CITY LiFE - інформаційний журнал твого міста

 СІТІ ЛАЙФ iнформаційний журнал
CITY LIFE iнформаційний журнал
CITY LIFE Номер 18
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Гороскоп
CITY LIFE ????? 18
???????
???? ??????
«Приморожений» вогник
Новий 2006 рік
Золотий грамофон - це пристрасні почуття
Кому дістався «Золотий грамофон»?
Станція Березай! Кому треба — співай!
CITY PEOPLE
Мадам, Мсьє, на бал...
В гостях у CITY LiFE Олександр Пономарьов
CITY PEOPLE
Кутюр’є ялинкових прикрас
Які іграшки модні?
CITY SOCIETY
Першу княжну України обрали у Луцьку
«Княжна України — 2005» у Луцьку
CITY SOCIETY
Різдво у Карпатах
«Споконвіку було Слово, і слово було у Бога, і Слово було Богом... І Слово сталося тілом і перебувало між нами, сповнене благодаті та правди, і ми бачили славу Його…»
Михайло Дейнега: «У Ватикані мій ангел увійшов до десяти кращих»
І «Різдво Христове», і «Різдво Марії»...
«Наша духовна спадщина»
Повернення «Львівської Богоматері»
CITY HISTORY
Забаглось вина? Біжіть в... аптеку
Таємниця консервації часу
«У літо 6668 князь Мстислав розписав святу церкву у Володимирі»
Подібної церкви не було на всій північній землі
CITY FAMILY
Квадратура фішки
Чхати на грип небезпечно
CITY FAMILY
Йорданія: любов і голуби
CITY ART
Наталка Карпа: співачка, телеведуча й невиправна оптимістка
CITY ART
Юрко Кох: «Хуліганство у мистецтві — не гріх»
CITY ART
Світлана Поваляєва: «Не залишу свій слід на мембранах всесвіту»
Я, «Побєда» і Берлін
???? ??? CITY
???????:
N1(18) Січень 2006     ???? ??????: CITY HOLIDAY
??? ? ???????
CITY ART
Юрко Кох: «Хуліганство у мистецтві — не гріх»

У майстерню до цього неординарного живописця я прийшла, трохи переінакшивши для себе запитання, яке понад десять років тому у книзі «Повернення в Леополіс» поставив поет Віктор Неборак: а що саме я зможу написати про Юрка Коха? Художник гостинний, дуже метушливий і педантичний — це спостереження суто людське. Східна філософія йому внутрішньо найближча, хоча в щоденних реаліях керується, всупереч українській «розбовтаності», німецьким підходом до речей і часу (дається взнаки частка німецької крові): так йому легше працювати і жити — це вже з нашого діалогу. Юрко Кох — особистість дуже начитана і багатогранна. Стильний художник-ілюстратор низки добротних книжок, автор і співавтор понад 180 виставок в Україні та світі, він — той, без кого сучасний мистецький Львів таким, яким він є, бути не може. До безтями залюблений у рідне віртуальне ретромісто, Юрій Кох завжди відкритий до спілкування, та водночас закритий — невловимий (словами Неборака), яким він по цей день є і для мене.

Належачи до людей, з яких широкий загал не втомлюється дивуватися, минулого року Кох знову зворохобив його появою у видавництві «Піраміда» понад 300-сторінкової книги «Смарагдовий жмуток казусів (ідіотичних, історичних, еротичних, політичних, артистичних, соціальних, містичних, побутових від вельми цікавих людей)», де виступив як ініціатор та упорядник і яка стала першою такою у його новому (до речі, несподіваному навіть для нього самого) авторському проекті. Зараз уже вийшов сигнальний варіант продовження — «Кораловий жмуток казусів», за яким буде «Бурштиновий...», а там іще інші... І різняться усі ці «жмутки» не якістю, а лише кольором обкладинки. Мова про суб’єктивні історії не обов’язково культових осіб (хоча таких тут чимало — як українських, так і зарубіжних), об’єднаних, за задумом, шизодебільною нестандартністю ситуацій, у які їм хоч раз у житті доводилося потрапляти. Цікаво те, що всі ці ситуації для публікації особи вибирали самі. Себто йдеться не про зріз життя усіх цих людей, а про те нестандартне, що вони чи не вперше винесли на таку широку публіку. З обговорення цього проекту і розпочалася наша розмова.

— Юрку, таке враження, що ви почали отримувати мазохістське задоволення від власних страждань, адже щоб залучити до проекту (який спочатку мав обмежитися двома-трьома десятками осіб) сотню-другу цікавих людей, змусити їх викласти свої історії письмово, а потім ще й переслати чи передати написане — потрібні титанічні зусилля. Що ви в собі відкрили?

— Що такий самовияв, з одного боку, й справді дається важко, але з іншого — хоч як дивно — для мене цілком природний. Я втягнувся у ці сотні телефонних передзвонів, sms’ок, e-mail’ів та поштових відправлень і витворив для себе ще один світ (де треба неодноразово підштовхувати, просити, жартувати й іноді навіть погрожувати), в якому мені фартово. Ця книга — не книга гумору, оскільки казус — не анекдот чи комічний випадок, а ситуація абсурду, яка не співвідноситься з тим, що мало би статись. Я раптом побачив, що ми всі разом — вар’яти, хоча для творчих людей це абсолютно нормально.

— Це вар’ятство залежить від професії чи це стан душі, оскільки в «Казусах...» також фігурують історики, правозахисники, військові?

— Очевидно, це внутрішнє, хоча вар’ятство людей творчих професій суспільством адаптоване більше. Хочу підкреслити, що людей без «діагнозу» я у цей проект не запрошував. І працюючи над «Казусами...», ще раз переконуюся в тому, в чому був переконаний і раніше: якщо людина налаштована на світ позитивно, то будь-який випадок з її життя чи творчості обов’язково матиме вартісність навіть у контексті казусів. Я не втручався у тексти: усі їхні автори тут такі, якими були б, якби їм сказали: «Люди, це ваша остання зупинка».

— До речі, про зупинку, нехай не останню. Ви зайняли у сучасному мистецтві свою осібну нішу. Будете надалі заповнювати тут простір собою чи переберетеся деінде?

— Це все — питання часу. Людина до кінця ніколи не може знати, покликана вона на те чи на інше. Напевно, треба шукати далі. Може, знайдена ніша — тільки крок до можливості зайнятися тим, для чого ти є призначений у цьому світі. Тут є загадка, розгадки якої наразі не знаю. Адже мистецтво — це не виконання картин і чіпляння їх на гачок, це щось набагато складніше: своєрідне відчитування інформації з глобального комп’ютера всесвіту, хоча комусь такий підхід може видатися шизоїдним. Кілька років тому я намалював картину, на якій зображено четверо моїх знайомих працівників архіву і двоє акторів, які забирають книжки та жмутки рукописів і переміщуються в інший вимір. Нині ці люди покинули архів, а актори виїхали зі Львова. Тобто на картині не виявилося жодного зайвого персонажа. Чому я намалював саме їх? Не знаю.

— Юрку, знаменитий італієць Федеріко Фелліні вважав, що основне в роботі для нього — не сюжет, не актори, а світло. «Світло — це, власне, все: це думка, почуття, стиль». Що оте ВСЕ є для вас?

— Я ніколи особливо не замислювався, що є для мене першопочатком. Та й навіщо? Адже основне — це не від мене, а все-таки зусібіч, з всесвіту або й від Бога. А я тільки перекидач та співавтор усіх тих речей. Такий собі антикварний художник, який дозволяє собі рідкісну радість — у ХХІ столітті просто малювати картини, працюючи з таким відтворенням світу, з яким фактично не працюють інші. Бо світ начебто пішов далі і має цілком інші потреби щодо мистецтва.

— Як почувається «антикварний» художник у контексті мистецтва сучасності?

— Природно, бо завжди виходжу з внутрішнього складу власної психіки та власного підходу до світу. Усілякі моди, віяння, тези, теорії та концепції мене не хвилюють. Інша річ, що, можливо, я народився трохи запізно — на 100-200 років: такі простріли у часі іноді трапляються. Але не хочу себе підмінювати. Звичайно, це не означає, що я проти змін — я за зміни поступові, а не революційні. Багато моїх знайомих «вибухнули» до 25-ти років, а зараз тільки вряди-годи щось роблять. Це як батарейка, яка розрядилась. А я так не хочу — працювати треба постійно і щораз робити кращі речі...

— ...Які стосовно вашого малярства не уявляються без суто львівських ретродеталей. Звідки цей потяг до предметного антикваріату? Та й загалом, що вам імпонує у минулому часі?

— Я не є фанатичним колекціонером, але дуже люблю старі речі. Навіть не речі, а те, що називають антикварним «барахлом», — рамки, баночки, пляшечки, сифони, старі вивіски і всіляке інше, що для мене — не екзотика, а органічна частка мого життя. Нехай декоративна, але це те середовище, в якому я почуваюся затишно. Я відчуваю контакт з усіма тими речами, уявляю себе тоді й там, де ці речі були потрібні, себто мандрую в часі. Мої картини часово стиснені — подумаєш: двісті років сюди, а двісті туди — це ж для всесвіту дріб’язок. А чому час саме минулий? Бо майбутній мало хто може відчитати, та й не потрібно це ні філософськи, ані фізично. Майбутнім ми можемо займатись як уявною реальністю, а щодо минулого працює пам’ять. І саме вона й тримає мене при цих сюжетах. Це якось так дуже просто, банально часом: минуле, спогади, сентименти... Але так є, і що тут зробиш?

— Не страшно бути банальним?

— Дуже страшно. Якби я щось таке про себе почув, то зробив би собі величезний струс. Але мистецтво завжди існує на грані. Тобто я можу ходити по лезу бритви між кітчем і добрим смаком, можу переходити межу вульгарності і залишатися в межах стоїчної моральності. Мистецтво — це зовсім інший вимір, ніж зразкове чи незразкове побутове життя за вікном, воно допускає усілякі хитання, ходіння та експерименти. Ті, хто береться розглядати мистецтво з точки зору моральності, вибрали неправильний шлях: мистецтво — самодостатнє.

— А вас намагалися розглядати з точки зору моралі?

— Траплялося, але швидше на міщанському рівні. Бо добрий критик знає, що мистецтво виконує вищу функцію, аніж просто задовольнити людину зображенням. Я категорично проти моралізаторства у мистецтві. І завжди був тут трішки хуліганом, бо без хуліганства мистецтва не може бути — тоді це вже не мистецтво, а кітч.

— А втім, саме усвідомлений кітч допомагає багатьом художникам виживати. Ваші взаємини з роботами, які готуєтеся продати?

— Мені в цьому сенсі дуже пощастило — і далі працюю на себе, а не на продаж. За свою творчу свободу ще в радянські часи я дорого заплатив — безгрошів’ям, неможливістю бути при якійсь Спілці, що давала б мінімальні засоби для існування тощо. То чого я маю збиватися на відверто кітчеві речі? Ні, слава Богу, є можливість оформляти книжки, робити афіші й інше, що дозволяє більш-менш нормально існувати з точки зору фінансів. А що стосується живописних робіт, то в мене з ними найпряміший енергетичний зв’язок і єдність. Не можу без них, вони мені потрібні. Коли, трапляється, позбуваєшся такої роботи, то потім справді довго страждаєш, незважаючи на те, що отримав за це добрі гроші.

— Я знаю митців, які сприймають таку ситуацію як «слава Богу, а я ще намалюю, було б натхнення».

— Я не прихильник міфу про музу й натхнення. Адже насправді це все значно серйозніше, глибше, потужніше. Погана львівська погода не має впливати на стан підготовленості творця до реалізації того чи іншого задуму. Якщо мені не йде одна картина, то я вийму другу і почну третю. Або сяду за графіку чи ілюстрацію книжки. Аби я не мав що робити — це для мене стан цілком не зрозумілий. Інша справа, що є завершені твори, які мене від себе не відпускають.

— Саме ті, що нагадують сни? До речі, у вас є картини, сюжети яких прийшли зі снів?

— Так, я трансформую крізь сон дуже багато речей. Я бачу свої роботи на 90 відсотків закінченими — потім тільки можу щось змінити або додати. Воно загоряється переді мною, як на дисплеї, і завдання — тільки його відтворити. Я не ґвалтую сюжет, єдине, що можу, — змінити щось у деталях картини. Я не концептуаліст, щоб продумувати твори і нав’язувати їх глядачу, як це робиться у сучасному мистецтві. І не агресор. Я тільки передаю ті речі, які мені належить передати. А вже у самій картині потім можна відчитувати безмежні літературно-філософські сюжети — від новели до роману.

— Так складається, що суспільство не сприймає або й ненавидить людей, які вміють літати. Ви ж належите саме до таких. Відчуваєте якусь агресію суспільства стосовно себе?

— Ні, й саме тому, що є особистістю, незаангажованою у суспільні процеси, я не даю суспільству себе вкусити. Мій творчий світ інакший, ніж той, який за вікном. У найменших деталях. Якби світ збудувати за моїми картинами — то все було би інакше: суспільство, відносини між людьми, навіть кольори життя помінялись би. І помінялися б на краще, бо взаємини між моїми персонажами ліпші, ніж реальні взаємини між людьми. Мій світ більш вимірений, ніж тримірна реальність, але він — не для загалу, а для ініційованих, до котрих цей загал мав би дотягуватись.

— Як би ви окреслили творчий стиль, який обрали для праці?

— Словесно я його визначив для себе уже давно — метафізичний маньєризм. І це так і є. Бо не сюрреалізм, але й не безсюрреалізм. Маньєризм — це завжди будь ласка. Я люблю артистичне кривляння, навіть не можу встояти на місці, не зробивши якісь фіглі-міглі. Така маленька характерність, притаманна мені з дитинства. Можливо, тому що батько був актором, і я досі дуже люблю сцену. В юності я багато чого змінював — зовні також: міг стригтися наголо, відрощувати бороду, навіть виходити на вулицю в жіночому одязі. Це перевдягання у спідницю, колготки, чіпляння на себе жіночої біжутерії разом із нанесенням манікюру та малюванням губ на ідеально виголеному обличчі було одним з елементів карнавального «бу-ба-бізму» нашої мистецької тусовки в радянські часи. Це була стовідсоткова театральна гра, без будь-якого подвійного дна. Це сьогодні нам могли би приписати трансвестизм чи гомосексуалізм, хоча жоден із нашої компанії не мав із цим нічого спільного. А в кінці 70-х ми і слів таких не знали, а просто розігрували не лише знайомих, а й суспільство в цілому й отримували від цього величезний кайф... Себто у моїх роботах нема наперед запланованого думання, а воно виникає тут як наслідок самого твору... Одним словом, усе це трохи складні речі...

— Ваша дружина сприймає вашу гру?

— Ольга — не тільки моя дружина, а й найближчий мій друг, що дуже важливо. Навіть сталося так, що вона змогла замінити мені те середовище, яке було до неї і практично самовичерпувалося. І я переконаний, що якби ми не зустрілися в той момент, то обов’язково зустрілися би пізніше. Адже Львів — дуже кумедне місто, тут всі усіх знають.

— Напевно, всі теж думають так, бо про вашу пару Львовом ходять легенди. Найнеймовірніше, що вам довелося почути про себе, і як навчилися такі речі сприймати?

— Тут хочеш-не хочеш, а навчишся сприймати зі сміхом. Бо як інакше реагувати на такі «доброзичливі одкровення», що Ольга, буцімто, відьма і мене причарувала? Так мало того: є ще люди, які намагаються такі міфи культивувати, хоча з Ольгою ми вже стільки часу разом. І я собі думаю: чи у них власного життя нема, чи вони просто нічого про найбільше людське почуття не знають?

— І тут ми знову повертаємося до того, що світ міг би бути трохи ліпшим. Якби у вас була можливість здійснення бажання так, щоб реальність стала такою, як на ваших картинах, ви би погодились?

— Архітектурно, колористично, температурно було б за щастя. Хоча світ таки стає ліпшим. Критична маса світлих людей щодня зростає, і в Україні теж. Художник для суспільства — явище містично-суб’єктивне, і дуже зле, що недосконалі суспільства у всі часи прислухалися до художника зазвичай посмертно. Людина не досконала, але шансу вдосконалення ніхто у неї не відбирає. Буквально із завтрашнього ранку можна змінити реальність на кращу (дріб’язок моєї творчої практики): не забувати леліяти в собі дитину; уникати спілкування з негативно налаштованими людьми; будувати кожен новий день як величне дійство для максимальної самореалізації. Але все це — при неодмінній умові, що ми знаємо, хто ми, звідки і куди йдемо. І стане нас багато... Я певен: Бог не плаче — він сміється...

?? ???? ?? ????? ?????????? ?? ????? ??? ????? ??? ?????
2007
N(34)Червень
N(33)Травень
N(32)Квітень
N(31)Березень
N(30)Лютий
N(29)Січень
2006
N(28)Грудень
N(27)Листопад
N(26)Вересень
N(25)Серпень
N(24)Липень
N(23)Червень
N(22)Травень
N(21)Квітень
N(20)Березень
N(19)Лютий
N(18)Січень
2005
N(17)Грудень
N(16)Листопад
N(15)Жовтень
N(14)Вересень
N(13)Липень
N(12)Червень
N(11)Травень
N(10)Квітень
N(9)Березень
N(8)Лютий
2004
N(7)Грудень
N(6)Листопад
N(5)Жовтень
N(4)Вересень
N(3)Серпень
N(2)Липень
N(1)Червень


Реклама:


Луцьк, вул Рівненська 76а
+38(0332) 78-49-49

artvist-liberty@yandex.ru
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Контакт Форум Гороскоп
© ТОВ "КРЕАТИВ ПЛЮС".
Всі права на статті, ілюстрації, інші матеріали, а також художнє оформлення
належать редакції журналу "CITY LiFE"
Передрук та відтворення інформації допускається лише з письмового дозволу редакції


   
Реклама: