CITY LiFE - інформаційний журнал твого міста

 СІТІ ЛАЙФ iнформаційний журнал
CITY LIFE iнформаційний журнал
CITY LIFE Номер 4
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Гороскоп
CITY LIFE ????? 4
???????
МІКС
Боулінг-клуб «Десята кегля»: ЯКЩО НЕ ВМІЄШ — НАВЧИМО
Дивосвіт картин Валентини Михальської
У сузір’ї волинських митців — нова зірочка
СВЯТО
Луцьк
День Незалежгості у Луцьку
У футбол зіграли справжні чоловіки
П`ятий розіграш Кубка А.Тимощука
Свято для молоді в «Іншому вимірі»
Луцьк знову у «Іншому вимірі».
Рівне
День Незалежгості у Рівному
Львів
День Незалежгості у Львові
Харків
День Незалежгості у Харкові
ПОДІЯ
Вступ до Харківництва. 350-річчю Харкова присвячується...
Харків святкує ювілей
СПАДЩИНА
Ітілійці на Волині: далі буде
Сергій Бортников в гостях у «City Life».
ЕКСКЛЮЗИВ
Робін Гуд з України
Не має значення, якого розміру кішка. Головне — щоб вона ловила мишей.
???? ??????
Подорож пивляндією: зупинка - Луцьк
...пивними морями й океанами дрейфує таємничий корабель...
Про пиво і не тільки...
Пиво завжди живіше усіх...
Повний пивний бак
Байкери. Хто вони?
ГІСТЬ НОМЕРА
Публічно непублічний
Ексклюзивне інтерв`ю Юрія Макарова для «City Life».
ІСТОРІЯ
Homo leopolensis ecce
«О, то старий батяр!»
ПЕРСОНА
Сильні жінки були б не потрібні, аби справи управління знаходилися в руках талановитих чоловіків...
Сильна жінка у «City Life»
???? ??? CITY
???????:
N4(4) Вересень 2004     ???? ??????: Повний пивний бак
??? ? ???????
Гість номера
Публічно непублічний
Андрій Капустін, Київ

 — Юрію, оскільки ви людина публічна, до вас повинна бути підвищена увага з боку колег. Скільки ви вже дали інтерв’ю?
 — Я не знаю, можливо, п’ятдесят, можливо, сто... Залежно від обсягу. Тобто інколи телефонують із газети, їм треба набивати рубрику. І я розумію, оскільки я журналіст, і весь час опиняюся і по той, і по цей бік барикади. І навіть коли, скажімо, тема мене ніяк не хвилює, я розумію, що по той бік барикади — журналіст, мій колега. Йому треба здавати номер, в нього минає час, і я маю щось сказати, причому щось розумне. Щоб, по-перше, не осоромитися потім, коли читаєш, а по-друге, щоб йому це прислужилося. Але я цим так, відверто кажучи, не займаюся. Коли великі інтерв’ю виходять, я їх складаю в себе в окрему теку в комп’ютері, щоб вони в мене зберігалися.
 — А якби кореспондент Макаров брав інтерв’ю у Макарова-телезірки, що б розумного сказав Макаров-телезірка Макарову-журналісту?
 — Я не уявляю. Для цього треба якось роздвоїтися, тобто розірватися — по той і по цей бік. Я намагаюся все ж таки не рефлектувати з приводу себе як великої людини і особистості. Причому це така свідома позиція. Бо життя будь-якої публічної людини, а телевізійний журналіст є публічною людиною — це факт, дуже небезпечне. Це таке постійне дзеркало, яке ти із собою носиш, і весь час є спокуса в нього дивитися. Знаєте, що трапляється з людьми, які весь час дивляться в дзеркало?.. По такій людині видно, що вона без цього віртуального дзеркала навіть на вулицю не виходить. Щойно вона прокидається, вже починає грати, працювати на це дзеркало. І спостерігати за такими людьми трохи незручно, інколи соромно, інколи смішно, але ніколи не потворно. І я знаю своїх колег, у яких на цьому ґрунті поїхав дах. Коли людина живе з відчуттям, що скрізь навколо неї стоять камери чи такі дзеркала.
 — Тобто людина весь час нібито відчуває себе в студії?
 — Так, увесь час він на когось працює.
 — А як це впливає на професійний рівень?
 — Опосередковано. На моє переконання, це руйнує особистість. А коли людина з якимись вадами особистості, то це так чи інакше позначається на професійній роботі. Я знаю людей, які скаржаться на те, що, що їм заважає їхня популярність. Але насправді щойно хтось перестає звертати увагу — це якраз нормально... Так, це, в принципі, цікаво —подивитися на людину, чиє зображення тобі відоме. Ну, коли навіть не факт, що тебе впізнають саме як тебе. Ну, десь я його бачив! І далі людина починає мучитися: де ж я його бачив? І все...
 — Щось типу десь я вже бачив рекламу цих прокладок?..
 — Саме так. А цей же герой розуміє, що впізнають саме його, що впізнають, так би мовити, в позитивному контексті. Інакше кажучи, він уже весь готовий давати інтерв’ю. Чи позувати. Це створює таку постійну напругу, постійний дискомфорт. Бо, коли ти на це вже підсів, слави ніколи не буває багато. Її завжди мало. Це такий певний наркотик — завжди потрібне додаткове підтвердження. І тому піддаватися —згубно для особистості.
 — А чи важко цей синдром подолати?
 — Ну, можливо, в мене просто такий характер, за своєю вдачею я не публічна людина. Тому мені простіше, мені спокійніше, скажімо, коли їду за кордон, я відчуваю менше відповідальності. Не тому, що я, скажімо, схильний вдягати брудні штани. (Я навіть вдома, в принципі, якщо не в краватці, то більш-менш акуратний.) Тут інше. Бо комусь щось може не сподобатись, і можна почути на свою адресу: «Ти диви, а він он п’є пиво, а не молоко чи йогурт». Так, я п’ю пиво, мені це подобається. Або: «А з ким от він сьогодні?» У мене, в принципі, невеликий «асортимент» жінок, із якими я з’являюся, я намагаюся цим не зловживати, і мене це влаштовує. Але все одно зайву увагу до себе я сприймаю як фактор дискомфорту. І я певен, що якщо не докладати зайвих зусиль, то ніхто спеціально на тебе не буде звертати уваги. Це нормально.
 — До речі, про пиво. За дивним збігом обставин, це тема нашого номера. Якщо відкинути всі домисли, як ви насправді ставитеся до пива?
 — В принципі, дуже позитивно. Я це люблю.
 — Але пиво сьогодні — не лише широко розповсюджений слабоалкогольний напій з багатовіковою історією. Пиво сьогодні — це ще й привід для суперечок, у першу чергу щодо його реклами на телебаченні і щодо долі молоді, яку це саме пиво псує, ну, і таке інше…
 — Я думаю, що в нас є різні традиції. Мені, наприклад, подобається, що сьогодні люди, особливо молоді, не купують горілку і не п’ють її в під’їзді, як це було, скажімо, в нашому поколінні у відповідному віці. А вони беруть пиво, сідають десь за столиком і можуть смоктати це пиво. І, в принципі, їм цього достатньо. Це означає, що в них немає потреби в цьому штучному додатковому допінгу. Це робиться просто заради задоволення. І я навіть не знаю, навіщо ми це робили. Ну, чому неодмінно треба було, щоб отак десь тинятися по під’їздах з дешевою горілкою... Біс його знає, тепер для мене це — загадка. Крім усього іншого, мені просто подобається цей смак. Коли п’єш пиво, важче втратити контроль над ситуацією, щоб втратити контроль за кількістю. Тобто випити два келихи для нормальної, не дуже тренованої людини — це, в принципі, й достатньо. Це літр рідини, яку треба через себе пропустити. Тобто ти контролюєш ситуацію... Навіть коли ти вдома.
   З іншого боку (ну, вам як журналісту це відомо ліпше, ніж будь-кому іншому), коли весь час працюєш, треба, щоб голова була більш-менш свіжа. Тому я вітаю там, скажімо, пивну делегацію. Я вже не кажу про окреме задоволення, власне, від сорту, від смаку, від процедури власне пивної, яка відрізняється, очевидно, від горілчаної... Так, менш нервова, більш природна. Інакше кажучи, пиво краще розкриває кращі людські якості, принаймні, в спілкуванні, мені так здається...
 — Окрім пива, однією з важливих складових нашого буття сьогодні є й телебачення. Як ви можете охарактеризувати сьогоднішній телепростір України. Що це — Європа, Америка чи Росія?
 — Тут треба зрозуміти кілька дуже простих речей. Телебачення — це витратний технологічний процес. Воно потребує великих грошей, дуже великих. А ці гроші, щоб телебачення весь час функціонувало, десь треба брати. Вони беруться поки що, в наших умовах, майже виключно з реклами, з рекламного ринку. І тому, якщо людина хоче, щоб щось у неї на екрані миготіло, вона не має сердитися на рекламу. Рекламу прокладок, того ж пива, прального порошку, зубної пасти. Не знаю, що в нас іще там є, що дратує, особливо літніх людей. Не буде реклами прокладок, миючих засобів і пива — не буде телебачення в принципі. Не буде ніякого... Ну, хіба УТ-1, яке фінансується з Державного бюджету. Решта існує виключно за рекламні гроші.
   Другий момент. Довгий час у нас телебачення існувало значною мірою як піар-проект тієї чи іншої або політичної сили, або фінансового угруповання, або — і те, й інше разом. І зараз, буквально в останні два-три роки, це вже не здоровий процес. Не може бути спонсорське телебачення здоровим, бо воно не залежить від телеглядача... У нас тепер навіть власники ЗМІ, в тому числі телевізійних, які починали цей проект саме для промоції своїх інтересів, уже починають ставитися до цього як до нормального бізнесу, куди можна один раз вкласти гроші як інвестиції, а потім треба, щоб ці гроші поверталися. З цієї точки зору це — абсолютно здоровий процес.
   Якщо цих грошей буде достатньо, цей ринок неминуче має поділитися на якісь цільові часточки. І, в ідеалі, кожному глядачеві знайдеться свій шматочок пирога, який відповідатиме його вподобанням. Ну, якщо не кожній конкретній людині, то, принаймні, кожній цільовій групі. Ця сегментація вже, в принципі, намітилася. Вона ще не відбулася, але вона вже намітилася. Темпи, якими зростає той рекламний ринок, який годує все телебачення, досить вражаючі. Він зростає зі швидкістю приблизно 30% на рік.
 — Це відповідає динаміці цивілізованих країн?
 — В інших таких темпів немає. У Росії, щоправда, є. Якщо не гальмувати штучно цей процес... Що відбувалося в Росії і що зараз там відбувається? Бо тепер є намагання законодавців чи й громадських організацій якось обмежити функціонування цього ринку. В нас це було на самому початку. Якщо подивитися на закон про телебачення і на закон про рекламу, то у нас, в принципі, регулятиви, що стосуються зокрема телебачення, значно жорсткіші, ніж були у Росії у відповідний період. І це дало те, що сьогодні на російському рекламному ринку грошей у десять разів більше. У 10-11 приблизно так. У Росії — переважно в Москві — на телебаченні сьогодні знімається тисячі годин тільки ігрової продукції на рік. У нас якщо буде п’ятдесят, максимум сто годин, я не певен... Так що співвідношення мабуть не один до десяти, а один до двадцяти.
 — А можна говорити про те, що в нас усе ж таки є потенціал? Творчий потенціал насамперед?
 — Слушне запитання. Я думаю, що сам творчий потенціал як такий присутній. Він не до кінця проявлений, але він обмежений. Однак можна згадати, що серйозні режисери, які вміють знімати серіали, уже працюють або в Росії, або на Росію. Ми можемо їх просто перерахувати. Бенкендорф-молодший, Кшиштофович, Матешко, який знімав «Буржуя», Балаян щойно знімав кіно, але його об’єднання, яке локалізоване в Києві, на базі студії Довженка, працює переважно на Москву. Попов… Ще можна назвати п’ять-шість імен, може, десять, які сьогодні можуть знімати спокійно тут, у Києві... Але вони вже працюють на Москву. Але там майданчик, у принципі, досить щільний. Там серйозна конкуренція. Сьогодні і Російський державний інститут кінематографії — колишній ВДІК, і вищі режисерські курси випускають мінімум десять фахових режисерів, які вже готові вийти на цей ринок. І я припускаю, що в найближчі роки відбудеться насичення українського ринку. І це буде абсолютно логічно, коли фаховий режисер зможе приїхати в Київ і знімати тут для України. Спокійно. Тобто за умови, якщо на цей продукт буде попит.
 — Можна сказати, що національне українське телебачення якоюсь мірою через перенасичення російського ринку може бути витіснене російським?
 — Теоретично. В нас нерівні умови. Бо в Україні всі розуміють російську мову. Половина українців розмовляє російською, це — соціологія. Хтось каже 45 відсотків, хтось — 57. Але в Україні майже немає такої людини, яка не розуміє і української мови. В Росії, в переважній більшості, крім тієї української діаспори, яка локалізується переважно на сході, в Сибіру, немає такої аудиторії.  Її навіть теоретично немає. Російське у нас уже має перевагу. Сьогодні російська книжка приблизно аналогічної якості та її переклад із якоїсь третьої мови є апріорі для аудиторії у 150-200 мільйонів людей. А у нас максимум — 50 мільйонів. Тому виробляти російську книжку дешевше, є постійний попит... Тому російська книжка має переваги на нашому ринку... За таких умов українська книжка повинна мати преференції.
   Так само українське телебачення повинне мати свої преференції. Про це йшлося дуже давно. Ніхто цього не захотів чути. Сиділи і рахували гроші в кишенях. Тоді це були політичні ігри, це були в чомусь заздрощі, в чомусь забобони, в чомусь конкуренція... Але результатом цієї діяльності стало те, що сьогодні, якщо дослідити продукт, який іде в нас по національних каналах, мінімум половина його — російського походження.
 — Складається враження, що національне телебачення хтось намагався цілеспрямовано задушити?
 — Отож. Ну, я не думаю, що хтось дійсно намагався цілеспрямовано задушити українське телебачення. Але дорога в пекло завжди вимощена добрими намірами. Ці люди або взагалі не думали про реальну ситуацію, або сподівалися, що їхні зусилля призведуть саме до того результату, який ми сьогодні маємо. Так само, як піврічна казка з податковими пільгами українській книжці загальмувала книжковий процес і відкинула його на кілька років назад. Хоча нічого надзвичайного не хотіли, хотіли лише здублювати ту ситуацію, яка була в Росії... Я ніколи не вірю в теорію змови. Я думаю, що цікавий і, в принципі, для мене вичерпний вислів когось із англійських перших лордів Адміралтейства, я зараз не пам’ятаю, кого саме. Він сказав: це гірше, ніж зрада...
 — Ситуація доволі обтяжлива... Можливо, новому поколінню під силу змінити ситуацію?
 — Телевізійники, які прийшли працювати за професією в останні роки, не перевантажені, не обтяжені досвідом минулого. Щодо кінематографістів, то вони тягнуть за собою весь той тягар українського кіно, який накладався ще десь у 80-х роках, коли масовий кінематограф було дуже важко робити. І тодішні кінематографісти йшли у внутрішню еміграцію і робили так зване поетичне кіно. Особливе в той час на світовому рівні. Я ніколи не займався власне поетичним кіно, але ми можемо згадати, ну, Миколайчука, зрозуміло... Ще там було кілька молодих, той же Кохан... І кожен із них бодай в одному фільмі, який заслуговує на увагу, міг би стати дуже серйозним. Зараз в одних колах заведено казати, що тодішнє українське кіно було провідним ледь не у світі. Це неправда. Це був дуже перспективний творчий напрям, який фактично не реалізувався, крім буквально двох-трьох режисерів... Сьогодні ж людина, яка приходить у кіно, потрапляє в такі руки…
 — …До чиновників?
 — Ні, творців! Вона потрапляє в руки людей, які свого часу не реалізувалися в цьому напрямку, і вони сьогодні нав’язують своє бачення  — як батьки, які не реалізувалися через своїх дітей і намагаються реалізуватися через чужих. Сьогодні це люди, яким не давали знімати, і вони реалізуються через своїх студентів. І коли я бачу студентів — а я час від часу дивлюся студентські роботи, — мене жахає (ну, я, коли був у журі фестивалю «Аргос», спересердя сказав, але, в принципі, і сьогодні не відмовляюся від цієї думки), що вони «хамло на торішній молодості». Молоді українські режисери не дивляться чуже кіно, вони не читають книжок, не читають їх узагалі, вони не ходять в Інтернет. Вони живуть…
 — Так, як перед дзеркалом?
 — У тім-то й річ... Оце, штука, в принципі, суб’єктивна. Будь-яка творча тенденція, творча школа, творча традиція, вона рухається окремо... Якщо сьогодні знайдеться, так ми мовити, альтернативний центр підготовки кінематографічних кадрів, у нас буде враження, що в нас такий центр хоча б позначився. Це Фонд підтримки кінематографа, який відкрили при студії Довженка. Щойно там з’явилося нове керівництво — це Віктор Приходько. Я можу припустити, що цей альтернативний центр викине щось цілком несподіване... Можливо, це від себе питання: хто це буде підтримувати, кому це потрібно?
 — Теж Росії? Адже саме там сьогодні, як відомо, в кінематограф почали вкладати чималі гроші…
 — Я не думаю, що сьогодні те, що робиться у нас, робиться з фінансових міркувань. Було вигідно вкладати гроші з тим, щоб потім їх відмивати. Ми цей шлях уже пройшли на початку 90-х. А сьогодні є кілька фільмів, буквально декілька фільмів російських, які принаймні повернули вкладені в них гроші. Але для того, щоб це відбулося, для того, щоб були якісь локальні успіхи, потрібна маса, на жаль. Ми подібний досвід уже мали в сталінський період.
   Він доводить, що не можна сконцентрувати всі зусилля і отримати, скажімо, замість ста фільмів на рік, з незрозумілими якимись перспективами,  десять шедеврів. Такого не буває. Для того, щоб з’явилося десять шедеврів, треба знімати сто. Сьогодні в Росії знімається близько сімдесяти найменувань на рік.
 — Але ж не можна сказати, що український кінематограф узагалі нічого не робить… Адже були претензії, скажімо, на «Оскар» — я маю на увазі той же «Схід-Захід» (який, щоправда, за участі України, та все ж…), та й «Буржуй», що наробив галасу і в нас, і в Росії…
 — Але цього ще абсолютно недостатньо... Щоб ми отримали якісний продукт, який нам допоміг би знову з другого місця аудиторії вийти на перше. Тобто продукт, який іде в прайм-таймі, — це російські серіали, які робилися за участю студії «1+1» і московського каналу СТС... З точки зору бізнесу це так, це дало друге дихання «плюсам». Очевидно, і сьогодні це якесь поле для маневру. З точки зору власне українського продукту, який спрямований передусім на українську аудиторію, воно не має виходу. Теоретично його можна було б продавати. Ну, уявімо собі, що таке є. Це питання суб’єктивне. Це питання доброї волі людей, які вкладають гроші, не маючи на меті їх повернути...
   Тут є і певний прагматичний аспект. Усе ж таки наші люди хочуть бачити на екрані бодай хоч щось своє. Вони цього хочуть. Коли я живу в Україні, то мені хотілося б, щоб той серіал, який я дивлюся, мав би бодай якісь реалії. Якусь свою місцеву прив’язку. Тому навіть епізодично коли з’являється щось на зразок «Буржуя», це підвищує загальний, ну, я б не сказав імідж, я б сказав — престиж. Але тут, у принципі, вже є щось поруч — відчуття того, що це мій канал...
   От, скажімо, зараз робиться серіал. Його робить Андрій Дончик — колишній наш головний режисер каналу, який пішов свідомо на цей телевізійний проект, залишивши свою посаду, саме заради того, щоб зробити український серіал, стовідсотково український матеріал. Це осучаснене «Украдене щастя» Франка. Ось він уже на виході. Але це не система. Це продукт доброї волі людей, які хочуть, щоб у каналу зберігалася якась ідентифікація. В цьому, в принципі, теж є прагматичний фактор, але не лише прагматичний... При сьогоднішньому фінансовому стані взагалі в Україні, інвестиції більше, ніж на 2-3 роки, — це певною мірою утопія. Гроші сьогодні в Україні короткі, вони мають повертатися швидко.
 — Ну, добре. Точніше, не дуже добре… Не дуже добре в тому сенсі, що світла в кінці тунелю, який виведе нас на простір вітчизняних телешедеврів, поки не видно, і телебачення, як і раніше,  годуватиме нас російсько-латиноамериканським секонд-хендом, приправленим голлівудським нафталіном…
 — Тут є одна дуже важлива річ. Ми звикли ставитися до телебачення ще з радянських часів як до високого жанру. Це неправда. Бо телебачення не має такої мети. Телебачення — це передусім розвага, і при цьому досить дешева. І є просто окремі випадки, коли телебачення пропонує щось більше, ніж тупа розвага. В принципі, не треба йому дорікати за це. Ми ж не дорікаємо циркові за те, що він цирк. Хоча там можуть бути якісь, скажімо, окремі постаті, які межують уже з високим мистецтвом. Але ми не вимагаємо від цирку, щоб весь цирк — від початку до кінця — був високим мистецтвом... Відмінність у тому, що в цирк ми збираємося, платимо якісь гроші — і йдемо. А тут — ще й із доставкою додому, ми можемо завжди вийти, вимкнути телевізор.
   Я, скажімо, свідомо обмежив у своєму житті присутність телевізора до мінімуму. Я намагаюся його не дивитися. Якщо мене щось цікавить із фактів, то я програмую відеомагнітофон і записую. І потім, якщо мене щось не цікавить, я можу перекрутити й дивитися на швидкості. Інколи заради цікавості я вмикаю його, щоб відчути цей фізичний процес — поперемикати канали. Але то — як свідомий акт, час від часу я це роблю. В принципі, я намагаюся цього не робити. І це мені дає можливість впоратися з тією кількістю нових книжок, які надходять, і час від часу слухати музику. Я вже не кажу про те, що хочеться час від часу спілкуватися, і всі ми змушені час від часу працювати. І то якраз той самий час, коли прайм-тайм. (Ми ж працюємо фактично в прайм-таймі.) Друга половина дня —більш продуктивна, коли ти не спілкуєшся, коли ти не зустрічаєшся, не вирішуєш якісь виробничі справи, а коли просто сидиш за комп’ютером. І так воно й має бути...   
 — До речі, нещодавно ви виступили ще й у ролі письменника. Та ще й у такому непростому жанрі, як детектив, який, між іншим, прив’язаний до місць, впізнаваних  українським читачем.  Це що — наочний приклад для колег чи з’ява Юрія Макарова ще й як автора сучасного українського серіалу?
 — Якщо йдеться суто про мою книжку, то я її писав задля власного задоволення. Я, можливо, саме тут реалізував усе те, чого мені бракувало як читачеві у сучасній, так скажімо, українській літературі. Якщо йдеться про масову літературу, то вона у нас більш-менш якісна. Умовно якісна. Взагалі ж я реалізував вислів (це, здається, Перес Реверта сказав): я пишу те, що я хотів би читати. Я писав це в порядку експерименту, навіть не був певен, що це закінчу. Але закінчив. А тепер я вже думаю: коли мені дадуть хоч якийсь перепочинок (я не кажу — відпустку, бодай перепочинок), тут можна було б подумати, скажімо, про друк книжки. Але тоді, коли я це писав, це було виключно задля власного задоволення. Я не збирався її публікувати. Тобто не було такого наміру. Я не виключав, звісно. А потім, коли текст був майже готовий, я думав, що, можливо, текст стане матеріалом для серіалу — як сценарій. Але з’ясувалося, що цей сюжет на протиріччі, він настільки занурений у наші реалії, хоча б топографічно, хоча б географічно, що на сьогодні виробництво серіалу неможливо. А в Росії — все дуже просто: вони не хочуть бачити ніякі інші реалії, крім своїх...
   Чому «Буржуй» трохи слабше пройшов у Росії, ніж в Україні? Передусім тому, що вони відчули, що це не зовсім своє, а воно відчувається. Хоча там усе йде під Росію: стандартні діалоги і тому подібне... Я розумію, що сьогодні ампутувати всю географію неможливо, мені це нецікаво, я цього не хочу... Мені цікаво, що дія відбувається якраз в Україні, — Київ, Львів, Одеса... А саме це неприйнятне для російського глядача. А теоретично там є матеріал для сценарію... Ніхто не буде виробляти продукт для України ще досить довгий час. Я не знаю, скільки ще це триватиме, а може, ринок здатен підрахувати.
Я думаю, що я не лише кажу про себе, не лише кажу про своїх колег, а взагалі. Попри досить складну економічну ситуацію, це все досі відбувається і весь час продовжує відбуватися — це вже є оптимістичний фактор. Я можу уявити, що якщо, скажімо, північна ситуація сприятиме, що ця енергія стримання може розкрутитися, як розкручується пружина...
 — Наш журнал вийде в першій частині вересня. Можна щось почути про те, що готує для глядачів канал «1+1»?
 — Шкода, але я зараз не зовсім в курсі. Форт Буайяр, наприклад. Це дуже серйозний проект, бо не всякому телеканалу він під силу. Але ми впоралися з ним самостійно, і думаю, що глядачі отримають задоволення.

?? ???? ?? ????? ?????????? ?? ????? ??? ????? ??? ?????
2007
N(34)Червень
N(33)Травень
N(32)Квітень
N(31)Березень
N(30)Лютий
N(29)Січень
2006
N(28)Грудень
N(27)Листопад
N(26)Вересень
N(25)Серпень
N(24)Липень
N(23)Червень
N(22)Травень
N(21)Квітень
N(20)Березень
N(19)Лютий
N(18)Січень
2005
N(17)Грудень
N(16)Листопад
N(15)Жовтень
N(14)Вересень
N(13)Липень
N(12)Червень
N(11)Травень
N(10)Квітень
N(9)Березень
N(8)Лютий
2004
N(7)Грудень
N(6)Листопад
N(5)Жовтень
N(4)Вересень
N(3)Серпень
N(2)Липень
N(1)Червень


Реклама:


Луцьк, вул Рівненська 76а
+38(0332) 78-49-49

artvist-liberty@yandex.ru
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Контакт Форум Гороскоп
© ТОВ "КРЕАТИВ ПЛЮС".
Всі права на статті, ілюстрації, інші матеріали, а також художнє оформлення
належать редакції журналу "CITY LiFE"
Передрук та відтворення інформації допускається лише з письмового дозволу редакції


   
Реклама: