CITY LiFE - інформаційний журнал твого міста

 СІТІ ЛАЙФ iнформаційний журнал
CITY LIFE iнформаційний журнал
CITY LIFE Номер 21
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Гороскоп
CITY LIFE ????? 21
???????
???? ??????
12 раундів з Віталієм Кличком
Влодко Кауфман: «Для мене мистецтво - хвороба, якої важко позбутись»
CITY SOCIETY
Академік з Прикарпаття
На крилах натхнення
CITY HISTORY
Слідами «Трьох білих Орлів»
CITY HISTORY
Серце старого Станіславова
CITY FAMILY
Кельн
Перлина Адріатики
CITY FAMILY
Чоловіче безпліддя
Мама для 87 дітей
CITY FAMILY
Зелена кімната нашої душі
CITY ART
Марія Корпанюк:«Життя для мене - це гра»
Райські «Небелиці» Гурістюка
У нас є все необхідне, аби духовно підкорити Європу
CITY ART
Парад Надій
Персонаж під знаком +
CITY LIBRARY
Василь Габор: «Жінки потребують любові»
???? ??? CITY
???????:
N4(21) Квітень 2006     ???? ??????: CITY PEOPLE
??? ? ???????
???? ??????
Влодко Кауфман: «Для мене мистецтво - хвороба, якої важко позбутись»

- B лодку, як сталося, що ти — дуже добрий живописець — живопис практично не малюєш. Заповідалося, що будеш дуже добрим графіком — її не твориш. В уяві пересічного львів’янина ти — божевільний, оскільки поклав свій талант на мистецтво перформенсів, тобто те, що не можна продати. Чому?
— Просто якогось дня усвідомив, що для того, аби втілити свої ідеї, мені уже не вистачає живопису і графіки як мистецьких технологій із певними усталеними рамками. Відчуваючи, що не можу дати собі з тим ради, я впав у дуже серйозну кризу, через яку кілька років творчо нічого не міг робити. Не допомогло навіть членство у мистецькому об’єднанні «Шлях» — першій в Україні організації художників, яка стала неофіційною альтернативою офіційній Спілці художників. Бо, як з’ясувалося згодом, усе, що нас об’єднувало, — це нелюбов до офіційного мистецтва. І тільки у 1993-му, підготувавши акцію «Восьма печать або листи до землян», відчув, що в моєму творчому житті нарешті почався новий виток. Адже мова навіть не про перформенс, а гепенінг — «мистецтво дії» (коли стерто грань між реальністю та художньою творчістю і коли усі глядачі, попри свою волю, стають учасниками одного проекту). Тобто найскладнішу мистецьку форму, яка тільки може бути. Цей гепенінг, до слова, у Львові став першим.

— Як зреагувала на нього спільнота? І які були твої відчуття, коли вийшов із цим до людей?
— Про свої відчуття сьогодні говорити складно. А щодо однодумців, то на той час їх у мене було обмаль. З більшістю художників, із якими мав приязні стосунки, наші погляди на мистецтво кардинально розійшлися.

— Що тебе у їхньому мистецтві не влаштовувало?
— Це радше їх щось не влаштовувало у тому, що мені доводилося робити. Адже я заповідався як талановитий, перспективний живописець з великим майбутнім. І тут раптом перестав малювати й, як вони вважали, почав займатися якимись бздурами. «Слухай, тобі підходить вік, — казали мені, — пора уже сформуватися, викарбувати стиль. Скільки можна займатися дурницями?» Більшість із тих людей сьогодні стали врівноваженими «маестрами» без видимих шкідливих звичок, їх впізнають, але це — спокій. Далі вже нічого не відбувається. А я маю просто жахливу рису — вкрай важко переношу дублювання й аж ніяк не можу варитися в одному й тому ж. Від такої постійності я б, напевно, повісився.

— Чому за шлях самореалізації ти обрав передусім гепенінг, перформенс, інсталяцію, а не традиційні мистецькі форми?
— Скоріше за все через те, що це завжди — дуже ризиковане дійство. Коли впала завіса між нами та Заходом і стало можливим довідатися, що зараз робиться у мистецтві світу, я раптом усвідомив, що порівняно з ними ми — просто дикуни. Не беру зараз до уваги питання якості (тобто чиє мистецтво ліпше, а чиє гірше), а лише проблему можливостей. Я раптом побачив, наскільки діапазон їхніх мистецьких уподобань, технологій і мислення є ширшим. Будучи враженим таким величезним неораним полем можливостей, яке раптом переді мною відкрилось, я вирішив спробувати в одному проекті інсталяцію, живопис, перформенс, театральне дійство — усе, що можна собі уявити. Й одразу заспокоївся, зрозумівши: нічого поганого у використанні подекуди абсолютно незрозумілих технологій мистецтва немає.

— Однак більшість посвячених львів’ян поспішили звинуватити тебе у тому, що ти шарпаєшся.
— Так говорили. Але моя так звана шарпанина — це був елементарний пошук. Адже для мене найважливіше — ідея та ідеологія, а технологія втілення проекту — це вторинне, хоча й не менш важливе. Однак ідея завжди повинна диктувати форму, а не навпаки.

— Як вважаєш, від часу «Листів до землян» і до сьогодні люди звикли до того, що ти такий, а не інший?
— Напевно, так. Але маю дивну опінію, мовляв, постійно щось ламаю, руйную. Хоча це — неправда.

— Але частка правди усе ж таки є. В одному зі своїх проектів ти таки трощив привселюдно власне малярство на склі. Малярство, яке було дуже гарним.
— До речі, мені досі дуже подобається той мій проект. Адже тема ностальгії для мене — наскрізна. Вона так чи інакше виринає у всьому, що роблю. Тоді мене дуже цікавила ідея нетривалості перебування чогось (причому дуже тужлива) у цьому світі. Що ось воно є, але хоч яким би було цінним, завтра його вже не буде. Матеріальний і духовний виміри можуть на якомусь відтинку перетинатись, але не більше. І стояло питання, що знищується раніше і що є суттєвішим.

— Ти сам знайшов на це відповідь?
— Усе залежить від того, коли ти про це думаєш, у яких умовах і в якому віці. Себто від досвіду передусім. Це інтелектуальна робота, яка, на жаль, ніколи не буде влаштовувати широкі кола людей, оскільки мова про дуже інтимну й егоїстичну тенденцію, що стає надбанням народу лише згодом. На рівні підсвідомості кожен художник вважає себе богом, бо процес творення — це мікробожий процес. Чим більше це творення людині вдається, тим більше вона задовольняє свій егоїзм. Інша справа, що це творення не завжди залишається в матеріалізованому вимірі. Скажімо, для мене багато з того, що роблю, залишається на рівні ідеї. І мені було цікаво дослідити, як людина ставиться до творення без усвідомлення, що вона — митець. Жінка, яка в селі вишиває сорочку, — творець. Причому творить вона від душі і з якихось прагматичних міркувань. Минає час, виконавши свою побутову функцію, предмет стає непотребом, з якого культ нині роблять мистецтвознавці. Але найліпше, що сама жінка може з цього предмета зробити, — це ганчірка для миття підлоги. Я це у своїх проектах вживав — мив підлогу старою вишиванкою, що мало фатальний резонанс: мовляв, я — варвар і так далі. А насправді мова йшла про елементарне дослідження людської психології, констатацію факту повсякденного ставлення людини до побутової речі, яка виконала свою утилітарну і мистецьку функцію. Той самий акцент на нетривалість був, коли я бив живопис на склі чи ставив пам’ятник роялю.

— До речі, про рояль. Спорудивши на Львівщині обабіч траси Київ-Львів поблизу села Гамаліївка незвичний монумент класичному інструменту, який уже не підлягав реанімуванню, ти обіцяв, що й далі ставитимеш пам’ятники інструментам, які відслужили свій вік. Однак роялем все і обмежилося.
— Бо забетонований у прямокутник рояль простояв не більше двох років — його знищили. Відразу зазначу: перше, що зробив, коли брався за реалізацію тієї ідеї, — покликав музиканта, який дослідив інструмент і виніс вердикт — цей рояль можна використати максимально хіба як підставку для квітів. Знову мова про той самий зріз проблеми, що і з вишиванкою. Однак у даному випадку я спробував розвинути ідею в іншому руслі — річ сакралізувати. І що сталося? На мене почали вішати ярлики, які хто тільки хотів. Так, не минуло і кілька днів після акції, як в одній із львівських газет з’явилася стаття, що рояль я порубав сокирою. Хто ту сокиру бачив? Я був шокований! Адже найважливіше для мене в тому проекті було належно вшанувати річ, яка на це заслуговує.

— Таке враження, що знову мова про ностальгію, яка не дає тобі жити. І про внутрішню творчу самотність.
— Так і є, бо свого часу раптом почав усвідомлювати: існує багато що, чого ніколи не побачу й ніколи не осягну. Скажімо, мені не дано слуху і хоч як би намагався, я ніколи не зможу почути глибини тих нот, що їх чують музиканти, не зможу відчути повного кайфу від якоїсь розкішної опери. Це елемент ностальгії, яка розповсюджується і на час, і на мистецтво, і на життя, і на широчезний діапазон усього, що відбувається на планеті. У тому аспекті я дуже близький до Екзюпері, який дивився на будь-яку річ з висоти космонавта. Планетою може бути не лише віддалена зоря, а й звичайнісіньке яблуко чи букет квітів.

— До тебе прийшло це усвідомлення, коли ти став філософом?
— Я не називаю це ставанням філософом, це щось інше. Мистецтво — це хвороба, яка для окремих людей (на жаль, я — серед них) стає тотожною до наркоманії. Позбутися цієї залежності — годі. Можливо, я давно перестав би це робити, тим більше, що на життя доводиться заробляти іншим способом, але — не можу. Розмірковуючи над цим усім, дійшов висновку: людина, яка після сорока років не перестала займатися мистецтвом, або ідіот, або хвора. Думаю, усе-таки належу до хворих. І якщо якийсь мій проект мене «вставляє», то до чергової ломки буде більше часу.

— За скільки днів ти зазвичай повинен прийняти чергову мистецьку дозу?
— Це залежить від того, як довго готую цей косяк і наскільки потужною була попередня доза. Наприклад, після того, як зробив альбом «Гра в гру» (у Києві на книжковому форумі у своїй номінації він був визнаний кращою книжкою року), почав переживати серйозний процес переосмислення багатьох речей і оклигати не можу ще й досі.

— Які речі ти побачив кардинально інакше, коли збагнув, що те сприйняття, яке мав до того часу, — не істина, істина — в іншому?
— Не намагаюся шукати істин, бо їх не знайду. Перефразую китайських мудреців: чим більше розкриваєш для себе світ, тим далі від тебе істина. Просто з кожним проектом процент задоволення від його втілення зменшується, обростає самокритичністю. Незадоволення виникає з різних причин — скажімо, через неможливість утілити замислене з огляду на матеріальний аспект. Але дуже важливо для мене ще й інше — ерудиція та інтелект, які мають супроводжувати творчість людини, котра усвідомила, чим займається. Безвідповідальних у цьому сенсі творців я не люблю.

— Тобто все зводиться до того, що не можна бути банальним, а отже, треба багато читати.
— Читати, дивитись, осмислювати і вміти виважено підходити до того, що робиш. Чим далі, тим виваженіше. Принаймні, я завжди маю надію, що наступна доза буде дієвішою.

— Влодку, всі твої проекти годі перелічити: ти заковував у ланцюги пам’ятник Тарасу Шевченку у Львові (в рамках проекту «Це ще не свобода»), повертав Ікара, вважаючи, що він не розбився і не впав невідомо куди, а повернувся у рідне гніздо — на Землю («Меморіал повернення Ікара»), намагався злетіти («Падіння польоту»), жив ідеєю часу, маючи переконання, що час — це константа, а поділ його на секунди і роки — умовність, придумана людьми, аби не з’їхати з глузду, тощо. Але зараз мова про інше. Кожен творець завжди має марнославну думку залишити щось після себе. Твоя творча праця залишається хіба у світлинах та згадках у пресі. Тобі не образливо?
— Про це якось не думаю. Переконаний, що 98 відсотків того, що робиться в мистецтві, через п’ятдесят років усі забудуть. І це залежить не від мене і не від суспільства — а від чогось іншого.

— Від випадковості?
— Від неї залежить те, що відбувається зараз. Частково від неї може залежати те, що буде відбуватися через сто або двісті років. Те, що готика стала складовою культурної спадщини, — випадковість чи логіка? Адже ще триста років тому готику вважали варварським мистецтвом, як і поганим тоном — про неї згадувати. Тобто де грань виміру? Смак до мистецтва, як і совість — поняття не естетичні і не закодовані, а набуті. І потім, я — прихильник теорії, що на планеті навалами відбувається тотальне знищення попередніх цивілізацій і що зараз ми перебуваємо на краю чергового самознищення. Маємо отямитися, бо інакше — кінець. Тобто говорити про вічності та ще й мистецького плану — було би глупством. Я — песиміст, який завжди наголошує: процеси руйнації існують, і я їх фіксую. А мені приписують, що я — руйнатор...

— Таке враження, що тебе це травмує...
— Річ не в мені. А в тому, що люди категорично не бажають зайти глибше. Сприймають оболонку, форму, яку використовую, а не сенс, який є за нею. Оце мене згірчує. Бо, на жаль, середній рівень відношення до арту в нас далі є дуже примітивним.

— В іншому випадку бажання прочитати художника теж може завести невідомо куди. Чи є критерії визначення мистецтва?
— Немає. Межу для себе створюють люди. Вони придумують закони і пробують за ними жити. У нас своя межа, у варварів — інша, у мусульман — ще інша. Меж є багато. І це ще одне підтвердження, що люди навряд чи дійдуть колись до спільного знаменника.

— Де ця межа особисто для тебе? Коли з’являється усвідомлення, що маєш справу з мистецтвом, а не із ситуацією, коли автор просто вимахнувся?
— Хороший твір має безліч кодів. Ти можеш розкодовувати його щодня (як, скажімо, Брейгеля чи Вермейєра Дельфського), і це буде цікаво. Тобто він безмежний у трактуванні. А якщо перекинути місток до соціуму, то межа для мене починається там, де можу зробити шкоду іншому. Мав слушність той, хто твердив: особиста свобода закінчується там, де починається громадська безпека.

— Чи співпадає твоє розуміння усього, сказаного вище, із розумінням мистецтва твоєю дружиною — відомою в Україні художницею, яка займається текстилем і не тільки, Наталкою Шимін? Як шукаєте порозуміння?
— У нас на все дуже різні погляди. Наталка не була би Наталкою, коли б не сповідувала свою концепцію у мистецтві, свої образи, не користувалася б своїми технологіями. Ми дуже часто сперечаємося. Але оскільки нерідко робимо спільні проекти (зокрема, на театральній сцені), намагаємось усе, що не влаштовує, проговорювати, порівнювати наші погляди і шукати компроміс.

?? ???? ?? ????? ?????????? ?? ????? ??? ????? ??? ?????
  12 раундів з Віталієм Кличком
2007
N(34)Червень
N(33)Травень
N(32)Квітень
N(31)Березень
N(30)Лютий
N(29)Січень
2006
N(28)Грудень
N(27)Листопад
N(26)Вересень
N(25)Серпень
N(24)Липень
N(23)Червень
N(22)Травень
N(21)Квітень
N(20)Березень
N(19)Лютий
N(18)Січень
2005
N(17)Грудень
N(16)Листопад
N(15)Жовтень
N(14)Вересень
N(13)Липень
N(12)Червень
N(11)Травень
N(10)Квітень
N(9)Березень
N(8)Лютий
2004
N(7)Грудень
N(6)Листопад
N(5)Жовтень
N(4)Вересень
N(3)Серпень
N(2)Липень
N(1)Червень


Реклама:


Луцьк, вул Рівненська 76а
+38(0332) 78-49-49

artvist-liberty@yandex.ru
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Контакт Форум Гороскоп
© ТОВ "КРЕАТИВ ПЛЮС".
Всі права на статті, ілюстрації, інші матеріали, а також художнє оформлення
належать редакції журналу "CITY LiFE"
Передрук та відтворення інформації допускається лише з письмового дозволу редакції


   
Реклама: