CITY LiFE - інформаційний журнал твого міста

 СІТІ ЛАЙФ iнформаційний журнал
CITY LIFE iнформаційний журнал
CITY LIFE Номер 18
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Гороскоп
CITY LIFE ????? 18
???????
???? ??????
«Приморожений» вогник
Новий 2006 рік
Золотий грамофон - це пристрасні почуття
Кому дістався «Золотий грамофон»?
Станція Березай! Кому треба — співай!
CITY PEOPLE
Мадам, Мсьє, на бал...
В гостях у CITY LiFE Олександр Пономарьов
CITY PEOPLE
Кутюр’є ялинкових прикрас
Які іграшки модні?
CITY SOCIETY
Першу княжну України обрали у Луцьку
«Княжна України — 2005» у Луцьку
CITY SOCIETY
Різдво у Карпатах
«Споконвіку було Слово, і слово було у Бога, і Слово було Богом... І Слово сталося тілом і перебувало між нами, сповнене благодаті та правди, і ми бачили славу Його…»
Михайло Дейнега: «У Ватикані мій ангел увійшов до десяти кращих»
І «Різдво Христове», і «Різдво Марії»...
«Наша духовна спадщина»
Повернення «Львівської Богоматері»
CITY HISTORY
Забаглось вина? Біжіть в... аптеку
Таємниця консервації часу
«У літо 6668 князь Мстислав розписав святу церкву у Володимирі»
Подібної церкви не було на всій північній землі
CITY FAMILY
Квадратура фішки
Чхати на грип небезпечно
CITY FAMILY
Йорданія: любов і голуби
CITY ART
Наталка Карпа: співачка, телеведуча й невиправна оптимістка
CITY ART
Юрко Кох: «Хуліганство у мистецтві — не гріх»
CITY ART
Світлана Поваляєва: «Не залишу свій слід на мембранах всесвіту»
Я, «Побєда» і Берлін
???? ??? CITY
???????:
N1(18) Січень 2006     ???? ??????: CITY HOLIDAY
??? ? ???????
CITY ART
Я, «Побєда» і Берлін

Продовження. Початок у журналі №10

«Побєду» все-таки прийняли в сім’ю, бо жити особливо не було за що, і вона виявилася спроможною возити нас до Польщі — ми торгували там всякими чудами світа. Але я чекав Великої Справи.

Мій друг Бард відкривав візи в Бундес. Він «нарив» якийсь канал і їздив туди щодва тижні. Чи то просто подихати вільним повітрям об’єднаного Берліна, чи покурити шмаль з друганами на Курфюрстендамі, чи подивитися концерт Ніка Кейва, чи сходити на паті в Тахелес або Трезор, чи відвезти пару манекенів, які він купував по три рублі за штуку, а там заганяв безголовим швабам по 150 дойчмарок за облуплену страшидлу — ніхто того не знав.
Бард кайфував від тих поїздок. Він виглядав на той час як справжній європеєць. На ньому завжди були штани і куртка, які пройшли всі можливі світові війни. Так ходила вся Європа, і так ходив Бард.
Я дивився по тєліку якусь страшилку Брайана Клеменса з польським перекладом, як задзвонив телефон.
— Андрійку, до тебе, — мама передала трубку з довжелезним дротом, за який заплутувалися всі, хто ходив по коридору. Але не знаходилося раціоналізатора, щоби той шнур колись обрізати.
— Альо! — озвався я, не відриваючи очей від страшного носатого чувака, який бігав в телевізорі за тіткою з охотою її покромсати.
— Кузьма, це Бард. Я чув, ти тачку купив?
— Чувак, тачіла бомбова, ми до Польщі разів сорок вже з’їздили. Я на ній півбатьківщини туда вивіз. Чувіха їде, як танкер.
— Я в Бундес збираюся. Ти не хочеш?
— А коли?
— Десь через тиждень, — відповів Бард.
Він знав, що я максимально необов’язковий тіпєц. Мене в різних кінцях Львова могло чекати до десяти людей в той самий час, коли я навіть не збирався виїжджати з рідного Новоєврейська і слухав радіо на даху будинку разом з Зоською, бо більше ніхто, крім нього і мене, не слухав його на даху. Там смерділо смолою або падало щось на голову — одне з двох. Але поляки там «тягнули» ліпше, ніж вдома.
Бард сказав, що поїде у Берлін через тиждень. І це означало, що завтра треба здати йому паспорт для візи. Він робив поправку на мою непунктуальність. Мене це тішило. Я любив, коли робили поправки на мене. Значить, ще комусь на цьому світі я потрібний.
— О’кей! — легко згодився я.

Поїздки в Берлін з Бардом я любив, ще не маючи машини, а тепер все обіцяло бути набагато цікавішим і насиченішим.

Віза була готова через два дні, і Бард знову зателефонував:
— Чувак, я домовився за манекени в Бучачі. Може, приїдеш за мною туди і забереш мене з ними?
— Нє фіг дєлать, — сказав я. — Скільки їх буде?
— Шість дітей.
— Не поняв…
— Ну, діти-манекени: в формах шкільних стоять на вітрині в універмазі. Папік добазарився по три ре за штуку.
— А-а-а, ну, як діти, то влізуть — багажник у мене малуватий.
На той час я викинув крадений із сміттярки акумулятор і запхав нормальний, який вліз на своє місце під капот. Так що в багажнику звільнилося трохи місця.
Я взяв із собою тата. Ми їхали якимось чудернацьким шляхом і робили неймовірні петлі по Тернопільській області. «Побєда» не належала до найшвидкісніших видів транспорту. Максимальна швидкість руху становила 50-60 кілометрів на годину.
Спідометр востаннє працював, коли ще був живий Сталін. Ми заміряли швидкість по тому, як в «резонанс» входило ліве крило, яке відірвалося від кріплення і починало тарахкотіти. Це явище проявлялося на швидкості 40 кілометрів на годину.
Гаврик — незмінний автомобільний гуру Новоєврейська, чувак з електронним голосом, їхав збоку на своєму «БМВ» і «засікав» швидкість, а я робив в голові мітки, з якими та швидкість була пов’язана. Тобто коли ти проїжджаєш знак «обмеження сорок», треба скинути газ до того, щоби з двору долетів звук, як з дробильного цеху на нашому сірчаному заводі. Тоді менти не спиняли. Вони взагалі рідко «гальмували» мою машину. Її зовнішній вигляд яскраво підкреслював неспроможність господаря дати щось на розвиток української міліції.
Ми з татом доперли до містечка Бучач десь по обіді. Бард чекав нас в універмазі разом з Папіком. Він був точною копією Барда, тільки трошки нижчим, грубшим і старшим.
Нас зустрів абсолютно порожній універмаг. У ньому продавалися тільки металеві кришки для закрутки варення в банках. Причому їх було просто дофігіщі. Більше не було ЗОВСІМ НІЧОГО. Як після татарського іга. Проте весь персонал був на робочих місцях, і літав слушок, що мають підвезти кальсони. Я не знаю, чи кальсони в стані ощасливити тридцять людей, які броунівськими частинками снували біля того прилавку, де їх мали «викинути», заважаючи одне одному ловити свій нехитрий кайф.
Ми піднялися на другий поверх, і Папік Барда зник у дверях підсобки. Він був завучем у ПТУ — і міг в Бучачі ВСЕ! За хвилину він вийшов з підсобки і промовив тоном Наполеона, який щойно спалив Москву:
— Віталічко, по три не буде. Я домовився по три п’ятдесять.
— Супер, тату! — відповів на це Бард, дістав два червонці, а решту досипав копійками. За Папіком вийшла продавщиця, яка скоїла цей злочин і продала інвентар магазину.
— Боже, не знаю, шо мені за то буде, але такі хлопці файні, беріт тих дітей, тіко пороздягайте, бо форма не продається, — ховаючи гроші в кишеню халата, сказала вона.
Ми почали роздягати дітей-манекенів. Шкільна форма висіла на них добрих пару років, і на шиї залишився вицвілий трикутничок, завдяки якому вони були подібні на інопланетян, які сіли в Бучачі й там залишилися, бо їхню бензину з НЛО скачали місцеві пацани і продали полякам на трасі.
Нав’ючені голими дітьми, ми пройшли повз броунівську масу, яка чекала на кальсони. І хтось встиг запитати:
— По скілько дают?
Що покупець мав на увазі — ціну чи кількість, — ніхто не зрозумів. Легким галопом ми підбігли до машини, потрясуючи мощами роздягнутих діточок. На жаль, в багажник не вліз ні один дяпан. Прийшлося всіх пхати у салон.
Назад нас поверталося дев’ять — три живих і шість пластмасових пацанів. Бард тримав на колінах п’ятьох, а одного ми з татом посадили між собою на передній диван, і він пристально вдивлявся вперед всю дорогу додому своїм загадково-тупим поглядом моделі. Тяжко було розібратися — хто з них хлопці, а хто дівчата.
— Кльова машина, — долинув з-під груди пластмаси десь ззаду голос Барда.
Ніхто з нас не підозрював багатства епітетів, які пролунають на адресу іменинниці за найближчу добу. Бо до того треба було дожити.

Виїзд на Берлін ми запланували на третю годину ночі. Чому? Я переживав період запізнілого переходу з дитячого віку у фазу дураковаляння, і мої рішення нерідко були висмоктані з пальця, як герої Конан Дойля. Сам придумав і потім сам мучився, як з того вийти, і мучив ще й оточуючих мене персон.

Тому вся сім’я Барбари, бо від неї ми збиралися стартонути, не спала разом з нами. Ввечері ми вальнули фляжку Кірша — тоді продавалася така тягуча солодка зараза, яка мала 30 градусів алкоголю, і її можна було пити без закусі. З дурними головами провалялися до півтретьої ночі. Невиспані, з синіми мішками під очима, ми підняли свої тіла і по черзі сходили в дабл попісяти. Перший раз в житті я заснув, стоячи і пісяючи.
На дворі було зимнувато, як на початок літа. Наші діти сиділи в машині, зяючи своїми скляними перестрашеними очками, і мерзли. Я з Бардом дістав по сигаретці «Жітан», і ми закурили.
Я збрешу, якщо скажу, що ми закурили для приємності. Просто у нас прийнято курити після того, як встав з ліжка. В роті було так, ніби туди сходили коти зі всього Новоєврейська. Відчувалося, ніби в легені забили великий дюбель, яким прибивають шифер.
На балконі третього поверху Барбариного під’їзду стояли два брати Вовка і Лесик — мої давні другани. Вони також курили. Брати були як Смокери з фільму «Водний світ» з Костнером. Їх не можна було уявити з порожнім ротом. Там постійно щось диміло.
— Прівєт,— хриплим невиспаним басом гавкнув я до них.
— Привіт! Ви куди зібралися? — спитав Лесик, а Вовчик в той момент затягнувся.
— У Берлін їдем, — не без гордості рикнув я.
— Класно вам, а ми на рибу йдем на Оселю, — сказав Лесик.
Він міг того не казати, бо хлопці завжди ходили на рибу на Оселю.
— Ну, пока. Чи шо? — попрощався я.
Бард заліз на переднє крісло, тобто диван.
— Па! — махнули руками з сигаретними вогниками дядьки з балкону, і я покрутив ключ в замку запалювання.
«Побєда» мовчала, як в бак води набрала. Покрутив ключ ще раз — нічого не відбулося. Я мовчки вийшов. Із звуком поїзда, який зійшов з рейок, відкрив капот. Там нічого нового — взагалі нічого, бо було темно — я не побачив.
— Шо таке?— почув я голос Лесика.
— Шось не заводиться, — розгублено промямлив я.
— Може, штовхнути? — запропонував Лесик, а Вовчик в той момент підкурював наступну папіроску.
— Та не може бути, вчора ж вона їздила нормально.
Я зрозумів, що настав той момент, коли треба брати в руки корбу і зайнятися з чувіхою брудним дєлом.

Я вивантажив піонерів і дістав з-під сидіння злощасний гнутий костиль, який служив для механічного запуску двигуна. Світло в квартирі Барбари погасло, але коли я крутнув кілька разів, воно знову у ній запалилося. І не тільки в одній квартирі. По місті розлягався лязкіт металу, ніби танкова дивізія генерала Паульса воскресла з мертвих і їхала брати Курськ. Я крутив і крутив, а машина тільки мичала мені у відповідь, як корова, яка не проти щось перекусити, але стоїть прив’язана поблизу порожніх ясел.

Бард погойдувався в машині в такт моїх рухів. Лесик докурював третю цигарку поспіль, і щось йому підказувало, що риба сьогодні «накривається». А ще він переживав, що я своєю корбою розбуджу весь мікрорайон, і хтось вийде нас бити. Вовчик мовчки затягувався і спостерігав за Бардом, який хитався в машині. Ніхто не міг передбачити, які думки роїлися в нього в голові. Скельця окулярів Барда розфокусовували погляд, і він бачив перед собою Берлін, район Нойкьольн, вуличку Флюгхафен Штрассе і себе на тій вулиці. В його голові не хотів уживатися факт того, що наша машина не їде! НЕ ЇДЕ саме та машина, яка мала перекинути нас зі світу реалій у світ, де манекени купують по 150 марок.
Поки Бард подумки бродив берлінськими вуличками і шукав пацана, з яким любив курити дубас, Лесик прийшов, щоб нам допомогти. Ми виштовхали «Побєду» на дорогу зі стоянки. Лесик став позаду і заперся ногами, я штовхав через відкриті ліві двері, впершись в панель з приладами. Бард сидів в машині і мріяв скоріше приїхати в Берлін. Вдвох нам досить слабо вдавалося розігнати наш паровоз, і ми дочекалися Вовчика, який з сигаретою в зубах став біля Лесика. Ми доїхали до горбочка і штовхнули машину вниз. Вона відразу перетворилася на неконтрольований снаряд, який в стані протаранити Велику Китайську Стіну. Я стрибнув в кабіну і крикнув:
— Дякую, Лесичок, тепер вже поїде, — зачинивши двері, я дочекався, поки машина розженеться, і вмикнув третю передачу.
Швидкість стала гаснути помітніше, бо інерцію руху гасили механізми, які вона прокручувала у двигуні. Проте машина прокотилася ще кілька метрів і тихенько стала. Лесик з Вовою стояли метрів сто позаду і курили.
Не змовляючись, вони разом рушили до нас. На цей раз ми виштовхали тачанку на головну вулицю нашого міста і гордо пробіглися з нею по всій її довжині. Людина, яка не спала, могла нас бачити в тій самій точці тричі через якийсь проміжок часу. Бо рівно стільки кругів ми зробили навколо Новоєврейська, коли вимучені опустилися на бордюр і закурили. Бард з машини не виходив. Спати він не міг, але пхати не хотів.
— Приїхали вроді, — сумно сказав я в порожнечу. Лесик з Вовчиком проклинали подумки той момент, коли вони пішли курити на балкон і побачили нас. Можна було покурити на кухні і спокійно спати перед рибалкою. Я зібрався з думками, які літали мухами наді мною, як над свіжою купкою сочного коров’ячого пляцка, і виродив фразу:
— Паца, давайте ше разок вниз — до третьої школи. Там така гора, шо вже як звідти не заведеться, то їй вобще гаплик.
Дійсно, там була довжелезна і височенна гора довжиною з кілометр. І якщо машина з’їде вниз і не заведеться, ми із спокійною душею відмовимося від думки витягнути її назад: бо це в нашій ситуації просто неможливо.
Ми встали, вперлися ногами в асфальт і почали штовхати її з такими лицями, ніби внизу не третя школа, а розщелина Великого Каньйону, штат Колорадо. Останні метри… І машина понеслася вниз, залишаючи Лесика з Вовчиком далеко ззаду… Я втикнув третю передачу і очманіло почав натискувати на всілякі кнопки-самодєлки, яких на панелі було стільки, як у вертольоті.
Мій вуйко Славік, майстер від Бога, наробив кучу тумблерів. Але не встиг мені розказати, яка кнопка за що «відповідає». І за декілька метрів до неминучої зупинки я, видно, набрав потрібну комбінацію цифр, тобто натиснув нарешті те, що треба, і «Побєда» рикнула і почала працювати. Бард поправив окуляри і, як ні в чому не бувало, подивився на годинник. Було пів на п’яту. Я розвернув машину і побачив, як вдалині підскакували дві маленькі фігурки. То Лесик з Вовою танцювали ритуальний танець на знак перемоги рефлексів над інтелектом. Ми виїхали догори, і я, відкривши двері, запропонував підкинути братів додому.
— Дякую, Андрію! Ми ше покурим по дорозі, — озвався Вовчик.
Ми помахали їм і поїхали в бік кордону.

Далі буде

?? ???? ?? ????? ?????????? ?? ????? ??? ????? ??? ?????
  Світлана Поваляєва: «Не залишу свій слід на мембранах всесвіту»
2007
N(34)Червень
N(33)Травень
N(32)Квітень
N(31)Березень
N(30)Лютий
N(29)Січень
2006
N(28)Грудень
N(27)Листопад
N(26)Вересень
N(25)Серпень
N(24)Липень
N(23)Червень
N(22)Травень
N(21)Квітень
N(20)Березень
N(19)Лютий
N(18)Січень
2005
N(17)Грудень
N(16)Листопад
N(15)Жовтень
N(14)Вересень
N(13)Липень
N(12)Червень
N(11)Травень
N(10)Квітень
N(9)Березень
N(8)Лютий
2004
N(7)Грудень
N(6)Листопад
N(5)Жовтень
N(4)Вересень
N(3)Серпень
N(2)Липень
N(1)Червень


Реклама:


Луцьк, вул Рівненська 76а
+38(0332) 78-49-49

artvist-liberty@yandex.ru
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Контакт Форум Гороскоп
© ТОВ "КРЕАТИВ ПЛЮС".
Всі права на статті, ілюстрації, інші матеріали, а також художнє оформлення
належать редакції журналу "CITY LiFE"
Передрук та відтворення інформації допускається лише з письмового дозволу редакції


   
Реклама: