CITY LiFE - інформаційний журнал твого міста

 СІТІ ЛАЙФ iнформаційний журнал
CITY LIFE iнформаційний журнал
CITY LIFE Номер 30
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Гороскоп
CITY LIFE ????? 30
???????
CITY PEOPLE
Мольфар без тіні
CITY PEOPLE
Європейська королева брасу
CITY SOCIETY
Диво Господнє
Станіславські янголи
???? ??????
Я ТАК ТЕБЕ ЛЮБЛЮ
CITY STUDY
Спіймати думку в пастку парадокса
«Я з Тернополя, але родом з Німеччини!»
Не забувайте канапку, або Гастраномічний лібералізм українського студентства
CITY HISTORY
Безцінний свідок
Де Німеччина, Китай - Волинську порцеляну вибирай
CITY FAMILY
Скелі Довбуша
Де гуцул, там і кінь...
Красунями не народжуються...
CITY ART
Воїн Євгенія Гапчинська
«Gorky Park»
Кава-party з Олегом Огородником
Нестрибний Якубек
CITY LIBRARY
«Фіміам од єдиного слова»
???? ??? CITY
???????:
N2(30) Лютий 2007     ???? ??????: Я ТАК ТЕБЕ ЛЮБЛЮ
??? ? ???????
CITY PEOPLE
Мольфар без тіні

Письменник, визнаний світом метр сучасної української літератури, свого роду революціонер у площині історичної прози (що п’ятдесят років власної творчої праці поклав на висвітлення білих плям в історії України від XV до XX століть — тільки історичних романів написавши п’ятнадцять), лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка, професор Львівського національного університету імені Івана Франка, а ще — депутат Верховної Ради України першого скликання та — багато років поспіль — чільник львівського осередку «Просвіта» Роман Іваничук зумів стати тим моральним авторитетом у загальноукраїнському контексті, схожих до якого серед сучасників, на жаль, маємо одиниці.

Топірець мольфара

— Романе Івановичу, вряди-годи вас можна побачити на львівських вулицях, як ви мандруєте кудись, спираючись на гуцульський топірець. Що це — підсвідома туга за своєю малою батьківщиною чи усвідомлене бажання додати до свого образу в очах загалу ще один штрих?

— Очевидно, ні те, ні інше. Ця бартка — це мій оберіг, у що я справді вірю, мій друг, якого страшенно боюся втратити. Мандрую з ним уже понад тридцять років. Свого часу один львівський колекціонер запропонував мені цей топірець за два десятки космацьких писанок, які щороку на день народження дарувала мені моя мама — уроджена гуцулка. Він побачив у мене піраміду із писанок і здурів. «Дай мені, — каже, — їх, бо мушу мати цю красу, а я тобі натомість — оскільки ти гуцул — дам топірця». Поглянув я на цю бартку з розплесканим обушком і загнутою буквою «р» головкою, а по ній — тайнопис, усілякі солярні знаки тощо. І зачудувався з того, що, можливо, тримаю у руках справжнього мольфарського топірця, яким можна відвертати град, бурі й інше. Обмін відбувся.

— Але ж для того, аби відвернути бурю, одного топірця, напевно, замало — ще треба знати якісь заклинання чи провадити певні ритуали. Ви пробували використовувати його із цією метою?

— Так уже склалося, що заклинання проти грози і граду я знаю ще з діда-прадіда. Ще мій тато записав його від свого діда, бідного селянина, адже колись усі люди вірили у надприродні сили. Вважалося, що коли маєш такого чарівного топірця (якого перший раз, за переказами, заклинали на святвечір), підносиш догори і тричі вимовляєш заклинання, то можеш відвернути негоду. На святвечір треба було із топірцем вийти на двір і, запросивши потойбічні сили на вечерю, сказати: «Чорний чорнокнижнику, чорний Чорногоре, як єс не хотів зі мнов святу вечеру споживати, то відсилаю тебе на чорні бори, на глухі ліси, там, де кури не допівають, гуси недогєгують, голосу християнського не чути. Туди тобі шуміти, туди тобі гриміти, чорні піски переливати-пересипати, а на мій хутір тебе не пущу, аби ся й розсів». І може, це тільки співпадіння, але мав кілька випадків, коли траплялося підносити цього топірця до хмар і говорити заклинання — хмари відступали. Свідками цього випадало бути і моїм приятелям, і моїм рідним. Негода десь казилася, але не над нашими головами.

— У вашому рідному селі був справжній мольфар?

— Був. Прийшов у наше село десь із глибоких гір (бо Трач — ще не Карпати, тут узгір’я тільки починає здиблюватися догори). І тут, на його околиці, де вже хат не було, у лісі й осів. Люди в селі казали, що він — чарівник і знається з нечистю та вміє з нею порозумітися. Іван до церкви не ходив, тримався осторонь, то, відповідно, його побоювалися і до його домівки теж намагалися не підходити. Хоча коли йшов селом і до нього віталися: «Слава Ісусу Христу!», то завжди відповідав так, як треба.
 
— Мольфар для села — добрий знак чи навпаки?

— Напевно, по-різному було. Для Трача — добрий, бо моє село за Івана особливого градобою таки не зазнало. Однак мольфари могли робити і зло, як описував це Коцюбинський у «Тінях забутих предків». А писав Коцюбинський на основі реальних народних оповідей — а не книг. Однак про діяння мольфара на кшталт діянь його у «Тінях» ні в нашому селі, ні в інших чути не довелося. Та й сам не бачив, як Іван ворожив, ні його топірця. Бо до нього я не ходив — туди заказано було ходити, в особливі розмови з ним не вступав. З одного боку, можна вважати це все міфологією, але з іншого — телебачення часто показує сюжети про особливих людей, які роблять те, що здається неможливим. То чому цією особливою людиною не може бути мольфар? Коли мої діти були малі, ми часто мандрували у гори. Іноді ходили цілий місяць. Моя мама дуже хвилювалася, бо Коломия, куди вона перебралася, потопала в дощах, а я з дітьми десь у горах, де у дощі скаженіють ріки і ніхто ні від чого не застрахований. Однак там, де ми ходили з цим топірцем, дощ нас не намочив ні разу, небо прояснювалося, визирало сонце.

Побачив, пережив, відчув...

— У вас не було ідеї написати роман, присвячений українській міфології?

— Моя остання книга «Злодії та апостоли» якраз і побудована на міфології Карпат. Я про Гуцульщину майже не писав, бо поклав життя на художню історію. А тепер, коли закінчив історичний цикл, згадав, що я звідти, і писалося мені дуже добре. Злодіями у нас називали опришків, а апостолами — тих, котрі з ними боролися. Дуже мало при написанні я звертався до старих фольклористів, а переважно — до тих переказів, які чув від односельців ще малим хлопцем, чи від усіх, з ким спілкувався під час своїх карпатських мандрівок. Зараз, до речі, я пишу не свою біографію, а те, що побачив, пережив і відчув у своєму Трачі, у своїй Коломиї й у Львові, ділюся досвідом, матеріал для своїх писань брав з життя, книжок, архівів чи уяви. І так чомусь складається, що майже в усіх моїх творах (навіть якщо йдеться про стародавні віки) є відлуння розповідей тих селян, які часто приходили за порадою або просто поговорити до мого батька-учителя. Було тоді так, що вчитель для села — це була центральна інтелектуальна і духовна фігура, часто — єдина. Бо був ще священик — але не в кожному селі. Та й до нього йшли рідше, аніж до вчителя, оскільки був посередником між Богом і людьми, а вчитель був передовсім порадником. У тата були лікарські книги, сільськогосподарські, інші. Й у нас часто товпилися люди. Вони забирали в тата дуже багато часу, але він завжди спілкувався із ними стільки, скільки вони хотіли. А зі словами, особливо старші вуйки, не рахувалися, пропускали різні словечка, часами балачка заходила про блудних жінок, курв тощо. Тоді тато казав, аби я йшов в іншу кімнату або надвір, бо нема що мені, малому, біля дорослих робити. І я робив вигляд, що йду із хати, а насправді ховався у сінях і слухав. Коли це була зима, то в сінях стояло два цебри з пареною січкою, на яких я вмощувався, відчував тепло і міг слухати різні історії аж до ранку. Тато знав, що я підслуховую, але, видно, думав: та нехай собі, може то йому піде на користь. І так і сталося, бо письменником я почав бути від дитинства. Якась Божа воля диктувала мені, що я мушу це все чути, що воно мені пригодиться. І так є. Я все запам’ятав до крихти. На нинішній день написав багато спогадів, але ніколи у житті не робив окремих записок. Мій великий приятель — моя мама, яка після передчасної смерті батька замінила мені його і якій часто першій читав я свої чорновики, казала мені: «Ти, сину, не надійся, на пам’ять, щось і занотовуй». Але я не записував нічого. Як мій тесть, який був столяром і часто грозився, що зробить собі домовину, а не зробив, так і я не мав мужності готувати записки до останньої у своєму житті книжки.

— Не важко писати мемуари, над якими працюєте паралельно з роботою над художніми творами, покладаючись лише на пам’ять?

— Мені легше осмислювати прожитий час без підручного матеріалу. А властивість пам’яті маю таку, що не лише пам’ятаю, хто що говорив, а й інтонації, якими те чи інше було сказано, тембри голосів усіх цих людей. Я би сказав, що увесь той творчий матеріал, яким живу і який без перерви використовую уже понад 50 років, зібраний мною у дитинстві, юності та ранній зрілості у Трачі, Коломиї та Львові ще до того, як я став професійним письменником. Бо вперше пішов до архіву тільки, коли писав «Мальви». Флобер казав, що «Мадам Боварі» — це я», і мав повну рацію, бо письменник не може написати того, чого не пережив. Навіть знайдене в архівах має бути ним так вивчене і сприйняте, ніби це його власне пережиття. Інакше воно вийде бліде, пісне, сухе та нецікаве. У романі «Манускрипт з вулиці Руської», який багато хто називає моїм найкращим твором, я вивів образ Льоньці, до якої, коли вигадував її, я навіть мав фізіологічний потяг. Пігмаліону, який створив Галатею, аби вона ожила, допоміг Зевс. Мені моя Льоньця ожила у художньому творі. Не так давно, коли готував цей роман до перевидання, відчув, що Льоньця не стала мені чужою, що вона жива і я й далі в неї закоханий настільки, що хотів би з нею спати. Тобто матеріал має стати для письменника невід’ємною частиною його відчуттів чи суті.

Його Україна

— Романе Івановичу, уся ваша творчість присвячена Україні — якщо не її історії, то їй самій. Мирослав Попович (ім’я якого є у першій десятці найвідоміших українських вчених третього тисячоліття) у «Нарисі історії культури України» твердить, що Україна — це завжди щось більше, ніж суто українська за сюжетами і тематикою культура. Що таке Україна для вас?

— Це перш за все — національна ідея, мета. Від початку своєї національної свідомості я хотів, щоб вона була незалежною. І знав, що мушу в той чи інший спосіб присвятити їй своє життя. І для мене це — не голосні слова, а те, чим жили, що виплекали у мені і моїх рідних сестрі та брату мої батьки, моя родина. Україна як національна ідея зі мною була всюди. Хоч куди б я їздив, не мислив себе без неї. Тобто Україна для мене — це якийсь глобальний ідейний і душевний простір мислення. А коли брати географічно, геополітично, то, звичайно, це земля, обмежена кордонами не регіону чи області, а держави. Інших земель не жадаю і прагну, щоб на цій землі мені як українцеві ніхто не заважав жити. А мікро Україна для мене — це Трач, Коломия і Львів, де я прожив своїх понад шістдесят років.

— Як поєднали у своїй долі цих три географічних пункти і в чому особливість кожного?

— Поєднав своїм життям. Я народився, виріс, визрів, старію і переміщаюся в українському мікропросторі. Спочатку моя ойкумена — це моє село, і воно найбільш заґрунтоване у пам’яті душі. Потім простору мого села стало замало. І я пішов до Коломиї вчитися у гімназії, а потім — у школі. І Коломия теж стала для мене моїм рідним містом, я її добре знаю і люблю. Але і Коломиї виявилося замало. Я вирушив у Львів і тут побачив, що звідси уже нікуди не поїду. Мене не вабили ні Київ, ні Харків, ні Лондон, ні Мельбурн, я захотів померти саме у Львові. І ці три етапи — дитинство (село), юність (Коломия) і зрілість (Львів) — з’єдналися в одну лінію мого росту, в мою мікробатьківщину. Однак цю мікробатьківщину я бачу невід’ємною від цілої України і — як ідею — розгортаю її духовно.

— Проте на Заході держави, зокрема, в Галичині, серед обивателів прийнято дивитися на Схід доволі зверхньо. Мовляв, ми — національний п’ємонт, а ви — зрусифіковані вівці. Зрештою, чимало східняків продовжують називати західняків бандерівцями, вкладаючи у це слово зміст аж ніяк не позитивний.

— Така межа досі є, але вічно існувати не буде, оскільки насаджена політикою окупантів і тут, і на Сході. Я об’їздив майже всю Україну — і противник думки, що за Збручем гірші українці, ніж ми. Я бачив там кращих українців, ніж є сам, бо був обережним, а вони — Стус, Дзюба, Лук’яненко та багато інших — за Україну йшли ва-банк. За це я мушу їх поважати, любити і їм вклонятися. А вони мусять вклонятися нашій стійкості. Бо Галичину ніхто не зміг денаціоналізувати, хоча робили це німці, австріяки, поляки, росіяни, однак це не вдалося. Я не бачив ні одного українця в Галичині, який би тут зрусифікувався. Якби не Галичина, то в 1991 році ми б не проголосили незалежність. Бо окремих людей, яким вклоняюся, для цього було замало, потрібно великої української навали на Схід. Гарібальді в П’ємонті створив армію, оскільки там жили незаражені австріяччиною італійці, але не Турин зробив столицею, а пішов у ворожий Рим, покорив його, об’єднав Італію і створив державу. Так само ми не можемо робити столицю України у Львові — бо столиця може бути тільки у Києві. Я би сказав, що Київ — серце України, а Львів — донор її національної свідомості. І слава Богу, що цей донор у держави є.

— Зважаючи на те, що мегаполіси Сходу часто говорять російською, що тримає там на плаву культуру і те, що називаємо українським?

— Історична пам’ять. Хай там чимало українців не знають рідної мови, хоча це дуже зле, але вони знають, що в них були Шевченко, Мазепа, Хмельницький, інші постаті історії та культури. А як історична пам’ять і мова збережені, тоді народ — непереможний. Він може бути у неволі століттями, але його ніхто не знівелює у інше суспільство, як знівелювалися пруси у німців чи гали у французів. Для мене загадка, чому неавтентична мова, яка виникла на основі староболгарської церковної мови, витіснила у східних містах рідну. Я пам’ятаю, як у 1939 році прийшли до нас «визволителі» зі Сходу і розмовляли російською, і я питав тата, чому вони говорять так, як ми молимося. Ми молилися церковнослов’янською, але побутова мова була українська. Вони говорили російською, і мені здавалося, що то — як у церкві. Я не розумію, чому Схід піддався на агресію чужої мови, а Захід — ні, без різниці про яку мову йдеться. Адже окупованим був не лише Схід України Росією, а й Захід — тією ж Польщею та Австрією. Ймовірно, можна щось пояснити антропологічно, вивести інший корінь, мовляв, маємо інакшу суто фізіологічну відпорність до чужого — не знаю.

— Можливо, просто український Схід добріший, м’якший, аніж Захід?

— Може, й так. Але за часів козацької держави міста говорили українською мовою, політичний і державний діяч Речі Посполитої Адам Кисіль (XVI-XVII ст.) не знав і слова по-російськи, говорячи або польською, або українською. І ніхто в Україні не знав аж до Переяславської ради. І потрібно було лише триста років, щоб так наш люд перемололо. Звичайно, сьогоднішня ситуація — не вічна. Головне, яка політика буде всередині нашої держави. У 1991 році, коли проголосили незалежність, Київ, напевно, наполовину заговорив українською мовою (а я був тоді депутатом). Тепер державну мову можна почути у столиці значно рідше. І багато що залежить від державних чільників, від парламенту, у якому ніяк не можуть зрозуміти, що повинні би відстоювати інтереси своєї, а не чужої держави.

Яничарство — сучасний вимір

 — Зі сторони Західної України у бік Східної часто можна почути звинувачення в яничарстві. Тема яничарства для вашої творчості не чужа. Що таке це яничарство сьогодні? Як воно видозмінилось?

— Яничарство має свої причини. Той яничар, який виховувався у турецькому недресе з немовляти, не винен у тому, що став лютим ворогом своїх однокровців. Так його виховали. Є яничарство побутове, яке я спостеріг на Донбасі, куди дуже часто їздив, коли був депутатом. Там чимало людей вдома говорять українською, а за порогом квартири переходять на російську, бо не хочуть, аби їм на вулиці ставили якісь запитання чи на них озиралися. Однак ще є яничари іншого сорту — ті, які стають такими усвідомлено, бажаючи для себе кращого становища та вигод у суспільстві. І це яничарство найбільш страшне, бо це — відступництво, зрада.

— Зрада — дуже цікаве поняття. Його так чи інакше ви зачіпаєте в усіх своїх творах. Алім у «Мальвах» свідомо став яничаром, оскільки це обіцяє йому достаток і величезну владу. У «Четвертому вимірі» Петров свідомо зраджує кирило-мефодіївців заради своєї кар’єри. Орда Меншикова потрапляє в обложений Батурин через зраду козацького полковника Носа («Орда»). І всюди зрада покарана: собаці — собача смерть. Але вже у своїх спогадах ви зазначаєте, що глянули на зраду в ширшому ракурсі. Згадую ваш «Четвертий вимір», часи Шевченка.

— Так, над цією темою я дуже багато міркував, зокрема, у згаданому романі «Четвертий вимір», створюючи образ Миколи Гулака — реальної людини, надзвичайно обдарованої, котра знала 25 мов, була математиком, філологом, перекладачем і поетом, чоловіка, що загубився для нашої культури, бо не пішов на компроміс. І поруч — Микола Костомаров, що пішов на компроміс і написав понад 300 праць, на яких виховувалися ми всі, на яких виріс Грушевський. Ми б не мали Грушевського, якби не було Костомарова. То як оцінювати? Звичайно, зрада як доносництво у мене трактована однозначно. Але сам феномен зради має дуже багато аспектів. У повісті «Ренегат» я перемістив події у Грецію позаминулого століття, коли вона відвойовувала незалежність. Там ренегатами називали омусульманених греків, хоча слово це абсолютно не було лайливим. Своєрідний аналог до «зрусифікованих українців». Не будемо ж усіх на плаху виводити, хто в неволі втратив пам’ять чи частину пам’яті, адже не можна за це судити. І в мене ренегат має право сам себе скарати, якщо усвідомить, що він — зрадник. Герой роману прозріває, а коли усвідомлює, що вороття нема — сам себе страчує. Отже, зрадництво заради грошей, кар’єри — це одне, але зовсім інше — зрадництво через внутрішнє переконання. Тут уже ситуація стає багатозначною, і на цю тему можна довго дискутувати.

Не розчинитися у свободі

— Романе Івановичу, вам як письменнику дано прозирати час. Було щось таке, що ви передбачили?

— Часом була велика зневіра, але я завжди таїв її у собі. У душі міг ридати, але завжди говорив, що всі імперії загинули, і цю теж така доля чекає. Жодна імперія не втрималася навічно, хоч могла існувати дуже довго. І я це знав як історик. І вірив, що так буде. Але не вірив, що доживу до цього часу. І коли став цьому свідком (отримавши можливість жити під синьо-жовтим прапором, за який розстрілювали чи, принаймні, давали щонайменше 15 років тюрми), то донині називаю себе найщасливішою людиною у світі. Пряма аналогія на те, що імперія має розпастися, є у «Мальвах». Через те дав їх до друку спочатку до Києва, де цензура була більш розслаблена, а не до Львова. Спочатку підтексту у Києві не помітили, а коли помітили — уже було запізно. Два видання «Мальв» вийшли 50-тисячним і стотисячним тиражами, та ще й були друковані у журналі, тож розлетілися по цілому світу, і того вже згасити було не можна. Подумати тільки, що я стільки написав, а мене дотепер називають автором «Мальв». І мені часом прикро, бо, наприклад, «Четвертий вимір» — сильніша річ, глибша, а розголос має менший. Мабуть, якби мене за «Мальви» так цілих двадцять років не цькували, то воно би й притихло, люди би десь про цей роман призабули. А так система весь час згадувала, можна сказати, працювала на мій імідж націоналіста. І можу бути їй тільки вдячним, хоча пережив у зв’язку з цим дуже важкі хвилини у своєму житті.

— Колись відомий літературний критик Микола Ільницький сказав про вас, що хай би швидше настав той час, коли ваші історичні романи стали б менш актуальними. Той час настав?

— Думаю, так. Не можу сказати, що мої книжки не розходяться (а майже щороку видаю чи перевидаю свої книги) чи видавництва не хочуть їх друкувати. Ось зараз харківське «Фоліо» взялося видавати десятитомник моїх творів — уже вийшло три. Але такого, як було за часів того проклятого СРСР, уже мати не буду. Як виходив мій роман, черги стояли значно більші, ніж за маслом. Нинішній редактор «Дзвона» і мій давній приятель Роман Кудлик ще донині не виставив мені пляшку коньяку за програну суперечку. Якось ми ішли з ним центром. А біля книгарні на площі Міцкевича — величезна черга. Я кажу: «Це за моєю книжкою». Бо уже про це знав. А Кудлик: «Ти від скромності не вмреш». Вирішили закластися на пляшку коньяку. Я протиснувся до продавця і кажу: «Мені 5 штук». Господи, що з чергою зчинилося, як почався крик, аби мене вигнати геть, що це — спекуляція й інше. Продавець, яка мене впізнала, аж мусила вилізти на прилавок і звернутися до черги: «Люди добрі, та це ж автор». Всі затихли, розступилися... Такого вже не буде, бо сьогодні час підтексту відпав. Колись доступ в архіви був дуже обмеженим або й узагалі закритим, і люди не знали, де поповнювати свою історичну пам’ять. Це можна було робити хіба завдяки історичним романістам. Є Загребельний, Іваничук, Білик, Ліна Костенко, то в них щось можна довідатися, за їх книгами треба полювати. Історичну пам’ять рятували історичні романісти. Сьогодні уже усе інакше. Однак я дуже невдоволений тим, що за 15 років нашої незалежності не з’явилося жодного історичного роману від молодого покоління. Щось писав Федорів, ще щось пише Загребельний, я, але ми уже старі люди. Мені під вісімдесят років, мала би, нарешті, у цьому жанрі бути гідна заміна. А її нема. Багато хто каже, що жанр цей сьогодні вже непотрібний, але він помиляється. За тієї глобалізації, яка існує, маємо нову небезпеку — розчинення нації у свободі.

— Думаєте, випробування свободою можемо не пройти?

— Мусимо пройти. Але небезпека є, і про неї забувати не можна...

?? ???? ?? ????? ?????????? ?? ????? ??? ????? ??? ?????
2007
N(34)Червень
N(33)Травень
N(32)Квітень
N(31)Березень
N(30)Лютий
N(29)Січень
2006
N(28)Грудень
N(27)Листопад
N(26)Вересень
N(25)Серпень
N(24)Липень
N(23)Червень
N(22)Травень
N(21)Квітень
N(20)Березень
N(19)Лютий
N(18)Січень
2005
N(17)Грудень
N(16)Листопад
N(15)Жовтень
N(14)Вересень
N(13)Липень
N(12)Червень
N(11)Травень
N(10)Квітень
N(9)Березень
N(8)Лютий
2004
N(7)Грудень
N(6)Листопад
N(5)Жовтень
N(4)Вересень
N(3)Серпень
N(2)Липень
N(1)Червень


Реклама:


Луцьк, вул Рівненська 76а
+38(0332) 78-49-49

artvist-liberty@yandex.ru
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Контакт Форум Гороскоп
© ТОВ "КРЕАТИВ ПЛЮС".
Всі права на статті, ілюстрації, інші матеріали, а також художнє оформлення
належать редакції журналу "CITY LiFE"
Передрук та відтворення інформації допускається лише з письмового дозволу редакції


   
Реклама: