CITY LiFE - інформаційний журнал твого міста

 СІТІ ЛАЙФ iнформаційний журнал
CITY LIFE iнформаційний журнал
CITY LIFE Номер 16
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Гороскоп
CITY LIFE ????? 16
???????
CITY PEOPLE
Стрес, який називається «Басков»
CITY PEOPLE
Микола Басков:«Хочу стати міністром культури»
Микола Басков в гостях у CITY LiFE
CITY MIX
Під музику Вівальді...
Міжнародний фестиваль давньої музики знову у Львові
Від Сібеліуса до наших днів
«Музика Фінляндії та України: від Сібеліуса до наших днів».
До Степана Гіги — по уроки вокалу
Степан Гіга в Тернопільському Інституті мистецтв
CITY PEOPLE
Іван Вакарчук: «Університет — це вільнодумство»
Іван Вакарчук в гостях у CITY LiFE
CITY SOCIETY
Каша Сальцова: «З будь-якою зовнішністю можна почуватися на мільйон доларів»
Каша Сальцова в гостях у CITY LiFE
???? ??????
Чолом тобі, Лучеську!
Луцьку 920!!!
Найдавніша панорама старого міста
Історія Луцька...
Метаморфози вулиці Лесі Українки
Майже сто років вона була головною у Луцьку
CITY SHOPPING
Віраж Караванської
Оксана Караванська провела показ у Львові
Літо зустрінемо в хусточках і чоботах
Наступної весни мода стане зовсім українською
CITY FAMILY
Наталія Валевська: «З майбутнім чоловікомя знайомилася тричі!»
Наталія Валевська в гостях у CITY LiFE
CITY FAMILY
Короноване серце Польщі
Краків - Колиска польських королів
CITY ART
Тернопільські театральні вечори
VI Всеукраїнський фестиваль знову у Тернополі
«Victoria» ангела української бандури
Оксана Герасименко презентувала симфонічну поему «Victoria»
CITY ART
Пісенний тріумф Ірини Ярини у Голлівуді
Українці покоряють Голівуд...
???? ??? CITY
???????:
N9(16) Листопад 2005     ???? ??????: Луцьку 920!
??? ? ???????
CITY PEOPLE
Іван Вакарчук: «Університет — це вільнодумство»

— Іване Олександровичу, чи важка шапка Мономаха? І які несподіванки очікували вас на ректорській посаді?

— Несподіванок не було, але бути ректором і справді непросто. Я пішов на цей крок свідомо, хоча й без особливого прагнення. Балотувався уперше в 1990 році, коли розмови про кінець комунізму мали лише декларативний характер і коли дуже складною була атмосфера в самому університеті — не лише з огляду на проблеми батьків і дітей, а й на ситуацію політичну. Я знав про це. За рік до того ми з багатьма колегами обговорювали доцільність такого мого кроку. Ніхто не мав впевненості, що серед шести кандидатів (а претенденти були дуже серйозні) переможу саме я. Однак я переміг уже в першому турі. Сьогодні думаю, напевно, я просто знав, що потрібно робити. Моя тодішня програма, якби хтось хотів знову її переглянути, здивувала би багатьох.

— Чому?

— Там ішлося про лібералізацію вступу, про дворівневе навчання: на бакалаврів та магістрів (хоча хто це такі, у ті часи розуміли далеко не всі), про відкриття факультету філософії, про кафедру (а насправді факультет) міжнародних відносин й інше. А головне — там були сформульовані засадничі принципи життя університету, від яких від початку й донині я ні разу не відступився.

— Впровадження якої ініціативи за цей період вважаєте своїм найбільшим досягненням?

— Те, що сама атмосфера університету, той його дух, над яким ми з моїми колегами так довго працювали, міжлюдські стосунки сьогодні відповідають світовим університетським стандартам. Принципи — відкритість, прозорість, публічність і зрозумілість прийнятих рішень — закладені і є не просто словами, а тим, що, думаю, якраз є нашим основним досягненням.
Дехто вважає, що головне — це лібералізація вступу, але, як на мене, це лише один із компонентів переліченого вище. Без сумніву, надзвичайно важливий. Бо ми й справді першими в Україні ввели вступні випробовування, які змінімізували людський фактор, а ще по-справжньому, а не декларативно відкрили шлях до університету дітям із села. Те, що такий університет, як наш, налічує у своїх стінах понад сорок відсотків дітей із села, — це показник дуже високий, який фактично віддзеркалює співвідношення міських і сільських жителів України. Звичайно, ми не робили щось штучно, а просто дали можливість талановитим сільським дітям здобути освіту. Взагалі, це не мало би бути університетською турботою, а компонентом національної політики. Однак є, як є.

— Як гадаєте, чому ця проблема поза увагою держави і досі?

— Держава ніби й має закон про цільові направлення. Чому він не працює? Мабуть, знову ж таки через корупційно-бюрократичну систему, яка на місцях продовжує існувати. Направлення до університету, як кажуть батьки абітурієнтів, у їхніх селах та районах просто не хочеться «вибивати». А ми зробили у стінах свого університету рівний доступ до освіти. Ви питаєте, чому держава цим не переймалася? На мій погляд, тут є кілька причин. Уряд змінювався так часто, що високопосадовці насправді не мали часу вдуматися в тему, а лише робили перші кроки у вирішенні тієї чи іншої проблеми.
З іншого боку, немає глибинного розуміння, що різниця між селом і містом насправді велика. Глибинного в тому сенсі, що варто було б одразу продумати комплекс заходів, які не потребують фінансових вкладень. Тобто для початку потрібна добра воля тих людей, які створюють національну політику освіти. Зараз ця проблема отримала своє місце у програмі Віктора Ющенка — чи не вперше неголослівна у президентській програмі, то, може, будуть якісь зміни. А вони вкрай потрібні, бо село сьогодні деморалізується. І відбувається це на очах у всіх. Діти у селі часто бачать лише один приклад — своїх батьків, які також не мали можливостей. Можна говорити і про вплив церкви. Не знаю, чи звертали ви увагу, але чомусь хата сільського священика часто-густо є помпезною, а школу відремонтувати нема кому, як і майже немає спроб покращити зазвичай жалюгідне становище місцевої бібліотеки. Я бував у багатьох селах, і всюди ситуація більш-менш однакова. Чому не реагують на такий стан справ священики і сільські керівники — для мене загадка. Але переконаний, що їхнє слово багато що могло би змінити.

— Іване Олександровичу, чому особисто вам заболіла проблема села? Заболіла так сильно, що до слів ви додали ще й діло?

— Можливо, через те, що я сам із села і не мав великих можливостей, хоча в мене були хороші вчителі й необхідний рівень знань. Багато років я прожив у гуртожитках — аж страшно згадувати. Вже мав наукові ступені, сім’ю, де підростало двійко малих дітей, а все ще був позбавлений свого кутка. У кінці 70-х, коли у Львові утворилася Мала академія наук і мене обрали її віце-президентом (президентом був академік Ігор Юхновський), почав їздити по селах і читати лекції (до яких завжди дуже серйозно готувався) по школах. Саме тоді я побачив масштаби трагедії села, хоча ця трагедія у ті часи, можливо, ще не була такою видимою, як нині. З іншого боку, в Малій академії я побачив дітей, які понад усе прагнули знань. Це високі слова, але правдиві. І не допомогти цим дітям мені видавалося більш ніж аморально. Неодноразово спілкуючись з високими урядовцями на цю тему, я хотів звернути увагу на те, що свій народ треба просто любити. Але не тільки тоді, коли танцюють у вишиваних сорочках чи ходять з хоругвами. Справжня любов — це коли ти віддаєш частину себе комусь. А віддавати завжди приємніше, аніж брати.

— Чи всі розуміють ваші прагненні допомогти селу, зокрема, в стінах університету?

— В університеті до цього вже звикли, хоча супротив був. Навіть були сердиті листи, чого, мовляв, набираєте дітей із села, а не зі Львова. А річ у тім, що з села ми беремо передусім таланти, які за два-три роки стають на рівні зі студентами родом з міста. Однак силовими методами я ніколи нічого не робив. Пригадую, перший цикл і справді був дуже важким. Але коли минули роки і викладачі побачили, що вихідці із сіл складають достойну конкуренцію дітям з міста, брутальна постановка питання, мовляв, село є село, сама собою відпала.

— Ви згадали проблему сходження з дистанції. А особисто ви переживали час, коли з’являлося відчуття — все, з мене досить? І що давало внутрішню силу таки йти далі?

— Такі періоди бували. Особливо під час балотування на ректора на третій термін. Дуже тяжкі це були вибори, адже колишнє найвище керівництво країни вимагало, щоб я не працював там. І не гребувало усіма засобами. Маю сказати, що мене не обходять нагороди, медалі, звання. А те, що собі клеять з усіх боків аж на спину академіки всіх академій, показує масовий психоз людей, які не знають або не усвідомлюють, що таке наука. Бо найвище звання, яке тільки може бути, — це «професор університету». І найвище інтелектуальне задоволення — наукою займатися. Рішення втретє балотуватися Іванові Вакарчуку на ректора університету фактично було колегіальним, тож я підкорився.

— До речі, ті виборні баталії були особливі — вас дуже цькували. Але горою за свого ректора стали студенти. Випадок, у принципі, унікальний. Які почуття ви тоді пережили?

— Великої вдячності. Навіть не за те, що виступили за мене, а за те, що виступили за гідність університету, де хотіли познущатися, показати силу «нахраписті трієчники» без моральних засад. Не вдалося, бо ці молоді люди показали приклад, як себе захистити. Як ті, що в жовтні 1990-го на граніті у Києві відстоювали своє право на правду. В якийсь момент мені навіть було за них страшно, бо я знав, що цей Майдан бачив собак, якими цькували демонстрантів у 1988 році, що мали місце під час мітингових акцій побиття у Києві, що були тюрми, знущання, поламані життя.

— Ви стали іншим?

— Іншим я не став, бо мав засадничі принципи свого життя, і це якраз тим принципам відповідало. Іншим є молоде покоління. Молоді люди показали — як і пізніше, у час Помаранчевої революції, — що вміють захищати себе, свою індивідуальну свободу, гідність і вміють це робити красиво.

— Про вас усі говорять як про толерантного, демократичного боса. Чого ви не терпите у своїх підлеглих і чого не вибачаєте, коли людина опускається нижче ватерлінії?

— Неправди. Ми з дружиною виховували своїх дітей так, що їм було заборонено лише одне — говорити неправду. Мені приписували фразу, що треба завжди говорити правду, щоб не запам’ятовувати власну брехню. То нехай. Брехні не терплю у жодних її варіантах. Своїх колег завжди прошу (коли підписую накази на посаду), щоб говорили з іншими — студентами, викладачами, робітниками, які створюють умови праці, — як із рівними. І завжди казали правду. Й водночас уміли їхню правду почути. Адже університет — це вільнодумство. Якщо цього вільнодумства не буде, університет перетвориться на казарму.

— Іване Олександровичу, нещодавно у видавництві «Літопис» вийшла книга мешканця Нью-Йорка, всесвітньо визнаного авторитета у галузі теоретичної фізики та екології, автора підручників, які є обов’язковою літературою у фізичних лабораторіях найвищого рівня, доктора Мічіо Кайку, що присвячена гіперпростору, де ви виступаєте як науковий редактор. Це вже друга редагована вами книга цього автора — перша була «Візії: як наука змінить ХХІ сторіччя». Чим саме привабила вас ця особистість?

— Насамперед це проект видавництва — переклад науково-популярних книжок, який, власне, з Мічіо Кайку почався. А погодився я на це редагування через глибоке внутрішнє переконання, що, крім творення науки, кожен учений просто зобов’язаний популяризувати наукові знання. Хоча якщо «Візії» розраховані на дуже широке коло читачів (фіксують стан досягнень науки — зокрема, квантової фізики, молекулярної біології, молекулярної медицини, астрофізики, космології та інших на середину 90-х років, на основі чого автор прогнозує, як буде жити людство через 20-50-100 років), то «Гіперпростір» зацікавить радше тих, хто цікавиться фізикою.

— Знаю, що ви є головним редактором двох часописів — визнаного Європейським фізичним товариством українсько-англійського «Журналу фізичних досліджень» та науково-популярного журналу для дітей та вчителів «Світ фізики». Для чого вам до всіх своїх обов’язків ще й цей величезний клопіт?

— Це й справді клопіт. Але вважаю, що без обміну науковими працями через журнал неможливий поступ. Як неможливий поступ без середовища, яке він допомагає творити. Маю з праці над ним глибоке інтелектуальне задоволення. Сьогодні в університеті ми видаємо чотири дуже поважні журнали — уже названі, а також культурний «Просценіум» та «Математичні студії». Зараз мова йде про створення серйозних часописів на біологічному та філологічному факультетах. Видання таких журналів, а також підручників та монографій — це щороку питання номер один на звіті виконання тих завдань, які ставлю перед вченою радою. І фінансується воно передусім після зарплати та витрат на комунальні послуги.

— До речі, про підручники. П’ять років тому ви ініціювали програму написання і видання підручників, авторами яких є викладачі університету. Чи активізувалися ваші колеги? І розкажіть, зокрема, про ваш підручник «Теорія зоряних спектрів», де ви цілковито несподівано перекидаєте місток від світу астрофізики до світу поетів та художників.

— Спочатку про програму. Викладачі й справді активізувалися. Щороку ми маємо до двохсот підручників, монографій та посібників. Інше питання — якого рівня ці підручники. На кожній вченій раді ми розглядаємо їх два-три десятки і далеко не завжди приймаємо. Бо, зрозуміло, хочемо, аби підручники Львівського університету були серед найкращих, за якими навчатимуться студенти нашої держави. До речі, раніше я не звертав на це увагу, а тепер дивлюся, як у нас керівники використовують працю своїх підлеглих. Не зробивши для тієї чи іншої книжки нічого, вони часто перші у переліку авторів. Мені це бридко, але такі випадки є.
А щодо «Теорії зоряних спектрів», яку написав я, то, як і в інших своїх підручниках, намагаюся показати, що світ є єдиним. Простий приклад: на фізичні закони Ньютона, Гюйгенса, Гельмгольца та інших фізиків посилався у своїх лекціях для режисерів Лесь Курбас. Ця видатна людина, яка мала дуже якісну освіту, розуміла, що культура, яка включає творчі засади, образне мислення, і культура, де є логічне мислення, пов’язані між собою. Розуміли це й інші великі люди. Іван Франко як студент філософського факультету Львівського університету записався на лекції з курсу «Філософія фізики» до відомого вченого Ю. Охоровича… І тому дуже важливо, щоб це осягнули і нинішні студенти. Мені здається, що розуміння єдності цих культур дає глибоке інтелектуальне й естетичне задоволення.

— Іване Олександровичу, днями ви вчетверте за весь час існування «Океану Ельзи» прийшли в концертний зал послухати виступ сина. Чому ви не ходили на Славкові концерти раніше?

— Мав якийсь дивний забобон чи страх (дружина, до речі, ходила на всі його львівські концерти), що йому за моєї присутності може щось не вдатися. Переживав за нього завжди страшенно. Та й сьогодні телефоную йому перед кожним концертом... Іноді думаю: чому людина вибирає набагато довший шлях до того, що любить. Святослав ще говорити добре не вмів, а вже співав. Мене завжди дивувало в ньому, що він не соромився співати. Іншу дитину треба часом довго просити, щоб вона вірша розповіла чи заспівала, а Славко зголошувався сам.
Коли мав п’ять років, ми віддали його на скрипку, однак нічого з того не вийшло, бо він лівша, а його вчили на праву руку. То була для нього ціла трагедія, хоча вчитель йому казав, що має дуже добрий слух. Переживав дуже й у школі, коли його змушували писати правою рукою. Сьогодні може писати обома. А в четвертому класі сам пішов і записався в музичну школу. До того я навіть не знав, що там така школа існує. Ми з дружиною ніколи не перечили, бо завжди хотіли дати синам добру освіту.
Фізичний факультет Святослав вибрав без жодного тиску, попередньо закінчивши Малу академію наук. Він дуже добре вчився, є автором чудових наукових статей, надрукованих у престижних іноземних журналах, де дуже важко надрукуватися і в яких навіть моїх робіт немає. Але, напевно, якийсь внутрішній дискомфорт від того усе ж переживав. Якось сказав мені (а кандидатську роботу вже написав): «Ну, що, я буду захищатися? Скажуть — твій вплив. І мені це буде не на радість. А в музиці у тебе жодного впливу немає». І це свята правда, тут я можу тільки спостерігати. Чому я таки зважився прийти до концертного залу? Якраз був перший його виступ із симфонічним оркестром. Син дуже просив. І я раптом зважився. Спочатку сидів у залі задерев’янілий, а потім сам впіймав себе на тому, що забув, що сиджу на концерті в сина, а просто отримую задоволення від музики, яку чую. Дехто розповідає байки, що, мовляв, тато був проти, щоб Славко Вакарчук пов’язав свою долю з музикою. Це — неправда, міф. Хоча, з іншого боку, нехай собі існує. З кожною людиною завжди пов’язані якісь міфи.

— Французька актриса Анні Жирардо стверджувала, що найбільше завдання людини — уміти зберегти гарний настрій. Як вважаєте ви?

— Це й справді велике мистецтво — зберегти цей настрій за будь-яких обставин. Поводити себе просто і невимушено дійсно потребує насправді великих зусиль. Інколи, коли тобі страшенно важко, а маєш іти до людей, не посвячених у твої переживання і які мають право на власний душевний стан, то повинен зібратися, аби вони ні про що не здогадались. Актори чи музиканти, вийшовши на сцену, за лаштунками залишають особисте. Так і людина з багатим внутрішнім світом завжди матиме настрій до творення. Тобто для мене це теж, з одного боку, велике мистецтво, а з іншого — внутрішня потреба. І потрібно вміти зберігати рівновагу між тим і іншим.

?? ???? ?? ????? ?????????? ?? ????? ??? ????? ??? ?????
2007
N(34)Червень
N(33)Травень
N(32)Квітень
N(31)Березень
N(30)Лютий
N(29)Січень
2006
N(28)Грудень
N(27)Листопад
N(26)Вересень
N(25)Серпень
N(24)Липень
N(23)Червень
N(22)Травень
N(21)Квітень
N(20)Березень
N(19)Лютий
N(18)Січень
2005
N(17)Грудень
N(16)Листопад
N(15)Жовтень
N(14)Вересень
N(13)Липень
N(12)Червень
N(11)Травень
N(10)Квітень
N(9)Березень
N(8)Лютий
2004
N(7)Грудень
N(6)Листопад
N(5)Жовтень
N(4)Вересень
N(3)Серпень
N(2)Липень
N(1)Червень


Реклама:


Луцьк, вул Рівненська 76а
+38(0332) 78-49-49

artvist-liberty@yandex.ru
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Контакт Форум Гороскоп
© ТОВ "КРЕАТИВ ПЛЮС".
Всі права на статті, ілюстрації, інші матеріали, а також художнє оформлення
належать редакції журналу "CITY LiFE"
Передрук та відтворення інформації допускається лише з письмового дозволу редакції


   
Реклама: