CITY LiFE - інформаційний журнал твого міста

 СІТІ ЛАЙФ iнформаційний журнал
CITY LIFE iнформаційний журнал
CITY LIFE Номер 19
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Гороскоп
CITY LIFE ????? 19
???????
???? ??????
Леді Под
В гостях у CITY LiFE Лілія Покопаєва
CITY SOCIETY
Потрібні буква, цифра і нота
CITY SOCIETY
Силуети Львова руйнує не лише час...
Артур + Ванда = увічнена любов
Лучеськ Великий
CITY HISTORY
Палац колієвий
У Львові вежовий годинник працює з 1851 року
CITY FAMILY
Той, що танцює на цифрах
CITY FAMILY
Безпліддя лікує... любов до себе
CITY FAMILY
Весілля від Раїси Цапун
CITY FAMILY
Любіть собаку хоча б наполовину так, як вона любить вас!
CITY FAMILY
Балаклава
CITY ART
Світ на перехресті
На острові Олега Дергачова
CITY LIBRARY
«Бульйонна кістка» літературної юшки
Я, «Побєда» і Берлін
???? ??? CITY
???????:
N2(19) Лютий 2006     ???? ??????: ЛЕДІ ПОД
??? ? ???????
CITY LIBRARY
Я, «Побєда» і Берлін

За спиною, на Сході, починало світати, і окуляри Барда світилися, ніби зсередини. Аж страшно було на нього дивитися. Тому я відвернув свій погляд — намагався розгледіти щось на дорозі через феноменальне вітрове скло.

Коли ми переїжджали через покоцаний переїзд у селі Коти, я пригальмував і вмикнув замість першої третю передачу. «Побєда» хрюкнула і зупинилася на залізничній колії. Я знав, що поїзд тут ходить дуже рідко. Але нам би вистачило і одного разу — повірте.
Я дослідив ситуацію: заднє колесо автомобіля вперлося у рейку, яка через відсутність асфальту видавалася нездоланною перешкодою. Годі було сподіватися перепихнути машину через переїзд.
Мене важко було чимось здивувати після нічного кросу по окружній Новоєврейська, і я подумки руками поскладав у голові останки свого логічного мислення… І відразу здогадався, як вийти з патової ситуації. Звичайно, настав час скористатися КНОПКОЮ. Вона була зліва від керма, майже під датчиком температури води. Я витягнув костиль і сказав Барду:
— Віталя, я крутну, а ти натисни на кнопку, о’кей?
— О’кей!
Я звичним жестом всунув машині покручений металевий член і крутнув. З нею не відбулося нічого. Це не здивувало, а навіть трохи поліпшило настрій — я ж звик саме до такої реакції машини на мої намагання її задовольнити. Однак вирішив запитати в Барда, чи він натискав кнопку.
— Ти крутнув, а потім я натиснув кнопку. Ти ж так казав?
— Нє, Віталя, натисни її і тримай, а я крутну ще раз. Добре?
Віталік натиснув кнопку, я крутнув корбу — і машина моментально завелася. Ми дізналися про Великий Секрет «Побєди»! І тепер Берлін став для нас трохи ближче, ніж годину тому.
Ми під’їхали до пропускного пункту на Раві-Руській десь через кілька хвилин після п’ятої години. Була величезна черга машин, які їхали в Польщу. Але їх не пускали. Просто в мого однокласника Фєді, який працював на митниці, був день народження. І тому вона була не в стані обслуговувати недисципліновану масу туристів. Про нас знали — я телефонував Фєді, що ми приїдемо.
Прикордонник, явний потомок Чингізхана, війська якого тусували у нашому районі тривалий час, був короткого зросту, з кривими ніжками іксом, розкосими монгольськими очима і жовтим кольором шкіри. Справжній українець. На маленькій голові прикордонника теліпався величезний кашкет з пластмасовим дашком, який, зсуваючись, бив його по носі. Тоді прикордонник кивав головою, ніби відганяв муху, яка хотіла сісти йому на ніс. І кашкет ненадовго повертався на своє місце.
Вікно в дверях автомашини не відчинялося. І я був змушений відчинити двері, щоб почути, що каже прикордонник. Вони й притиснули маленького чоловічка до стіни будки — він вирячив очі та, витерши болото з «Побєди» своїм далеко не свіжим мундиром, протиснувся і виліз на волю.
— Осторожно! Ти ледве людину не придавив, — ображено сказав прикордонник.
— Я ж не винен, що вона за розміром, як пес, — відповів я вже на ходу. Моїх слів, на щастя, він не почув.

Ми в’їхали на абсолютно порожню і затишну митницю. Жаби квакали в сусідньому з кордоном озері, легкий вітерець гойдав верхівки дерев і носив по території незаповнені митні декларації. Я не «глушив» машину — діставати тут корбу не входило до моїх планів.

З корчів вилізла фігура митника в зім’ятому прикиді, і він підійшов до машини. Похитнувшись, схопився за ручку задніх дверей. Двері піддалися — з салону випало п’ятеро голих фігур. Ніколи в житті митник не тверезів, не сивів і не какав одночасно. З несподіванки він присів. І, обхопивши голову руками, крикнув:
— Та ж мертвих дітей перевозити не можна, хлопці! У нас же границя!
На моє і Барда щастя, з найближчого вагончика вийшла ще одна фігура, знайома мені до болю зі школи. Це був ФЄДЯ — наше спасіння. Скільки разів «протягував» він мене через безнадійно довгі, як романи Толстого, черги до кордону.
Фєдя підійшов до нас і, хапаючи за руку сивого вже на той момент колєгу, сказав:
— Давай талончик!
Взявши папірця, поволочив друга у вагончик і за хвилину повернувся з проштампованим пропуском для виїзду:
— Сьогодні в поляків працює «чорна» бригада. Вона може не пропустити машини з вашими пасажирами.
Ми подякували, сіли в «Побєду» і переїхали до польської митниці.
— Згасіць сільнік! ­— сказав нам поляк.
Ці слова кинули мене у піт. Я усвідомлював, що через кілька хвилин знову побачу Фєдю, якщо не виконаю вимоги митника.
Я «вирубав» двигун і вийшов з машини. Поляк підозріло подивився на Барда, який, ніби сьомий манекен, сидів у машині і не рухався.
— До конд єдзєцє? — запитав він голосом Адольфа Гітлера, який читав промову по радіо.
— До Берліна на фестиваль, — чистою польською відповів я. — Театр єднего актора. Тен пан в окулярах єст акторем, манекіни — для сценографії, а я му помагам.
Поляк довго ходив навколо машини і простукував двері. Його не цікавили манекени, на яких Бард заробляв більше, ніж будь-який наркодилер з Бучача на коноплі. Митник шукав наркоту — він був переконаний, що вона в нас є.
Від постукування ліхтариком з дверей автомашини сипалася ржавчина. Поляк ходив довкола «Побєди» ще протягом десяти хвилин. Згодом попросив відчинити капот. Коли я це зробив, перед ним відкрилася паща, якій позаздрив би амазонський алігатор. Під капотом міг розміститися навіть кінь, і його б там довго шукали. Посвітивши на брудні маслянисті деталі, поляк просяк противними запахами спалених газів, і від його парфумів «Пані Ковальська» не залишилося навіть натяку.
— Єхаць! — крикнув він, заклавши руки за спину.
Я шепнув Барду, що треба пхати машину. Діставати корбу на польській митниці було ризиковано — могли б заробили собі пожиттєву депортацію.
Бард вперше від Новоєврейська виліз з машини, поправив окуляри і разом зі мною почав пхати машину. Поляк, «збаранівши» від такої нахабності, крикнув істеричним тоном:
— Повєдзялем єхаць, а нє пхаць!
Ми з Бардом продовжували бігти і штовхати машину. І робили б це навіть тоді, коли б польський митник почав стріляти нам у спину. Ми більше переймалися за іншого митника — за того, який піднімав шлагбаум. Поляк вирячив очі і спросоння не знав, як йому вчинити. Адже саме на нього неслася велика ржава махина і через кілька секунд могла змести всю будку. І цей митник зайняв би горде місце на капоті у вигляді фігурки оленя, який готується до стрибка.
— Отвєрай! — крикнув йому я, застрибуючи на ходу в кабіну і навпомацки шукаючи ту кнопку, без якої наша пробіжка увінчалася б депортацією.
Митник скажено дивився то на мене, то на «Побєду», то на начальника, який кричав йому щось ззаду. Любов до життя перемогла — він підняв шлагбаум і стрибнув в сторону. Ми пронеслися повз нього на швидкості сорок кілометрів на годину — крило якраз почало відбивати свій зловіщий ритм. Бард ніяк не міг застрибнути в салон — він засидів ногу, і вона теліпалася, як частина чужого організму. Друг повис на дверях і не міг перехилитися, щоб впасти на сидіння і зачинити їх. Я натиснув кнопку, «врубав» передачу, і машина, пригальмувавши, завелася. Бард влетів в кабіну, поправляючи окуляри:
— Я фігєю!

Йшла четверта година нашої подорожі, і ми вкотилися в Польщу. Проїхали п’ятдесят, а до фінальної точки залишалося всього якихось там 950 кілометрів.

Якби мені випала тепер, в мої 37 з половиною років, така нагода — проїхатися «Побєдою» до Берліна, — я застрілив би того, хто мені це запропонував, а потім застрілився би сам. Тоді все було по-інакшому.
Бард мирно спав, не знімаючи окулярів. Друг не підозрював, що на цьому місці років через п’ятнадцять його прострілений труп я зміг би скинути десь у комиші Вісли в районі Кракова.
Я крутив руль і не знав, що паралельно з нами відправилася ще одна експедиція на Західну Європу, укомплектована Бардом. Через дві години після нашого від’їзду з Бучача рушила дивна машина УАЗік, переповнена людьми і манекенами. Місць у ній було шість, але на них запхалося вісім чоловік, крім чотирьох дорослих манекенів.
У шофера Олега коліна були на рівні вух, а руль йому доводилося крутити внизу між ногами. Таке «положення» тримало водія в напруженому стані і не давало заснути під час руху.
У машині разом з великою кількістю не відомого мені люду їхав наш з Бардом друг Тері, якого я забув взяти на борт нашого «віайпішного корабля». Проїжджаючи через Жешув, ми запримітили УАЗ з тернопільськими номерами, який стояв під горою. Купа народу копошилася поруч, намагаючись зупинити машини, які зі свистом мчали по шосе. У Польщі не прийнято було зупинятися незнайомим — буремні роки рекету мали свої неписані закони. Я також, стримуючи сльози, проїхав біля УАЗа і не зупинився (Бард у цей момент спав — так, очевидно, хотіла нечиста).
Виявляється, в машині Олега закінчився бензин, і пасажири всю ніч стовбичили на дорозі, можна сказати, стояли на смерть, щоб випросити пальне. І, на щастя, вони вижили. Настав ранок, і хтось, вийшовши на пагорб, побачив за триста метрів величезну заправку. Сльози щастя залили очі українців. Олег пошкандибав з двома фляжками з-під води «Моршинська» набрати бензину.
Ми в той час доїхали до Кракова і зупинилися на паркінгу, щоб дослідити причину хвороби нашої ластівочки.
— Мусимо полагодити машину, бо німці нас не пустять, — сказав я.
— Сьогодні неділя? — перепитав Віталік (моєму другові здалося, що він проспав у машині тиждень).
— Так, неділя, Бард. Дізнаюся, що там за параша відламалася, і тут її купимо. Але сьогодні всьо зачинене.
— Я піду куплю журнальчик, а ти подивися до машини, — класно придумав Віталік і пішов ритися у музичній пресі.
Озброївшись набором ключів, я поліз під машину. Навколо зібрався консиліум з чотирьох алкашів, які бухали на заправці пиво «Жив’єц» і почали гундосити під руку:
— А цо то, курва, за ауто?
— То єст ауто? То, курва, танк!
Слово «курва» поляки вживають настільки часто, що на нього вони не реагують. Взагалі поляки кохаються в руських матюках і різноманітно це демонструють.

Я відкрутив акумулятор (вважав, що саме він підводить) і полічив фінанси. В мене було п’ятдесят доларів. Треба було починати витрачати гроші. Я зайшов на заправку і придбав за тридцять доларів найдешевше китайське гіменце з назвою «Золотий кінь».

Прикрутивши акумулятор під капотом, я спробував завести машину і відразу зрозумів, що долари я викинув на вітер. Наша совдепівська батарея була спроможна крутити запорізьку греблю — причина була не в ній.
«Стартер!» — пробило мені в голові. Продавець слухати не хотів про те, щоб я віддав йому «Золотого коня». Довелося змиритися. Я поліз під машину відкручувати стартер. Алкаші вели дискусію далі:
— Я мувілем, же то нє акумулятор, курва.
— Я теж мувілем, же нє, курва.
— Ну, то цо ти мі, курва?
— А цо я, курва?
Через півгодини виліз з-під машини, тримаючи в руках хворий орган. Малесенька кругленька шайбочка тріснула на бендексі (не буду пояснювати, що то за фігня). І він перекособочувався і не крутився, бляха-муха. Через таку ось дрібничку наша подорож була під загрозою провалу. Я з брудними руками (солідолом їх вимазав аж по плечі) забіг в чистий, як аптека, магазин, де Бард з виглядом філософа гортав «Тилько Рок».
— Віталя, я знаю причину! — крикнув я піднесено. — Треба знайти ось таку фігняшку…
Продавець стояв в ідеально чистому комбінезоні, покрутив носом в мій бік і запропонував:
— Може, пан сє умиє?
Ми виїхали до Вроцлава зі змішаними почуттями. Зупинялися разів двадцять біля приватних автомагазинів, однак всі вони були зачинені. Швидкість «Побєди» була настільки помірна, що, проїжджаючи через польські села, я встигав роздивитися меблі в хатах, обличчя всіх мешканців, познайомитися з генеалогічним деревом сімей, дякуючи фотографіям, які висіли на стінах осель. Всю дорогу по Польщі нам кричали вслід:
— Варшава, Варшава!
Поляки не знали, що їхня машина «Варшава» була нагло здерта з нашої «Побєди» — так само, як «Міні-купер», «Порш» і ще багато славних прикладів високоякісного автомобілебудування. Я завернув на паркінг приватного готелю, не узгоджуючи це рішення з Бардом. В рецепції сказали, що номер на двох коштує 25 умовних одиниць — рівно стільки у нас залишилося грошей.
Сили полишали наші тіла. І ми вирішили залізти в душ і напитися… Наступного дня моя голова набрала квадратної форми і ніяк не хотіла повернутися у свій первинний стан. Бард заснув в окулярах і, знявши їх, був подібний на хворого гайморитом, який припалив собі ніс компресом з хрону.
Ми зійшли вниз і просто змели частину шведського стола в ресторанчику. Піднялися наверх, зібрали свої речі і здивовано відмітили, що були тут всього ніч, а номер виглядав, як після двадцятиособової оргії.
Зійшли вниз і загребли в сумки решту шведського стола. Зніяковілий офіціант побажав нам веселої подорожі…

?? ???? ?? ????? ?????????? ?? ????? ??? ????? ??? ?????
  «Бульйонна кістка» літературної юшки
2007
N(34)Червень
N(33)Травень
N(32)Квітень
N(31)Березень
N(30)Лютий
N(29)Січень
2006
N(28)Грудень
N(27)Листопад
N(26)Вересень
N(25)Серпень
N(24)Липень
N(23)Червень
N(22)Травень
N(21)Квітень
N(20)Березень
N(19)Лютий
N(18)Січень
2005
N(17)Грудень
N(16)Листопад
N(15)Жовтень
N(14)Вересень
N(13)Липень
N(12)Червень
N(11)Травень
N(10)Квітень
N(9)Березень
N(8)Лютий
2004
N(7)Грудень
N(6)Листопад
N(5)Жовтень
N(4)Вересень
N(3)Серпень
N(2)Липень
N(1)Червень


Реклама:


Луцьк, вул Рівненська 76а
+38(0332) 78-49-49

artvist-liberty@yandex.ru
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Контакт Форум Гороскоп
© ТОВ "КРЕАТИВ ПЛЮС".
Всі права на статті, ілюстрації, інші матеріали, а також художнє оформлення
належать редакції журналу "CITY LiFE"
Передрук та відтворення інформації допускається лише з письмового дозволу редакції


   
Реклама: