CITY LiFE - інформаційний журнал твого міста

 СІТІ ЛАЙФ iнформаційний журнал
CITY LIFE iнформаційний журнал
CITY LIFE Номер 22
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Гороскоп
CITY LIFE ????? 22
???????
???? ??????
Володимир Гришко: «Мільйон у душі»
CITY PEOPLE
Ірина Мерлені:«Я на килимі жорстка»
CITY SOCIETY
«Срібний вовк» прийшов
344-й день народження
Лемки: роки і долі
CITY SOCIETY
Батьківщина, яку ми не знаємо
CITY HISTORY
Родинне гніздо Потоцьких
Острог: історія з легенд
CITY FAMILY
Ігри патріотів
CITY FAMILY
Сучасне міське зелене середовище
CITY FAMILY
Спортивна Каталонія: чотири стихії
CITY ART
Екстрім «Пікардійської терці»
Її величність фотографиня
CITY LIBRARY
Тимофій Гаврилів: «Подорожі фантазією важливіші для творчості, ніж подорожі географічним простором»
???? ??? CITY
???????:
N5(22) Травень 2006     ???? ??????: CITY PEOPLE
??? ? ???????
CITY SOCIETY
Батьківщина, яку ми не знаємо

«Удома й вода помагає, й повітря гоїть…»

Багатьох сіл Чорнобильського району Київської області та Овруцького Житомирської, що входять у зону відчуження, більше немає на карті. Хоч насправді вони існують. В окремі села зони через роки поневірянь люди повернулися. Йшли додому помирати. Їм забороняли, а вони все одно йшли. Попри усі заборони. Тож на них махнули рукою. І вони живуть. Вже по десятку, а то й більше років. Живуть посеред дикої природи, серед нетрищ і різних загроз. Живуть без налагодженого постачання продуктами й усім необхідним. Живуть з того, що самі виростили і назбирали. У Дніпрі та Десні багато риби. Коропи — як золото. А влітку гриби, ягоди.
«Удома й вода помагає, і повітря гоїть…» — самосели Чорнобильської зони не просто так кажуть. Вони у цю істину вірять. І справді, їхнє життя у зоні гідне подиву. Неначе в іншому вимірі. Посеред небезпек, які чатують на них зусібіч, вони почуваються щасливими. Вони — удома.
Воістину, щоб оцінити, яка дорога тобі земля, де ти народився, хата, яку ти власноруч збудував, сад, який сам посадив і виростив, треба водночас усе це втратити.
Науковці Рівненського обласного краєзнавчого музею, етнографи Алла Українець та Тетяна Пархоменко неодноразово бували у селах Чорнобильського та Овруцького районів у складі тих наукових експедицій, які формувалися з метою вивчення та збереження народної спадщини, пласту культури, який більше не відтвориться. Рівненські етнографи, а з ними і фольклористи Рівненського інституту мистецтв РДГУ неодноразово здійснювали фольклорно-етнографічні експедиції і в радіаційно забруднені села Рівненського Полісся, населення яких також підлягало виселенню. Сьогодні в музеї готується вже друга на цю тему етнографічна виставка.
Рівненські етнографи побували як у цілком мертвих селах зони відчуження (хоч поодиноко навіть там живуть самосели), так і в зоні безумовного відселення та тих населених пунктах, куди компактно переселилися мешканці сіл, що опинилися в епіцентрі біди. Враження, які вони та інші учасники наукових експедицій винесли з усього побаченого і почутого, порівняти можна хіба що з враженням, які люди виносять з війни, блокади, інших жахливих життєвих катаклізмів.

Зона відчуження

Не можна говорити про експедиції в зону відчуження без хвилювання. Чорнобиль — то біль. Коментуючи кожне фото, зроблене в зоні, жінки-етнографи розповідають про щемкі миттєвості, які переживав кожен учасник експедиції, пробираючись до покинутих осель не людськими стежками, а стежками, протоптаними табунами диких кабанів… Адже за двадцять років уже ані доріг, якими колись їздили підводи та авто, ані охайних, колись добре втоптаних та чистенько виметених подвір’їв, ані добре втоптаних стежечок від перелазу до перелазу не залишилося… До покинутих хат, щоб зайняти вигідний ракурс і сфотографувати зблизька дерев’яні зруби та чудові, прикрашені різьбою, такі веселі віконниці з голубочками на верхній рамі, окремі — з кубелечком посередині, треба пробиратися крізь непробивні хащі, безладно порослі кущі та дерева. Усяка оселя, в яку заходять учасники експедиції, сповнена небезпек: на кожному кроці може провалитися ветха дощана підлога або ж горище, а на подвір’ях головною загрозою є напівзасипані хмизом, осіннім листям, снігом колодязні ями та льохи. Скоро двадцять років, як ці оселі покинули люди, а вони, збудовані на віки, для прийдешніх поколінь, усе стоять, сумно блимаючи порожніми віконницями.
І все ж у деякі оселі повернулися люди. І те життя, яке сьогодні ще тліє у 30-кілометровій зоні, є мірилом нашої людськості, нашого гуманізму і нашого патріотизму.

Мірило патріотизму

— У кожній хаті, де ми побували в зоні так званого безумовного відселення, ми не могли говорити про етнографічні експонати, не вислухавши цілу одіссею про авральне виселення, поневіряння по чужих краях і повернення, — розповідає Алла Українець.

— Патріотизм цих простих людей, уже немолодих сільських дядьків і жінок, впадає в душу так, що не стримуєшся від сліз і ридаєш разом з ними. Одна жінка із самоселів розповіла таке: «Нас переселили у Херсонську область. Поблизу море. Багато сонця, земля родюча. Здавалося б, живи і радій. А радості нема. Все нам чуже. І ми там чужі. Щоночі рідна хата сниться. Тож кажу дідові: «Ти собі як хочеш, а я повернуся помирати додому. Хоч що б там було». А він мені зізнається, що також про це думає. Так ми опинилися вдома. З якими труднощами ми сюди добралися — не розказати. Зайшли в нашу хату й обімліли: навіть підлога зірвана. Мародери винесли з обійстя все, що тільки можна було винести. А ми ж жили досить заможно — хату гарну мали і майже все у хаті залишили. А тут з усіх меблів стоїть лише старенький тапчанчик, якого я хотіла викинути, та не встигла. А з одягу висить у кутку старезний дірявий кожух, який також нікому не знадобився. Не повірите: лягла я на той тапчанчик, накрилася тим кожухом і вперше за усі роки поневірянь по чужих краях так солодко заснула, як можна заснути тільки удома…»
Старий чоловік, якого ми зустріли у селі Рудня Повчанська, де сходяться річки Уша та Десна (місця там невимовно красиві), плакав і, не ховаючи сліз, казав: «Мені від нашої держави не потрібно нічого. Лишень повернутися додому…»

Мірило людськості

Зона відчуження вражає не тільки патріотизмом її мешканців. Є ще й інший бік. Зворотний. Зона вражає нечуваною ницістю тих, хто не боячись ані суду Божого, ані людського, мародерствує у покинутих оселях та церквах.

— Оскільки нас цікавили речі ужиткового мистецтва, зроблені власноруч знаряддя та предмети побуту, ми звернули увагу на глиняні горщики, різної форми гладущики. У багатьох горщиках — приблизно однакової форми дірочки. Вирішили розпитати у самоселів про призначення цих дірочок. Пояснення отримали вражаюче банальне. На горщиках правоохоронці вправлялися у стрільбі. Благо, що вишивані та ткані рушники, килими, гончарні, столярні та плетені вироби — предмети селянського побуту — це речі, що мало цікавлять мародерів, які за два десятки років уже побували мало не в кожній хаті й винесли з людських домівок абсолютно все: одяг, найрізноманітніші речі, меблі. Мало того, зривалися добрі двері, вікна, підлога і все вивозилося, продавалося. На людському горі хтось добряче заробив. Брати ж було що. Люди з болем розповідали про те, що коли їх виселяли, було наказано взяти з дому тільки найнеобхідніше з білизни, одягу. Ніхто не повідомляв про те, що вони до своїх домівок більше ніколи не повернуться. Була ж якраз великодня субота. Люди поприбирали обійстя, пекли паски. Тож узяли з собою лише найнеобхідніші речі та харчі, щоб розговітися.
Першим шоком була лазня. Без огляду на вік і стать, родинну приналежність, роздягнули усіх разом. Найбільшим же потрясінням на місцях, куди їх привезли, було те, що люди від них сахаються, немов від прокажених. Жити довелося по хлівах у жахливих умовах.
Тож не дивно, що час для тих, хто живе в зоні відчуження, поділений на дві частини — до війни і після війни. Так-так, Чорнобильську катастрофу вони називають війною.
А тепер ті, котрі повернулися, також живуть, немов на війні. Без рушниці виходити з дому небезпечно. Небезпека чатує не тільки з лісу, де так багато диких звірів — вовків, лисиць, диких кабанів. У зоні відчуження можна необачно наткнутися на бандитів, від яких можна чекати всього. Нерідко у самоселів, людей переважно похилого віку, силоміць забирали все, що вони виростили на городі, рибу та душенину, прирікаючи їх на голодну смерть.
— У селі Новошепеличі ми зустріли подружжя Олену та Саву Ображеїв, — розповідає Тетяна Пархоменко. — Жити їм дуже нелегко. Нещодавно вони похоронили сина, якого знайшли убитим на човні, де він ловив рибу. Часто їм доводиться боротися за право володіти власним майном. І не тільки з мародерами, а навіть з тими, хто називає себе стражами порядку. Дід Сава Ображей розповів нам, як у них забрали овочі та рушницю. Якраз тоді в зону відчуження приїздив Віктор Ющенко. Він побував у сховищі етнографічних експонатів, спілкувався з учасниками експедиції, побував і в селах, розмовляв із людьми. Так сталося, що саме Президент, почувши про біду Ображеїв, розпорядився, аби дідові повернули рушницю, і пообіцяв допомогти їм матеріально.
Якщо говорити про мародерів, то найбільше враження на нас справила церква у Красному. Цей мертвий храм зазнав нечуваного мародерства та руйнації. На жаль, тільки розпис біля купола та сама споруда ще нагадують про те, що то храм. Траплялося й таке, що, замітаючи сліди нечуваних грабежів, мародери запалювали хати, а оскільки вони дерев’яні, то пожежа перекидалася на сусідні будинки, й у тих великих пожарищах горіли цілі вулиці. Тепер на ці попелища дивитися не менш моторошно, як і на села, загорнуті під землю бульдозерами.

— Нам доводилося пояснювати людям, хто ми і яка мета обстеження кожного села, кожної хати. Ми показували фото експонатів, запитуючи про їхні народні назви та призначення, і нерідко натрапляли на господарів цих речей. Люди з радістю кидалися до нас з розпитами про те, яка їхня хата і що там залишилось, і всі плакали, — розповідає Алла Українець. — З нами неодноразово була відома письменниця Ліна Костенко. Вона знає ці краї і цих людей чи не найкраще від усіх, адже їздить у тридцятикілометрову зону впродовж 1986-2005 років. Сподіваємося, що спогади, які вона зібрала, її власні роздуми незабаром будуть опубліковані. І це буде «бомба». Буде відкрито Чорнобиль, якого ми не знаємо. Радянський і посттоталітарний кучмівський режим довго замовчували правду. Тепер вона проривається назовні.
Щодо нас, етнографів, нашої праці у тридцятикілометровій зоні, то ми сповна виконали свій громадянський обов’язок. Багата народна спадщина цього регіону вивчена так, як не вивчена тепер духовно-матеріальна спадщина жодного регіону. Бодай незначна, та все ж компенсація за знищені села та понівечені Чорнобилем людські долі.
На фото — вцілілі ткані рушники і фрагменти народного одягу, сволоки хат з цікавими для етнографів написами, різьблені скрині, печі й мисники, діжі, бодні, діжечки й цебрики, масниці, дерев’яні коробки, ковші для зерна чи борошна, прачі, глиняні макітри, горщики та гладишки. Архітектурну цінність становлять і самі будівлі — як зсередини, так і зовні.

— Рухаючись у напрямку від Чорнобиля до сіл Залісся, Черевач, Лелів, Паришів, Красно, Новошепеличі, Зимовище, Копачі, а тоді до Прип’яті й знову в Чорнобиль, — розповідає Тетяна Пархоменко, — ми не очікували віднайти стільки цінних експонатів. Ось, приміром, скрині (Тетяна показує фото): ось ця мальована, а ця — з незвичною різьбою. Ми раді, що вона ще ціла і придатна до перевезення. А цією знахідкою — рушником, що в народі називається красним, — я тішилася неймовірно. Ми також узяли його із собою. А ось клуня, майстерно сплетена з лози, — унікальна пам’ятка декоративного мистецтва села Зимовище. У деяких селах зустріли будинки другої половини ХІХ століття. Такого дива мені не доводилося бачити ніде. А різної форми вулики, борті на деревах у селі Ладижичі є особливою прикметою Чорнобильського регіону.
Перед Великоднем та після нього, на поминальну неділю, у покинуті села зони безумовного відселення приїздять колишні мешканці. Приїздять на кладовища, щоб поприбирати могили і схилитися над ними в задумі, а заодно не втримуються, заходять до своїх хат. На фото, яке показують мені музейні науковці, — листівка, наклеєна скотчем. На ній — олівцем великодній малюночок і вітання з Великоднем. Кожен, хто побував у рідній хаті, залишає якийсь знак для тих, хто ще сюди зайде.

Останній знак буде знаком для нащадків. Щоб любили свою батьківщину. І залишалися людьми…

?? ???? ?? ????? ?????????? ?? ????? ??? ????? ??? ?????
2007
N(34)Червень
N(33)Травень
N(32)Квітень
N(31)Березень
N(30)Лютий
N(29)Січень
2006
N(28)Грудень
N(27)Листопад
N(26)Вересень
N(25)Серпень
N(24)Липень
N(23)Червень
N(22)Травень
N(21)Квітень
N(20)Березень
N(19)Лютий
N(18)Січень
2005
N(17)Грудень
N(16)Листопад
N(15)Жовтень
N(14)Вересень
N(13)Липень
N(12)Червень
N(11)Травень
N(10)Квітень
N(9)Березень
N(8)Лютий
2004
N(7)Грудень
N(6)Листопад
N(5)Жовтень
N(4)Вересень
N(3)Серпень
N(2)Липень
N(1)Червень


Реклама:


Луцьк, вул Рівненська 76а
+38(0332) 78-49-49

artvist-liberty@yandex.ru
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Контакт Форум Гороскоп
© ТОВ "КРЕАТИВ ПЛЮС".
Всі права на статті, ілюстрації, інші матеріали, а також художнє оформлення
належать редакції журналу "CITY LiFE"
Передрук та відтворення інформації допускається лише з письмового дозволу редакції


   
Реклама: