадково не привідкрила мої красоти. Хіба ж не екстрім? А взагалі чимось екстремальним особисто я спеціально ніколи не займався, хоча знаю, зміг би усе, хіба окрім одного — стрибка з парашутом. Висоти боюся жахливо.

CL: — Однак історія «Піккардійської терції» — якраз і є долання висот. А ще — чудова ілюстрація того, як у боротьбі з авторитетом і традицією ви створили власні авторитет і традицію. Злословці часто згадують, як вас, коли здобували музичний фах, «довбали» за вашу орієнтацію на естраду музичні «метри».

В.Я.: — Ми вчилися професіоналізму у наших викладачів. Багато що почерпнули у вокальному плані — і особисто я в аранжуванні — від групи «Quеnn» (та й не тільки від неї), зважали на окремі поради наших знайомих і друзів. Але в одному з наших альбомів є пісня на слова Юрка Покальчука під назвою «Вперто іди!» — то це про нас. Якщо ти маєш стиль та мету і знаєш, як їх досягти й утримати, роби по-своєму — і все буде добре.

?? ???? ?? ????? ?????????? ?? ????? ??? ????? ??? ?????
  Її величність фотографиня
2007
N(34)Червень
N(33)Травень
N(32)Квітень
N(31)Березень
N(30)Лютий
N(29)Січень
2006
N(28)Грудень
N(27)Листопад
N(26)Вересень
N(25)Серпень
N(24)Липень
N(23)Червень
N(22)Травень
N(21)Квітень
N(20)Березень
N(19)Лютий
N(18)Січень
2005
N(17)Грудень
N(16)Листопад
N(15)Жовтень
N(14)Вересень
N(13)Липень
N(12)Червень
N(11)Травень
N(10)Квітень
N(9)Березень
N(8)Лютий
2004
N(7)Грудень
N(6)Листопад
N(5)Жовтень
N(4)Вересень
N(3)Серпень
N(2)Липень
N(1)Червень


Реклама:


Луцьк, вул Рівненська 76а
+38(0332) 78-49-49

artvist-liberty@yandex.ru
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Контакт Форум Гороскоп
© ТОВ "КРЕАТИВ ПЛЮС".
Всі права на статті, ілюстрації, інші матеріали, а також художнє оформлення
належать редакції журналу "CITY LiFE"
Передрук та відтворення інформації допускається лише з письмового дозволу редакції


   
Реклама: