CITY LiFE - інформаційний журнал твого міста

 СІТІ ЛАЙФ iнформаційний журнал
CITY LIFE iнформаційний журнал
CITY LIFE Номер 13
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Гороскоп
CITY LIFE ????? 13
???????
CITY PARTY
Золотий сезон!
«Шахтар» - чемпіон!»
MIX
Хіларі Клінтон знайшла «Котів»
...у Богдана Білінчука!
«Хрестик», «мережка», «низинка»
Виставка вишивок у Львові
Гуцульщина очима ювеліра
Фотовиставка Миколи Тинкалюка
Волинська творчість Маренича
«Пісні Волинського краю» у Рівному
«Спас у Славі» — перший каталог
від Марії Гелитович
CITY GUEST
Турист на прізвище Готьє
CITY PERSON
Ілля Ноябрьов: «Я не люблю швидкі перемоги...»
У нас в гостях Ілля Ноябрьов
ЗАМКИ УКРАЇНИ
Колиска королів
Олеський замок
CITY ГУРТ
«FLYZZZA» управляє фабрикою... посмішок
Вони чворять МУЗИКУ ГАРНОГО СТАНУ!
CITY DRIVE
Мистецтво грації у ритмі серця
Бутусов співав у Тернополі
«Я хочу быть с тобой!!!»
Майстер «пльотанізму»
CITY TRAVEL
Танзанія. Джип-сафарі
Акуна матата!
SHOW MAN
БРЕГА
???? ??????
Барельєфи бажань
... Львова
CITY ART
П’єр Карден відкрив дорогу львів’янину на Єлисейські поля
Володимир Одрехівський в гостях у CITY LiFE
CITY FESTIVAL
Магія дитинства
..під Левом у короля Данила
CITY FAMILY
ДЕСЯТЬ «ЗОЛОТИХ ПРАВИЛ» виховання щасливих дітей
???? ??? CITY
???????:
N6(13) Липень 2005     ???? ??????: Барельєфи бажань
??? ? ???????
CITY TRAVEL
Танзанія. Джип-сафарі

«Акуна матата!» — «Немає проблем!»

   Тут, у Танзанії, ці два слова супроводжують вас усюди. У вас немає танзанійської візи? «Акуна матата!» П’ятдесят доларів — і прямо в аеропорту колишньої столиці Танзанії Дар-ес-Саламі вам її поставлять. У вас є трохи часу до наступного рейсу — «Акуна матата!»: вам тут же організують екскурсію містом із показом тутешніх визначних пам’яток і заїздом до сувенірних крамничок. Вважаєте, що вам мало екзотики, й хочете летіти далі? «Акуна матата!» — до ваших послуг літак! Будьте впевнені: переліт запам’ятається вам надовго. Та що там надовго — на все життя!
   Зізнаюся чесно, літати боялася, боюсь і боятимуся завжди, не дивлячись на те, що це — невід’ємна частина професії. Хоча будь на те моя воля — йшла би пішки. Але тільки не в даному випадку! Бо ті емоції, які я відчула в цьому польоті, стануть одними з найяскравіших спогадів мандрівки. Уявіть собі: маленький літачок на дванадцять осіб, який не летить, а ширяє в повітрі, видимість чудова, висота — всього три кілометри, швидкість — як на класному автобані: 220 кілометрів на годину, над нами — білосніжні хмари, а внизу — красень Індійський океан. Він і справді красень — ультрамариновий, з безліччю обмілин і рифів, з парусниками і навіть із такої висоти помітними китами під прозорою гладдю води.
   Наш повітряний маршрут із Дар-ес-Саламі на північ Танзанії, до Аруші, пролягав через Занзібар. Острів-легенда, батьківщина прянощів, єдина у світі арабська колонія, острів «Тисячі й однієї ночі». Все це — про Занзібар. На жаль, побродити по ньому нам не вдалося — тут була лише коротка посадка, ми забрали ще двох пасажирів і — вперед, до країни, яку тільки-но починають відкривати для себе любителі первозданності, самобутності, оригінальності, дикості, якщо хочете. Чого-чого, а всього перерахованого тут, у Танзанії, в надлишку!
   Після невдалої спроби побудови в Танзанії соціалізму, яка затягнулася на довгі двадцять років — із 1960-го по 1980-й — і не принесла нічого, крім розрухи і бідності, країна почала поглядати у бік капіталізму й робити відповідні висновки, головні з яких: туристи — це священні корови, від яких багато в чому залежить благополуччя місцевих жителів, а багатюща флора і фауна — це безцінний скарб, який треба зберігати і примножувати. Та поки в місцевих мешканців іде первинне накопичення капіталу, іноземці (американці, французи, голландці), які його давно вже мають, тут як тут! Тому в цій країні немає місця експериментам — усе виходить одразу і за вищими світовими стандартами! Особливо цю тенденцію помітно в усьому, що стосується готельного бізнесу. Втім, про це варто розповісти детальніше.
   Нам довелося пожити в різних готелях, мотелях, приватних пансіонатах. Тож ми навчилися визначати «зоряність» готелю, навіть не під’їхавши до його входу, — за дорогою, краєвидом з вікна автомобіля і багатьма іншими деталями. Тут, в Африці, вся ця європейсько-американська наука сходить нанівець.
   Африканські лоджи (а саме так називаються традиційні тутешні готелі), здається, виникають нівідкіль. Їдеш собі по дорозі, їдеш, і раптом — написаний від руки покажчик на шматку дерева. І все. Потім зненацька — вхід, де вас зустрічають не хлібом-сіллю, а чимось набагато в африканських умовах важливішим: наприклад, вологим рушником, підігрітим до температури тіла. Ця свіжість і турбота миттєво знімають частину втоми, що накопичилася за довгу дорогу, а склянка соку для пересохлого від пилу горла здається небесною росою.
   Та найцікавіше починається далі, коли перед вашими очима виникає внутрішня, прихована від сторонніх очей частина лоджа зі всім його неочікуваним рівнем комфорту, враження від якого підсилюється ще й завдяки контрасту між зовнішнім виглядом споруд та їх вмістом. Зовні вони виглядають досить просто — стилізовані під житла місцевих мешканців, більшість із них — добре знайомі нам мазанки під солом’яними дахами. В умовах африканського клімату ця століттями перевірена модель будови забезпечує житлу дихання. Таке бунгало не нагрівається пекучим сонцем, продувається вітерцем і дихає — самостійно, без допомоги кондиціонерів. А для того, щоб повітря не застоювалось, існують вентилятори. Всі ж меблі в номері — з дорогих порід дерева, з ротанга і соломи, бамбука й очерету.
   Зворушлива деталь: на подушці кожен вечір на вас чекає цукерка — для солодких снів, а на столику біля ліжка — казка, щодня нова. Казки цікаві, з африканського фольклору: «Чому кажан літає вночі» або «Слон, заєць і бегемот».
   Особливо слід сказати про вид з вікна або з веранди. Тут створюється таке відчуття, що для кожного бунгало він підбирався окремо. В танзанійських лоджах не буває номерів з кращим або гіршим видом з вікна, як на інших континентах, коли, скажімо, вікна з одного боку будівлі виходять на океан або центральну площу міста, а з іншого — на внутрішній двір готелю із сміттєвими баками посередині.
   В африканському лоджі вид з будь-якого номера — найкращий. Тут міркують так: нехай номерів буде менше, але щоб рівень комфорту в кожному був забезпечений максимальний. Хочете яскравий приклад? Ми побували в лоджі, де всього п’ять бунгало, проте всі вони виходять верандами на озеро, до якого протягом дня «стікаються» практично всі тварини з округи. І, сидячи на веранді з книгою чи фотоапаратом в руках, у променях сонця, що заходить, можна побачити антилоп і слонів, жирафів і левів, носорогів і зебр, які приходять на водопій. Звісно, проживання в такому лоджі обійдеться вам недешево, та, як сказали тутешні співробітники: «Ви платите за комфорт, вид з веранди і за те, що леви бродять у вас під вікнами».
   Але головним досягненням іноземних господарів стало, на мій погляд, те, що на них працюють самі масаї! Ви чули, хто такі масаї? О, це плем’я потребує окремої розповіді!

«Джамбо!» — «Привіт!»

   Це щире вітання в устах представника войовничого племені масаїв — скоріше виняток із правил. Адже, незважаючи на цивілізацію, що підступає сюди все ближче і ближче, масаї найдивовижнішим чином зуміли зберегти свої багатовікові традиції та устрій життя.
   Кажуть, що масаї прийшли сюди з Єгипту. Короткі мечі й сандалі, тоги з червоної тканини масайські чоловіки перейняли у римлян, що колись захопили частину Північної Африки. Це плем’я скотарів-кочівників, удатних воїнів. І дотепер серед масаїв вважається, що хлопчик стає чоловіком тоді, коли сам на сам, озброєний тільки списом і коротким мечем, переможе лева; а прикраса, основною складовою якої є зуб царя звірів, — обов’язкова на шиї кожного з них. Шрами на обличчях чоловіків тут теж у великій шані.
   Щодо жінок традиція так само нещадна. Їм, як і десятки сотень років тому, голять волосся на голові й видаляють два нижні зуби. Взагалі ж, незважаючи на експерименти з власною зовнішністю, масаї вважаються найкрасивішими людьми серед аборигенів Східної Африки. А про їхні силу і витривалість узагалі складають легенди! Багато в чому, як кажуть, цими цінними якостями вони зобов’язані не тільки справді спартанському способу життя, а й їхній традиційній їжі.
   Тут я попрошу читачів зі слабкими нервами і представників «Грінпіс» набратися терпіння. Тому що головна страва в раціоні масая — це кров тварини, змішана з коров’ячим або буйволиним молоком. На священний ритуал приготування цього «енергетичного напою» важко дивитися без здригання, бо виглядає він так: після ритуальних танців та дій корові чи буйволу надрізають шкуру на шиї і майже відразу протикають артерію, з якої до цієї «кишені», що утворилася, починає поштовхами викидатись артеріальна кров. До цієї ж кишені виливають і молоко. Страва готова! І тепер усі члени племені по черзі підходять до напівживої тварини, стають на коліна й випивають по кілька ковтків цього «енергетика»... Жах, одним словом! Утім, саме ця їжа та ще зрідка м’ясо тварин дозволяють численному племені масаїв виживати у важких умовах.
   В основному плем’я живе за рахунок худоби, землеробством і ремеслами не займається, тому що не знає, та, напевно, і не хоче знати, як це робиться. Їхні житла складені з гілля, обмазаного гноєм, без таких надмірностей, як вікна. Багатоженство — також дань старовинній традиції, породженій суворими законами виживання в жорстких природних умовах. Деякі щасливці стають володарями семи-дев’яти дружин, кожна з яких дарує чоловікові приблизно таку ж кількість дітей. Ще одна страхітлива деталь: у племені масаїв жінкам, як і за старих часів, роблять обрізання — для того, щоб вона не отримувала задоволення від виконання подружніх обов’язків, і їй на думку не спадало б зраджувати власному чоловіку.
   З давніх пір масаї володіли великою кількістю землі. Чинячи жорсткий опір британським і німецьким колонізаторам, вони зуміли відстояти права на землі своїх предків, та все-таки не змогли дати відсіч цивілізації. І сьогодні все частіше їх можна побачити вздовж доріг, інколи в бойовому розфарбуванні (виключно для залучення уваги з боку туристів), з усілякими сувеніроподібними дрібничками в руках. З усіх іноземних фраз вони знають лише одну: «Give me your money», проте й діти, і дорослі засвоїли її досконало. А брак лексики вони з лишком компенсують жестами, які красномовно свідчать про одне: або ви даєте гроші, або залишаєтеся без фотоапарата, камери, а то й без якихось частин тіла.
   Втім, індустрія туристичного бізнесу дотяглася своїми щупальцями аж до масайських осель. Біля них навіть з’явилося щось, що нагадує «потьомкінські селища». Всього п’ятдесят доларів із машини — і ви можете проникнути на територію поселення, більше того, перед вами буде розігране справжнє театралізоване дійство з ритуальними танцями, войовничими співами, бойовими випадами. Та горе вам, якщо ви робите замах на їхню увагу без грошей!
   Тепер ви, сподіваюся, добре розумієте, чому масаї на службі в білих людей — це таке велике досягнення! І скільки разів повинен подумати зловмисник, який надумає зазіхнути на майно або спокій туристів! І чому щиро виголошене представником цього дивовижного племені вітання дорого коштує!
   Після знайомства з господарями тутешніх земель настав час розповісти і про самі землі, і про тих, хто ще на них мешкає.

«Сімба» — «Лев»

   Із цим самим «сімбою», що в перекладі з суахілі, якою й розмовляють місцеві жителі, означає «лев», у нас сталася історія, що дійсно леденить кров.
   Рано-вранці ми покинули наш гостинний лодж, промайнули на джипах (які до цього моменту я, наприклад, бачила виключно в голлівудських пригодницьких фільмах) по африканському бездоріжжю, подібно до комети, залишаючи за собою неабиякий слід, щоправда, не з зоряного, а з найуїдливішого африканського пилу, і вже через декілька годин опинилися на в’їзді в національний парк Тарангире.
   Перше потрясіння — масштаби території, відданої під заповідник. Танзанія і сама країна чималенька: її площа — майже мільйон квадратних кілометрів (для порівняння — це приблизно половина Західної Європи), а національний парк Тарангире вважається найбільшим у країні.
   Друге потрясіння — це, звичайно ж, кількість тварин, що мешкають на його території. Мабуть, за дванадцять годин мандрівки по парку не було такого моменту, коли б у полі зору не знаходилася хоч якась тварина, декілька тварин, стадо тварин. Привабливість околиць річки Тарангире для представників фауни в тому, що навіть у сухий сезон тут є вода, і в період зміни сезонів можна спостерігати, як десятки тисяч буйволів, зебр, антилоп та інших диких тварин переміщаються по Великій рифтовій долині. В цей час тут цілодобово стоїть страшенний гул і тупіт. Це неповторне відчуття, саме тоді розумієш по-справжньому, що таке дика природа африканського континенту.
   Та повернімося до нашої історії. При в’їзді до національного парку наш провідник суворо попередив, що виходити з джипу категорично забороняється. Що якщо ми хочемо знімати або фотографувати, то для цього в машині є люк, адже в тутешніх кущах повно хижаків, у тому числі левів, яких помічаєш, як правило, тоді, коли вже пізно що-небудь робити. Що штраф становить півтисячі доларів, а всюдисущі рейнджери пильно стежать за всіма машинами, які знаходяться на території парку. Та все-таки ми іноді не витримували і примовляли щось подібне до «ми люди не місцеві, тож дуже хочеться зняти або ось цих, наприклад, бегемотиків, або цих ось антилоп, або цього чудового козла (чи хто він там?) ближче». «П’ятсот доларів! — нагадував наш провідник.— Вам доведеться відповідати!» — «За козла відповімо!» — парирували ми і швидко-швидко знімали.
   У якийсь момент стало зрозуміло, що ми прокололи колесо джипу. Наша машина йшла в колоні останньою, а сигналити й узагалі створювати який-небудь шум на території парку категорично забороняється, тому ми просто зупинилися, вийшли з джипу і почали приготування до процедури заміни колеса.
   У цей момент, порушуючи всі прийняті тут правила, пролунав нестямний крик нашого провідника Френкі. Подивившись на нього, ми зі здивуванням помітили, що його шкіра з чорної раптом стала сірою. «Сімба!» — волав чорно-сірий Френкі й показував кудись угору. Ми підняли голови й побачили, що прямо над нами, на камені, біля якого ми вже розклали все необхідне, лежить... лев, який, почувши крик Френкі, з цікавістю на нас подивився...
   Шкода, що ніхто не знімав, з якою швидкістю ми разом з усіма речами залетіли назад, в машину! А потім ще декілька секунд сиділи там з дурнуватими усмішками, не в змозі що-небудь вимовити!
   Як виявилося пізніше, за сто метрів від цього «сімби» в невисокій траві вдавалися до шлюбних ігор ще дві тварини. А потім ми втратили їм рахунок, як і решті тварин. Хоча, виявляється, відвідують парки і такі туристи, які ретельно фіксують кількість побачених ними звірів. Так, у книзі відгуків одного з місцевих готелів ми прочитали враження англійця, які починалися так: «Сьогодні бачив 37 левів...».

?? ???? ?? ????? ?????????? ?? ????? ??? ????? ??? ?????
2007
N(34)Червень
N(33)Травень
N(32)Квітень
N(31)Березень
N(30)Лютий
N(29)Січень
2006
N(28)Грудень
N(27)Листопад
N(26)Вересень
N(25)Серпень
N(24)Липень
N(23)Червень
N(22)Травень
N(21)Квітень
N(20)Березень
N(19)Лютий
N(18)Січень
2005
N(17)Грудень
N(16)Листопад
N(15)Жовтень
N(14)Вересень
N(13)Липень
N(12)Червень
N(11)Травень
N(10)Квітень
N(9)Березень
N(8)Лютий
2004
N(7)Грудень
N(6)Листопад
N(5)Жовтень
N(4)Вересень
N(3)Серпень
N(2)Липень
N(1)Червень


Реклама:


Луцьк, вул Рівненська 76а
+38(0332) 78-49-49

artvist-liberty@yandex.ru
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Контакт Форум Гороскоп
© ТОВ "КРЕАТИВ ПЛЮС".
Всі права на статті, ілюстрації, інші матеріали, а також художнє оформлення
належать редакції журналу "CITY LiFE"
Передрук та відтворення інформації допускається лише з письмового дозволу редакції


   
Реклама: