CITY LiFE - інформаційний журнал твого міста

 СІТІ ЛАЙФ iнформаційний журнал
CITY LIFE iнформаційний журнал
CITY LIFE Номер 20
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Гороскоп
CITY LIFE ????? 20
???????
???? ??????
Яке райське життя, коли маєш таку дружбу!
ДВА ЖИТТЯ АНЖЕЛІКИ
Два життя Анжеліки Рудницької
CITY PEOPLE
Художник Никифор
CITY SOCIETY
Як зразок, як мрія
Японці на Прикарпатті
Люди-катастрофи
CITY HISTORY
У Луцьку було більше аптек, ніж у Москві
Скелі Урича
CITY FAMILY
Таїсія Литвиненко:«Кожна жінка сама робить собі чоловіка»
CITY FAMILY
У Вас стрес?!
Лікар номер «1»
CITY FAMILY
«Ноєв ковчег»
Пробіг... увесь світ
CITY MIX
Руслана цілувала й обіймала
«Зимові візерунки» з вихилясами
Королів «побила»... королева
«Цибульне» дітище «гвинтів»
CITY ART
Дарія Зав’ялова:Костюм - «це код образу»
Чорна перлина
CITY ART
Рука, якою водить Господь
CITY LIBRARY
Олександр Вільчинський:«Моя «Віагра» з Варшави»
???? ??? CITY
???????:
N3(20) Березень 2006     ???? ??????: CITY HOLIDAY
??? ? ???????
CITY ART
Дарія Зав’ялова:Костюм - «це код образу»

«Як все це відбувається? Хтось, кого ти любиш дуже, дуже сильно, дарує тобі багато років тому хризантему. У неї ніжно-рожеві, пружні пелюстки, складені в ідеальну спіраль, і блідо-жовтава серцевинка. Я ставлю її у двогорлу грузинську вазу, а вазу — на маленьку виплетену циновку. Пишу з цього приводу есею, таку ж маленьку, як ота циновка. Її лейтмотив — спогад про осінь, коли я читала Бродського. Потім я створюю натюрморт, додаючи до хризантеми і циновки білий фарфоровий чайник і біло-рожеву мушлю. Поки натюрморт малюється, слухаю музику. Пишу на завершеному натюрморті «Una furtiva lagrima». Оце і все. Чи це плин думок, душі, життя, чи випадковий набір фрагментів, твір за рецептом «дзен», чи улюблений постмодернізмом колаж — не знаю. Все значно простіше. Це — шматочок мого життя, моєї осені, моєї любові. Яка не повториться, але залишиться для мене в цьому малюнку. Наступна осінь за п’ять років, і наступна квітка — жовта троянда. І якась нова історія, і нова пора, і знову не знаєш, наскільки є важливим те, що ти створюєш, але воно твоє і тільки твоє...»
Дарія Зав’ялова

Творче кредо - два"Т"

Перше «Т» — текстиль

Дарія закінчила Львівську національну академію мистецтв, кафедру художнього текстилю. Її творчий стиль — синтез класичного гобелену з батиком і аплікацією. Текстиль — її бездонний творчий «клондайк». Дарія охоче експериментує або, як вона сама каже, «бавиться в текстильні бірюльки». Сплести і вив’язати Дара може все, навіть писанки, які називає відповідно в’язанками.

Друге «Т» — театр

Художник у театрі — посада обов’язкова. Сценографія, костюм, грим — його царина. Але в сучасному українському театрі, зокрема, у західноукраїнському, хоч як дивно, художник з костюмів — птах не те що рідкісний, а взагалі унікальний ексклюзивний персонаж, знайти якого днем з вогнем і то важко. Я маю на увазі не осіб, які, відповідно до штатного розпису, присутні практично у кожному великому театрі. Я кажу про МИТЦІВ, які розуміють, що таке ХУДОЖНИК З КОСТЮМІВ У ТЕАТРІ і як саме він має працювати на результат у такому колективному виді мистецтва, як театр. На жаль, більшість сучасних театральних постановок розчаровують практично повною відсутністю і поступу сценографічних ідей, і оригінальних вирішень театрального костюму. Тому вже давно, принаймні у Львові, ніхто не ходить до театру «на художника», як ходили колись «на Євгена Лисика» — видатного сценографа Львівської Опери. Сьогодні театральний костюм переважно залишається на допоміжних, других, третіх ролях і цікавить сценографів чи режисерів хіба «яко пляма на сцені». Їм нудно займатися цими «ганчірками».

Вже сімнадцятий рік поле творчої діяльності Дарії Зав’ялової — саме оці зневажені чоловічим мистецьким світом «ганчірочки» та «шматочки». Дарія — головний художник Першого українського театру для дітей та юнацтва (відомого в народі як «ТЮГ»), один із кращих сучасних українських художників театрального костюму. Костюмовані нею вистави прикрашають сцени театрів Львова, Тернополя, Івано-Франківська, Дрогобича, Дніпропетровська, Луцька. Кожний костюм «від Дарії Зав’ялової» — це ключ, логотип, код образу, важливий не менше за драматургію і режисуру. Адже, хоч що там кажіть, глядач зустрічає персонажа спочатку «за одежиною».

— Як уживаються в одній творчій особі два таких різних мистецтва — театр і текстиль?

— Моя любов до театру почалася раніше, ніж любов до текстилю. В юності я мріяла про професію театрального художника. Але у моєму рідному Львові того не вчили, тож із решти мистецьких можливостей мені здалося, що текстиль — найближчий до театральної мрії. Коли ж розпочалося навчання, зрозуміла, що текстиль я теж дуже люблю. Але ці дві мої любові існують, практично не перетинаючись, у паралельних площинах. Адже текстиль — це в першу чергу мистецтво усамітнення і медитації. Коли працюю в текстилі, я — річ у собі, сам на сам з матеріалом, ідеями, відповідальністю. А театр — це мистецтво публічне. Там ти пов’язаний з морем людей. Твоя творчість, з одного боку, не цілком твоя, тому що її виконує кілька цехів: кравецький, бутафорський... А з другого боку, вже готові костюми — це власність вистави. Театр — це засадничо інше мистецтво, ніж текстиль, і тут свою належність до текстильного цеху я можу висловити хіба що в навичках роботи з матеріалом.

— І чим же є костюм на сцені?

— У нас дуже часто плутають поняття театрального костюму і мистецтва моделювання. Це абсолютно різні професії. По своїй суті найближче до театрального костюму стоїть мода «від кутюр», тому якраз кутюр’є дуже високого ґатунку вдало працюють у форматі театру і кіно. Я не відкрию Америки, якщо скажу, що костюм на сцені — це в першу чергу образ. І саме від цього треба танцювати. Образ вистави задається драматургією, режисером, сценографією, музикою, хореографією і, врешті-решт, акторськими роботами. І потрібно враховувати всі ці складові образу, коли працюєш над костюмом.

— З чого починається твоя робота над костюмами?

— Класично — з ескізу. Від того моменту, коли я беру до рук олівець, для мене вистава вже почалася. Для кожної я витворюю власний графічний код, згідно з яким вибираю папір, стиль, техніку. І ще один мій секрет — я програю для себе кожен образ перед тим, як придумати для нього костюм, хочу на собі відчути його характер, пластику, міміку. І якщо ти «влучив», то далі твій образ може щось підказати і акторам, і хореографам, і навіть режисеру. В мене був такий випадок з виставою «Мауглі» (режисер Роман Валько, постановка на сцені Першого українського театру для дітей та юнацтва), хореографом якої була запрошена Ірина Мазур — керівник модерн-балету «Життя», постановник «Диких танців» Руслани. Коли ескізи були готові, Ірина дуже уважно їх передивилася, а потім, на репетиціях, я зрозуміла, що вона опиралася на пластику моїх ескізів, коли створювала свій авторський пластичний малюнок вистави. Для мене це — взірець творчої командної роботи, коли ніхто не впадає в хворобливі ревнощі чи амбіції, а спільно працює на результат.

— Найбільш вдалі твої вистави? Коли все співпало, вдалося...

— Перший український театр для дітей та юнацтва дав мені перші уроки театрального професійного вишколу: навичок роботи в команді, з цехами, у виробничому ритмі... Першою роботою, яка мені там запам’яталася найбільше, була вистава з тернопільським режисером Петром Ластівкою «Юда» за драматургією Спиридона Черкасенка. На масштабних мізансценах цієї вистави я якраз і навчилася враховувати життя костюма на сцені. Адже вистава — це велика картина, але картина жива, її герої весь час рухаються, кадри міняються, але кожен усе одно має звучати в унісон із загальним дійством.

— Петро Ластівка — якраз один із твоїх улюблених режисерів.

— Найкращі приклади вдалих вистав в історії театру — це коли режисер знаходив свого художника, а художник — свого режисера. Особливо коли їм щастило довго працювати разом. Це як щасливе подружнє життя...
Петро Ластівка — дуже цікавий режисер. Мене в ньому завжди вражали дві речі — те, що він завжди обирає для постановок небанальну і несподівану драматургію. І друге — як він цікаво й оригінально цю драматургію втілює на сцені. Він уміє будувати виставу як картину, тому завжди надає велике значення власне театральному костюму. Часто він уже знає, в якому кольорі чи фактурі має бути вирішений костюм. Задає загальний образ вистави подекуди одним-двома словами. Так, у виставі «Юда» Ластівка відразу зорієнтував мене, що це має бути фреска, знищена часом, фреска, що майже зотліла, облущується і розпадається просто на очах. У «Марії Тюдор», яку ми з ним ставили на сцені Тернопільського драматичного театру, він від початку задав образ «карнавалізованого аутодафе». І, створюючи костюми, я відштовхувалася саме від страшного, макабричного карнавалу, учти під час чуми.

— Одна з останніх твоїх робіт теж із Ластівкою, на сцені Волинського театру...

— «Северин Наливайко» — п’єса того ж самого Черкасенка. Те, як її побачив Ластівка, співпало з моїм особистим розумінням історії. Історії не заштампованої, поетично-костюмованої, а такої, якою ця історія була насправді — дуже жорстокою, дуже трагічною, дуже кривавою, дуже брудною, дуже підступною, шокуючою і водночас патетичною, героїчною, пристрасною. Як казав історик Ярослав Грицак, ми не маємо історії, яка б чимось суттєво відрізнялася від історії решти європейських держав і, зрештою, всіх держав світу.
Історія у п’єсі «Северин Наливайко» виведена на рівень легенди, що дозволяє творчо «бавитися» з образами гетьманів-лицарів, козаків, які під залізною рукою лідера перетворюються на організовану свідому військову силу. Перше, що мені сказав Ластівка: «Молю тебе, тільки жодних класичних вишиванок, концертної «шароварщини»... Повернемося до першоджерела, до Січі, до справжнього...» І почалося вивчання історичних матеріалів, закопування в автентичні документи... Ластівка знову ж таки задав образ козацької голоти, яка постійно присутня на сцені. Він сказав: «Зроби мені таке варварське військо». І я зробила відповідні костюми — шкіра, плетені коси з оселедців, багато оголеного тіла... Натомість гетьмани у виставі наближені до класичного образу європейського лицарства: блискучі обладунки, яскраві плащі, червоно-чорна гама... Одним словом, у нас теж були свої лицарі, свої королі і своя героїчна історія. Несподівана вистава. Мені б дуже хотілося, щоб її побачили й у Львові, і в Києві, і в інших містах України.

— Давай тепер згадаємо про Тернопіль, про твою роботу з класикою світової драматургії — Шекспіром, Гоголем, Ростаном...

— Власне, Ластівка мене до Тернополя і привів, запросивши колись на постановку «Марії Тюдор», після чого я там зробила ще п’ять вистав. Саме в Тернополі я мала унікальну можливість працювати з репертуаром, про який мріє кожний театральний художник: «Ромео і Джульєтта», «Отелло», «Сірано де Бержерак», «Ревізор» і «Не судилося» Старицького. Найцікавіше, напевно, поговорити про «Ромео і Джульєтту», яку поставив теж один із моїх улюблених режисерів В’ячеслав Жила. Вічна історія про кохання дає можливість обрати будь-який часовий формат: можна робити абсолютно сучасну виставу в джинсах, можна робити стилізацію у дусі раннього ренесансу. Колись Ефрос поставив «Ромео» повністю в білих костюмах. У нас же була порожня чорна сцена, золоте риштування — сценографія авторства відомого тернопільського художника Григорія Лоїка. Тож костюми мали бути дуже яскраві. Але не просто яскраві, бо це був би кольоровий вінегрет. Тому я вирішила чітко розкласти учасників вистави по кольорових гамах. Клан Капулетті — це молода буржуазія, яка народжується у феодальному суспільстві, тому вона вирішена в теплих кольорах, від вишневого до жовтого, а найбільш виразний персонаж Тібальд — суцільна агресія, тому він яскраво-жовтий. Натомість клан Монтеккі — консервативна шляхта, тож він вирішений у холодній синьо-зелено-фіолетовій гамі. Найбільш яскравий персонаж цього клану Меркуціо — гострий, трагічний — виділяється зеленим кольором. Миротворець герцог — представник влади, а влада за всіх часів — червоний колір. Самі Ромео і Джульєтта — білі, вони ж — чисті аркуші, на яких любов пише свої перші речення золотом, сріблом і... кров’ю. Тому в їхні білі костюми я додала золота, срібла і червоного.

— Ми торкнулися теми кольору в театрі...

— Образ персонажа складається з багатьох характеристик: доби, соціального статусу, характеру, місця в ієрархії вистави... Яким чином я, театральний художник, маю сказати все це мовою костюму? Що у мене є? Силует, колір і фактура. Силует — це власне характер. Наприклад, костюм Горлума у виставі на сцені Першого українського «Гобіт, або Подорож за Імлисті гори». Горлум — напівлюдина-напівпотвора, і костюм у нього відповідний, зроблений з трико в обтяжку, на яке накладалися клапті чи то шкіри, чи то водоростей, чи то зогнилого бруду... В процесі примірки ми прикріпляли все це просто на акторові, й він одразу зовсім по-іншому відчував пластику образу, в нього змінювалися рухи, міміка, навіть голос.

— А колір...

— Якщо силует — це характер, то колір — наше перше емоційне сприйняття образу. В жодному моєму костюмі немає випадкових кольорів. Я завжди для себе складаю кросворд — чому мій герой саме в такому кольорі. Наприклад, «Отелло». Сценографія Лоїка була чорно-білою, але ми свідомо відмовилися від чорно-білої розкладки кольорів у костюмах. Чорний у нас тільки Яго, але тут я вже «набавилася» з фактурами, скільки хотіла. У мене їх там шість чи більше, і ця різнофактурність зробила костюм дуже живим. Але найбільш промовистим у цій виставі є костюм Дездемони. На думку щодо її кольору мене наштовхнув живопис Грицька Лоїка, який дуже любить відкритий інтенсивний кобальт. Я його теж дуже люблю. Синій у європейській символіці — це колір небесної чистоти, а Дездемона — це якраз знищена невинність. До того ж дія відбувається біля моря, у Венеції, на Кіпрі, тож Дездемона у мене ще додатково асоціювалася з Афродітою, яка виходить з морської піни, тому я спроектувала для неї величезний синій пеньюар. Дуже люблю колористичну гаму «Мауглі», шкода, що ця вистава так швидко зійшла зі сцени. Взагалі естетика її візуального коду була якоюсь, я б сказала, пророчою. Ці віртуальні джунглі, чорні шкіряні пальта, чорні окуляри, білі костюми плюс біле волосся, хижа пластика героїв... Коли за кілька років у нас в прокаті з’явилася «Матриця», особливо друга, я була вражена — настільки її ідеї співпадали з тими, які я заклала тоді в «Мауглі».
 
— Отож, два кити, на яких стоїть театральний художник, — силует, колір... А третій?

— Третій — це фактура. Часом тільки на взаємодії цих трьох складових можна побудувати виставу. Чудовий приклад тому — «Не судилося» Старицького на сцені Тернопільського театру. Вся її сценографія і костюми зроблені й пошиті виключно з нефарбованого льону. Ця ідея виникла завдяки одній фразі режисера В’ячеслава Жили, щоби персонажі виглядали як статуї в старовинному дворянському маєтку. Оцей образ старовинного дагеротипу втілився... в традиційному українському льоні. Видовище вийшло фантастичне: всі костюми — і панські, і селянські — з льону, навіть парасольки з льону...

— Ми майже випустили в нашій розмові дитячі вистави.

— Насправді я не роблю жодного поділу на дорослі та дитячі вистави, кожну я роблю з однаковою увагою і любов’ю. У мене вистав для дітей дуже багато, але я зупинюся на «Русалоньці», до якої створила не тільки костюми, а й сценографію. Коли я працювала над нею, у мене по всій хаті були розкладені атласи з морського підводного світу — всі ці риби, корали, водорості, молюски... Відкрию секрет: у цій виставі я майже нічого не придумала, все взяла з природи. Створені нею морські істоти настільки геніальні, довершені, логічні, декоративні, що мені залишалося тільки адаптувати їх вигляд до конкретного театрального образу і до конкретного актора. Я в цій виставі найбільше пишаюся костюмом морського коника, тому що там є, на мою думку, ідеальне попадання і в образ цього маленького вірного коника-пажа, й одночасно там з першого погляду вгадується саме ця рибка. А ще цей костюм надзвичайно пасує всім актрисам, які в ньому працюють.

— Мені здається, що там є попадання в усе — і в медузу, з її монументальним капелюхом, і в морську відьму...

— А з морською відьмою мені несподівано допомогли актриси: вони придумали, що це мурена — хижа риба тропічних морів. І силует, і колір у відьми — все від мурени.

— І нарешті про «Гобіта».

— Я сказала на прем’єрі, що ця вистава подарована мною моєму синові та його друзям, захопленим творчістю Толкієна. Тут уже треба було не стільки придумувати, скільки «влучити» в стилістику письменника, яка розроблена до найменших деталей, щоби глядачі отримали саме той візуальний ряд, на який сподівалися. В цьому випадку герої мали бути впізнаваними, тим більше, що в той момент уже з тріумфом ішов у прокаті «Володар перснів». Тож Гендальф мав бути Гендальфом, гобіти — гобітами, дракон — драконом.

— Щодо дракона докладніше, адже на сцені надзвичайно складно створити таку казкову істоту.

— Наш дракон не міг бути лялькою, бутафорським персонажем, адже це — один із головних героїв вистави, масштабний образ злої потворної сили. Тому ми з режисером Юрієм Мисаком вирішили: якщо у нас дракон — воїн, то він має й виглядати як воїн з якогось роману-фентезі — в обладунках, з шоломом, але водночас він — дракон, тому в нього є і пазурі, і хвіст, і луска. Цей костюм ми в повному сенсі «будували» як скульптуру, як артефакт десь протягом півтора місяця. На щастя, мої помічники — кравці і бутафори — були захоплені цим костюмом не менше за мене, тому нам усе вдалося. Коли підлітки на виставі нарешті дочікуються дракона — це така бурхлива радість.

— Давай згадаємо ще про твою виставу на сцені Львівського драматичного театру імені Марії Заньковецької з режисером Галиною Воловецькою.

— Ця вистава складається з двох частин — «Серенади» сучасного польського драматурга Славоміра Мрожека, до якої несподівано додався водевіль для домашнього театру Олени Пчілки «Суджена, не огуджена», через що й виникла спільна назва «Серенада для судженої». Це чомусь величезна рідкість сьогодні в українському театрі — вистава-розвага, у нас уже або крутий авангард, або щось дуже традиційне. «Серенада для судженої» вийшла легкою, феєричною, розважальною в позитивному розумінні цього слова. Цю ідею я заклала і в костюми першої частини, які апелюють до доби початку минулого століття, естетики німого кіно, розквіту естрадного жанру, водевілів... А Мрожек — це така забавна «штучка»… Гра слів, двозначність ситуацій: три курочки — три іпостасі жіночності — і звабник-лис, у якого я потроху вклала від усіх жіночих мрій: трішки Джоні Деппа, трішки Елвіса Преслі, трішки Фреді Меркюрі.
 
— Вистава, яку би ти ще дуже-дуже хотіла зробити?

— Нездійснених мрій у мене дві. Я дуже хочу зробити костюми для опери. І не будь-якої, а саме для «Чарівної флейти» Моцарта. Зроблено море геніальних постановок, але якби знайшовся режисер, який хотів би її поставити, то, мені здається, можна було б ще одну цікаву варіацію зробити. А з класичного репертуару — «Лісова пісня» Лесі Українки, яка також має багато постановок, тож дуже складно сказати щось оригінальне. Але, як на мене, якщо покопатися в самій драматургії, там стільки всього є — це така символічна, містична, погансько-друїдська і водночас дуже християнська вистава...

?? ???? ?? ????? ?????????? ?? ????? ??? ????? ??? ?????
  Чорна перлина
2007
N(34)Червень
N(33)Травень
N(32)Квітень
N(31)Березень
N(30)Лютий
N(29)Січень
2006
N(28)Грудень
N(27)Листопад
N(26)Вересень
N(25)Серпень
N(24)Липень
N(23)Червень
N(22)Травень
N(21)Квітень
N(20)Березень
N(19)Лютий
N(18)Січень
2005
N(17)Грудень
N(16)Листопад
N(15)Жовтень
N(14)Вересень
N(13)Липень
N(12)Червень
N(11)Травень
N(10)Квітень
N(9)Березень
N(8)Лютий
2004
N(7)Грудень
N(6)Листопад
N(5)Жовтень
N(4)Вересень
N(3)Серпень
N(2)Липень
N(1)Червень


Реклама:


Луцьк, вул Рівненська 76а
+38(0332) 78-49-49

artvist-liberty@yandex.ru
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Контакт Форум Гороскоп
© ТОВ "КРЕАТИВ ПЛЮС".
Всі права на статті, ілюстрації, інші матеріали, а також художнє оформлення
належать редакції журналу "CITY LiFE"
Передрук та відтворення інформації допускається лише з письмового дозволу редакції


   
Реклама: