CITY LiFE - інформаційний журнал твого міста

 СІТІ ЛАЙФ iнформаційний журнал
CITY LIFE iнформаційний журнал
CITY LIFE Номер 19
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Гороскоп
CITY LIFE ????? 19
???????
???? ??????
Леді Под
В гостях у CITY LiFE Лілія Покопаєва
CITY SOCIETY
Потрібні буква, цифра і нота
CITY SOCIETY
Силуети Львова руйнує не лише час...
Артур + Ванда = увічнена любов
Лучеськ Великий
CITY HISTORY
Палац колієвий
У Львові вежовий годинник працює з 1851 року
CITY FAMILY
Той, що танцює на цифрах
CITY FAMILY
Безпліддя лікує... любов до себе
CITY FAMILY
Весілля від Раїси Цапун
CITY FAMILY
Любіть собаку хоча б наполовину так, як вона любить вас!
CITY FAMILY
Балаклава
CITY ART
Світ на перехресті
На острові Олега Дергачова
CITY LIBRARY
«Бульйонна кістка» літературної юшки
Я, «Побєда» і Берлін
???? ??? CITY
???????:
N2(19) Лютий 2006     ???? ??????: ЛЕДІ ПОД
??? ? ???????
CITY LIBRARY
«Бульйонна кістка» літературної юшки

Якщо продовжити гастрономічну метафору і спробувати проаналізувати за вмістом інгредієнтів саме літературну юшку Львова, то Віктор Неборак — напевне, її «бульйонна кістка». Саме він уже двадцять років поспіль є тим ду-у-же активним чинником, чиї інтелектуальні «соки» живлять середовище львівської літератури 1990-2000-х.
Віктор Неборак — поет, прозаїк, літописець богемного «площеринковоратушевокорняктового» Львова, прокуратор «Бу-Ба-Бу», ініціатор, організатор і адміністратор унікальних (п’ять років завдовжки!) акцій-зустрічей-розмов «Третє тисячоліття», викладач і теоретик, мелодекламатор, генератор ідей і медіатор процесів, «спокійний збурювач спокою» і «інтелектуально підкований бешкетник»... — про літературу і себе в літературі.

—Вікторе, давай пройдемося пунктиром твоєї творчої біографії.
— 1990-ий рік... Вихід книжки «Літаюча голова». Для мене це справді початок.

— А що було до того?
— Починаючи від 1979 року, якщо не помиляюся, були публікації в якихось журналах, газетах, альманахах... Перші вірші я надрукував в газеті з такою дивною тепер, а тоді характерною назвою «Ленінська молодь».

— А взагалі коли почав писати вірші?
— Є ж різні початки. Коли просто віршування — це один початок, десь у свої 9-10 років. Усі щось таке собі у цьому віці складають і тішаться, коли слова допасовуються. А щось серйозніше з’явилося десь так у 17-річному віці, коли я відчув «моє» слово. У підлітковому віці всі намагаються писати під когось, і коли вдається, то це вважається успіхом: «У тебе, як у Ліни Василівни Костенко» чи там «Як у Бориса Ілліча Олійника» — могли в той час сказати. Але успіх насправді, коли в тебе — як у тебе. Мої такі перші власні зблиски і були десь у 17-18 років. Якраз у книзі «Літаюча голова» є уривок — виступ групи «Люцифер», і в дужках написано (з рок-опери «Що криється в темряві?»). Це я в старших класах настільки захопився тяжким роком, західним, ясна річ, бо східного тоді просто не було, що мені хотілося написати під їх музичні композиції якісь слова. Захотілося подивитися, чи можливо українською мовою не перекласти, а створити власну версію рок-текстів. Я вибрав сюжет, характерний для української міфології, — пошуки цвіту папороті. Сміливця, якому пощастить знайти, обступають темні сили і намагаються налякати до смерті, щоб відібрати квітку. Аби не злякатися, не можна озиратися, щоб не потрапити поглядом у погляд нечистого. Озирнешся, вважай — твоя душа в полоні. Наш народ, який не вчив Юнга, Фрейда, на рівні якогось досвіду, інтуїції чи прозріння дуже добре розумівся на всіх цих біоенергетичних моментах. Отож, дуже вдячний сюжет.
— А як родинне середовище? Воно сприяло твоєму віршуванню?
— У кожному разі не заважало. У нашій родині завжди шанували книгу і поезію зокрема, але якогось підштовхування до творчості не було. Література для мене була скоріше способом утекти від побуту. Теперішня молодь із цією метою вмикає комп’ютер — це теж для неї спосіб вийти в якусь іншу дійсність. Свої творіння я завжди намагався читати матусі, мені хотілось їх якось перевірити. І мама завжди терпляче вислуховувала, батько рідше потрапляв до сфери моїх поетичних потуг, у першу чергу через свою більшу зайнятість. Якогось особливого творчого середовища у мене на той момент не було. Найближче моє середовище у шкільні роки — це брати Саєнки: Юрко, відомий тепер як театральний композитор, і Андрій — тоді мій однокласник, який після восьмого класу вступив до художнього училища І. Труша і завдяки якому в мене з’явилось оце перше творче середовище — художники. Потім Андрій познайомився з Юрком Кохом та Влодком Кауфманом — сьогодні відомими львівськими художниками. Отож, моє перше творче середовище не було літературним. Але всі художники, з якими я контактував, дуже активно цікавилися літературою, завжди жадібно поглинали нові інтелектуальні ідеї. Можливо, тому, що вчителем багатьох із цього покоління був художник Роман Безпалків, який колегував із львівською літературною богемою. А потім з’явилися певні естетичні перетини з Юрком Кохом, який не намагався втікати в абстрактні форми або модні композиційні химери, хоча в його творчості достатньо сюрреалізму. В багатьох його творах присутній Львів як такий собі пластичний каркас. І це для мене було дуже важливо, тому що я раптом відчув, що в українській літературі якраз цього бракує. Це є в польській літературі, в німецькомовній літературі. Навіть у російськомовній літературі Львів присутній...

— Саме Львів чи узагальнена модель стародавнього міста?
— Конкретно Львів. Львів був дуже вдячною історичною декорацією, саме в цій якості його постійно знімали московські, петербурзькі, одеські кіномитці, інші літератури використовували його фактуру, а українська оминала. Я потім зрозумів чому. Ті, з кого складалась офіціозна Спілка письменників, переважно були не зі Львова. Вони мусили завойовувати, підкоряти собі це місто, бачили в ньому супротивника. Тільки найталановитішим із них удавалося перебороти комплекс своєї «нельвівськості» і якимось чином вловити-таки ритм і шарм цього міста. Як Романові Іваничуку, наприклад.
 
— Але він для цього пірнув у глиб віків.

— Там йому було комфортніше. Сучасний Львів спочатку дуже агресивно його зустрів. Іваничук сам мені розповідав, як на нього за часів його студентської юності якось напали з кастетом, як його пограбували у трамваї. Ясна річ, це було не найкраще відкриття Львова для молодої людини. Але він дуже органічно перемістив свої стосунки зі Львовом у минуле. Натомість сучасне місто ніби вислизало з тогочасної української літератури. Я зрозумів, що це — моя тема. Тема, яка мені відкрилася, і художники мені в цьому допомогли.

— «Місто — словник, у якому слова переплітаються. Луни тьмяно відлунюють. Стіни книг обростає нечутно трава...» — твої слова. Я їх колись знайшла, і так вони мені засмакували, що навіть собі виписала. Але паралельно з такою інтелектуальною лірикою постав «нігілістичний» проект «Бу-Ба-Бу». Як, де, коли, чому?
— 1985 рік, 17 квітня, як ми реставрували цю дату пізніше, Львів, майданчик біля Опери. Ми зустрілися із Сашком Ірванцем, нас, на той час не знайомих між собою, звів докупи листом Юрко Андрухович. Сам він загрипував і до Львова не приїхав. Але свою місію все одно виконав, бо ми зустрілися. Таким чином утворилося «Бу-Ба-Бу».

— А чия була ідея такого творчого альянсу?
— Ідея теж була Андруховича. Ми тоді з ним активно листувалися. Не було е-mail-ів, мобільних телефонів, а у мене в новій квартирі навіть звичайного телефону на той час не було. Його лист, де він написав, що «в Києві, як завжди, б’ються метафористи і сповідальники» (він мав на увазі дискусію між поетами, які писали простіше, і тими, що писали складніше), десь зберігається в моєму архіві. Там же він висловив думку, що вже час розбити таку тупу опозиційність і оголосити щось третє. І оце третє мало бути бурлескно-балаганно-буфонадним напрямком. Він вжив у листі саме ці три слова і попросив знайти до цієї концепції якусь відповідну назву. Я на той час захоплювався поезією дадаїстів у доступних мені перекладах і запропонував йому скоротити слова до перших складів. Так і з’явилося «Бу-Ба-Бу». Андрухович спершу цю назву не сприйняв, не подобалося йому її несерйозне бубоніння. Але я його переконав. Так що ідея є Юркова, а бренд «Бу-Ба-Бу» належить мені.

— Уже до початку 1990-х ви провели близько тридцяти концептуальних бубабістських акцій, і в двадцяти п’яти з них ти був режисером, продюсером і менеджером в одній особі.
— Тоді таких слів ще не вживали. Я придумував акцію, збирав усіх докупи, домовлявся за зали, за апаратуру, та в якийсь момент мені стало важко тягнути все це на собі. І тоді я вирішив відсторонитися. І не тому, що ми виписались, як тоді говорили критики, а тому, що якось поволі в кожного з нас почалося власне творче життя. Якісь поїздки за кордон, плани, зобов’язання. Я, відбувши з п’ять таких поїздок, побачив, що вони нічого мені не дають. Натомість Юрко Андрухович і Сашко Ірванець дуже захопилися можливістю бачити світ, набиратися нових вражень, знаходити цікавих співбесідників. А якщо троє осіб знаходяться в різних містах, а часто й у різних країнах, дуже важко щось організовувати. Почали виникати постійні організаційні напруження. А за ними постало й логічне питання: що ж робити з цим далі? На щастя, ми додумалися до дуже простого висновку: потроху переводити акційність у текстовість. У 1995 році ми випустили книгу «Бу-Ба-Бу. Т.в.о.(...)ри», потім — спецвипуск журналу «Четвер» «Крайслер Імперіал». А я розпочав проект «Третє тисячоліття».

— Який тривав п’ять років...
— Так, від січня 1995 року до грудня 1999 року. В приміщенні Львівського музею етнографії і народного промислу відбулося близько шістдесяти вечорів зустрічей-знайомств-дискусій сучасних українських літераторів. Майже завжди — при повному залі. Йшлося не тільки про те, щоб на момент перетину тисячоліть скласти і якось усвідомити панораму потенціалу нашого вітчизняного літературного середовища. Майже 80 відсотків цих акцій були зафільмовані трьома камерами в повному форматі. Весь цей архів у мене є. Так третє тисячоліття не зустрічав ніхто.

— Так це ж усе потрібно видавати!
— Було кілька спроб. Ми перевели десять вечорів у формат навчальних передач для старших класів. Це було п’ять відеокасет по два навчальних фільми, де змонтовані бібліографія, фрагменти текстів, найцікавіші уривки з вечорів «Третього тисячоліття». Там були Валерій Шевчук, Юрій Тарнавський, Григорій Грабович, Юрій Андрухович, Володимир Цибулько... Купували ці касети переважно поляки, кілька канадських професорів, ще якусь кількість незмонтованих версій закупила бібліотека Гарвардського університету.

— Але ж це унікальна хроніка!
— Так, я намагався пояснити це своїм і заокеанським літературознавцям. Уявіть собі, що ви маєте відеоархів (на ті часи це був би кіноархів) із вечорів Тичини, Семенка в 1917-1918 роках. Невже б ви не вклали в це кошти? Але або я чогось не розумію, або ми не такі важливі для цієї літератури, як нам самим здається. Хоча якщо вже Шевчук не важливий, Калинець, Грабович, Андрухович, то хто тоді важливий?

— Тому що думають: «Так ось же вони, живі, поряд ходять, пишуть, дихають, пощо ж їх фільмувати?»
— Така хохлацька наша безтямність. Коли будинки валяться, архіви тліють... Ця неувага до особистостей сучасної літератури теж у цьому ряду. І це «чому» відразу отримує своє логічне «тому що». Бо що таке культура? Це спосіб виробляти і зберігати цінності: творчі, інтелектуальні... Можна надоїти молока, але якщо не знати способу виготовлення з нього сиру, то й будемо мати тільки молоко: свіже чи кисле. І має пройти якась кількість століть, поки люди набудуть досвід зберігати свої цінності. Наразі маємо в сучасній українській культурі постколоніальну настанову, що ми загинемо, якщо держава нам не допоможе. А тут якийсь придурок не питає в держави, можна це робити чи не можна, — він просто зводить існуючі компоненти разом і тішиться, що вийшло.

— Це ти себе маєш на увазі?
— А кого ж?

— З акціями все більш-менш ясно, давай ще пройдемося твоїми літературними етапами...
— Для мене як для письменника, ясна річ, важливими є мої книги. Мої найважливіші книги — це «Літаюча голова», «Літостротон», який вийшов у «Видавництві Львівської Політехніки» в 2001 році. Книга «Введення у Бу-Ба-Бу» досить значуща для мене, «Повернення у Леополіс». Минулого року в Києві вийшла моя книга нових віршованих текстів «Повторення історій».

— Я чула, що «Літостротон» і «Повернення історій» висунуті на здобуття Шевченківської премії в номінації «Література»?
— Так, це зробило «Видавництво Львівської Політехніки».

— А з теоретичних праць що для тебе найцінніше?
— «Перечитана «Енеїда» — серйозне літературознавче дослідження майже на триста сторінок, де вперше майже за сто шістдесят років існування повного тексту «Енеїди» Котляревського здійснене порівняння цього твору з «Енеїдою» Вергілія. Це мої головні книги. Тобто якщо хтось захоче зі мною познайомитися, прочитавши їх, він буде мати достатньо повне уявлення про те, як я думаю, що я відстоюю, які у мене естетичні цінності.

— Поза книгами, що ще для тебе важливо? Викладання?
— По-перше, воно вже давно скінчилося. По-друге, це для мене просто спосіб поширення ідей, до яких я додумався. Наприклад, в усіх підручниках написано, що Котляревський не надто орієнтувався на поему Вергілія, а я переконався, що він дуже добре знав оригінал. Цікаво й те, що саме він з нього викинув, а які ідеї залишив, аби поширювати. Він — практично єдиний в українській класичній літературі, хто вільно орієнтувався в латинській мові. Шевченко вже не знав латини.

— Тому що він не скінчив класичної гімназії.
— А потім прийшло покоління літературознавців, які теж не закінчували гімназій, відповідно — не знали латини і почали писати, що й Котляревський її не знав. І мені було важливо пояснити студентам, що знав, причому дуже добре.

— Що ти робиш як науковий співробітник Львівського відділення Інституту літератури?
— Пишу дуже серйозні праці. «Історію української літератури», наприклад, певні сторінки. Молода людина думає, що вона вічна. Після сорока років розумієш, що часу є небагато насправді. Навіщо ж стріляти в порожнечу, якщо кількість зарядів є обмеженою? Тоді починаєш думати, на чому зосередити свою увагу. Тому що є речі, які хтось може зробити за тебе. Добрий викладач прочитає мою книжку і переповість мої ідеї. Навіщо ж мені це самому робити? Але цей викладач може не написати таку книгу, а я можу.
 
— Але я бачу, що потроху повертаєшся до ініціювання літературних вечорів?
— Тільки з метою промоції книг. Написана книга мусить бути прочитаною. Якщо у нас поки що немає інституцій, які беруть на себе промоцію, то доводиться робити це самому. Коли непрочитана книга роками стоїть по книгарнях, вона — мертва. Це так само сумно, як приходити на мистецькі виставки і не бачити в залах нікого, крім себе самого.

— Знакові люди літератури чи мистецтва у твоєму житті, тобто сучасники чи класики, чия творчість мала на тебе якийсь відчутний вплив, — є такі?
— В українській літературі це ранній Тичина, пізній Шевченко, весь Антонич, Ігор Калинець, його серйозний поетичний період. Зі світових літераторів для мене дуже важливі Бодлер, Аполлінер, французька поезія класичного декадентського періоду — часи Верлена, Рембо... Російська поезія «срібного віку» — Блок, Пастернак, Мандельштам, Ахматова, польська поезія, починаючи від Мілоша і закінчуючи Шимборською, американська поезія, починаючи від Уїтмена, закінчуючи бітниками... Можна багато перераховувати.

— А із сучасників?
— Для мене, ясно, була важливою поезія Юрія Андруховича й Олександра Ірванця, можливо, ще більш важливою — поезія Ігоря Римарука і Василя Герасим’юка. З українською прозою проблеми, в основному це перекладачі: Микола Лукаш, який переклав «Декамерон», «Дон Кіхота». В класичній українській прозі дуже важливий для мене є Стефаник, не тематично, а структурно.

— З молодих наших українських літераторів тобі хтось цікавий, хтось тебе «зачепив»?
— Моя відповідь, напевне, буде прогнозованою — Жадан, його «Anarchy in the Ukr.». Там уже є відчуття, що це «рєчь нє мальчіка...». Коли людина починає розуміти, що якісь речі втрачаються безповоротно, думає над цим, тоді з’являється справжня проза. Тому що проза — це не замінник балаканини чи сповіді, це — інший досвід. Покликання справжнього мистецтва — протистояти зниканню. Коли людина усвідомлює, що вона зникне, її творіння зникнуть, тоді вона намагається сказати щось вартісне на тлі цієї перспективи. І найбільш талановитим удається сказати щось вічне, що долає це зникнення. Потім якась є благодать Божа над цими творами, які переживають століття.

— І якими на тлі вічності є перспективи української літератури?
— Проблема нашої літератури полягає в тому, що не вироблені школи писання: школа соцреалістичного писання вже не актуальна, школа реалістичного писання втрачена, а модерністичні способи не набуті. Тому кожен учиться і набуває свій досвід як може. Немає реального попиту на українську художню літературу. Пишучи книгу, ти знаєш, що не зможеш на цьому заробити. І читача, який потребує нашого писання, в Україні теж майже немає. Українська література сьогодні є в ситуації досить загрозливій. І не тому, що хтось на неї тисне чи цензурує. А тому що суспільство, за великим рахунком, не розуміє, навіщо художня література йому взагалі потрібна. Те, що за будь-яких умов завжди хтось буде щось писати і це буде якісно, доведено всією історією української літератури. А коли вона нарешті почне реально впливати на свідомість якоїсь помітної частини населення, хоча би щось мінімально в ній змінювати на краще — не відомо. В ідеалі ми мали би досягнути європейського рівня читання: коли людина, відпрацювавши свої години задля заробітку на хліб насущний, вибирає книгу, яка їй потрібна сьогодні ввечері. І віч-на-віч із нею спілкується. Коли в нас буде такий читач — тоді ми нарешті можемо вважати себе європейцями.

— А що важливо для тебе в житті, крім літератури? Родина, друзі?
— Кілька років тому я так для себе остаточно з’ясував, що приватний світ людини тому й приватний, щоби про нього не говорити безтямно назовні. Молода людина, яка пише, переважно цього не розуміє і вихлюпує все, що має за душею. Аморфно оформлені серцевиливи, без жодної світоглядної настанови, крім бажання бути успішним, нехай ілюзорного — це ще не література. А це — 90 відсотків того, що сьогодні продукується на літературному ринку.

— Тобто у твоїх книгах немає серцевиливів?
— Чому? В мене є дуже відкриті книги. На моє щастя, український читач ще існує в дуже невеликих кількостях. Тому коли дійде час і він почне мене по-справжньому уважно читати, я думаю, що вже буду в інших вимірах, тож моя відвертість не зможе мені нашкодити.

— Твої улюблені книги? Що ти читаєш «для душі»?
— У мене є скоріше улюблені автори. Серед них — Шевченко, але «Кобзар» я читаю з кінця. Люблю читати його «Щоденник». «Уліс» Джойса можу читати з будь-якої сторінки під настрій. Перечитую зараз «Райський сад» — роман, виданий через кілька десятиліть після смерті Хемінгуея. «Декамерон» Боккаччо люблю. Я бачу там не просто якісь сексуальні пригоди, а завжди пам’ятаю, що це розповідь молодих людей, які рятуються від чуми. Їх світ мало чим відрізняється від світу, в якому ми тепер живемо, де вибухають будинки, весь час з’являються нові смертельні віруси чи епідемії... Та оповідь триває — і вона цікава. І хочеться жити далі.

?? ???? ?? ????? ?????????? ?? ????? ??? ????? ??? ?????
  Я, «Побєда» і Берлін
2007
N(34)Червень
N(33)Травень
N(32)Квітень
N(31)Березень
N(30)Лютий
N(29)Січень
2006
N(28)Грудень
N(27)Листопад
N(26)Вересень
N(25)Серпень
N(24)Липень
N(23)Червень
N(22)Травень
N(21)Квітень
N(20)Березень
N(19)Лютий
N(18)Січень
2005
N(17)Грудень
N(16)Листопад
N(15)Жовтень
N(14)Вересень
N(13)Липень
N(12)Червень
N(11)Травень
N(10)Квітень
N(9)Березень
N(8)Лютий
2004
N(7)Грудень
N(6)Листопад
N(5)Жовтень
N(4)Вересень
N(3)Серпень
N(2)Липень
N(1)Червень


Реклама:


Луцьк, вул Рівненська 76а
+38(0332) 78-49-49

artvist-liberty@yandex.ru
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Контакт Форум Гороскоп
© ТОВ "КРЕАТИВ ПЛЮС".
Всі права на статті, ілюстрації, інші матеріали, а також художнє оформлення
належать редакції журналу "CITY LiFE"
Передрук та відтворення інформації допускається лише з письмового дозволу редакції


   
Реклама: