CITY LiFE - інформаційний журнал твого міста

 СІТІ ЛАЙФ iнформаційний журнал
CITY LIFE iнформаційний журнал
CITY LIFE Номер 32
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Гороскоп
CITY LIFE ????? 32
???????
???? ??????
Секрет Ані Лорак
CITY PEOPLE
Кшиштоф Зануссі: "Не втомлюйтеся вчитися безупинно"
CITY SOCIETY
«Отче Наш» для «ЯЙЦЯ-РАЙЦЯ»
Променад з Дон Кіхотом
CITY STUDY
Освіта за кордоном
CITY HISTORY
«Наша Леся»
Холмська Богородиця
CITY FAMILY
Дияволенята
Математика кохання
Життя для Багірової - це казка
CITY ART
Кава-party з Євгеном Комаровим
Всесвіт Миколи Мазура
На межі світла і тіні
CITY ART
Неформатний королівський розмір
Кому Вниз
Патріарх бардівської пісні
CITY LIBRARY
Приватне скородинство Мар`яни Савки
???? ??? CITY
???????:
N0(32) Квітень 2007     ???? ??????: CITY PEOPLE
??? ? ???????
CITY PEOPLE
Кшиштоф Зануссі: "Не втомлюйтеся вчитися безупинно"

«Упізнаєте?» — простягаю Кшиштофу Зануссі (який нещодавно побував у Львові на запрошення Львівського національного університету імені Івана Франка) кілька світлин, що колись «наклацала» собі на згадку. «О! Та це ж мій дім! — режисер приємно здивований. — Тільки ось ця картина вже тут не висить — ми поставили туди шафу. Та й ми з дружиною тут років на 10-12 молодші...»

— Пане Зануссі, — запитую, — ви зробили свій дім відкритим для абсолютно чужих людей, які не лише могли вас відвідати, а й заночувати у вашому домі. Не було страшно, що вас обдурять, підставлять, здадуть?

і, я не боявся, бо не мав якихось особливих секретів. Це люди на теренах колишнього СРСР завжди «секретилися», бо такими були політичні реалії. У нас, попри те, що Польща якийсь час теж будувала комунізм, вони були трохи іншими. Нас виховували так, що коли маєш щось до укриття, то що-небудь у тобі не так, адже людина повинна бути відкритою і відчиняти перед іншими двері свого дому. Звичайно, ваша правда у тому, що люди в дім можуть прийти різні. Іноді за гарним фасадом може ховатися таємниця — і не завжди приємна. Але від своїх гостей «крутих» неприємностей я не мав. Хоча «дикі» ситуації подекуди виникали, клопотів створювали чимало.

— Сформулюймо запитання по-іншому: для чого вам зайві клопоти, коли і власних з огляду величезної насиченості вашого життя не бракує? І як бути з тезою «мій дім — моя фортеця»?
— Фортеця на те й фортеця, щоб давати прихисток мешканцям навколишніх місцин... Я до цього ставлюся простіше. Мені в житті щастило на людей, які камінь за пазухою не тримали. Сьогодні я просто повертаю людству моральні борги (і не тільки через власні фільми) й думаю, що залишаю у його душі щось світле. Зрештою, ми з моїми гостями один в одного чогось учимося. Я не втомлююся повторювати, що у світі завжди діється маса цікавого! Й часто окрема розмова чи випадок можуть стати сюжетом для фільму або важливим його фрагментом. Чи й просто зразком, як варто чи не варто жити. Тільки слухай, спілкуйся, аналізуй.

— І, виходячи з цього, — вчися. Як ви ставитеся до твердження, що освіта — це те, що більшість отримує, але насправді мають лише одиниці?

— Освіта — це основа кар’єри і всього подальшого життя. Без знань насправді ми мало чого варті. А оскільки світ мінливий, та й щораз людство винаходить щось нове, вчитися треба безупинно. Я говорю людям, які хочуть мене слухати: для початку читайте книги. Читайте Шекспіра, Марселя Пруста, Достоєвського — і ви матимете перед собою величезну кількість людських доль. Письменники розповідають про життя й тим самим дають шанс багато що зрозуміти. Адже наш особистий досвід завжди обмежений. Ми набагато менше проживаємо, ніж можемо довідатися за допомогою книг, телебачення, кіно чи театру. Від окремих людей можна почути, що читати сьогодні — не є модно. Але коли я вчився в школі, немодно було вивчати іноземні мови — це вважалося непатріотично. Оскільки я не боявся пливти проти течії — добре знання чужих мов уже по закінченні школи стало дуже доречним... Я переконаний, що орієнтуватися на те, що модне, не варто: воно здебільшого оманливе. Є споконвічні цінності, і від них треба відштовхуватися. А коли говоримо про митців, тут відповідальність людини перед іншими подвоюється, бо мистецтво має нести іншим не тільки правду і красу, а й мудрість. А вона на порожньому місці не виникає...

— Дехто переконаний, що мудрість часто ховається у багатозначності.
— Це все залежить від конкретної ситуації і від того, про що йде мова. Мені здається, що набагато більше на реальне життя впливають слова «так» і «ні». Зовсім по-іншому виглядає ситуація, коли говоримо про глибинні питання людства, скажімо, пошуки віри. Її треба постійно шукати, постійно сумніватися. Якщо немає сумнівів — розуміння обмежене. Самовпевнені люди, які на все мають готові відповіді, не є цікаві. Адже таїна завжди більша за наші можливості до неї торкнутися. Особисто я вважаю, що віра потрібна для того, щоби погодитися зі світом, який в інакшому випадку був би неможливим. Хоча зізнаюся: погодитися із цим світом буває важкувато, навіть якщо Бог існує...

Слухати Кшиштофа Зануссі надзвичайно цікаво. І традиційні «Університетські діалоги» (головним героєм чергових при переповненому актовому залі Львівського національного університету імені Івана Франка він став), і зустріч з пресою, і час, який він знайшов у своєму щільному графіку перебування у Львові для «CITY LiFE» — все працювало на те, аби захопитися цією людиною ще більше. Коли б мені випало формувати іконостас з інтелектуалів сучасності, Кшиштофа Зануссі я б включила до цього переліку обов’язково. Нестандартний чоловік, нестандартні вчинки, нестандартні думки...

Про сучасне кіно

Французький режисер Рене Клер вважав, що бідою німого кіно були непотрібні написи, а бідою нинішнього — непотрібні діалоги. Кшиштофа Зануссі хвилює інше: «Напевно, діалоги — це річ вторинна. Набагато гірше те, що чимало фільмів виходить пласкими. І це проблема світогляду режисера. Добра стрічка має мати глибину, вертикаль, а цього сьогодні часто не лише в американських, а й у європейських фільмах немає. Мало зняти просто гарну картинку, треба наповнити її змістом. Режисер має чітко усвідомлювати, що таке добро, а що — зло, не розхитуватися в усі боки, а мати внутрішній стержень. Відповідно, тоді стрічка матиме духовний об’єм...

Взагалі зрозуміти свої кордони і свій діапазон важливо для кожного. Коли це станеться, то вже буде перший крок до внутрішнього світу. Треба тільки вчасно усвідомити своє місце. Щодо мене, то я вчасно усвідомив те, що такої запаморочливої кар’єри, про яку мріяв, зі своїми смаками і поглядами зробити не зможу. Я ніколи не намагався робити комерційних стрічок, вони мені як глядачу не цікаві. А те, що окремі мої фільми несподівано виявилися дуже успішними в комерційному плані, напевно, випадковість. Адже, працюючи над ними, не розраховував на ажіотаж, який навколо них виник. У Польщі є тисяч зо п’ять режисерів, але тільки одиниці стають справжніми професіоналами. Хоча знімають щось усі, мріючи сягнути фантастичного успіху, але продукують при цьому дуже погані стрічки, намагаючись відзняти «як в Америці». Втім, на жаль, чомусь забувають, що підробка (хай іноді й не позбавлена таланту) завжди варта або дуже мало, або нічого.

Коли в нас (та й у вас) говорять про кіно «як в Америці», переважно мають на увазі голлівудське, хоча, окрім Голлівуду, в США працюють і незалежні студії. Те, що робить Голлівуд, — це як одяг, пошитий серійно. А ми в Європі намагаємося робити одяг кравецький, на конкретну мірку. Я часто їжджу до Голлівуду і чуюся там плебеєм, бо мої заробітки порівняно з американськими колегами — смішні. Однак для мене було величезним відкриттям, що стільки американських колег мені заздрять. Я довго у це не міг повірити. Навіть Скорцезе якось сказав мені: «Ти дуже щасливий, бо робиш фільми, які хочеш, а я роблю фільми, які мушу». І в тому між Європою і Голлівудом є велика різниця».

Про комерційність авторського кіно

Прийнято вважати, що робити авторське кіно — це велика розкіш, бо, крім екрану, в залі ще є купа стільців, які потрібно заповнити. І на нього глядач піде далеко не завжди. «Коли я скажу, що дуже добре продавався на Заході Андрій Тарковський, — каже пан Зануссі, — а Бондарчук — ні, то ви, можливо, здивуєтеся. Бо тут прийнято думати, що Бондарчук є більш касовим. Але що таке комерція? Це співвідношення бюджету фільму і прибутку, який він приносить. У цілому світі є так, що амбітний авторський фільм набагато більше подорожує по світу, аніж фільм комерційний. Фільм комерційний є локальний. Жодного російського бойовика на Заході не купують — купують авторське кіно. І в тому сенсі я як виробник своїх фільмів стараюся повернути вкладене, тому продовжую фігурувати на ринку, інакше б давно уже з нього вилетів».

Про можливу естетику фільму у XXI столітті

«Навряд чи це можна якось передбачити. XXI століття для Європи — це ефект великого авансу людських мас. Ми не усвідомлюємо, як по десятиліттях занепаду піднеслася культура в наших краях, хоча нам здається, що понизилася. Це оптична помилка. Бо віддавна брали до уваги лише культуру еліт, а не зауважували, якою була культура іншої частини суспільства. Зараз це змінилося. Бо ідіотичний серіал, дурна теленовина для звичайної людини — це копальня мудрості, оскільки та людина про те — чуже — життя нічого не знає. Вона багато знає про своє життя, але не відає, як живе лікар чи навіть продавець у магазині. Зараз чуже життя є стимулом для багатьох людей тягнутися вгору, прагнути жити краще. Прагнути дієво. Я уже говорив про вертикальний вимір фільму. Свій вертикальний вимір має і культура. Зараз ми усі чекаємо на реконструкцію еліт, оскільки мають з’явитися нові чи, принаймні, трансформуватися старі. І це можна побачити на прикладі Америки, де сьогодні висока культура дотується новими елітами. Як, скажімо, Метрополітен-опера, що є найдорожчою оперою у світі. Для американських мільйонерів уже природно вкладати в елітарне мистецтво. І я дуже хотів би побачити мільйонерів з Донбасу, які пішли б таким же шляхом. Але знаю, що наразі це — марно. Бо чого чекати від еліти, яка має тільки 15 років. Адже це ще дитина!

Сьогодні часто тривають розмови про деградацію еліт. І очевидно, що вона є. Бо коли люди, які називають себе елітою, публічно скаржаться на біди, то це вже не еліта. Я пам’ятаю, як у комуністичні часи в інтелігентних колах ми контролювали себе, аби при столі ніколи не говорити про ціни і матеріальні труднощі. Принаймні, так не мала б робити культурна людина. І це була дуже правильна засада зі старих часів. Нині цього бракує. Але видається, аж зараз щось почало змінюватися на краще».

Про один із численних професійних та життєвих курйозів

А таких у житті Кшиштофа Зануссі трапляється аж надто багато. Коли він у 80-му році знімав фільм про Папу (а точніше про історію друзів Папи та про 50 років історії Польщі), влада наказала, аби про цю стрічку ніде в пресі, ні на телебаченні не було жодного слова. Однак на ринку Кракова треба було відзняти масштабну сцену визволення, коли замість нацистів до Польщі увійшли радянські війська. Для цього на спеціальних платформах привезли вісім танків. І суспільство, яке не було в курсі події, захвилювалось. Адже в той час реальні радянські танки стояли на кордоні з Польщею, готові до неї увійти. Польський уряд вимушений був зобов’язати режисера виступити по телебаченню і все пояснити, аби ліквідувати паніку. А другого дня на зйомки приїхала поліцейська машина, і в радіотелефоні Зануссі почув голос посольства США у Варшаві з єдиним запитанням: що відбувається, американський супутник зафіксував танки у Польщі? «Людина ніколи не буває одинока: за нею завжди десь хтось спостерігає. А тому завжди виглядайте перфектно».

Про зустрічі високої та популярної культур

Кшиштоф Зануссі став у Польщі одним з ініціаторів спеціальних тематичних зустрічей популярної та високої культури з тим, аби бачити, за ким перевага, і мати підстави для аналізу, чому є так, а не інакше. «Подекуди ми навіть кажемо не «зустріч», а «зіткнення» високої і низької культури, — розповідає режисер, — бо саме так це виглядає. Рік тому ми на ринку Вроцлава організували акцію збору крові для тамтешніх лікарень, які її дуже потребували. Один дуже популярний диск-жокей збирав кров під гаслом: «Мадонна — зірка року», а я — під гаслом: «Томас Манн, Стравінський, висока культура». І потім рахували, скільки осіб відгукнулося на мій заклик, а скільки на його. Він мав 60 відсотків, а я — 40. І це, вважаю, стало величезною презентацією високої культури, бо зазвичай з високої культури не можна отримати більше 10 відсотків. Окремим цікавим проектом було «зіткнення» артистів академічного балету і виконавців брейк-дансу. «Академісти» казали: «Ви танцюєте на руках, але так танцювати можна 60 секунд, не більше». А виконавці брейк-дансу казали: «Ми покоління мюзік-ТВ та Інтернету, у нас уваги вистачає лише на хвилину, а ви танцюєте 7 хвилин, і це для нас уже сім різних хвилин». Зараз ми намагаємося за допомогою брейк-дансу (організувавши спеціальні курси) здолати суспільну депресію дітей у Шльонську, де величезне безробіття. Насправді це не курси брейк-дансу, а закамуфльовані курси англійської мови. Бо перш ніж дитині буде дозволено перейти до фізичних вправ, вона годину має разом з іншими вчити англійські слова, інакше начебто не зможе танцювати. Зараз, по кількох місяцях навчання, перші учні змогли поїхали до Ірландії на роботу не в останню чергу через те, що здатні завдяки знанню мови порозумітись».

Про слов’янську душу

«Поляки не сприймають слова «слов’янин». У нас назвати когось слов’янином — зумисне його образити. Коли хтось наплював на підлогу чи не подзвонив вчасно, куди мав, або вчинив іншу якусь негарну річ, то про нього кажуть, що він — слов’янська душа. Така реакція — наслідок присутності у Польщі Радянської армії, яка нав’язала полякам свою систему, якої вони не хотіли, чимало моїх земляків посадила у тюрму. Це все продовжує у пам’яті жити. Тим більше, що ніхто за це не перепросив. Поляки вважають себе представниками латинської культури. Однак Європа має дві легені — латинську і візантійську. Повноцінно живе вона тільки тоді, коли обидві працюють. Тобто ми доповнюємо одне одного. І в цьому наша взаємна притягальність».

Про патріотизм і про те, що означає — бути поляком

«На пострадянському просторі існує велика алергія на слово «космополітизм». У Середній і Західній Європі найбільший комплімент, який чув, це те, що є космополітом. Це означає, що знаю Англію, Португалію, знаю, що є гарного у Франції, і можу спокійно говорити про грецьку кухню. Про патріотизм можна говорити тільки тоді, коли свою країну можеш порівняти з іншими. Бо що то за патріот, коли він не має вибору? Звичайно, що до рідної Польщі я прив’язаний так, як до своєї родини, яка, може, і не є найідеальнішою, але вона — моя, я її знаю, люблю, за неї відповідаю. І дуже соромлюся, коли вона робить дурниці. До Італії, яка є моїм другим близьким краєм, я не маю таких почуттів, зрештою, як і до Франції, яка мені дуже до серця і де маю стале право проживання, але я за них не відповідаю. Тобто патріотизм, окрім іншого, — це ще й відповідальність. Я є патріотом, але не вважаю, що справа патріота — волати на кожному перехресті, що Польща завжди, за будь-яких обставин мала рацію. Часто — не мала. І мусимо це визнати. Мусимо не лише чекати від інших вибачень за історичні несправедливості, а й самі не боятися слів вибачення за те, що творили».

Про пошуки гармонії всередині себе

«Напевно, та гармонія — то є мета. Бо людиною увесь час хитає то вправо, то вліво. І мені часто видається, що тримати рівновагу виходить, натомість дружина, яка є моїм найближчим другом, зауважує, що я трачу голову, вар’юю чи інше. Тобто увесь час доводиться із собою боротись. Коли геть чую, що десь зав’язаю, то йду до своїх коней — маємо їх пару. (За побудови комунізму у моїй країні кататися на конях вважалося реакційним, бо нагадувало про довоєнну Польщу. А для мене коні завжди символізували свободу.) Або розпружуюся, присвячуючи трохи свого часу лабрадорам, яких, як і коней, дуже люблю і яких тримаємо аж семеро. Привільність і трепетність одних і відданість інших швидко повертають мене до нормального стану».

Про найбільшу свою життєву нагороду

«За 67 років свого життя мені вдалося не зробити іншим якогось великого свинства. Є багато малих речей, які вважаю за зле, але такі, вочевидь, є в долі кожної людини. Своїм щастям вважаю, що ніколи не опинявся в трагічній ситуації, коли немає вибору, — вибір у мене був завжди. Ми всі знаємо (часто завдяки Спілбергу) історію Шиндлера. Але то був страшенно нещасний чоловік, бо стояв перед найгіршим вибором, який людина тільки може собі уявити: всі, на кого він не вказав, загинули. Думаю, що Спілберг його не зрозумів. Це підтвердила і дружина Шиндлера, яка уже по виході фільму зробила публічну заяву, мовляв, що з того, що мій чоловік урятував стільки-то євреїв? Зате всіх, на кого не вказав, послав на смерть. І як він міг решту життя жити спокійно? Не міг. Це була ситуація без виходу. Дякувати Богу, я такої у своїй долі ніколи не мав...»

?? ???? ?? ????? ?????????? ?? ????? ??? ????? ??? ?????
2007
N(34)Червень
N(33)Травень
N(32)Квітень
N(31)Березень
N(30)Лютий
N(29)Січень
2006
N(28)Грудень
N(27)Листопад
N(26)Вересень
N(25)Серпень
N(24)Липень
N(23)Червень
N(22)Травень
N(21)Квітень
N(20)Березень
N(19)Лютий
N(18)Січень
2005
N(17)Грудень
N(16)Листопад
N(15)Жовтень
N(14)Вересень
N(13)Липень
N(12)Червень
N(11)Травень
N(10)Квітень
N(9)Березень
N(8)Лютий
2004
N(7)Грудень
N(6)Листопад
N(5)Жовтень
N(4)Вересень
N(3)Серпень
N(2)Липень
N(1)Червень


Реклама:


Луцьк, вул Рівненська 76а
+38(0332) 78-49-49

artvist-liberty@yandex.ru
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Контакт Форум Гороскоп
© ТОВ "КРЕАТИВ ПЛЮС".
Всі права на статті, ілюстрації, інші матеріали, а також художнє оформлення
належать редакції журналу "CITY LiFE"
Передрук та відтворення інформації допускається лише з письмового дозволу редакції


   
Реклама: