CITY LiFE - інформаційний журнал твого міста

 СІТІ ЛАЙФ iнформаційний журнал
CITY LIFE iнформаційний журнал
CITY LIFE Номер 29
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Гороскоп
CITY LIFE ????? 29
???????
CITY HOLIDAY
Всесвітній потоп веселощами
???? ??????
Я, Богдан
CITY SOCIETY
Нам бракує справжньої Євангельської культури
Номер «1» в аристократичному ордені
Розбудити красуню, що снить минулим
CITY STUDY
«Фотошпора» для заклопотаних
Розіграли виставу з конвертами
Що протиставити освіті типу фаст-фуд?
Дві науки - ювілярки
CITY HISTORY
Булаву ніс на ласку, а злому на карність
Коштовна перлина Бурштина
CITY FAMILY
Фінляндія. В гостях у Санти
Галопом по різдвяній Європі
Музей родинних професій
Іграшка як спосіб життя
CITY ART
Борщ-енд-рол
Середина неба у вимірі Володимира Стасюка
Труба кличе...
На Володимир і Сокаль вже зубів не скаль
«Майстер вимірюється стилем і смаком»
CITY LIBRARY
Віднесені із «зів`ялими» вухами
Буджак повертає казку
???? ??? CITY
???????:
N1(29) Січень 2007     ???? ??????: Я, Богдан
??? ? ???????
???? ??????
Я, Богдан

Він же — Сильвестр Сталлонович

Богдан Ступка працював у своєму робочому кабінеті в Театрі імені Івана Франка. Він — його художній керівник. На великому столі в актора — безліч усіляких паперів. І я подумав, що їх вистачило би для спорудження греблі на невеличкій річці.

Актор щойно повернувся із Санкт-Петербурга, де знімається у фільмі «Ліцей». Кількаденна неголеність додавала йому особливого шарму.

— Сильвестр Сталлонович! — Ступка перехопив мою руку.
Ось так із перших хвилин знайомства він захопив своєю грою, натякнувши на знаменитого американського актора.
— Як на мене, Ступці вже краще Еталоновичем представлятись! — я наважився підтримати гру.
— Це ж чому?!
— Бо кожна його роль — еталон. Вам усе вдається у театрі і кіно! Все ви вмієте...
— О, ні, не все! — картинно здійняв руки Богдан Сильвестрович. — Для актора ж важливо не обростати якимись звичками — «я знаю все, умію теж усе», — важливо змінюватися. Потрібно бути гнучким. Якось Гофман мене запитав: «Богдашка, ти сидиш на коні?» — «Сиджу», — чесно зізнаюсь. А коли почалися зйомки фільму «Вогнем і мечем», я був змушений не сидіти, а добре скакати на коні. Пам’ятаю, як привели його до мене. Гофман каже: «Сідай!» А я відмовлявся, бо добре скакати не вмів. Довелося вчитись. Уперше побачивши мене верхи, Єжи сказав: «То не штука — вміти їздити на коні, штука — вміти зіграти, що ти вмієш їздити на коні».
В очах Богдана Сильвестровича враз оселилися світлячки. Він забув про всі свої папери, а вже говорив мовби сам до себе:
— Я, як кажуть, від панів відстав, а до мужиків не пристав. Знаю дуже добре і місто, й село. І це дуже допомагає в творчості. Свого часу один режисер дав мені оригінальне завдання: «Ану, Сталлоновичу, покажіть, як ви носите гній!» Я відразу згадав, як приїздив до дідуся в село, як із хлопцями на помідорчики ходив, корови пас, кізяки курив і «Мальборо». Взявши гній на вила, поніс, удаючи, що він дуже важкий. Щось по дорозі випало, я зупинився, попідгортав, навів порядок. Режисер полегшено засміявся: «А я думав, що доведеться вас відрядити на тиждень у село. Та бачу, що у вас треба вчитися, як носити гній».

— Зараз курите?
— Ні! Не курю ні кізяків, ні «Мальборо»!
Богдан Сильвестрович так своєрідно імітував голос режисерів, чиновників, з якими працював, що хотілося покликати його «на біс». Актор і Міністерство культури України назвав по-своєму — Міністерством оборони культури. Ну, й лицедій!
— Я вже дуже втомлений, — зізнався він. — Проте коли оглянуся назад, то дуже солодкою видається моя дорога. І ще більше працювати хочеться. «Театр — це така субстанція, де ніколи проблеми не вирішуються, тому що в кожному акторові є гординя і заздрість на ролі». Це слова художнього керівника театру імені Вахтангова Михайла Ульянова. І з цим не посперечаєшся...


Патронат Бога усе ж має місце...

Я відчув: дай Богдану Сильвестровичу волю, то він ніколи не зупиниться у своїй грі — все принесе їй у жертву. На рахунку актора — понад сто ролей у театрі, за п’ятдесят — у кіно. Йому що говорити за Богдана Хмельницького, що за гетьмана Мазепу, Короля Ліра чи сучасного шахраюватого суб’єкта.
А який же Ступка у ролі... Ступки?!

— Богдане Сильвестровичу, в яких образах ви живете у своє задоволення?
— Знаєте, мене постійно діймає солодка спокуса знаходити у собі духовну трійцю — Миколу Задорожного (п’єса Івана Франка «Украдене щастя»), Івана Петровича (п’єса Антона Чехова «Дядя Ваня»), Тевьє (п’єса Шолом-Алейхема «Тевьє-Тевель»). Річ у тім, що ці персонажі постійно звертаються до Бога. І вони морально чисті по відношенню до інших людей. Тримаю ці образи у своїй душі. Можливо, саме тому мені так затишно. Я ж — людина віруюча.
Задорожний живе захопленням цим світом — розуміє, що лише віра здатна його порятувати. Потрапляючи у складні ситуації, він каже: «Видно, то така Божа воля». А Іван Петрович стверджує: «Господи, я був би Шопенгауером, я був би Достоєвським».
«Тевьє-Тевель» ставимо за біблійними канонами, але у реалістичній манері. Це — Біблія. Коли на Тевьє впала біда, він промовив: «Господи! Я знаю, що ми — обраний народ. Але коли-небудь обирай кого-небудь іншого!»
Вважаю, що немає маленьких людей, вони просто різні. І патронат Бога усе ж має місце...

— Які духовні місця дають вам можливість відчути себе частинкою Всесвіту? Де, крім сцени, розмовляєте з Богом?
— Я — греко-католик. Ставлю свічки у невеличкій церкві на Аскольдовій могилі в Києві. Шкодую, що рідко доводиться там бувати. Молюся й у Володимирському соборі. Там «духа неміряне поле». Коли був міністром культури, зустрічався з представниками різних конфесій. Свідомий того, що Бог один, але шляхи до нього різні. Головне: треба мати Бога в серці, а не в поклонах. Адже можна відбити Всевишньому триста поклонів і робити погані справи.

— Що таке, з вашої точки зору, — справжнє мистецтво?
— Це річ підсвідома. Логіки у ній шукати не треба. Такі психологічні речі, які написали Іван Франко та Шолом-Алейхем у позаминулому сторіччі, досі цікаві. Мабуть, тому, що є вічні категорії добра і зла, які не змінюються. Змінюються марки автомобілів, технології, президенти, уряди... Натомість людина стає все складнішою і складнішою. І вік наш зараз не Гарольдів, а Гільдерстернів і Розенкрафтів.

— Підсвідомість наближує актора до Бога?
— Думаю, так. Щоправда, потрібно цю підсвідомість контролювати, бо можна довести себе до божевілля. Леся Українка писала: «Боже! Я вільна! Я божевільна!» А Тарас Шевченко як висловився? «Нема нікого. Немає Бога. Тільки я!»

— Ваша найперша заповідь у мистецтві?
— Не ставити спектаклів як режисер — усі художні керівники театрів це роблять. Вважаю, що до кожної справи потрібно мати талант. Оце й називається мати Бога в серці! Так мені здається.
Пам’ятаю, як у 1972 році Михайло Ульянов дебютував як режисер фільму «Останній день». Я озвучував стрічку, а він не знав, де подітися. Був сумний, як хмара. Відверто сказав: «Це моя, Богдане, перша й остання робота в такому амплуа. Не хочу поповнювати когорту бездарних режисерів».
Упродовж тридцяти чотирьох років не можу забути цих слів! Для роботи з нашою трупою я запрошую режисерів з різними сценічними почерками. І це йде тільки на користь театру. Режисерам даю цілковиту свободу. Вони мають можливість експериментувати, втілювати власне бачення тієї чи іншої вистави. Втручаюсь лише в крайніх випадках. Узагалі я — толерантний чоловік.
Мені подобається, як працюють у театрі режисери Збітнєв Намола з Польщі, Олександр Ануров з Москви (його батьки виїхали з Києва). З режисером Григорієм Гладієм мрію поставити «Тіні забутих предків». Це буде щось зовсім інше, ніж фільм Параджанова. І настає час за «Фауста» взятися.

— Чи легко сьогодні українській культурі нести свій хрест? Чи вірите в те, що її внутрішній компас вказує на правильний шлях розвитку?
— Якби не вірив — не грав би так часто. Я оптиміст. Востаннє був розчарований у житті, коли мені було сімнадцять років...
Українська культура така багата і така глибока, що ми себе часто обкрадаємо, стверджуючи, що нічого особливого вона собою не представляє. Вважаю, що не можна про себе думати як про хуторянина. Якщо хочемо, щоб нас поважали у світі, треба самим себе поважати. Переконаний: має бути величезний вибух — і незабаром увесь світ довідається, що таке українська культура.
Коли приїжджаю в Париж, відчуваю постійний інтерес мистецьких кіл Франції до творчості нашого колективу. Там твердо укорінилася думка (і не безпідставно), що східноєвропейський театр набагато цікавіший від західного.
Нещодавно я був у Москві. На Міжнародному фестивалі європейських країн ми грали з Олегом Скрипкою інтерпретацію «Наталки-Полтавки». Квитки коштували від 30 до 150 доларів. У Малому театрі була битком набита зала. Я звернув увагу, що лише кілька глядачів користувалися навушниками. Решта була просто заворожена українською мовою.
З художнім керівником театру, народним артистом СРСР Юрієм Соломіним ми домовлялися про спільні гастролі наших колективів. І коли я сказав московським глядачам, що йдуть переговори щодо цього, весь зал встав і почав аплодувати.
Ви, мабуть, знаєте, що деякі російські критики стверджують, що Ступка — російський актор. Коли у картині Єжи Гофмана «Вогнем і мечем» я зіграв Богдана Хмельницького, поляки говорили, що я їхній актор. Та я — український актор, який знімається у російських і польських фільмах. Цим пишаюсь! У Лос-Анджелесі, презентуючи фільми «Свої» та «Водій для Віри», я сказав: «Українська суперкінозірка представляє російські картини»...


«Випадково живу в ХХІ столітті»

— Людині не дано права вибору в часі. Народився — і мусиш жити всупереч усьому: виборам, революціям, природним катаклізмам, примхам уряду. Натомість актор може вибирати час для свого сценічного життя…
— Мені здається, що я випадково живу в ХХІ столітті. Відчуваю себе людиною Середньовіччя. Не знаю жодної історичної постаті цієї епохи, яку б я не зіграв на сцені. Хмельницький, Мазепа, Король Лір, Річард Третій... Це якась магія, без якої вже не можу жити.
І в костюмі середньовічної епохи мені легше знаходити гармонію зі своєю душею. Відразу відчуваю, хто я такий, яка в мене хода, яка пластика, як належить говорити. В одязі люблю щось таке біблейське, рафаелівське. Мені подавайте сюртук, капелюхи, накидки. Як казав Гофман, мужики — це когути, вони люблять одягатися пишніше, ніж жінки.
У сучасному костюмі мені не так комфортно. Не дуже приваблюють ні джинси, ні піджак.

— Кажуть, у вашому гардеробі є легендарний шарф.
— У 2004 році у Барселоні на заходах із вручення премії «Фелікс» я був у смокінгу з помаранчевим шарфом. Мене номінували за фільм «Свої». Всі присутні встали й кричали: «Віва, Україна!» Микита Михалков запитав мене: «Це ви спеціально такий шарф одягли?» — «Ні, в мене він уже багато років, — кажу. — Хочете, вам подарую?»
— Мені важко відірвати погляд від персня на вашій руці.
— У 1999-му році мені подарувала його Лія Ахеджакова. Ми з нею грали в одній виставі, прем’єра якої відбулася в Красноярську. Актриса читала монолог, а я стояв на колінах і «розвертав» її на публіку. Коли у Лії спадало волосся, я підбирав його, щоб вона краще бачила. Актриса сказала, що за все своє життя не мала такого чудового партнера.

— Ви любите гроші?
— У плані жадібності? Ні. У мене завжди були можливості заробляти шалені гроші, проте я відмовлявся. Коли створив Фонд Ступки, мені пропонували п’ятдесят тисяч гривень за те, щоб на телезаставці з його логотипом розмістити рекламу алкоголю. Я сказав: «Ні». У рекламних кампаніях принципово не беру участі. Краще вже помотатися по гастролях, ніж заробляти гроші таким чином.
Колись до мене звернулися з редакції одного глянцевого журналу. Їм був потрібен матеріал про інтим. Щоб мене більше не турбували з цього приводу, я затребував гонорар у 250 тисяч доларів… І мав спокій.
Мені вистачає грошей, які я заробляю. Допомагаю синові, внукові, внучці, мамі — їй 95-й рік пішов (я ще дитина і не сирота). У мене велика родина. Автомобіля я не маю. Знаю, що ніколи не сяду за кермо.
 
— Чому?
— Коли мені було чотирнадцять років, я пішов в автошколу. Її курсанти вчились їздити за містом на пасовиську. Вперше сівши за кермо, я, очевидно, щось не так зробив, бо мене відразу викинуло з автомобіля. Вдруге не спокушатиму долю.

— Як ви ставитеся до можливості перехитрити свій вік за допомогою пластичної операції?
— Кожному віку свій овоч (сміється). Не треба нічого штучно робити для тіла, все у ньому має бути так, як створила природа. Пластичні операції — то забава для жінок. Але якби я був жінкою, то також відмовився б від них.
Коли думаєш, як колись міг перестрибнути через паркан, а тепер уже цього зробити не можеш, то, звичайно, хочеш повернутися в молодість. З іншого боку, кожен вік має свої позитиви. От якби у двадцять років я мав сьогоднішній розум і вмів так прощати... У молодості я не розумів, як можна не звертати увагу на образи. Не давав собі наплювати у кашу.
Коли ти надто емоційний, то завжди робиш якісь дурниці. Батько мені казав: «Сину, як маєш щось сказати або зробити — спершу полічи до десяти».

— Раз, два, три… десять… А на вашій сімейній сцені хто грає головну роль?
— Знаєте, правду в народі кажуть: мужики — це діти. У молодості я був ревнивим. Проте дружина мені все прощала (ми разом прожили вже майже сорок років). Саме вона створила такі домашні умови, що ні про що не доводиться переживати.
Бувало, посварюся, надуюсь, як індик, піду в іншу кімнату. А дружина прийде через п’ять хвилин і скаже: «Іди пообідай — тобі ж увечері грати в спектаклі. А потім дуйся собі — скільки хочеш».
Ось такими простими словами мене обеззброює… І навіть погладить по голові. Я хоч і інтелектуальний чоловік, багато книжок начитався, а так зіграти роль у сім’ї не вмію. Факт...


Замість епілогу

Я співаю: «Сію, сію, засіваю, з Новим роком вас вітаю! На той Новий рік щоб вродило краще, ніж торік!»
Богдан Сильвестрович затягує своєї: «Волиняк щось міркує, полько легко танцює, полтавець плясає, гуцул трембітає — тра-ра-ра, тра-ра-ра, тра-ра-ра-ра…»

— О, то ви чудово щедруєте!
— У дитинстві мама мене посилала колядувати до родичів. Мені ніколи не вдавалося щось заробити на щедруваннях. Можливо, не дуже добре співав. А батько міг наколядувати всякої всячини — він виступав у хорі Львівського театру опери та балету.
Поки був у від’їзді, педагоги навчили співати колядок моїх студентів — я набрав їх на базі театру на перший курс. Повернувшись у Київ, я прослухав молодь і був вражений, як вона засвоює фольклор.

— Ялинку на Новий рік ставите в оселі?
— Завжди! І тільки лісову — мені подобається запах хвої. Часом у квартирі вона стоїть аж до травня. Немає кому викинути (сміється).

— Ваш улюблений тост?
— Його виголошує мій герой зі спектаклю «Тевьє-Тевель»: «Здоров’я й грошей!»

?? ???? ?? ????? ?????????? ?? ????? ??? ????? ??? ?????
2007
N(34)Червень
N(33)Травень
N(32)Квітень
N(31)Березень
N(30)Лютий
N(29)Січень
2006
N(28)Грудень
N(27)Листопад
N(26)Вересень
N(25)Серпень
N(24)Липень
N(23)Червень
N(22)Травень
N(21)Квітень
N(20)Березень
N(19)Лютий
N(18)Січень
2005
N(17)Грудень
N(16)Листопад
N(15)Жовтень
N(14)Вересень
N(13)Липень
N(12)Червень
N(11)Травень
N(10)Квітень
N(9)Березень
N(8)Лютий
2004
N(7)Грудень
N(6)Листопад
N(5)Жовтень
N(4)Вересень
N(3)Серпень
N(2)Липень
N(1)Червень


Реклама:


Луцьк, вул Рівненська 76а
+38(0332) 78-49-49

artvist-liberty@yandex.ru
Про журнал Архів Рекламодавцям Передплата Представництва Контакт Форум Гороскоп
© ТОВ "КРЕАТИВ ПЛЮС".
Всі права на статті, ілюстрації, інші матеріали, а також художнє оформлення
належать редакції журналу "CITY LiFE"
Передрук та відтворення інформації допускається лише з письмового дозволу редакції


   
Реклама: