CITY LiFE - інформаційний журнал твого міста

 СІТІ ЛАЙФ iнформаційний журнал
CITY LIFE iнформаційний журнал
CITY LIFE Номер 15
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Гороскоп
CITY LIFE ????? 15
???????
CITY MIX
У готів — «Чорна ліра»
«Чорна ліра» у Збаразькому замку
Гуцули показали себе на весь світ
у Радехові...
Ностальгія за Флінтою
«Я хочу говорити правду, котрої я не знаю, але яку я шукаю!»
CITY PEOPLE
Таїсія Повалій: «Моя дружба з Басковим не випадкова...»
Таїсія Повалій в гостях у CITY LiFE
???? ??????
Капітан і його Надія
Анатолій Тимощук в гостях у CITY LiFE
CITY SOCIETY
Січа у замку Любарта
Луцьку — 920 років!
CITY SOCIETY
Олег Бойко:«НЕ ХОЧУ БУТИ КВАРТИРАНТОМ»
CITY HISTORY
Кам’янець — Бог це зробив...
«Хто так міцно укріпив неприступний Кам’янець?»
CITY HISTORY - МУЗЕЙ
Палац Бандінеллі
Вулицями Львова...
CITY HISTORY - СТАВ
Зі «Сльозами Гронського»
Тернополю 465!
CITY SHOPPING
Тепер — диктатура зими
CITY FAMILY
Форос
"...Моя сімейна історія..."
CITY FAMILY
Найоманливіша любов
Материнська!
CITY FAMILY
Ассія Ахат:«Заради дітей чи родини можу відмовитися від концертів»
Асія в гостях у CITY LiFE
CITY ART - АКТОР
Сергій Романюк:«Людина прийшла у цей світ задля того, щоб здивувати когось і себе»
Сергій Романюк в гостях у CITY LiFE
CITY ART
Світовий авангард: український ракурс
«Український авангард» у світі
CITY ART - СПІВАК
Віталій Козловський: «На свій день народження у подарунок я замовив кухонний набір…»
«...артисту корисно відчувати не лише радість, а й... гіркий біль...»
CITY LIBRARY
Роман Іваничук:«Література повинна звучати, як великодній дзвін, а не тхнути вбиральнею»
???? ??? CITY
???????:
N8(15) Жовтень 2005     ???? ??????: КАПІТАН ТА ЙОГО НАДІЯ
??? ? ???????
CITY LIBRARY
Роман Іваничук:«Література повинна звучати, як великодній дзвін, а не тхнути вбиральнею»

Про проблеми літератури, а також про особисте — розмова з визнаним метром сучасної української літератури, свого роду революціонером у площині історичної прози, лауреатом Державної премії України імені Тараса Шевченка, професором Львівського національного університету імені Івана Франка Романом Іваничуком. Письменником, що майже п’ятдесят років своєї творчої праці поклав на висвітлення білих плям в історії України від XV до XX століття (тільки історичних романів подарувавши читачеві п’ятнадцять, а писав і пише також інші твори). Людиною, яка належить до тих поодиноких, яку радо приймає як коло його друзів-письменників старшого покоління, так і ті, хто тільки намацує свій шлях у літературі. Надзвичайно цікавою особистістю, відкривати яку не набридає ніколи.

— Романе Івановичу, то що відбувається сьогодні з історичним романом в Україні? Відбувається щось справді дивне: він як літературний жанр (фундаментальний у літературах світу) сучасним молодим письменникам уже не цікавий.

Взагалі історичний роман, а тим паче для української літератури — то особливий жанр, який формував національну свідомість, зберігав і утверджував історичну пам’ять, завжди відгукувався на найгостріші проблеми сучасності. Скажімо, коли я працював над своїм романом «Манускрипт з вулиці Руської» про інвазію єзуїтського ордену у Львів, за аналогічну тему, але вже висвітлюючи її у модерному ключі, взявся Валерій Шевчук (роман «Мор»). Паралельно наш білоруський колега Володимир Короткевич пише «Христос приземлився у Гродно» про інвазію єзуїтського ордену в Білорусь. Звичайно, сам єзуїтський орден XV-XVI століття важив для усіх нас постільки-поскільки. Набагато важливішим було за його допомогою показати суть іншої єзуїтської ідеології —комуністичної. І виходить, раз троє письменників, незалежно один від одного, написали романи, в які вкладали той самий підтекст, — цього вимагав час. Живучи у фальсифікованій дійсності та маючи фальсифіковану історію, саме у підтексті люди шукали правди. Сьогодні, раз уже є незалежність, багато хто думає, що потреба підтексту відпала. А отже, кому потрібен історичний роман? Хоча, з іншого боку, позбавлення будь-якого твору вертикалі і глибини просто недопустиме. Але маємо, що маємо. Історичного роману сьогодні не існує, хоча він повинен існувати, бо історичну пам’ять треба зберігати постійно, незважаючи на епоху, в якій живемо. І уявіть собі: 15 років незалежності, а я, читаючи в університеті спецкурс про сучасний історичний роман, не можу назвати фактично жодного прізвища письменника до сорока років, на підставі творів якого можна було би цю пам’ять відновити! Пишуть ті, яким сімдесят або минуло сімдесят. А де ж молодь?..

— А може, справа в читацькій аудиторії, яка, отримавши з незалежністю держави доступ до історіографії, швидше візьме до рук наукову працю, ніж літературний твір?

Це так. Але, з іншого боку, з праць історіографів можна довідатися тільки, як відбувалася битва, які полки у ній брали участь, яку зброю використовували, але аж ніяк не те, про що говорили між собою учасники війни. Саме письменник на підставі фактажу відтворює мислення часу, відкриває світ, який заслонений від сучасника параваном століть і десятиліть. Зменшення зацікавлення історичним романом може бути, але ігнорування історичного роману — це катастрофа для літератури будь-якої нації: може утворитися вакуум, якого в духовному житті просто не повинно бути. Ну, до цього часу я намагався його заповнити, але я вже старий чоловік. То чому не візьметься за це хтось молодий, талановитіший за мене, енергійніший?

— А може, молоді просто бояться — з огляду на скрупульозну дослідницьку працю, яка передує написанню історичного роману?

Лінивому в літературі нема що робити. Серед сучасних молодих письменників є дуже освічені, талановиті люди. Але від переважної більшості з них я ще не почув їхнього великоднього дзвону. У сорок років я написав «Мальви» і «бемкнув» на весь світ. То чому вони, маючи зараз стільки ж, ще мовчать? Та в шістдесят років уже не «бемкнуть»! Потім можна тільки розвивати те, що надбали. Усе має бути вчасно. Мої «Мальви» пройшли на ура передусім через те, що в той час страшенно актуальною була тема відступництва. Байдуже, що мене потім за цей роман били, — він уже був прочитаний. Згодом я написав «Журавлиний крик» про народження із надр імперії революційної інтелігенції, але цензура його не пропустила. Коли через двадцять років я опублікував цей роман, який свого часу дехто переписував від руки, — інтерес до тих проблем уже був втрачений. Це ще один аргумент на користь того, що письменник має чути, які ідеї на часі в духовному ефірі. Якщо не чує — хай відкладе перо і займається іншим. А історичного романіста це стосується передусім.

— Романе Івановичу, але ж хіба не вдарили у свої великодні дзвони Євген Пашковський, Юрій Андрухович, Віктор Неборак й інші особистості, які збагатили нашу літературу?

Вдарили. «Щоденний жезл» Пашковського — це щось неймовірне, це глибокий і багатий потік мови, це стихія. Недаремно Загребельний твердив, що в Україні ще ніхто не писав так, як Пашковський. Є Андрухович, у якого, як на мене, дзвін — «Московіада». Є Неборак зі своєю поезією, яку легко читати, але яку треба осмислювати, себто варіант, коли прозорість є надзвичайно складною. Десь «бемкнули» Вікторія Стах, Олесь Ульяненко і ще кілька авторів. Але такого, щоб вийшов на Високий замок і чув, як великодні дзвони переливаються над всією Галичиною і над Україною, немає. А література саме такою, як великодній дзвін, і має бути. І такою вона була — хоч як дивно — в 60-х роках, у часи жахливої цензури... Очевидно, людина стає сильнішою тільки в екстремальних умовах, коли треба переборювати страх і свої перспективи на якийсь добробут. А зараз життя хоч і складне, бо бракує грошей для існування, але й легке, бо немає з ким боротись.

— А що, коли справа в іншому? Адже багато молодих письменників вважають, що мають написати твір таким, яким самі його чують і бачать, а що думає читач — значення абсолютно не має.

Така позиція — я в тому переконаний! — це зарозумілість нахапаного дилетанта. Справжня література завжди елітарна, себто інтелігентна, витончена. Байдуже, в якій формі: розповіді, потоку свідомості чи своєрідних символів. Але це абсолютно не означає, що для того, щоб зрозуміти письменника, треба обкладатися різноманітними енциклопедіями та словниками. Даруйте, це вже що завгодно, тільки не література! Так само не можна вважати літературою і те, що є дешевим примітивом.

— Кожен вкладає у поняття примітиву своє значення.

Зараз багато авторів наче подуріли — кинулися писати про бруд, секс тощо. І їм здається, що то велике новаторство. Але ж, Боже мій, література — то є естетика! Одна справа — прочитати шляхетні еротичні твори Теодозії Зарівної, де є дуже цікава, збуджуюча нота взаємин між чоловіком і жінкою. І зовсім інша — окремих, як вони самі вважають, маститих письменників, після заглиблення у творчість яких не хочеться жінки. Мені, досвідченому у житті, жінках і сексі чоловіку, гидко це читати, то як же впливає така псевдолітература на світогляд молодої людини, яке світло несе вона в її душу? Описувати сексуальні збочення, блювотиння чи як людина випорожнюється — хіба це справа художньої літератури?! У кожній хаті є туалет, але він закривається, люди купують усілякі дезодоранти, щоб приховати той життєвий процес, який нам дав Господь. А тим паче від літератури НЕ ПОВИННО смердіти!!!

— Свого часу Сенека дав людству гарну пораду: якщо хочеш нічого не боятися, пам’ятай, що боятися можна всього. Ні перед чим не має страху хіба що блаженний. Чого боїться, зокрема, коли йдеться про творчість, Роман Іваничук?

Особисто я боюся тільки художньої невдачі. На щастя, у мене не було невдач, які б мене ганьбили. Було кілька новел, які я по молодості опублікував, не розуміючи, що вони невдалі. Й усвідомив це тільки тоді, коли їх обійшли мовчанкою і критика, і мої колеги. Невдалою вважаю і свою ранню трилогію «Край битого шляху», яка свого часу була дуже популярною. А вважаю так через те, що там немає повної правди. Пишучи про епоху КПЗУ, якісь соціальні реалії, я ні словом не згадав ОУН, про яку тоді не можна було писати, але ж вона існувала! Що з того, що я й півсловом її не гудив, але ж змовчав! А де є півправди, там ціла брехня. Тому, до речі, «Край битого шляху» я і не перевидаю, хоча вона подекуди дуже добра з художнього боку.

— Франц Кафка стверджував, що коли починаєш усвідомлювати сенс теперішнього свого існування, то стаєш настільки марнославним, що заради тієї, колись поставленої мети ладен усе стерпіти. Така життєва сентенція якось проектується на вашу долю?

З марнославства все починається. Від дитинства я переживав запої читання: перечитував усе — потрібне-непотрібне з татової бібліотеки, просвітянської та інших. І весь час мене хвилювало, що той, хто то пише, їсть і спить, як я, але його знає і шанує дуже багато чужих людей. З цього починається бажання писати самому — а може, і я колись стану відомим. Однак зазвичай такі марнославні ілюзії закінчуються крахом, оскільки стикаєшся зі страшними труднощами, які треба подолати, — і тут уже може допомогти тільки те, що в людині запрограмований певний талант. Але й це ще не все, талант може розвинутися тільки у випадку величезної постійної праці над собою і над подоланням тих перепон, які весь час постають перед тобою. Крім цього, ту працю треба дуже любити. Бо коли ти її любиш і не можеш без неї обійтися, то все здолаєш. І ще — потрібно себе до цієї праці постійно організовувати, бо навіть за невеличкої перерви, надолужуючи, вимушений докладати фантастичних зусиль.

— Наскільки важлива для письменника посидючість?

Дуже важлива, бо прозаїк повинен мати не тільки потужну голову, а й потужний зад. Якщо письменник бігає по життю, то ніколи нічого не зробить. Я так просидів усе своє життя. Це не означає, що ніде не ходив: я мандрував, любив жінок, мав товариство, випивав чарку — все було, що належиться людині. Але понад усе я віддавав час отому сидінню за столом — читанню, дослідженню, бібліотекам, манускриптам, творенню. І коли здобув те, що здобув, то воно вже не загрожує мені «зірковою» хворобою, бо переніс такі тортури праці, що не вважаю свою славу за манну Божу з небес. Звичайно, я радий, що маю визнання у читачів, але те визнання не вивищує мене над іншими. Адже ті, інші, теж тяжко працюють у своїй сфері, аби чогось добитися, то яка моя перевага?

— Напевно, у тому, що вас знає широкий загал, а люди інших професій так і залишаться для нього невідомі.

Щось у тому є, бо люди, наприклад, купуючи хліб, одяг чи щось інше, не замислюються, як те все творилося. У випадку з книжкою — не так. Однак хто піддається «зірковій» хворобі, того наздоганяє неминучий крах. Слави, звичайно, треба хотіти, бо хто не хоче слави, хай поламає перо. Але якщо ти нею захопився до запаморочення в голові, то стаєш непрацездатним. Для письменника важливо, коли береться за написання нової речі, думати, що тільки ця йому принесе славу. А як напише — то тільки наступна. А для цього треба тяжко працювати.

— Романе Івановичу, ви поклали життя на те, аби завоювати любов читача. Однак кожна історія любові — це історія її боротьби з часом. Бували у вашому житті моменти, коли відчували — у ваших взаєминах щось не те, а отже, потрібно боротися за цю любов?

Любов читача зумовлює письменницька праця. Коли сідаю за новий твір і переді мною чистий папір, то боюся його жахливо, я його ненавиджу. Знаю, що маю той папір заповнити, але як, щоб це не було гірше, ніж раніше? А якщо мені не вдасться і, не дай, Боже, обізвуть мене графоманом або середнячком? Відчуття такі, немов ішов би на страту. Але настає момент, коли той чистий папір долаєш. Не відразу. Я кожну річ переписую по шість-сім разів, а перші сторінки — безліч разів, поки відчую, що розігнався і вже можу бігти.

— Однак, з іншого боку, любов читача можна порівняти з коханням чарівниці з арабських казок, яка не тільки кидає своїх коханих за сорок днів, а ще й піддає їх жорстоким випробуванням, змушуючи шалено страждати.

О так, слава — страшна коханка... Бо як маєш коханку-жінку, то можеш від неї втекти, а від цієї не втечеш нікуди. І повинен за те, що дала радість першого твору, платити все життя. Бо коли тільки не заплатив новим шаленим потягом до неї, то вона від тебе піде, і перетворишся на нікого, бо іншої спеціальності не маєш і до іншої роботи вже не здатний. Зазвичай люди, яких спіткала така біда, спиваються. Це тому, що не вміли ту коханку-славу задовольнити ще і ще раз… І так — без кінця. Ти маєш щоразу доводити, що ти — сильний, хоча то вимотує усі твої сили, всю міць. Однак коли добре постараєшся, отримаєш радісні моменти блаженства.

— Вважається, що долю людини значною мірою визначає її характер. Ваш характер якось позначився на вашій долі?

Я доступний чоловік, товариський, трохи сердитий, вимогливий, примхливий і часом дратівливий, особливо на фальш. Потоваришувати зі мною не так легко, але як я вже знайшов товариша, то це — навіки. Я маю таких друзів ще з молодості — Кудлик, Безпалків, Ніна Бічуя, з якою товаришую вже сорок років. Мої друзі — це мої однодумці, на них завжди можу спертися, як і вони на мене, і немає цьому кінця, хіба була би зрада. Але я не зазнав зради серед товаришів. Якби їх раптом не стало, то навіть не знаю, як би мав далі жити, що робити, до кого вийти з хати, щоб поділитися радощами, турботами, горем. І то, власне, є мій характер — прив’язаність до товариства. І за те мене люблять, терплять мої примхи, часом сварливість. Бо знають — я їх ніколи не зраджу. Ні-ко-ли!

— В одному зі своїх романів Сомерсет Моем порівняв давніх друзів зі старими трамваями, які від зупинки до зупинки рухаються по колу і вже не здатні один одного чимось здивувати. Ваші друзі дивують вас чимось?

Можна розповісти дотепний анекдот і цим уже бути не лише цікавим, а й новим. Я давно знаю актора-«заньківчанина» Юрка Брилинського, але щоразу, як зустріну його, то це для мене велика радість. Він завжди мене чимось дивує — або своїм розумом, або начитаністю, або майстерністю, або добротою. А коли людина одноманітна, вона сіра. А сіре — воно і є сіре: ненависті не викликає, але теплі почуття до такої людини згасають.

— Вашим другом легко бути?

Якщо мені не подобається щось і те щось є засадою людини, то ми з нею ніколи не будемо товаришами, наші шляхи розійдуться. Недавно я захопився одним письменником з Івано-Франківська, дуже його цінував, а він узявся писати бздури на межі з порнографією, то нині він мене більше не цікавить.

— Справедливо вважається, що найлегше було першим письменникам, бо хоч що б вони запропонували — усе було дивом. Потім глобальні теми роздрібнилися настільки, що призвели до знечулення читача. То, може, той чоловік у такий спосіб просто спробував бути новим?

Бруд — це не та стежка, де варто шукати новизни... Жінка, щоб вийти заміж, має виставити на людський базар свій розум, зовнішність, елегантність. Так і письменник — повинен показати себе чимось дуже цікавим, красивим, мудрим, і тоді він інтригуватиме. Як не може жінка щонеділі йти до церкви в одному і тому ж одязі, так і письменник має працювати на те, аби кожен наступний твір не був схожим на попередній. Звичайно, він має засвідчувати, що то писала одна і та ж рука, але читач повинен побачити, що тут інша композиція або задум, або форма, і тоді будеш цікавим і новим до смерті. Колись, ще коли я тільки починав писати, цю пораду дала мені Ніна Бічуя, і я тієї засади тримаюся, як можу. Треба шукати власного стилю в письменстві, але щоб ти був несхожим не лише на інших, а й на себе.

— Тернистий цей шлях пошуку стилю?

Жахливо, але надзвичайно цікавий. І головне, що особисто я без того обійтися не можу. Це не є та праця, яка нині дає мені матеріальний достаток, але вона — мій спосіб існування. Вихід останніх своїх книг я завжди супроводжував словами, що більше не писатиму, але, виявлялося, брехав — без писання не можу.

— Вас часто хвалили? Чи були у вашому житті моменти, коли ви відчували себе приниженим?

Від радянської критики приниженим я не був. Тодішня ситуація гнобила психічно, що можу потрапити в тюрму, залишитися без хліба, не буду мати, чим годувати дітей... Принижень я зазнав уже за нашої незалежності, коли хтось чомусь на мене в’ївся і руками одного відомого брудного чоловіка, який писав під псевдонімами, мене впродовж року паплюжили у газеті «Пост-Поступ». Виручив мене тоді Святослав Максимчук, який запропонував зробити Заньківчанський вечір, аби я побачив, чи мене ще сприймають люди. Я сказав, що якщо мене будуть закидати гнилими яйцями, то не знаю, чи то все витримаю. Однак вечір перетворився на обвинувачення залом тих, хто так мене паплюжив. І відразу все стихло.

— Ви могли в той час творити? Чи це речі для вас не пов’язані?

Дуже пов’язані. Але я є дуже затятим, і ніхто мене з мого шляху не може збити, хіба би мене вбили. За радянської системи п’ять років мене за «Мальви» та «Журавлиний крик» ніде не друкували, навіть прізвище всюди викреслювали. Але попри те, що мені то дуже боліло, це не заважало далі працювати і рухатись обраним руслом. Істерик ніколи не мав...

— Почуття гумору вам допомагало?

У мене воно — колосальне. І не тільки я можу когось смішити, а й дозволяю людям із себе сміятися. Приятелі люблять наслідувати для сміху мою мову, жести, певну мою наївність. Пушик, Яворівський — ви би послухали, як вони привселюдно мене імітують, із мене глузують. Я кажу: «Люди, та це ж неправда». А вони: «Тихо будь, це ж цікаво». То нехай — на гумор я не ображався ніколи.

— Романе Івановичу, у ваших творах завжди незвичайною є жінка. Особливою вона є і в одній з останніх ваших книг «Через перевал». Це ідеал чи вона має реальний прототип у житті?

Саме в цій книзі йдеться про ідеал жінки, який я шукаю і люблю усе своє життя. Такої реальної людини немає. Але образ вигаданої жінки, яка є світлом для мене, викристалізувався на основі реальних жінок. Ними я захоплювався ціле життя і зараз із цим не криюся. Моя дружина Соня, з якою прожив у мирі майже п’ятдесят років і якої не стало цього літа, від чого не можу прийти до тями ще досі, знала, що я влюбливий, але знала й те, що додому вертаюся завжди і є дуже добрим сім’янином. Водночас моя влюбливість не означала, що я як спортсмен колекціонував чоловічі перемоги. Ні, це мені чуже, і навіть якби якась така перемога і трапилася, то це моя таємниця, моя радість і мій гріх.

— Якою, на ваш погляд, має бути жінка?

Дуже жіночна й аж ніяк не дурненька. Дурненька жінка, навіть коли вона красуня, ніколи мені не подобалася. Жінка повинна бути розумна, мати свій світ, щоб я міг почерпнути від неї досвіду. Я мушу її шанувати, бо від радості, яка відбувається тільки у ліжку, мужчина швидко втомлюється і починає шукати іншої. Я знаю таких спортсменів серед моїх колег, але до них, як уже казав, не належу, та й не так багато таких пригод мав у своєму житті.

— Ви це кажете з жалем чи з радістю?

Не з жалем, бо передусім я — естет і не люблю бруду. До випадкових зв’язків майже ніколи не мав чоловічих збуджень.

— Ви спроможні на божевільні вчинки заради жінки? І де планка вашого божевілля?

Я ніколи не був божевільним, а стриманим у своїх пристрастях, знав межу. Як, зрештою, у випивці. Горілки я випив за своє життя багато, але її не любив і дотепер не люблю. Міг випити в товаристві, бо в голові трохи інакше стає і розв’язується язик, але щоб і в наступні дні мене тягнуло, то ні. Якщо гарна жінка і дуже подобається, то це схоже на запій, але запій теж має свій кінець. Я дуже шаную, коли жінка не ображається, що ти вже не піддаєшся на її жіночі чари, а може залишитися тобі товаришем і однодумцем надалі.

— Є у вашому житті щось, за чим шкодуєте?

Може, і є. У свої студентські роки я був закоханий в одну студентку, з якою зустрічалися, ходили в кіно, цілувалися. Це було щось неймовірне, але вона вийшла заміж за іншого. Я дуже тяжко то пережив. Більше ми не бачилися, та сьогодні я вже би й не хотів із нею зустрітись. Однак такою, якою була в час нашої закоханості, вона сниться мені й донині. І можу іноді за нею шкодувати, але водночас думаю: а може, якби ми побралися, це вийшло б на зле? Може, вона була би не така? Може, я не мав би такої злагодженої сім’ї і таких умов для праці? Тієї вибачливості, яку відчував і відчуваю від домашніх, коли запрацьований і маю час тільки на себе? А шкодувати за якимись своїми вчинками не маю підстав. Я нічого не зробив поганого у житті, ніде не схибив, щоби нині соромитися. А тому є задоволеним собою. Тішить мене й те, що залишаюся цікавим для молодших поколінь, вони пропускають мене через часові кордони, а для письменника це — найвища відзнака.

?? ???? ?? ????? ?????????? ?? ????? ??? ????? ??? ?????
2007
N(34)Червень
N(33)Травень
N(32)Квітень
N(31)Березень
N(30)Лютий
N(29)Січень
2006
N(28)Грудень
N(27)Листопад
N(26)Вересень
N(25)Серпень
N(24)Липень
N(23)Червень
N(22)Травень
N(21)Квітень
N(20)Березень
N(19)Лютий
N(18)Січень
2005
N(17)Грудень
N(16)Листопад
N(15)Жовтень
N(14)Вересень
N(13)Липень
N(12)Червень
N(11)Травень
N(10)Квітень
N(9)Березень
N(8)Лютий
2004
N(7)Грудень
N(6)Листопад
N(5)Жовтень
N(4)Вересень
N(3)Серпень
N(2)Липень
N(1)Червень


Реклама:


Луцьк, вул Рівненська 76а
+38(0332) 78-49-49

artvist-liberty@yandex.ru
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Контакт Форум Гороскоп
© ТОВ "КРЕАТИВ ПЛЮС".
Всі права на статті, ілюстрації, інші матеріали, а також художнє оформлення
належать редакції журналу "CITY LiFE"
Передрук та відтворення інформації допускається лише з письмового дозволу редакції


   
Реклама: